Хлопці з Козубівки ніколи не здаються

- Ба, як ти думаєш - 500 000 це багато чи мало?

- 500 000 чого?

- Доларів.

Бабуся розсміялась.

- Звичайно, багато, питаєш ще.

І для мене багато, я не можу собі дозволити цей квиток на транспортник, не можу втекти звідси. Чи означає, що це вартість мого життя? Тоді це багато чи мало?

- Чому ти питаєш? - бабуся заглянула у кімнату, і я швидко закрив ноутбук.

- Просто так запитав. Не звертай уваги.

Бабуся знизала плечима.

- Досить сидіти за тією штукою, лише зір псуєш, краще піди до тітки Олі, принеси їй хліба і яєць, і забери у неї молоко та сметану. Тільки не затримуйся, я вже майже доварила борщ.

В селі залишилося всього три сім'ї - ми з бабусею, тітка Оля з сином і дядько Вітя.

Дядя Вітя жив сам, він був ветераном Війни, у нього навіть були медалі. Цікаво, скільки вони коштують.

- Привіт, дядь Вітю, - кивнув йому, проходячи повз. Він завжди сидів на лавці біля будинку, пив і курив. Дядя Вітя посунув кашкета і злегка хитнув головою. Я підійшов і сів поруч з ним. Його будинок був на невеликому пагорбі, тому звідси найкраще було видно наближаючогося на нас "черв'яка" розміром з гору. Це ми його так називали, по телебаченню, звичайно, говорили "інопланетна субстанція", але на фото з космосу здавалося, наче до землі прилипла гусінь чи черв'як, від того і прізвисько пішло. Він прилетів 5 років тому, всі спочатку думали, що це незвичайна форма метеорита, намагалися його збити, сканували його зондами, просвічували лазерами. Нічого. Говорили, що навколо нього якесь біомагнітне поле. Думали, що він згорить у атмосфері, але він долетів і став поглинати Землю. Повільно, по шматочку. Першою трапилася Японія, вони називали його великим Кайдзю, навіть аніме встигли зняти. Я дивився - там всі померли. Тоді почалася перша хвиля переселення, і виявилося (от так новина), що світом керують гроші, а не люди або уряди. Кордони швидко закривалися, ціни стрімко зростали, війни за ресурси і хаос у планах на порятунок. Стало зрозуміло, що останньою поглинуть Чилі, тому відбулася Велика Південноамериканська Колонізація. Мені, звичайно, байдуже, Чилі чи Японія. Я в Україні, і нас "черв'як" пожере завтра.

Дядько глибоко затягнувся цигаркою і обперся об стіну будинку. У нього була військова пенсія, тож будинок він придбав гарний, нічого не шкодував для сім'ї. Бабуся казала, що він ідеальний чоловік і батько. Тому він відправив тітку Нелю з Сашком разом з гуманітарним екіпажем ще у другу хвилю евакуації. Всі гроші витратив тоді, і вистачило лише на два квитки. Довго переконував їх поїхати, тітка Неля не хотіла без нього, але Сашкові потрібен був спеціальний догляд, у нього діабет, а в нашу глушину ліки перестали доставляти. У "гуманітарних центрах", казали, все було, головне - дістатися. Різні шахраї цим користувалися - брали нереальні гроші за місця на звичайних транспортниках. Раніше, за такі гроші, можна було, напевно, полетіти у космос, а зараз, лише місце в загальному вагоні отримаєш. Але дядько їх відправив. А через тиждень йому зателефонували і сказали, що той транспортник поглинув "черв'як”. Йому обіцяли, що людей повезуть центральним маршрутом, але, звичайно, вкрали гроші і замовили дешевий товаровоз, що їде поруч з "черв'яком". Мразота. Тоді дядя Вітя тиждень пив. Я чув, що він навіть одного з тих бариг застрелив. Після війни в нього залишилось багато зброї, він сам мені показував. І як тільки "черв'як" з'явився поруч з селом, він почав брати мене з собою на "полювання" - він стріляв, а я у бінокль дивився. Ніколи не забуду перший раз, коли побачив ці інопланетні дива - куля замість того, щоб розірвати повітря і зникнути, почала сповільнюватися, видно було, як вона зусиллями продовжувала плисти, світилась і повільно входила в тіло “черв'яка”. Він поглинає все, що потрапляє в нього. По телевізору навіть казали, що хотіли вдарити по ньому атомною бомбою, але щось пішло не так, обладнання відмовило. Е, та що тільки не випробовували протягом цього часу, чим тільки не обстрілювали його. Але ця озія пре і нічого її не зупинить. Вже поглинув половину Землі, і ось дійшов до нас.

- Я йому не дамся, - нарешті сказав дядько Вітя. - Я був у полоні, Дмитре. Знаєш, що там найстрашніше?

Я звичайно не знав.

- Не розуміти, як і коли помреш. Тебе можуть вбити зараз, закатувати, зґвалтувати. Незнаність і безпорадність. Я ворогові тепер ні за що не дамся, живим мене не візьмуть жодні тварюки, тим паче інопланетні. Хлопці з Козубівки ніколи не здаються.

Я лише злегка кивнув. Гідна смерть для кожного різна. Принаймні він знав, як виглядає його смерть, а мене чекала невідомість.

- Я піду, добре? Мені ще треба віднести, - показав я на пакет.

Тітка Оля з Пашком жили на самому кінці вулиці, в дитинстві ми лазили до них в сад за вишнями. Пашко тоді ще був на ногах. Після аварії я інколи заходив до них, але вже давно не бачив його. Дивно, адже колись ми були друзями.

- Тітко Олю! - закричав я, спершись на старенький паркан. Дерев'яшки глухо скрипнули, але витримали. У тітки Олі був великий, двоповерховий будинок, як палац серед наших хаток, а от паркан просто якась ганьба - нашвидкоруч зроблений, з облупленою фарбою, так що вже й не зрозумієш, якого він був кольору. У будинка повинен бути господар, казала баба, а в їхньому будинку чоловіки надовго не затримувалися. Перший чоловік їх покинув, коли Пашка став інвалідом. Другий виявився ще гіршим - він до них тільки через Павлову пенсію прибився. Тітка Оля сама його вигнала. І відтоді вона все робила сама, з дитиною-інвалідом на руках. Хто в такі миті думає про паркан, там хоч би самому вистояти. І тітка Оля стояла. Як скеля. Мені б таку міць.

- О, Дмитрику. Знову гостинці від Наталі Петрівни? - з-за дверей з'явилася усміхена та рум’яна тітка Оля, перекинула рушник через плече і бадьоро підійшла до мене. - Давай мінятися. Тут молочко, сметанка і сиру поклала. Молока зараз багато, тримати його немає сенсу, сиру свіженького зробила.

Чого вона така радісна? Хіба не боїться? Зморщки по всьому обличчю пролягли глибокі, як шрами, раніше їх не було, синці під очима, значить, не спить, значить, теж переживає.

- Павло запитував про тебе. Може, зайдеш? - з надією спитала.

- Дякую, але баба просила не затримуватися. До побачення, тітко Олю. І попрощайтеся за мене з Пашком.

Я не хотів дивитися на нього, бачити його безпорадність. Чим я зараз кращий - ніби з ногами, але втекти звідси не можу. Я бачив безліч відео, як “черв'як” поглинає людей. Вони кричали, опиралися, але все закінчувалося однаково. Я ж казав, що я не такий сильний, як тітка Оля, і не такий рішучий, як дядько Вітя. Біля нашого подвір’я зупинився, поглянув назад, на порожню вулицю, залиту вечірнім сонцем. Чи це дійсно все в останній раз? Це повітря, земля під ногами, запахи трави і квітів, голоси птахів, цвіркотіння комах. Тут життя ще кипить, а в мені вже все померло. Скоро я розчинюся в цьому "черв'яку", і мене не буде.

Повітря навколо наповнилося дивною енергією, волосся на тілі стало дибки. Я озирнувся і спробував закричати. Одразу мене пронизав електричний розряд, потім я почув страшений писк, хотів вуха закрити, але не міг навіть поворухнутися. Невже зараз? Чому так рано? Бабусю! Після яскравого спалаху в очах почало швидко темніти, і перед тим, як провалитися у порожнечу, я почув: Сканування завершено. Або мені просто здалося.

Коли до мене почали повертатися почуття, першим я відчув холод, наче я лежу на підлозі нашого підвалу, тільки нема солодкуватого запаху плісняви. Взагалі немає жодного запаху. Дідько, як же холодно. Хочу відкрити очі, але повіки не піддаються, склеїлися, наче я проспав вічність. Хочу потерти їх, але руки не слухаються, наче зовсім немає сил. Роблю зусилля і все ж відкриваю очі. Стеля наді мною сіра, але гладка. Точно не підвал. Пальці торкаються поверхні, на якій лежу - теж гладка.

- Добрий день, - чую тихий жіночий голос поруч. - З пробудженням.

Повернувши голову, розумію, що в кутку приміщення у тіні хтось сидить, напевно, це вона щойно говорила.

- Де я?

- Ви знаходитесь у медичному блоку. Ми повинні були переконатися, що з вами все гаразд, перш ніж перевести вас до вашої кімнати.

- Хто, хто "ми"?

- Ви можете називати мене Інструктором. Я живий організм у людському втіленні, створений для вашої швидкої адаптації на кораблі.

- Що?

- Ви знаходитесь на нашому дослідницькому кораблі. Я рада відповісти на всі ваші питання.

- Мені х-холодно.

Вона махнула рукою, і мене наче накрило теплою ковдрою. Я схилив очі вниз. Та я ж оголений!

- Ваш одяг очікує на вас у кімнаті, там же ви знайдете ключі від вашої камери схову.

- Що? Що за дурня тут відбувається? - я намагався встати, але тіло не слухалося.

- Ви ще занадто слабкі, давайте продовжимо цю розмову пізніше, - Інструктор махнула рукою, і навколо знову стало холодно. І темно. Пірнаючи в сон, я чув, як вона говорила:

- Експеримент 120564ХС. День 2. Пробудження завершено.

Знову прокинувся у кімнаті, але вже сидячи. На мені був сірий комбінезон з приємної м'якої тканини, холоду більше не було, але щось ще змінилося. В цей раз я був спокійним, наче мені належало спілкуватися зі старою знайомою. Інструктор так само сиділа у затемненому кутку кімнати, але в мені щось змінилося, я відчував, що довіряю їй, наче ми друзі. Але ж я бачив її лише другий раз у житті, як це було можливо?

- Поки мозок проявляє агресію, немає сенсу налагоджувати контакт, - вона наче відповідала на моє німе запитання. - Ми додали трохи знань про нас, про корабель, нашу місію, оновили вашу нейронну систему.

- Тобто ви вирішили за мене, що я повинен відчувати?

- Наші тести показали, що згодом ви самі б прийняли нову реальність, але наш час обмежений, щодня прибувають тисячі людей, і у мене є лише три дні, щоб адаптувати нову особу, тому ми прийняли таке рішення.

Я знаю, що в звичайному житті я б вже оскаженів, але тиха покора та відчуття безпеки не залишають ніякого шансу розлютитися.

- І що мені робити після вашої адаптації?

- Жити, спілкуватися, можете записатися волонтером і допомагати адаптувати новачків, коли освоїтеся. Деякі з ваших знайомих так і планують зробити.

І тут я згадав щось дуже важливе.

- Бабуся, - я хотів закричати, але вийшло дуже тихо. - Що з бабусею, вона була в будинку, ви її теж забрали?

Як я міг забути? Тільки про себе думаю, скотино.

- Згідно нашим даним ваша бабуся перебуває на складі разом з вашими особистими речами.

- Що?

- Її серце не витримало зіткнення з біополем, вона померла і ми її кремували. Урна з її прахом знаходиться на вашому складі речей.

Всередині було порожньо, але я відчував, як сльози покотилися по щоках. Я хотів кричати, злитися і страждати, але не міг. Всередині було спокійно, жодної нормальної емоції. Я навіть не встиг попрощатися, мене не було поруч.

- Зі старшими людьми це звичайна практика, але деякі люди молодшого віку також гинуть.

- Це повинно мене заспокоїти? Якісь люди померли разом з нею? Якийсь відсоток непотрібних вам людей не пройшов ваш тест?

- Я можу стерти пам'ять про цей інцидент, якщо він вас так турбує.

- Не смій! - засичав я. - Більше не торкайтеся мене. Ніякого втручання в мої мізки.

- Ви хочете залишити травмуючі спогади?

- Я хочу залишити всі спогади, тому що це частина мене, це моє життя, я не дозволю забрати це у мене.

Інструктор ствердно кивнула.

- Чудово, тоді пропоную продовжити наш інструктаж. Я можу розповісти більше про нашу місію або про життя на кораблі. Що ви хочете дізнатися?

- Чому ви вирішили захопити нас?

- Ми нікого не захоплюємо, це дослідницький корабель, він сканує вашу планету та її населення.

- Але навіщо? Нащо ми вам потрібні?

- Ми вивчаємо різні всесвіти, ваш лише один із багатьох на нашому шляху. Але ми вперше бачимо таку розмаїту цивілізацію, що живе на одній планеті. Ваше різноманіття уповільнює активний розвиток. Можливо, ця зустріч прискорить його, як це відбувалося і раніше.

- Раніше були ще зустрічі?

- Певно, це не перше наше відвідування Землі, і не лише наше - багато інопланетних істот відвідували вас. Ви ж чули раніше про “невідомі літаючі об'єкти”? Деяка інформація просто недоступна для вас. Або точніше, не всім з вас. Дехто відвідував ваших предків, дехто мав невдачу потрапити до вас пізніше. Хтось більше не повернувся після таких зустрічей. А незабаром після цього десь на Землі сталися великі відкриття і люди оволоділи раніше недоступними технологіями. Тому на цей раз ми підготувалися - наше біополе і спеціальна поверхня корабля є чудовим захистом для нас.

- Ваше біополе вбиває людей, - тихо промовив я. - Чому ви просто не скажете, що прийшли з миром? Ви б могли уникнути багатьох жертв.

- А ви б повірили?

Вона була права. Ніхто б не повірив у їхню щирість. І як би ми їх зрозуміли?

- А як ви вивчили нашу мову?

- Не було потреби. Ваші технології допомогли нам правильно розподілити та додати мови у потрібних Інструкторів. З часом ми змогли наділити всіх землян цими знаннями. Цікаво, що більшість людей не користуються навіть половиною доступних вам знань та технологій. Якби це було зроблено спеціально, щоб розділити суспільство на правителів і підданих, це мало б сенс, але ви живете в рівності, і все ж більшість людей хоче жити у незнанні. Дуже непослідовна поведінка.

Під час розмови вона зовсім не дивилася на мене, а лише на екран якогось пристрою, схожого на планшет, але на ньому не було ні відео, ні тексту, лише перетікаючі одна в одну фігури. І все ж я розумів, що це їхній спосіб спілкування. Цікаво, а цій мові вони теж нас навчать?

- Ви сказали, що тут є мої знайомі - хтось ще вижив з мого села?

- Так, - швидкий погляд на планшет. - Жінка з сином.

Ох, дядьку Вітю. Він все-таки не здався. Може, і накраще. Що тут з нами роблять, незрозуміло, а що ще зроблять - невідомо.

- Чи я можу зустрітися з ними?

- Так, звичайно, їхня кімната буде поруч з вашою. Якщо у вас більше немає питань, то ми можемо закінчити. Вся необхідна інформація вже завантажена, ми будемо спостерігати за вами і зустрінемось через тиждень на повторному інструктажі. Можливо, до цього часу ви визначитеся, чим хочете займатися. Гарного дня.

В тілі відчулася легкість, я зрозумів, що можу вільно рухати руками та ногами. Тут же відкрилися двері, які раніше були непомітні, стіни здавалися абсолютно однорідними. Проходячи повз Інструктора, я уважно розглядав її силует у темряві. Так, це точно людина. Або її копія. Планшет в її руках згас і я не встиг роздивитись обличчя. Цікаво, чи всіх Інструкторів вони зробили однаковими, як клонів, чи це реальні люди з промитими мізками?

Ноги самі несли мене, точно повертаючи в потрібних місцях. Навколо ходили люди різних національностей, на деяких з них були такі ж сірі комбінезони, як на мені, на інших - білі або жовті. Проходячи по одному з коридорів, я доторкнувся до стін. На дотик вони були гладкими, холодними, але пружними, схожими на шкіру жаби. Вони були живими, підказав оновленний мозок. Хм, цікаво, що ще я знаю. Наступний поворот привів до ліфту, всередині якого були кнопки з літерами, цифрами і незрозумілими знаками. Пальці впевнено натиснули комбінацію. Коли двері знову відкрилися, я крокнув у просторий хол, який був прикрашений українскьими національними розписами. В середині було щось схоже на парк, де гуляли люди, а на одній зі стін була голографічна карта світу зі смугою, яка плавно рухалася. Вона показувала, яка частина світу вже захоплена, або як вони кажуть "досліджена".

- Дімочка, і ти тут, слава Богу! - почувся жіночий голос збоку. До мене бігла тітка Неля, за нею ледь встигав Сашко, який вже був на голову вище матері, так, гарно він виріс протягом цих майже 5 років. Чекайте. Вони тут вже живуть 5 років? Бачити знайомі обличчя було приємно, всі вважали, що вони загинули, і дядько Вітя був впевнений, що вони померли. Чорт. Дядько Вітю!

- Дімочка, як я рада тебе бачити! - вона обіймала мене, розглядала, знову обіймала. - Коли почули, що до вас долетіли вже, то це було, як камінь з душі, нарешті побачимося, думаю, нарешті зустрінемося.

Вона, звичайно, не про мене говорить. Чорт, чорт. Я знову дивився в ці добрі очі, повні радості. Чому саме я повинен це їй сказати, чому Сашко це зараз повинен почути?

- Тітко Нелю, - все, що зміг вичавити з себе. Я розумів, що нічого не відчуваю, ні болю, ні гіркоти. Але сльози знову текли. І, напевно, вона все зрозуміла, бо посмішка зникла з обличчя, її очі округлювалися, губи затримтіли.

- Вітю? - все ще з надією запитала вона, але я похитав головою. Її тонкі пальці боляче стиснули мої плечі. Можливо, щоб не впасти, тому я терпів. Побачив погляд Сашка. Він теж все зрозумів, обійняв маму, щось тихо прошепотів їй, змусив її відпустити мене. Вона одразу пригорнулася до його грудей і розплакалася. Добре, що не всім тут промивають мізки. Пооплакуйте і мою бабусю теж, тітко Нелю. Я пішов геть і дозволив ногам провести мене до кімнати. Ліжко, якась скриня, напевно, замість шафки, поруч відкидний столик, отже скриня ще й замість стільця. Сів. Зручно.

- Дімич, невже ти? - наступний сюрприз здивував вже мене, добре, що я сидів, бо може й впав би. - Дімка! Писаренко! Як ти до мене не заходиш, то тепер я до тебе прийшов, - в дверях стояв Павло. Так-так, саме стояв, на своїх ногах, ще й посміхався від вуха до вуха. Швидко озернувшись, він раптово зачинив за собою двері, підстрибнув до мене й, сівши на ліжко, заторохтів пошепки:

- Дімка, вони мене не просто вилікували. Вони щось зі мною зробили.

- Не лише з тобою, - прошепотів я у відповідь.

- Ось що ти пам'ятаєш про те, як сюди потрапив?

Я напружився.

- Пам'ятаю, як електричним струмом пронизало, - від однієї лише думки відразу сіпнуло. - Пам'ятаю, звук якийсь, дуже високий, просто в голові наче. І все. Далі вже прокинувся в кімнаті з Інструктором. А ти?

- Мене теж електричним струмом пробило, і тоді я вперше за довгі роки відчув ноги.

Отакої, тож, може, їх біополе не лише вбиває, але й лікує.

- Раніше такого не було, розумієш? - продовжував Павло. - Далі вже щось дивне відбулося. Коли я перший раз отямився, я почув лише звуки, далекі, незрозумілі, не міг відкрити очі і зовсім не відчував свого тіла. Розумієш, кожного ранку протягом останніх 10 років я прокидаюся і перевіряю, щоб бути впевненим, що нічого, крім ніг, мені не віднялося. Тож я розумію, як це - зовсім не відчувати нічого, наче тебе не існує. Вдруге, коли я прокинувся, я знову відчув своє тіло, але без ніг. Мені здавалося, що я перебуваю у невагомості, навколо як дим або туман, і тоді я помітив через туман контури людей, точніше їхні частини - десь тільки тулуб без ніг, десь без рук. Тоді я злякався, що став такою самою половиною, хотів подивитися вниз, але знову втратив свідомість. Потім, звичайно, я прийшов до тями в кімнаті з Інструктором.

- Ну може, у тебе все було по-іншому, тому що вони вирішили тебе вилікувати? - припустив я.

- А ти не відчуваєш, що в тобі щось змінилося?

- Та я і так знаю, що змінився. Це наче вже не я. Я помер там, на подвір’ї, в біополі "черв'яка", а тут уже стоїть інший Дімка. Мене більше хвилює їхня "дослідницька місія". Чому вони нас забирають, і ще й у такій кількості? Це не просто випадкове, непомітне викрадення кількох людей, це пряма атака, а ніяке не дослідження.

- Можливо, ти й правий, а мене не залишає у спокої те, що сталося з цими половинами людей. Раніше найстрашніші спогади, що я мав, це автомобіль, який летить на мене, але тепер ці частини людей у тумані зайняли його місце.

- Що ми будемо робити?

- Я успішно пройшов адаптацію і маю найкращі показники серед новоприбулих. Хочу записатися до Інструкторів, тоді точно дізнаюся всі їхні секрети і може зрозумію, що зі мною тоді сталося.

- Ти дурень, Дімка, - гмукнув я, - якщо вони хоч щось запідозрять, вони тобі мозок вичистять так, що забудеш все, що знав.

- Дідько, мабуть, ти правий. Тоді що робити? Просто жити і не думати ні про що?

- Ні, я вже не зможу просто жити після того, що вони зі мною зробили. Тут відбувається щось, про що нам не розповідають. Ми ж тут як у полоні, тільки видимість свободи. У тебе також наступний інструктаж через тиждень?

- Так.

- Тоді у нас є тиждень, щоб придумати план. Ці позаземні тварюки не знають, з ким вони зв’язалися. Хлопці з Козубівки ніколи не здаються.