Зміст
  • 1
  • 1

    Я повертався в рідне село. Туди, куди зарікся ніколи більше не повертатись. Я втратив усе що мав: друга, наречену, бізнес, та от зараз я повертався у рідне село Малинівку, побитий, зраджений, принижений, без роботи і родини. Який поїхав таким і повернувся. Це було нестерпно принизливо! Я останні п’ять років спину гнув, тільки щоб більше не повертатись ніколи сюди, і от я знову тут. Та це тимчасово, в мене вже був план, прибрати хату що дісталась мені у спадок, після смерті бабусі, і продати, а на виручені гроші я знову почну все спочатку, повернусь у місто і ще всім покажу з чого зроблений Станіслав Рибчак!

    Старезний, побитий автобус, я дивувався як він досі може їздити, зупинився на зупинці, скраю села. Знехотя я вийшов на ґрунтову дорогу, схожу на швейцарський сир від вибоїн, дещо схоже ніколи не міняється, і одразу потрапив на очі бабі Марфі. Я вже й забув що вона весь вільний час просиджує тут, на зупинці, продаючи домашню випічку і все що можна виростити на городі.

    — Невже це наш Стасик, повернувся ж таки у рідні краї?! – промовила стара відганяючи мух з печених пиріжків і пильно роздивляючись мене. От цього мені тільки бракувало, ця бабка вже за пів години рознесе усім селом новину про мій приїзд, та все ж для годиться я привітався:

    — Добрий день, бабцю Марфо, а ви як завжди тут, на зупинці, – якщо не помиляюсь, вона жила через три хати від моєї, і скільки я себе пам’ятаю завжди сварилася з моєю бабцею, поки та була жива.

    — А де ж мені ще бути, – знизила плечима старенька, – для таких старих шкап як я в селі роботи небагато, а рибне місце свято пусто не буває, от і тримаюсь. А то Каська, з сусідньої вулиці, вже поглядає на мою точку, напевно спить і бачить як я відкинусь, щоб зайняти це місце зі своїми тухлими пирогами. А ти ж як то на довго чи як? Вже пару років тебе не бачила, думала не повернешся.

    Довелось стисло, не вдуваючись особливо в подробиці, розповісти причину свого приїзду. Я обставив все так, неначе приїхав продати тут дім, так як мені він не потрібний. В принципі це була майже правда, а бабі Марфі більше і не треба знати, і так потім все перекрутить, як почне пліткувати. Я вже хотів було попрощатися, зараз був не той настрій щоб вислуховувати бабу Марфу, яка могла говорити хоч весь день, дай їй тільки волю. Та вона зупинила мене і розказала, що кілька років тому, от так як я в Малинівку повернувся Андрій Сидрик. В місті він розбагатів і тепер багатий підприємець, скуповує всю нашу вулицю, хоче курорт на озері влаштувати, тож порадила з приводу продажі звернутись до нього.

    Поки я йшов від автобусної зупинки, мимоволі став розглядати Малинівку. Село майже не змінилося, з одного боку оточене густим лісом, з болотом, а з іншого починалися поля, більшість з яких були закинуті. Люди більше не хотіли працювати на землі, а їхали на заробітки в велике місто чи закордон. В кінці села в нас було велике озеро, що одним боком впилось в густий ліс. За словами баби Марфи, його викупив Сидрик, і зараз там кипіла робота, було розпочато будівництво сучасного курорту для багатіїв. Йдучи вулицею я також зауважив що деякі будинки збільшились, виросли в висоту і ширину, і були схожі на невеличкі палаци, а деякі залишились зовсім без змін, і зараз контрастували на фоні більш багатших сусідів.

    Дім милий дім. Подвір’я очікувано заросло бур’янами і травою, що сягали мало не вище мене. Пробратися до дверей було не просто. Та там мене очікував неприємний сюрприз, гіляка зі старої груші, що росла біля самого дому відламалась і проламала дах. Схоже тут буде більше роботи ніж я розраховував. Та попри мої побоювання, всередині все було досить пристойно, якщо не враховувати павутиння і сантиметрового шару пилюки. Все можна було виправити легким косметичним ремонтом.

    Та спочатку я хотів розслабитись, після тяжкої і довгої дороги, а що може бути кращим за купання в озері. Але, як виявилось, в сільському озері тепер не вийде поплавати, воно тепер обгороджене високим парканом, і закрите для усіх. Та я знав, ще з юнацьких років про лісове озеро, яке колись давно місцеві чоловіки викопали в лісі, недалеко від Болотяного Гаю. Болотяним Гаєм називали місцину в лісі, де починалося болото. Це було загадкове місце окутане таємницями і містичними оповідками, що з часом ставали легендами. В маячню я не вірив, просто дорослі боялися щоб діти не потонули в болоті.

    Частина села, розташована біля озера, де я колись вільно гуляв тепер також була відгороджена, і більшість будинків вже була знесена. Йдучи до лісового озера я відмітив що Сидрик таки серйозно взявся до будівництва свого курорту, сюди вже напевно були вкладені мільйони, а це ж тільки початок будівництва.

    За пів години я був на місці, це було одразу за селом, якщо пройти лісовою стежкою в сторону Болотяного Гаю. Та якось дивно тут усе було, стежка заросла так що важко було просуватись вперед, та за кілька хвилин я  побачив галявину, і почув плюскіт води. Хоч серед тижня тут нікого немало бути, та на галявині чулися голоси чималого натовпу, мабуть за відсутності основного озера всі почали ходити сюди. Я вийшов з під сховку кущів і зробив кілька кроків в сторону озера, та так і встав як вкопаний. Схоже я потрапив на з’їзд нудистів, чи якихось сектантів, враховуючи що не всі тут були повністю голі. Але й окрім цього люди що зібрались на березі невеликого озера були досить дивні: молоді звабливі дівчата і молоді парубки, були майже чи на пів оголені, і про щось сперечалися, а в деяких із них волосся було пофарбоване в зелений чи синій колір.

    Я вирішив що краще піти поки мене не помітили, мені тільки сектантів бракувало до повного щастя, та під ногою зрадливо хруснула суха гілка, і всі ці люди, як за командою, повернулися до мене…

    Ранок у мене почався близько одинадцятої. Давно я так солодко не спав, правда сон якийсь дивний наснився, неначе я зустрів групу на пів оголених сектантів посеред лісу.

    Спочатку вирішив вимити весь дім, це зайняло багато часу, пилюка була буквально на всьому, і позбутися її виявилось важче ніж я думав. Добре що хоч вода була в домі, і не доводилось бігати до криниці. Наступним пунктом був ремонт даху. Вирішив робити все сам, руки ще не забули як тримати молоток. А в старому сарайчику знайшов кілька дощок, і листів шиферу, якраз мало хватити на ремонт даху.

    Я й забув яке в селі буває жарке літо, сонце просто нещадно палило, та при цьому повітря було наповнене пахощами різних трав. Задуха стояла нестерпна, піт, за роботою лився рікою тож я скинув футболку, яка вже прилипла до тіла. Добре що хоч час від часу продував теплий вітерець, приємно освіжаючи. Я саме був на даху коли почув:

    — А ти ще хто такий будеш? – почув я дівочий голос. – Я раніше тебе тут не бачила!

    — Я також тебе тут ніколи не бачив, – відповів я незнайомці що стояла посеред мого двору. З того що я міг бачити знаходячись на даху, це була доволі струнка, вродлива дівчина, із довгим розпущеним волоссям, і легкій зеленій сукні.

    — То це твій дім? Просто я живу по сусідству, зовсім недавно, а тут завжди було тихо, а сьогодні почула стукіт, думаю піду провірю, раптом злодії залізли. – промовила дівчина, уважно вивчаючи мене, та я все ж не втримався від іронічного зауваження:

    — Ну так злодії, який вирішив полагодити дах перш ніж обчистити закинутий дім. – Це розсмішило незнайомку, і вона відповіла:

    — Так, вибач! Якось по дурному вийшло, мене до речі звати Зоряна, я живу в кінці вулиці, біля самого лісу. Ну не буду тобі заважати, ще побачимось.

    Перш ніж я встиг щось відповісти Зоряна зникла, так само як і появилась. А я подумав що схоже літо в селі буде не таким вже жахливим як я думав спочатку.

    Також приходив Андрій Сидрик, аж двічі, хоча думав що я не бачив його першого разу, тоді він походив вздовж паркану, та так і не зайшов. Зате вдруге ввалився прямо в дім, без запрошення, і одразу з порога запропонував мені продати йому землю, навіть давав доволі хороші гроші. Та я сказав що ще подумаю. Я не погодився одразу, хоч це входило в мої плани з самого початку, бо він мені зовсім не сподобався. Якщо вірити бабі Марфі Сидрук ще не так давно сам був вихідцем з села, проте зараз вів себе як типовий багатій якому все можна, і начхати на всіх. А такі люди мені зовсім не подобаються.

    Повністю я закінчив ремонт приблизно за місяць, і був дуже задоволений результатом. Із старої розвалюхи хата перетворилась в доволі непоганий дім, аж шкода стало продавати, та жити в селі я не планував, і мені потрібні були гроші. Але перед продажем потрібно було позбутися старого хламу. Меблі я не став викидати, хіба ті що вже розвалювались. А от старий одяг і різний мотлох я вирішив викинути. Так перебираючи речі в  комоді, я знайшов в’язку старих листів, адресованих моїй мамі. Може, читати таке й було негарно, та я зовсім не знав мами, вона втопилась в болоті, ще коли я був малим, і ніхто мені так і не пояснив що саме вона там робила. В Болотяному Гаю часто пропадали люди, та чомусь це місце не відлякувало а навпаки приваблювало всіх.

    Я заглиблювався в читання листів і зрозумів що адресовані вони були Андрію Сидруку, і писала їх моя мама. Деякі з листів було аж соромно читати, та я не міг зупинитись, хотів дізнатись усе. Читаючи ці листи я ніби побачив усе мамине життя. Вони з Андрієм разом вчилися, а потім мама чекала його після армії. Це було перше мамине кохання, і схоже що останнє. Тут було багато написано про те як сильно мама кохає Андрія, і те що її мама, була проти цих стосунків. Також тут було багато листів від Андрія Сидрука, в яких він зізнавався в коханні, писав мамі вірші, розповідав про своє життя в армії. А останній лист мене вразив, він був зовсім короткий, і пом’ятий, неначе його перечитували багато разів, і написаний він був Сидруком:

    « Послухай Оксано, я отримав твого листа в якому ти написала що вагітна від мене, але я вже два місяці як в місті на заробітках, тому мало вірю в твої слова. Може ти і вагітна, та точно не від мене, тож будь ласка більше не пиши мені, між нами все скінчено!»

    Це багато чого пояснювало! Я все життя думав хто ж мій батько, та мама померла так і не сказавши, а бабуся завжди відмовчувалася, а потім також померла. Але тепер я все знав, і не міг залишити все так як було, я мав поговорити із Сидруком.

    Андрій Сидрук жив у великому особняку біля самого озера, і вже біля воріт його дому я завагався, та ворота самі відчинилися, і господар виїжджав з подвір’я на своєму чорному джипі. Побачивши мене він зупинився і опустивши тоноване вікно промовив:

    — То як надумав таки продати мені свою халупу? – отак просто, без привітання, одразу до справи.

    — Та ні, не зовсім, – знітився я, та глибоко вдихнувши випалив: – ви ж знаєте, що являєтесь моїм батьком?

    — Що це ще за дурниці такі, ти що обкурився чи що, – щиро обурився Сидрук, та як мені здалося, дещо налякано озирнувся назад, – ти так краще не жартуй, я одружений чоловік, з кристально чистою репутацією. Ще бракувало, щоб через твої видумки пішли нікому не потрібні чутки. Давай іди додому і проспись.

    — Видумки кажете, в мене є листи в яких ви неодноразово зізнаєтесь моїй мамі в коханні, – мене розізлила реакція Сидрука, і я мало не викрикнув ці слова втрачаючи самоконтроль. Ми мали поговорити, я хотів щоб він зізнався, і перш ніж Сидрук зміг заперечити я сів в машину. – Так чи інакше ми поговоримо!

    Ми їхали мовчки, та біля лісу зупинились і Сидрук швидко вискочив з машини, і перш ніж я щось второпав, виволік мене і притис до найближчого дерева, зашипівши мені в лице:

    — Чого тобі від мене треба? Хочеш шантажувати мене, то в тебе нічого не вийде, подумаєш писав листи з армії якійсь дівулі. Та в армії всі так робили, щоб хоч якось розважитись, це ще нічого не значить!

    — Та невже?! – також підвищив я голос розізлившись, та відштовхнув від себе Сидрука. – А те що ви підтримували зв'язок і після армії, чи те що ви самі написали мамі підтвердивши, що знаєте про вагітність. Я все життя хотів знати хто мій батько, хотів зустрітись із ним, та зараз я радий що ми не були знайомі, мені нічого від вас не потрібно!

    Я просто розвернувся і пішов, не озираючись. Більше не міг бачити цього покидька, він ж зовсім не відчув розкаяння, переживає тільки за свою репутацію. В мені зараз кипів справжній коктейль з емоцій які важко було передати, це і біль і образа, і злість, і ненависть, зневага... Я йшов не розбираючи дороги і сам не помітив як повернувся додому. На порозі дому мене чекала Зоряна.

    — Привіт, вибач що так зайшла, просто ти єдиний хлопець на цій вулиці, а мені потрібна допомога, – промовила дівчина посміхнувшись. – Може це прозвучить банально, та я не можу відкрити консервну банку, можеш мені допомогти?

    Я був радий погодитись на що завгодно, головне щоб відволіктись від своїх думок, тож не роздумуючи пішов за дівчиною до її дому. Ніякої консервної банки я не бачив, зате Зоряна пригостила мене домашнім вином. Я майже не п’янію, та від цього вина в мене одразу закрутилась голова, все попливло перед очима, і я відчув як втрачаю землю з під ніг, провалюючись в темряву.

    Опритомнівши, перше що я відчув була холодна вогка земля, а тоді я почув голоси, та лише з третьої спроби зміг зосередитись на них щоб розібрати, розмовляли Зоряна і Сидрук.

    — Ти точно знайшла всі листи, нічого не пропустила? – допитувався Сидрук у дівчини.

    — Звісно що всі, їх і шукати не довелося, лежали собі на столі. Більше в домі не було нічого, що б могло вказати на ваш зв'язок з цією родиною.

    — Чому? – Через силу зміг я вимовити, звертаючись до обох. В мене були зв’язані руки і ноги, тож я майже не міг поворухнутися, лише трохи повернувся, щоб краще бачити своїх викрадачів.

    — О, синку, ти вже прокинувся, – доброзичливо посміхаючись присів поруч мене Сидрук. – Хочеш знати чому, все просто – гроші. Твоя мама була дуже гарною жінкою, але вона була бідною. А я хотів жити, і ні в чому собі не відмовляти. Тож знайшов багату дурепу з якою одружився. От тільки моя дружина була не такою вже й дурною, вона склала шлюбний договір, за яким, якщо хтось із нас заведе роман на стороні, інший отримає всі гроші і майно при розлученні.

    Сидрук замовк на мить пильно вдивляючись в моє обличчя, а тоді підняв мене і прислонив спиною до дерева, після чого став походжати туди сюди, а тоді продовжив свою розповідь, та тепер в його голосі вчувалися якісь божевільні нотки.

    — Я багато чим пожертвував, щоб стати тим, ким я є зараз, і не можу нікому дозволити зруйнувати це. Знаєш синку, була б твоя мама трохи розумніша то зараз ще жила б, та ні, вона хотіла справедливості, хотіла щоб я признав тебе своїм сином. Я мав заткнути її, і я це зробив.

    — Не називай мене сином, покидьку, ти мені ніхто! – Прошипів я крізь стиснені зуби, закипаючи від люті. Всі ці роки я вважав що мама загинула з необережності, а виявилось її вбив мій рідний батько, щоб приховати факт мого існування від своєї дружини.

    — Ось тут ти правий, я тобі ніхто, як і ти мені, позбудусь тебе, і більше ніщо не буде вказувати на мою помилку. – З цими словами Сидрук взяв мене за ноги і поволік до трясовини, ми були на болоті і він хотів розправитись зі мною, мабуть так само зробив це і з мамою.

    Я борсався, опирався, та все було марно, тоді я покликав на допомогу, та це визвало лише сміх в Зоряни, що тепер виглядала холодною, з жорстоким поглядом.

    — Кричи скільки хочеш, та тут тебе ніхто не почує. Знаєш мені навіть трохи шкода що все вийшло саме так, якби ти тільки не знайшов ті листи, може б і прожив трохи довше.

    Зоряна підійшла до мене, і на якусь мить мені здалося що вона зараз допоможе, що вона та добра і щира дівчина з якою я познайомився. Та дівчина лише підняла мене за плечі і разом із Сидруком, що тримав за ноги, вони закинули мене в болото, яке одразу поглинуло мене повністю, не встиг я навіть зробити останній ковток повітря.

    Довкола мене була темрява, але я більше не тонув, а неначе завис у невагомості. А тоді щось доторкнулося моєї ноги. Це було так несподівано що з переляку я розплющив очі, і закричав. Та я не захлинувся як очікував, хоч точно знаходився під водою, каламутною болотною водою, та міг бачити все неймовірно чітко, навіть краще ніж вдень. Довкола мене в воді плавали якісь водорості, якась болотна живність, та те що повергло мене в шок. Навколо мене плавали три прекрасні дівчини із темним волоссям, що відливало синім кольором, блискучими риб’ячими хвостами, замість ніг.  І вони посміхались мені.

    Ці дивні істоти, бо людьми їх важко було назвати, стали кружляти довкола мене все швидше і швидше. Ми стали поступово опускатися на дно болота, яке виявилось набагато глибшим, ніж я очікував, і набагато чистішим. Якщо на поверхні болото було вкрите трясовиною, вода в ньому була брудна і каламутна, то тут, на глибині все було інакше. Вода видавалась кришталево чистою, з якимсь ледь помітним, зеленуватим відблиском, довкола росли справжні лиси з водоростей, що повільно колихалися в такт підводних течій. Різноманітні рибки плавали цілими косяками, зовсім не боячись русалок, а величезний, більший за мене, сом підплив прямо до нас і зовсім без страху став, неначе обнюхувати мене.

    Ми спускались здається цілу вічність, та от нарешті я відчув кам’янисте дно спиною, ще подумав «дивно, чого дно в болоті таке кам’янисте, і тверде». А русалки ще швидше закружляли довкола мене в своєму дивному танку. Від їхніх плавних рухів з дна піднявся мул, закриваючи все довкола, а мене стало клонити в сон.

    — Вітаю господарю Болотного Гаю, – промовила одна з дівчат-русалок, підпливши ближче, і я зміг роздивитись риб’ячий хвіст під її довгою білою простою сорочкою.

    — Хто ти, що відбувається, що зі мною не так, як я можу говорити під водою? – засипав я питаннями дівчину, чи хто вона була, і мимоволі поглянув на себе, від чого мало не закричав, моя шкіра стала зеленою, на руках були перетинки, замість ніг у мене був вкритий лускою риб’ячий хвіст.

    — Нене звати Віта, – посміхнулась русалка, плаваючи довкола мене колами, – я русалка, одна з твоїх підданих.

    — Яких ще підданих, про що ти взагалі? – перелякано крутив я головою, намагаючись встежити за цією Вітою, і не одразу помітив як до неї приєднались подружки, що теж стали плавати довкола мене заливаючись дзвінким сміхом.

    — Ти потонув у болоті! – стала пояснювати Віта, зупинившись переді мною, тепер я бачив що вона дуже гарна, має тонкі витончені риси обличчя, темні очі з грайливими вогниками в них, і довге розкішне волосся, темно-синього, майже чорного кольору. – Після цього ти став Водяником, повелителем болота, і всіх його мешканців.

    №№№№№№№№№№№№№№№

    Дівчина назвалась Вітою, і пояснила що після смерті в болоті я став водяником, володарем місцевих боліт, і всіх магічних істот що тут живуть. Попередній водяник загинув, намагаючись зупинити людину що називається Андрій Сидрук. Цей чоловік має намір осушити все болото і перетворити його на поле для гольфу. Це вб’є всіх жителів болота, та зупинити його вони самі не можуть, бо його захищає магія якоїсь відьми.

    Кілька днів в мене пішло на прийняття нової реальності. Не легко було звикнутись із думкою що мавки, лісовики, блуди, русалки і кікімори, привиди з відьмами існують насправді. А ще я став водяником, це взагалі було щось нереальне. Та були і свої плюси, я мав магічні здібності, наприклад моїй волі підкорялося саме болото, а також вся болотна живність, ще я міг контролювати воду. А Віта навчила мене приймати свою колишню людську подобу, правда поки я не міг відходити далеко від болота, і розказала що водяники володіють ще якоюсь особливою магією, та вона не знає якою саме.

    Я так хотів вирватись звідси, а тепер став володарем болота, аж смішно. От що було не смішно, так це бажання помститися батькові, та поки він не наближався до болота я, попри всі свої сили нічого не міг йому заподіяти.

    Все ретельно обдумавши я придумав план який мав спрацювати. Всі жителі Болотяного гаю були магічними істотами, і далеко не слабкими, та довгий час вони просто ховалися від людей, тож настав час діяти. Заручившись підтримкою русалок я зміг створити величезний потік багнюки який погнав до озера, спільними зусиллями ми розширили межі болота, та ще й приєднали озеро Малинівки до наших володінь. Лісовики з мавками заставили кущі і дерева рости швидше і за ніч новий ліс виріс на території нового болота.

    Зранку прийшли робітники і пригнали трактори і екскаватори щоб виправити результати нашої праці, та кікімори виманили чоловіків а блуди заплутали їх так що ті кілька днів блукали лісом. Ми не нашкодили їм, робітники були невинні, тож ми просто позбулися їх. Як я і очікував Сидрук сам приїхав на берег колишнього озера, що тепер було таким брудним і каламутним що навіть риба покинула його води.

    — ЕЙ ТИ,– закричав батько вдивляючись в каламутні води болота,– давай виходь, я не боюся якогось старого водяника.

    — А я, на твоєму місці, дуже боявся б,– промовив я випірнувши з води, та батько не впізнав мене.

    — Отже ти тут новий, мабуть не знаєш що твій родич пішов проти мене і загнувся,– промовив Сидрук, і витяг з кишені якийсь мішечок, яким став розмахувати переді мною. Та я не відчув ніякої загрози, що переконало мене в моїй здогадці.

    — Та просто знищіть цю жабу, як минулого разу і покінчимо з цим,– бридливо поморщившись промовила Зоряна, вийшовши з машини Сидрука.

    — Ти досить вдало зайшла на наше сімейне возз’єднання, не доведеться тебе шукати,– промовив я до дівчини, приймаючи людську подобу, від чого і батько і Зоряна, навіть відступили на крок, вражені метаморфозою. – Я довго думав як покарати тебе. Ти знала, що якщо русалка втопить дівчину, та також стане русалкою?

    Мутна вода в озері завирувала, піднялась велика хвиля і перш ніж Зоряна встигла щось зробити її затягло на середину озера, де з води піднялися бліді руки що схопили і потягли дівчину під воду. Сидрук з жахом спостерігав за цим, не опускаючи протягнутої руки з магічним мішечком.

    — А для тебе, батьку, я придумав дещо особливе. – З кожним словом я підходив на крок до батька, поки не опинився перед ним.

    — Ти не можеш мені нічого заподіяти,– відмахувався він своїм мішечком, та я легко вихопив його, і вкинув у болото яке одразу поглинуло мішечок. – Але як?– лише спромігся промовити батько збліднувши я крейда.

    — Розумієш, магія така дивна штука, я і сам ще не до кінця в ній розібрався, та чари мали захищати тебе, а я твій нащадок, плоть від плоті так би мовити. Але досить розмов, я не вб’ю тебе, та моя кара буде гіршою за смерть. – З цими словами я схопив батька за плече, довкола нас завирувало болото. Сидрука затрясло як в лихоманці, він впав на землю скорчившись і став зменшуватись, поки від нього не лишився один одяг. Я опустився біля купки одягу, і витяг з-під нього велику зелену жабу.

    — Допоки на небі світить сонце, а ніч і день не зустрілися, ти будеш жити в такому вигляді, холодним, слизьким, противним створінням, місце якого на болоті!– прорік я і жаба, що ще хвилину тому бала моїм батьком зістрибнула в мене з рук і швидко сховалась в каламуті болота.

    Та я знав де Сидрук-жаба, тепер я знав про все що відбувалось у болоті, ніщо не могло приховатись від мене, я став володарем болота, я став – Водяником, новим захисником болота і довколишніх земель, включно з селом Малинівка.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.