До Шевченка
Я до тебе, мій Тарасе, думами звертаю,
чом немає світла-щастя у моєму краї?
Ти писав про діти босі,
про тяжкую долю,
та пройшли століття,
а діти - в неволі.
Знов москаль проклятий суне
із своїм болотом!
його лапоть нечищений
ступив на золото,
на святую Україну,
де церкви, де віра,
де і досі хати милі,
охайні подвіря,
Володимир де Великий
Русь святу хрестив,
і в народу назавжди
дух міцний зростив,
де два береги Дніпра,
мов два рідні брати,
раду радять між собою,
стають помагати
один одному і ділом,
і словом щоднини,
бо ж сини вони одної
неньки України.
Ти писав про Катерину,
про долю дівочу ,
гіркі сльози, байстручата...
Москалі ж регочуть!
Бо знущались над дівчам,
рай їй обіцяли,
а натомість сумні очі,
ще й сорому дали!
Глянь, Кобзаре, крізь віки
на свою Вкраїну:
тут нічого не змінилось!
Ще більші руїни!
Крик до Бога, плач невпинний,
людей розривають
кулі, гради і ракети...
Москалі ж немають
Бога в серці, ні совісті,
ні чогось людського!
Немовляток убивають...
Як , скажи, такого
земля носить?
Та їм того мало!
Вони матір закатують,
щоб серденько стало!
Вони дівчат чорнобрових
силою займають,
а у їхніх наречених
дула направляють!
Із вишневого села
й багатого міста,
залишились згарища
і пекельні вісті...
Ось отак живе, Кобзаре,
твоя Україна...
Та востане вона з пекла,
відновить руїни,
бо народ, який любив ти,
не здастся ніколи,
заспіває його мова,
заблищать підкови
коней вірних, що козаків
понесуть до волі,
до свободи, до щастя,
до файної долі!
Отоді ми ще з тобою
поговорим, брате,
і потішимось, що знову
затишнії хати
повні щебетом дитячим,
столи повгинались,
а дівчина чорноброва
з козаком обнялись,
чути пісню українську,
знов - поля родючі!
І хрущі над вишнями,
що в цвіту пахучім...
Зклякне ворог ген далеко,
десь за небокраєм,
й запанує вольна воля
у нашому краї!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!