Рядками українця

Жив собі старий Омелько,

Не знаючи горя,

Дибав собі по подвір’ю,

Прибирав в коморі,

Жінка голкою вертить,

Зашива верету,

Скоро лютий закінчиться,

А вона подерта.

Телефон враз задзвенів,

Кричить баба з хати,

Бери, діду, телефон

будеш розмовляти.

-А хто дзвонить, дід питає,

Може внук із міста,

- А вже ж він, хвалити Бога,

Щось має повісти.

Взяв Омелько телефон,

Очі засіяли!

Й радісно кричить у трубку:

«Що там, позмерзали?»

Онук голос не дає…

«В чім моя вина?»

Дід із горяча спитав.

«В нас стріляють.

В нас - війна»

Видався у трубці голос

Онука тремтливий.

«Ти вже парубок великий,

А ще пустотливий!

Що ти мелеш, мій онучку,

Може тобі сниться?»

Дід ніяк не доторопа…

«Йди хлюпни водиці».

А онук знов паузу

Тримає в розмові,

«Бач, дідусю,

Я вже скинув

Чоботи зимові,

«А що, внучку, вже порвав,

Чи уже не модні?»

«Я міняю їх на берци…

Чи ви на те згодні?»

Доторопав дід в чім справа,

Й мовив таке внуку:

«Таки кат своє зробив…

Памятай науку:

Земля рідна, то як мати,

ЇЇ борони.

Та до нас, твоїх стареньких

При змозі – дзвони.

Нехай тебе Бог рятує

і усі Святі,

щоб тебе я ще побачив

в своєму житті»

Онук твердими словами

Дякує Омельку,

А сам уже застібає

в хебешці петельку.

Потягнув ноги до хати

Омелько недужий,

Його баба собі шиє,

Шиє та й байдуже.

Як глянула на старого,

Їй мову відняло:

«Що то, внук наш розказав,

Що то таке стало?»

«Ти пишайся нашим внуком,

Він - козак ще той!

Він за плечі не сховався!

Він у нас - Герой!

А катюзі Бог заплатить

За наших дітей.

Іще він буде чекати

отаких вістей!

Бо хто інших ображає,

того Бог карає,

той, допоки сонце світить,

щастя не зазнає!

Дошивай свою верету,

Старенька небого,

Будем жити! Буде наша

Свята Перемога!»