Наднова

Ніч сіла відпочити під деревом. Здається, це береза. У темряві не видно кольору її кори. Гладенька і ніжна на дотик. Як сатинова торбина імператриці-Ночі, в якій вона носить завжди з собою ключ до тиші, перо для письма, пляшечку чорнил з розрідженого золота, два камені з найвіддаленішого острова, від удару котрих відразу з'являється іскра, і можна звести вогонь навіть під дощем.

Зараз спалахне Наднова зоря. Ніч повинна записати цю подію на величезному гранітному камені. Володарка підняла очі до неба і побачила світло, для якого потрібні мільярди зір. Але вона одна, Наднова скидає свою оболонку, це сяйво порівняне зі світністю цілої галактики, а, може, навіть перевищує її.

Вона зняла шкіру, ім’я і минуле, віддавши Всесвіту всі свої надбання у вигляді великої кількості нових космічних тіл та світла. Тепер астрономи дадуть їй іншу назву і писатимуть про вибух Наднової. Сіяння видніється на безліч просторів.

Ніч вже поклала перо до своєї торбини, погладила витончену, тендітну кору, дістала ключ, бо хотіла послухати тишу, але у небі стався повторний вибух. Від здивування перехопило подих: «А от про це ми не домовлялись» - прошепотіла ніч і поспішила до світла. Третій вибух ще більше поглиблював таємницю.

Вона хотіла померти. Ніч вмовила її спробувати стати Надновою, скинувши оболонку, яка своєю важкістю блокувала можливості. Але чому це сталося тричі? Ось загадка. Такого ще не було, відколи Ніч отримала почесне звання імператриці.

- У мені так багато мене, - шепотіла Наднова, коли володарка з'явилась поряд.

- Я так розумію, це ще не все. Може, поясниш загадку своїх дій.

- Ти дала мені іскру від каменів, а в ній – надія була, яку я втратила раніше, і, якщо ти відімкнеш тишу, я знову творитиму.