Що?! Жовта телепатична водорість?!

Нехай буде так. Зі цих слів розпочнемо нашу розповідь. Є такий світ у Космосі, який працює не за нашою фізикою. Тобто в нього інші частинки, які розрізняються за кольорами. А саме: чорні, червоні, сині, жовті та білі. Він зветься Кольорова Планета.

Саме зараз я хочу розповісти про появу розумних істот на цій планеті. Гм, але це буде дивна розповідь, про позаземну істоту, яка опинилася у світі людей. Але почнемо її з слів, з яких почали цей текст.

Нехай буде так. З цими словами прокинулася Ніка. Ніка не зовсім розуміла, що тут робиться, але таки було цікавенько. І також Ніка ще не зовсім розуміла, хто вона: рослина чи тварина? Її маленькі оченятка бачили усе, що могло підлягати зору.

А саме: міріади маленьких рибоньок, золоті водорості («Мабуть, ми таки станемо друзями» — подумки відзначила Ніка), якісь зелені раки, дельфіни та інші морські тварини. Але хто сама Ніка? Це запитання не давало спокою. Раптом вона зрозуміла симпатію до водоростей. Вона сама була ВОДОРОСТЕЮ.

«Тільки не це. Я не хочу бути водоростею!» — подумки лаялася Ніка. Але ж такі були гарні сни, з якими прокинулася Ніка. Вона прагнула бути королевою, золотою рибонькою, розумною бурею. Але ця нерозумна світобудова зробила її водоростею!

Ніка почала дрижати своїм тілом. Ну й чудасія! Вона вміє ходити! Синя вода понесла її по цьому безкрайньому морю...

...Прокинулась вона на березі. Дуже дивно, що вона не померла. Обдивившись поверхню, вона почала робити несміливі кроки на поверхні. У неї були ноги! Точніше не ноги, а затверділі гілки.

—Треба знайти десь воду... Це для того, щоб я змогла туди спори свої закинути... Звідки я знаю свій життєвий цикл? — спитала вона себе. — А, точно, я ж спершу була у воді. Стоп. Чому я розмовляю сама зі собою? Це тому, що тут нема інших розумних істот? Гм... А чому я розмовляю? Я ж бо думала та мріяла!

За цим монологом вона не побачила, як до неї наближається невелика групка розумних істот. Чи навпаки, нерозумних. Можливо, це її плем’я?

— Гей, ви! — щосили крикнула вона, завібрувавши своїми відростками.

Вони щось сказали, але що саме, було нерозбірливо. Раптом вони побігли. Вона кинулась навздогін. Якимось невідомим чином істота приснула на неї чимось. Це «щось» було дуже тверде, воно поламало гілки Ніки. Істота щось залопотіла. Ніка вдарила істоту по її дивній руці, і з руки потекло щось червоне. Інші істоти накинулися на Ніку, напевно, щоб її схопити. Ніка кинулася у хащі.

— Отакий ось контакт. Ну й у море вас! — буркнула Ніка. Але тут їй у голову вдарила думка. — А може, я можу читати їхні думки?

Ніка зробила розворот і пішла до групки істот. Ніка наблизилась до тієї істоти, яку вона вдарила.

«Body_error. Check to help №12.» — думала істота.

«Що за дурня?» — подумала Ніка. Підключилася до іншої.

«От що за дурня! Робота зламали! Зараз підрублюсь до станції, розповім про істоту. От то страху буде!» — думала втішена істота.

— Гей, ви! — гукнула до них Ніка. — Гей, ви! — крикнула на їхній мові.

Усі істоти по-дружньому переглянулися і пострибали до лісу. Авжеж, а як ви б зреагували на велику жовту водорість? Я би точно злякався. Але не в цім диво. Ота сама істота, яку вдарила Ніка, не рухалась.

«Дуже дивно. Невже я її вбила?» — подумала Ніка. —«Але ж вона таку довбню думала! А можливо це спеціальна істота? Чи може, вона зістарілась і її шли поховати? А може, це король? А може, королева? А може, в’язень?»

Тисячі думок снували в голові. Яка ж з них правильна, Ніка не знала. Щоб знизити рівень стресу, вона пішла до озерця, яке тут було близенько. Ніка розуміла, що йде спори в річку висипати. Але річенька — таки бурхлива, не Дніпро вам тут. Тому в озеро краще.

В озері були невеличкі істоти — гідри. Вони схожі на раків, тільки менші, десь з палець. Одна гідра виплигнула з озерця на Ніку, Ніка нажахано сахнулась. Гідри живляться водоростями. Ніка відразу відчула неприязнь до них. А хіба ви можете полюбити акулу, яка вас норовить з’їсти?

«Сюди тільки не моїх дітоньок. Гідри їх — ам! — і все!»

Ніка роздивилася місцевість. Що то за червоні шари? Підійшла і подивилася.

— Усе червоне у синьому не виживає. По законам природи-матінки. А що, як їх туди вкинути, до гідр? — Ніка зробила цей висновок з того, що колись вона бачила, як червона птиця впала у воду і безслідно щезла. Так робили і червоні шари, які падали на воду. Червоні шари трималися купками, вони були як опади. Коли червоний шар поважчає, він падає на поверхню. На Ніку червоні шари не падали, але Ніка не хотіла пробувати це на собі. Тому, може червоний шар впаде на синю воду й розчиниться? Шар вбирає білу енергію, яка у цьому світі заміняє усю енергію: й електроенергію, й вогонь, й радіацію. А ще біла енергія вбиває усе живе, і гідр також. А ще усе, що потрапляє у синю воду червоним, червоні кольори свої заміняє на сині і відпускає погуляти навік. Отак ось. Тому нема червоних рибоньок у цьому світі. А є ще один цікавий факт про червоні шари: вони вилітають з вулканів.

Але повернемось до діла. Гідра, яка підпливла до шару, померла. А ви б не околіли, коли на вас відразу все летить: і радіація, і вогонь, і електрони? Гм, інша гідра була позбавлена своїх хижих клешнів, тому відразу почала жувати першу гідру. Побачивши таке, гідри з озера бистренько повтікали, і відтоді гідр бачили лише на морі.

Ніка опустила свої ніжко-подібні відростки у воду й почала ними метеляти. А таки-так! Спори полетіли з ніг чорненьким піском. Бульк-бульк. Торкнувшись жовтого піску, чорні цяточки повибухали, почали рости водорості. Вона впізнала в одній водорості себе. Така ж жовта, усміхнена, з очами по всьому тілу-талому. Раптом Ніка побачила у іншому кінці озера якийсь шухор-мухор. Придивившись пильненько, вона помітила тих самих істот! Ніка спробувала зрозуміти їх розмови.

— Гей, слухай, ти цілком впевнений, що ця коряга з чорними цяточками — це ходяче дерево? — спитав один.

— Абсолют! Це воно! Це не цяточки, а очі! Коли ми посвітили на це страшидло, воно почало рухатися! Воно може сприймати світло! Воно з такого світу, як ми! — відповів інший, вочевидь очевидець.

— Ви що, не бачите що в мене очі голубі, ідіоти інопланетні! — прокричала Ніка на їхній мові. — У озері мої дітки, пішли у море, такі-сякі!

Неочевидні інопланетяни перезирнулися.

—Ви знаєте, тут є види, що спотворюють наш мозок. Пам’ятаєте, ті гігантські птиці? І ще та потвора... — шепнув другий.

Вони посвітили на Ніку.

— ААААААААААААААААААААААААААААААААА! — закричали вони, побачивши Ніку. Вони нарешті помітили, що очі в неї голубі.

— Я ставлю вам такі умови: ви не підходите до озера, нищите гідр, в обмін я вам дарую життя, й ви можете ходити по цій землі. Зрозуміли?

—Т-т-ак-к-к-к...

— Запитання є?

— Хто такі гідри? — запитало якесь маля, ріст 145 сантиметрів. — Я читав роман «Робінзони Космосу», там є такі. Вони великі й з щупалами?

— Ні. Зараз подивитесь, — промовила Ніка й почала транслювати думки про гідр й їхні зображення.

— Фу, які огидні... — скривилися усі. — Ми раніше їх бачили, але вони не були такими огидними. А зараз і дивитись не можемо...

— Це моє емоційне забарвлення.

— Чому ти їх ненавидиш?

— Вони їдять водорості.

— Ти теж полюбляєш водорості?

— Ні. Я сама водорість.

Це їх так шокувало, що вони промовчали.

— А де ваше озеро? — спитала Ніка.

— Яке озеро?

— Де ви розпиляєте свої спори?

— Ми живонароджені.

— Як дельфіни?

— У вас є дельфіни?

— Схожі на них. Ось там. — Ніка показала на море, де плавали та плигали дельфіни.

Істоти всі як один повернули дивні прибори, які Ніка не відразу побачила.

— Це що таке? – спитала вона.

— Де? — відповідно відповіли вони.

— Ось, у ваших гілках.

— А, це у нас ліхтарики. Ми не бачимо ваші кольори без освітлення. У вас нема світла, яке ми можемо приймати. Ось це робить ліхтарик.

Ніка пильно придивилася й побачила фотони.

— Я бачу світло! — радісно примружилась вона. Але, за невблаганними законами природи-матінки, вона перестала бачити свої кольори. — Ні-і-і-і! Де усе?!

— Що усе?

—Я не бачу моря, не бачу озера!

— Ти бачиш так, як ми бачимо. Ми також усього цього не бачимо.

— Справді?

— Саме так.

Ніка замислилась.

— А чому це так?

— У нас різні системи фізики.

— Що таке фізика?

— Фізика — це...

— Спасибі, я просканувала твою голову, — відповіла жовта телепатична водорість.

Мовчанка.

— А це навіщо? — спитала Ніка, вказуючи на якийсь балончик, коли вона знову пристосувалася до свого світла.

— Це? Це...

— Зрозуміла.

— Слухай, ти доволі сильна?

— У якому плані? У фізичному — ні.

— Але ти можеш читати думки.

— Це духовний план.

— А, точно. Ти зустрічала тварин чи рослин, які розумніші за тебе?

— Ні. Я тут перша. Бачте, тут є жовті водорості. Це мої діти.

— Слухай, водоросте, скільки тобі років?

— Скоро буде день.

— Тобі лише день?!

— Так.

Тиша. Дельфіни у воді плавають.

— Будь ласка, розкажи про своє життя.

— Тяжке воно.

— Та ні, від народження до цього моменту.

— Добре... Але буду розказувати від третьої особи. Почнемо нашу розповідь: нехай буде так. Зі цих слів розпочнемо нашу розповідь...

Вона переказувала цю розповідь. Вони ще довго сиділи у вогнища, і Ніка довгенько розповідала цю історію... А потім вони розповіли про анатомію людей... Вони розповідали, поки Ніка не заснула... Нехай буде так...

***

...Ніка прокинулася. Настав її другий день. Де вона? Щось вона не бачить кольорів. Увімкнувши бачення фотонів, вона спробувала обдивитися кімнату.

— Спокійно, спокійно, не бійся, — хтось проказав їй це.

—Де я? —спитала перелякана Ніка.

— Ти у спеціальній лабораторії на Землі. Ти спитаєш, мабуть, де це? — усміхнувся чоловік Ніці.

—Ні, я знаю, що це не на Небі. Більше хочу я знати, де моє озеро?! — вибухнула Ніка. — Чому мене взяли з мого озера?! Там мої діти!

—Ти туди більше не повернешся. Га-га-га! — засміявся чоловік.

—Чому?

—Бо ми тебе викупили! І повертати не збираємося!

—Ах ви гідри! Але я вмію читати думки!

—Тому я у цьому шоломі! А ще за те, що ти зізналася про телепатію, я тобі надягну спеціальну штуку! — загоготав чоловік. Він почав робити діло. Ніка настовбурчилась, її кінець гілочки почорнів. — На що ти надієшся? У тебе не має шансу!

Людина не знала одного: їхні частинки для нашого світу тверді, наші для їхнього також. Насправді і наші, і їхні частинки створені з одного ефіру, тому ми можемо бачити їхні частинки, якщо на них посвітимо, вони ж бачать лише наліт своїх частинок на наш одяг. Коли фотони попадають на хромоматерію, вони робляться спеціальної частоти. У них нема фотонів, їхні очі ж бачать їхні кванти, які випадають з хромочастинок. Але дивитесь пильно: чим міцніше матеріал, тим краще збережеться він, коли торкнеться хромоматеріалу. Також швидкість руху частинок має вплив на руйнування атомів. Чорна хромоматерія найміцніша у їхньому світі; коли ви маєте чорний різак, він розріже усе крім чорного. Впливати на чорне можна за допомогою білих частинок, які виконують функції усієї енергії цієї планети. Це ще трохи фізики для розуміння історії.

—Отут тобі кінець... — він підніс шолом до неї. Шолом надівся — і тріснув. — А щоб тебе! Що ти зробила?!...

Шолом тріснув від того, що чорний матеріал на верхівці її тіла краще зберігся ніж пластик. Ніці було боляче, але вона змогла витерпіти.

Раптом двері відчинилися. Звідти вийшли двоє людей. Одного з них вона пізнала — це був із тієї групи людей, з якими вона вперше познайомилася. Інший був невідомий.

— Негайно зупиніть знущатися над твариною! — сказав невідомий.

— Це не тварина, а рослина, дурний ти ОТ-щик, — сказав новий чоловік, який надівав шолом.

— Тоді,— людина з першої групи когось позвала з коридору,— у нас є один з Охорони Рослин.

— Ну й де ваш ОР-щик? — знущався шоломщик. — Де? Де?

—Я тут. — Ще одна людина простягнула папірець. — Офіцер п’ятого рангу, 23 сектор, третій кабінет. Ви заарештовані. А ви, — звернувся він до Ніки, — маєте прийти до космічного консульства, де можете забрати один мільйон гривень за те, що ви перший знайдений розумний інопланетянин. Точніше, інопланетянка, якщо дивитися на це з погляду правил української мови.

Ніка вдоволено посміхнулася. Вона ще не зовсім зрозуміла що таке це один мільйон гривень, але прочитала думки Офіцера: «О, якби можна було народитися замість цієї водорості, я би перетерпів би усе що можна заради одного мільйона гривень». З цих слів випливало те, що мільйон гривень це доволі класно з погляду людей. Тому вона запитала:

— Що таке гривні?

— Ти справді не знаєш, що це? Це ж гроші.

— Подумай про формулювання грошей. Просто подумай.

Офіцер подумав.

—То я можу поїхати на космічному лайнері до моєї рідної планети?

— Саме так.

— Спасибі. Я поїду, подивлюсь на дітей.

І невеличка постать пішла з кабінету. І за секунду повернулася.

— Ваше ім’я — Офіцер?

— Тобі скільки років?

— Мені другий день. Ви не відповіли на запитання.

— Взагалі-то, моє ім’я — Іванчук Олексій Петрович. А офіцер — моє звання. Формулювання звання — ось тобі моя думка, тримай. До побачення! — сказав Олексій, стримуючись від реготу.

— До побачення! — сказала Ніка і вийшла з кабінету, вже не повертаючись.

***

...Ніка їхала у автобусі. Водій кілька разів перепитував, де знаходиться країна, в якій вона живе. Ніка відповідала, що перша у своєму біологічному виді. На вулиці на неї здивовано озиралися. «Як вдало зроблено!» — думали люди, адже у цьому місті часто бігали туди-сюди вдавальники інопланетян. А ви б не хотіли заробити мільйон? У неї кілька разів брали паспорт, але вона відповідала що їй нема чотирнадцяти, лише два дні. Тоді поліціянти здивовано глипали очами. Вона знайшла десятку гривень, і змогла купити дитячий білет. Усівшись, вона постійно питала свою сусідку про одну чи іншу споруду за вікном, так що та сказала нарешті:

— Замовкни!

Тому решту шляху вона долала без запитань. Лише ще один разочок запитала:

— А ти знаєш, де космічне посольство?

— Так. Я тобі скажу. Воно біля космодрому. Туди тебе точно не пропустять. Але я тобі допоможу. Мені туди ж.

— Ти там живеш?!

— Ні, я там працюю. А ти що там забула?

— Та просто один знайомий сказав, що мені там премію якусь дадуть. Щось на кшталт того, що я позаземна розумна істота.

— А, то я хотіла з тобою зустрітися колись! Ну хоч постав автограф, — заклянчила сусідка.

— Що воно таке — автограф?

— А, це ти малюєш закарлючку якусь, я потім її показую друзям.

— Цікаво. Це від грецької авто — я, графо — малювати?

— Саме так. До того ж звідки ти знаєш грецьку?

— Я її придумала.

— Що?! Ти придумала грецьку?

— Ну, я коли народжувалась, придумувала як я буду принцесою, й у моєму замку усі говорили грецькою.

— Ну ти даєш! А звідки перевірила?

— Я проходила повз лінгвістичну крамницю, там були посібники грецької.

— Зрозуміло. А вгадай, як по-нашому перекладається моя професія — аст-ро-но-мія. Ну як?

— Астро – зоря, номія — гм... мабуть, лічба?

— Правильно! До речі, мене звуть Оксана Квітюк!

— А мене — Ніка!

— А яка в тебе прізвище?

— В мене її нема. Я просто Ніка. Або, якщо хочеш, Ніка Найперша.

— А ти знаєш, як з грецької твоє ім’я перекладається?

— Знаю! Перемога — по-грецьки Ніка.

— Дивись, станція!

Вони вийшли на станції «Космодромська».

— Нам наліво, — сказала Оксана.

Вони пройшли до холу з надписом «Космоагенція». Вони пройшли до 23 сектору, 5 кімнати.

—Тут тихо, бо працює Перевірник Правильності Інородності. Ти нічого не говори, тихо себе поводь.

Й вони ввійшли. Перевірник сидів на стільці й читав якісь папери.

— Нічого не розумію, вони ніби зговорились писати брехливі назви планет на грецькій. От будь-ласка, Авгіпланетія. Так-так, що це... «Дослівно: Планета (або рухома зоря) Авгія. Авгій — найвеличніший шахрай на Землі та цар у грецькій міфології. У переносному значенні —Планета Шахраюватих Царів». Вони мене за дурня тримають???

Побачивши Оксану, він сказав:

— І ти привела?! Усе посольство жде Ніку з Планети Кольорів, а ти нас лише відволікаєш!

— Це Ніка.

— Справді? Давай подивлюсь. На фото вона... схожа. Гм, а де кінчик нагорі? Чому вона така худа?

— Телевізор врубай і дивись, — сказала Оксана.

Перевірник набурмосено увімкнув. Телевізор забалакав. От що було в телепередачі: «Сьогодні був заарештований доктор генетичних наук О. Лисенко. Він збирався проводити експерименти над жовтою водоростею, однім-однісіньким екземпляром на ім’я Ніка. Цей екземпляр водився у Тихому Океані, його зірвав Євгеній Борисенко, член Харківської Ради. Євгеній Борисенко доброчесно охороняв екземпляр від спокусливих поглядів членів Охорони Рослин і Охорони Тварин. Зараз Євгенія Борисенко засудили за співучасть у цьому ділі, але знайте, він повністю чесний член Української Республіки! А зараз розказуємо про чарівні палички від Хлостенко-Мага: Міф чи Ні? Відразу говоримо — це правд...». Перевірник вимкнув.

— Оце нам вже не потрібно. Я таки знаю цю хлостенко-магію, сам перевіряв — не діє. Ця передача завжди викручує факти на свою сторону. Євгенія цього я знаю, у одному класі вчився. Він з ними таки спільник. А ще цей телеканал йому симпатизує. Отже, ця водорість справді Ніка. Тепер треба дати гроші... —Перевірник попорпався у сейфі. — Ось, тримай, ця карта дає доступ до одного мільйона. Давай, йди.

Ніка вийшла з кабінету і пішла у космопорт, де за свої гроші змогла купити квиток і забронювати готель. І скоро Ніка полетіла на лайнері на свою рідну планету...

Через кілька днів вона прибула на неї. Там були якісь маленькі ходячі водорості, які гралися між собою. Побачивши Ніку, вони усі разом скрикнули:

— Мати прийшла! — Й побігли до неї.

Вона їх усіх до себе пригорнула й почала розповідати про свої вже 12 днів життя.

Нехай буде так! Вона ще стане королевою!

Нехай буде так. Ми закінчимо свою розповідь тими же словами, якими почали. Ніка ще скаже:

— Я переможу гірше життя!

Нехай буде так...