Людиноборець

Скеля височіла над нами під чужим фіолетовим сонцем. Розчерками велетенських пазурів на ній була видряпана картина. Рептилія, схожа на тиранозавра, але з розвиненими передніми кінцівками і закрученим кільцями хвостом, одною лапою притискає до стіни, а іншою виймає серце з... людини. Чи принаймні людиноподібної істоти.

— Здається, ми знайшли доказ існування розумних істот тут — але й могилу нашого товариша, — крізь зуби проказала Маркова.

Картина була вимазана чимось темним, що у пурпуровому сяйві виглядало ще страшнішим.

— Це.. Що це? — придивився я. — У нього... німб?

І вказав на фігурку людини — у неї дійсно навколо голови було накреслено коло. Куди ми потрапили?!

— Це якась диявольська карикатура на Юрія Змієборця! Змій вбиває святого...

Мимоволі закрадалося відчуття, що ти можеш стати наступною жертвою. Дрож проймала від погляду на багряні плями на тілах змія і людини...

— А може, і не так! — силувано засміялася Маркова. — Може, цю картину навпаки висікли вороги Ентеша. В останньому повідомленні йшлося, що він має проблеми з місцевими — а значить, це може бути лише бажане, а не дійсне.

— Така собі агітація?.. Хоча навряд. Судячи з того, як зроблена картина — ця цивілізація дуже нерозвинена.

—Хай там як, навіть якщо Ентеш помер у лапах тутешніх виродків — ми маємо за нього помститися!

Здається, ми знайшли те, що шукали — але запізно. І для нього, і для себе. Ми, розвідники з корабля «Вирій» — сержант Мирослава Маркова і я, Юрій Ратай, космічний біолог, стояли і, як дурні, базікали про дивну каменюку, про нецивілізованих аборигенів... І не знали, що пазурі вже стискаються, щоб схопити наші шиї — навіть і за кілометр звідси.

Раптом почулося шипіння і свист, і навколо почали блискавично проявлятися істоти. Вони не з’являлися нізвідки, але стрибали з-за пагорбів так швидко, що здавалося, ніби виростають прямо з-під землі. Гігантські кігтисті лапи, кільця довгих хвостів, роззявлені пащі — ніби саме пекло розверзлося!

Вони миттю оточили нас. На плечі впали тугі лускаті хвости, придавили нас до землі, вибивши дихання. В очах застрибали темні і яскраві плями. У що ж ми вляпались?! Добре, хоч відразу не вбили — певно, вичікували.

— Чужоземці! Хто ви є? — почули ми раптом гучний, але явно людський голос, що віщав космічною мовою. Звідки вони її знають?

— Ми земляни, — почала пояснювати Маркова. — Прилетіли у пошуках нашого товариша, який зник двадцять років тому, а перед тим подавав сигнали з цього сектору космосу. Можливо, ви щось про нього знаєте?

— Ви розмовляєте космічною, тож, певно, вже спілкувалися з космонавтами? — додав я. — Може, він був на вашій планеті? І помер? Розкажіть, і ми підемо, не будемо втручатись у ваше життя.

Ще коли я почав говорити, рептилії загуркотіли своїми трубними голосами — видно, обговорювали нас. «Цікаво, як вони можуть відтворювати людський голос, якщо самі спілкуються ревінням» — прийшла невчасна думка.

Гуркотіли доволі довго, я поки обдумував, як би з цієї халепи вибратися. Може, спробувати по-людськи з ними домовитися? З ким саме?

Пошукавши оратора, я помітив, що один із монстрів має дивну голову —маленьку, з губами і зубами як у людини, що жахливо контрастували зі зміїними очима і чолом. Цей і продовжив:

— До нас справді прилітав один людин, але це було дуже давно. Він зробив багато зла. А ви, такі ж людини, незаконно пролізли на нашу землю! А може, накоїте ще більше лиха? Ми не можемо вас відпустити.

Що ж нас чекає? Ми зі Славою перезирнулись. Змії міцно скрутили нас, не даючи шансу застосувати зброю. Залишалося тільки скоритися.

— Людин, який приходив на нашу землю перед вами, був дуже лихий. Він навчив нас вбивати і ненавидіти. Тому ми не можемо довіряти нікому і відпустити вас. Ось як ми вчинимо.... — Він явно задумався, а потім рік: — Маєте вибір: будете з нами битися чи миритися?

Ідіотське запитання, ніби з дитячої казки, поставило нас у тупик. Не вірилося, що це реальність. Пролетіти тисячі світлових років і потрапити у якесь тридесяте царство?

— Відповідайте! — довга кігтиста кінцівка вигулькнула з-за спини і штовхнула Маркову, приставивши до горла пазур. — Що вибереш? Битися чи миритися?

— Битися, — виплюнула Мирослава з відчаєм. — Ви вбили нашого товариша, як з вами можна миритися!

Ох... Славо, що ти накоїла?!

— А ти? — тепер лапа торкнулася мене.

— Я б вибрав миритися, але що це означає по-вашому?

— Той, хто вибере битву, має побороти одного зі зміїв, а далі має вибір: свобода або прийняття у наш народ, — пояснив змій із людським голосом. Інші заголосили, але він підняв обидві лапи і зціпив їх над головою. Вереск припинився. — А той, хто захоче миритися — стане нашим робітником на шість років, з таким же вибором у кінці. Ми добрі змії, не те що люди — тому даємо вам вибір і шанс стати одним із нас. Хоча деякі мої піддані і проти цього, і хочуть вас убити відразу.

Добрі змії? Якось не віриться з приставленим до горла пазуром. І що ж робити? Тепер шість років гибіти у полоні чи скінчити все відразу? А наші й не дізнаються, що саме тут загинув Ентеш... І Слава?

Я думав над відповіддю, але змії все зрозуміли по-своєму. Моє перше «миритися» їх, видно, влаштувало. Головний гукнув щось по-своєму, і два змії, які скрутили нас хвостами, потягнули кожного до себе.

От хто ж нас за язик тягнув вибрати різне! Але сказаного не повернеш, і доведеться мені миритися з реальністю, а Марковій — загинути в бою.

***

«А може, ні? Може, в нас ще є шанс?» — думав я кілька годин поспіль, сидячі у своїй темниці — печері. Маленька кімната, відгороджена від коридору великим каменем, який я перелізти б не зміг. Стеля губиться десь високо. Тут я мав жити наступні шість років, виконуючи найнуднішу в світі роботу — чистячи якісь горішки. Тьху! Поки наші з корабля ведуть пошуки, а Мирослава готується до смерті. Але що мені залишалося робити в цій ситуації?

Та дещо я міг. Думати і робити висновки, наприклад. Ще під час захоплення я побачив, що змії були дуже різні, ніби належали до сотень відмінних видів, але були ніби одним народом. Як біолога це мене страшенно цікавило, та й, може, для втечі це стане у пригоді?

У перший же вечір я звернувся космічною до охоронця моєї печери — молодого змійчика. Той загуркотів щось по-своєму, видно, не зрозумів, і покликав молодика побільше. Вони виглядали схоже — довгий тулуб, з якого вигулькнули кігтисті ручки (ними менший показав на мене старшому), і масивні недобрі морди. А потім сталося найдивніше. Більший змій зирнув на мене, і враз шия його потоншала, низ голови набув обрисів людської — з носом, губами і зубами. Я ледь не закричав з переляку, настільки швидко це сталося. Виходить, вони вміють змінювати форму?

— Що ти хотів, людинський сину? — мовив він на космічній.

— Дещо спитати, — намагався не видати страху я. — Скажіть, а коли саме на вашу землю прилетів той інший людин, який наробив зла? Ви його не бачили?

Змій зайшовся ревом, в якому я признав сміх.

— Ми — бачили — його?! Та цей ваш Людин такий давній, що звабив ще наших пращурів!

Нічого собі! Я чемненько попросив розказати більше, думаючи дізнатися більше про загадкового «людина». Старший змій був, видно, не проти розказати легенду.

— Праотці жили спокійно і щасливо на Святому озері, горя не знаючи. Аж раптом з неба впала гігантська вогняна зоря, з якої вийшов людин. Вони радісно прийняли гостя, та він обманув їх, зачарував розповідями про інший світ і змусив вклонитися. А потім, як вони йому повірили, повів їх війною на Чуже озеро.

Що це? Якась міфологія! Невже в ній замішаний наш старий дурень Ентеш? Чи хтось інший?...

— А інші люди до вас не приходили?

— Ще їх нам не вистачало! Той Людин і так наробив ділов: ледве не знищив всіх зміїв у війнах. Аж поки знайшовся герой, який стиснув його серце — і припинив людодіяння. На жаль, всього зла не виправити...

Отже, на тому камені таки намальована смерть доісторичного Людина! І це... так, все-таки ікона Змія-Людиноборця. А круг навколо голови людини — може, таки шолом космонавта, а не німб? Не віриться,що наш Ентеш, влізливий і занудний дядько, став для когось аж сатаною... Тільки як же він потрапив у минуле цієї планети?

— А що було потім?

— Та багато чого, — відповів старший. — Вся наша історія. Ми — нащадки зміїв зі Святого і Чужого озер, зараз намагаємось жити мирно. Нам пощастило з правителем, він судить по совісті.

— Це я вже помітив, — згадав я. — Це він врятував нас?

Дивно, минуло кілька наповнених смислом хвилин, і я вже міг нормально спілкуватися зі змієм, не здригаючись від погляду на ці коричневі лускаті губи і шию. Та й він не дихав злобою.

— Так, ти зобов’язаний життям Його Твердості. Тому маєш тихо сидіти і добре перебирати горіхи — поки тобі не перепало на горіхи, — обоє знову заревіли. — А твоя людинка має показати нам гарний бій.

Ох, Мирослава... Я й забув, навіщо почав цю розмову! Як можна спокійно базікати і миритися з реальністю, коли через тиждень твоя колега помре? Треба її рятувати.

***

«А може, не треба? — прийшло на розум малодушне. — Ці змії добрі до тебе, якось шість років проживеш, а потім знайдеш спосіб повернутися... Нащо ризикувати заради дурної колеги? Якби це була кохана — інша справа...»

— Ну ні! — голосно крикнув я. Охоронець Туун-Веу (той, що розповідав легенду і з яким я встиг трохи порозумітися), підійшов ближче. Виростив людську голову, бажаючи щось сказати.

— Чого тобі? Нащо ревеш?

— Хочу побачити свою людинку. Відведи мене до неї, — я прохально подивився на змія. — Скоро вона буде битися, і я боюсь за неї...

— Правильно боїшся! Ви — слабке людинське зілля, хіба зможете побороти змія?

«Побороти — ні. А перехитрити — спробую».

Змій витягнув мене з печери і поніс, міцно обхопивши щупальцем, яке відростив із лапи. Ми навіть вийшли на повітря! Як я радий був бачити сонце, хай і фіолетове, відчувати свіжий вітерець замість затхлості печери!

Скоро мандрівка закінчилась. Туун-Веу запхнув мене у такий же кам’яний мішок, у якому я побачив Мирославу. Вона відразу ж заголосила:

— Юрку! Як ти тут опинився? Що ці тварюки задумали? Я вже не можу дивитися на їхні мерзенні пики. Уявляєш, вони принесли мені камінь, на якому вицарапані різні зміюки — і сказали вибрати, з яким я маю битися!

— І ти вибрала?

— Довелося. Виторгувала собі противника без лап, як звичайна змія. Може, встигну відрубати йому голову, — показала на загострений великий ріг.

— А ти знаєш, що вони здатні міняти форму?

Маркова була здивована.

— Ти впевнений?

— Сам бачив. Так вони і розмовляти можуть — відрощують собі людську гортань і рот.

— От дідько! Та він же мене швидко зітре в порох, — побіліла вона. — Що ж робити?

— Саме тому я тут. Я трохи вивчив зміїні повадки і маю план. Я піду замість тебе!

Мирослава застигла. Я знав, що у ній боролися два почуття — полегшення і затятість.

— Ти? Але ж ти у нас цивільний, а я військова. Я маю битися, — різко сказала вона. — І не кажи, що придумав це тому, що я жінка, бо приб’ю!

— Приб’єш? І хто з нас двох повернеться до людей? — я намагався сміхом розрядити ситуацію. — І розкаже про смерть Ентеша?

— А ти точно знаєш, що він помер?

— Розпитав зміїв. Інших людей тут не було, і навіть нас змії так злякалися, що всі поховалися у печери, крім загону правителя. Це мені охоронець розказав.

— То ти в нас, виявляється, їх дружбан! — Слава підскочила і заходила печерою. — І віриш цим нелюдам, через яких, можливо, помер наш товариш!

Я почекав, поки вона трохи заспокоїться.

— Я справді дещо вивідав. У міфології цих зміїв люди — а конкретно один «Людин» — займають роль всесвітнього зла. Не віриться, але здається, саме наш Ентеш це натворив — прилетів через якусь кротову нору у їхнє минуле — і навчив їх зла, почавши війну з іншими зміями.

— Він і в колективі був невживчивий, — згадала Слава розповіді старших колег. — І в рокову мандрівку подався, посварившись з усіма. Не віриться, що наша місія виконана, а ми про це не можемо розказати...

—Зможемо. Послухай! Змії лаються словами на люд-. І вбили б нас тільки за нашу форму тіла. Але цього не сталося! Пам’ятаєш, про щось таке говорив їхній Голова?

Маркова кивнула.

— Я хочу використати це. Змії впевнені, що ми — самі дияволи. Але минуло п’ять днів, і ось мій охоронець дивиться на мене вже приязніше. Треба розбити їхній стереотип про те, що люди=зло, і, може, нам вдасться врятуватися. Я хочу заявити, що готовий битися замість тебе, а потім — що мені жаль битися зі змієм. Подумай, хіба вселенське зло буде рятувати і жаліти когось? Так ми доведемо, що здатні на почуття.

— Ти думаєш? — Мирослава була сама критика. — Краще вигадати інший план. Якось втекти чи що.

— Я подумаю, але поки не знаю, чи вийде. А на мій план ти згодна?

— Ні. Ще чого! Думаєш, ці тварюки такі тонкі натури, що відпустять нас, тільки ти заговориш про те, що ти добрий? Ах, я не такий, як перший Людин, я не буду вас вбивати! Повірять вони, аякже. Чорта з два!

Я мовчав, не знаючи, що заперечити. Може, буде і так, хто ж знає? Я можу тільки надіятися, що моє бажання не вбивати переконає їх.

А от Мирослава надіятися не збиралась.

— Думай собі яку хочеш лірику, а я на твій план не згодна. Ніякі високі ідеї нам тут не допоможуть. Краще вивідай якісь потаємні ходи абощо...

***

«От і що робити? І смерті її допустити не можу, і вона не хоче діяти за моїм планом!» — я застогнав від безвиході.

Черговий (а це був Туун-Веу) відразу ж зазирнув до мене. За ці дні він дуже мною зацікавився, та і я навзаєм, однак зараз мені було однаково.

— Що таке, чого смієшся? — видно, стогін прозвучав надто по-змійськи.

— Не до сміху мені. Моя подруга скоро помре, а я мушу тут сидіти і нічого не робити!

— Вона сама це вибрала, — зауважив змій. — А ти розумний, обрав миритися. І я цьому радий.

— От тільки я не радий! Ми були послані з важливим завданням, а тепер зникли.

— Нічого вже не зробиш, — Туун-Веу по-своєму пробував втішити. — Моя тобі порада — стисни серце і засни.

— І хотів би, та не можу.

— Ти не розумієш мене? — перепитав змій. — Натисни обома руками на серце — і заснеш. Це справді діє. Такий наш, змійський, рецепт.

— А покажи? — раптом у мені прокинулась надія на порятунок.

— Ще чого, щоб ти втік!

Жаль, не вийшло... Залишається надія тільки на людяність зміїв.

***

І от настав день бою. Мене відірвали від горіхів і теж привели на площу, до арени, яка знаходилась у центрі велетенської купи каміння.

Внизу я побачив Мирославу, одягнену в броню зі шкіри змія, з заточеним рогом у руці. На іншому кінці арени звивався кільцями її противник — зараз він був не вище дівчини.

Зібралася сила-силенна зміїв, які передчували цікаве видовище. Таке траплялося рідко, як розказав мені Туун-Веу, — тільки зі спійманими чужинцями. Ті знали, що змії цього міста мають право змусити їх або битися, або працювати, і не порушували територію.

Скоро прийшов і повелитель Тисяча Мудреців зі своєю свитою. Він, відповідно до імені, мав величезну кількістю голів — чи, краще сказати, головоподібних відростків. Лише одна голова виглядала справжньою — в її очах я бачив розум і сподівався прочитати помилування. Тільки б у мене вийшло, тільки б Маркова не утнула чого!

Четверо зміїв проревіли щось, а потім переклали по-космічному:

— Битва між людинкою і змійським героєм починається!

Змій підняв голову і загрозливо засичав, заворушив кільцями. Мирослава стала боком, прикрилася відточеним рогом. Все, час діяти!

— Слухайте сюди! — заволав я. — Відмініть бій! Він нечесний!

Мій охоронець щось просипів, ймовірно, знову люднувся. Але рота мені не заткнув, як я боявся.

Глядачі заворушились, почали відрощувати подовше шиї. Скоро наді мною було чорно від сотень голів, які розглядали мене своїми безвійними очима. Страшно було стояти в переплетінні ший (ану ж хтось опуститься нижче і вкусить?..). Та бачити смерть Слави — ще гірше.

— Поясни, що ти тут сказав! — зажадав Туун-Веу.

— Подивіться на противників! Хіба справедливо, що б’ються змій і не-змій? Ви швидкі і гнучкі, а люди не такі. Я думаю, що моя подруга приречена на смерть.

— Такий був її вибір, — заволали у натовпі.

— А я не хочу її смерті! Настільки, що готовий стати на її місце. От ви думаєте, що є тільки два варіанти — битися чи миритися. А я вибираю третій — помінятися! Я не хочу ні битися з вами, ні миритися зі смертю подруги, тому пропоную своє життя за її!

Сотні очей наді мною вирячилися. Видно, наявність третього варіанту їм ніколи не спадала на думку.

— Не крути, людине!

— Я готовий стати на її місце, а дівчина хай іде вільна. Чи принаймні я помру поряд із нею. Що хочете робіть, а так я її не кину! — Я не знав, що іще сказати, щоб змії дозволили забрати з арени Мирославу.

Голови заворушились, затрубили по-зміїному. Навколо стояв гам, який я вже не міг перекричати. Раптом все затихло.

Правитель простягнув до мене два щупальця, витяг з переплетення ший і поставив на помість поряд із собою. Одна з його голів («та сама», розумна) набула людської подоби, навіть колір змінився. Здригнувшись, я пізнав своє власне обличчя, мертвотно-фіолетове в світлі цього сонця. Мій двійник мовив:

— Ти кажеш, є третій варіант? Для тебе смерть твоєї землячки — страшніша, ніж своя? Тож доведи це! Стань на поле замість неї і виграй битву — тоді я відпущу вас обох. Або з честю помри — тоді вона теж буде вільна. Я, Тисяча Мудреців, найперший серед зміїв міста, даю тобі слово.

Я кивнув, намагаючись зосередитися перед битвою. Жаль, що не вийшло просто переконати їх наміром і словами — доведеться іти до кінця.

Мені принесли Мирославину броню і зброю, одягли. Я кинув останній погляд на неї — безпорадну і злу, на свого охоронця, що став уже товаришем. Востаннє подивився в блідо-фіолетове небо —і мені здалося, що десь там, на крайнебі, синіє наша земна блакить.

***

Змій підповзав до мене, не дуже поспішаючи. Сичав, викликаючи непереборний страх. Напевно, він обів’ється навколо мене, намагаючись задушити. Або занесе голову для укусу. Або відростить купу лап і пошматує... Скоріше б уже! Я знаю один секрет, та чи зможу його застосувати?

Маса лискучої плоті вже була близько. Змій не спішив міняти форму (можливо, це нечесно за їхніми поняттями?), але голову підняв, оголивши цілі частоколи зубів. Я міцно тримав у руках ріг, але ніяк не міг змусити себе штрикнути противника — бо після цього він точно атакує!

Тим часом він змінив тактику і блискавично кинувся до мене. Обвив ноги, здавив. Мені довелося відбиватися від зубів. Я навмання молотив його своєю зброєю.

Кільця піднімались по тілу, здавлюючи його. Скоро мені кінець! Я з останніх сил лупцював його рогом, але ось змій враз вишиб його...

Маю битися голими руками. Я спробував здавити його за шию, аж тут згадав! «Стисни серце». Може, подіє? Ухиляючись від зубів, я провів руками по тулубу, намацав ребра, які ходили ходором. Десь тут. І з усією сили надавив. Ще, ще і ще.

Змій здригнувся всім тілом, почав мало-помалу ослаблювати захвàт. Страшна паща закрилася. Монстр задихав вільно і сповз із моїх ніг. Вийшло!

Глядачі поки не зрозуміли, що сталося. Змії ревіли запитально, а потім закричали по-людськи.

— Ти вбив його? Переміг?

— Я переміг, але не вбивав його! Міг би — але не хочу. Повелителю, я виграв битву, відпустіть нас!

Тисяча Мудреців повернув до мене всі свої голови і рік:

— Кажи, людине! Чому ти так вчинив?

Як зібрати докупи думки? Як відповісти так, щоб повірили?

— Колись давно до вас прилетів один злий Людин, який навчив зміїв вбивати. Ваш герой зупинив його — стиснув тому серце, думаючи, що людин засне. Але, не знаючи природи людей, ненавмисне вбив його. Я здогадався, що так можна зупинити битву, не вбиваючи змія. Я не хочу його смерті, бо ми з вами схожі! І всі заслуговуємо на життя.

Мертва тиша, яка супроводжувала початок промови, тепер перервалася ревінням. Правитель знову мусив закликати всіх до слухання.

— У мого народу є схожа історія, — продовжив я, ледь не падаючи від утоми. — До нас зло приніс дух в образі змія — напевне, з насмішки над вашим народом. Він є незримо поряд із кожною людиною і постійно спокушає нас на зло. А я не хочу йому підкорятися, так само як ви зневажаєте людодіяння. Хіба не таким же злом було б убивство, хай і на арені? Сподіваюсь, ви зрозуміли мене?

І ревом багатьох голів, подібним до грому, прозвучала відповідь Тисячі Мудреців. Змії слухали його. А до мене була звернена людська мова — з обличчя, подібного до мого:

— Я вірю тобі і не бажаю зла нікому. Ви обоє вільні.