Хороша сім’я

*День*

І меч великий був даний йому.

– Проходьте-проходьте, хлопчики, тільки обережно, не подряпайте його! Так, сюди, заносьте, я двері тримаю, – двоє вантажників, які дотягнули холодильник сходами обдертого під’їзду, злегка захекалися, але Ганна не зважала, – Ось сюди, заходьте, не роззувайтеся, це лінолеум, я потім помию. Так, сюди, на кухню, несіть. Ага, от тут в кут його ставте. Тільки ж не подряпайте!

Після декількох тижнів, якби на цьому холодильнику з’явилася зараз подряпина, Ганна б оскаженіла. Вона так довго чекала! Олексій тоді востаннє виходив на зв’язок. Сказав, це подарунок – трофей! Ще хотів малому ноутбук вислати, так прапорщик віджав. Але він пошукає кращий і точно надішле, а зараз має їхати назад, під якесь з тих міст, що їх у новинах згадували. Яка різниця, все одно перейменуємо, щоб і згадки про ту погань не було.

– Ой, дякую вам хлопчики! Може водички вам налити? Ні? Ну добре. А водочки? Не п’єте? Дивні ви… – якісь не наші, хоча й не чорнодупі, може релігія не дозволяє, подумала Ганна, – Так-так, сама розпакую і підключу, не маленька. Все, до побачення. І дверима не грюкайте!

Жінка розглядала відносно свіженький Beko й не могла натішитися. Щоправда, оці наліпки з якимись дивними словами… Літери ніби й наші, а слова чудернацькі. Але нічого, думала вона, повіддирає! Двері відчинилися знову, це прибіг син, Сергійко.

– Ого! Це що, тато подарунок прислав?

– Трофей! – гордо відказала Ганна, – Я тут поки підключу його, а ти збігай в магазин, хліба купи й масла пачку, сиру грам 200 і ковбаси моєї улюбленої.

– Але мам! Я тільки води випити хотів. У нас там з хлопцями війна! Ой, есвео!

– Почекають твоя війна і твої хлопці! І не сперечайся з матір’ю, це що за мода така пішла! На, гидоту собі всіляку не купляй, хліб і масло, сир і ковбасу тільки, – жінка дістала з гаманця дві банкноти, – А, і забіжи ще до тієї мимри, Альони Іванівни з четвертого, скажи, що гроші я їй принесу, нехай кульчики не ховає. Тільки ж мимрою її не назви! А краще не треба, бо ти дурне патякало, сама сходжу потім.

*Вечір*

Оливи й вина не марнуй!

– Ви ж знаєте, що Женька Таньці прислав? Шубу! – Ганна посьорбувала каву з червоної чашки у білий горошок. Іванівну вона, звісно, не любила, як і всі інші, бо стара була ще те стерво, але Танька… Вічно корчить з себе праведницю, а сама ноги розкидає направо й наліво, а всі вдають, ніби вона вірна дружина. Чорта з два, ще доброчесною матір’ю її назвіть! Добре, що Іванівна Таньку теж не переварювала. Хоча, старенька взагалі нікого не любила, – Альона Іванівна, шубу!

– Не скигли ти, – гиркнула карга й подумки додала, що все одно та шуба потім їй дістанеться, – Левіна, ти мені краще скажи, що там Альошенька? Мож то вісточку яку передав? Бачила, холодильник тобі заносили, то ти звідки взяла?

– Ні, досі нічого, а холодильник він давно відправив, оце тільки доїхало, з нашою то поштою, – і все ти, стара, знаєш, до всього тобі є справа, подумала вона, – І день, і ніч з телефоном, як на ланцюзі, колом ходжу, чекаю… А раптом він там собі іншу знайшов?

– Тьфу, дурна! Кого там найдеш? Ясно, що тягає когось, аби пах не свербів, але вернеться до тебе все одно. Дівки там всі блудниці й сатаністки!

– Ваша правда, Альона Іванівна, – час стратегічного відступу, бо вислуховувати про сатаністів доведеться довго, – Піду я, бо ще малого годувати. А гроші я занесу, в мене ще два дні.

– Півтора, Аннушка Аркадіївна, півтора, – презирливо процідила карга, – Бо вже вечір, а я гроші давала вранці.

– Півтора, – гидота стара, коли ж ти здохнеш, посміхнулася Ганна, – Звісно. Бувайте!

Жінка повернулася у свою квартиру, а поки роззувалася, почула голоси. Невже малий знову когось привів? Вступила в капці, пройшла до кухні – нікого, тільки Сергійко.

– Серьожа, а ти з ким говорив?

– З татком!

– Як з татом?! – охнула Ганна, – Дай сюди слухавку, мерщій!

– Яку слухавку, мамцю?

– Не клей дурня, Серьожа, як ти ще з татом говорив, як не телефоном? – з відчутним роздратуванням запитала жінка, відчуваючи, що малий її дурить.

– Ааа! Та ні, він у холодильнику!

– Де?!

– У холодильнику! Татко каже, що мені треба до нього, там добре!

– Ти що, наркотики вживав?! Покажи зіниці! Ні, наче звичайні. Ану дихни! І спиртом не пахне… Як у холодильнику? Ти що таке кажеш?

– Але ж правда, мамцю, він кличе мене…

– Так, ану геть звідси. У холодильнику! Завтра йдемо в церкву, покажемо тебе батюшці. Йди краще книжку яку почитай, може розуму побільшає… Я їсти покличу.

– Але мамцю…

– Кроком марш! – ці діти зовсім вже якісь недолугі пішли, ані старших не слухають, ані клепки в голові не мають. Це все ця закордонна недокультура. От раніше як було добре. А зараз діти ж деградують! Але до батюшки таки треба сходити, раптом нечисть яка завелася у кровиночці.

Ганна дістала з холодильника хліб. Нову хлібницю вона так і не встигла купити, а стару Сергійко у вікно викинув місяць тому. Добре, що Олексій поїхав захищати Батьківщину. Жінка давно казала, що звільняти ті землі від юродивих треба, а коли чоловік розповів, як там місцеві з жиру бісяться, то одразу склала перелік всього необхідного. Якщо трьома словами, вона Олексію так і сказала: “Греби, що бачиш!”, мовляв, потім завжди продати можна буде.

Порізала сир, ковбасу, намастила масло на хліб, зробила бутерброди. Виклала їх на тарілку й покликала сина. Сергійко прибіг доволі швидко, але раптом перемінився в обличчі.

– Мамцю, це що?..

– Як що, вечеря. Їж, смачного.

– Але мамцю, – малий скривився, а на шкірі сироти виступили, – Там ж хробаки…

– Які хробаки, Серьожа, ти що таке вигадуєш, – здивувалася вона, – Все свіже. Їж давай, не вигадуй.

– Мамцю, я не можу, вони ж повзають!

– Так, годі! – вона взяла бутерброд у руку та протягнула синові, – Їж, або будеш голодний! – Сергійко позадкував, вперся в стіну, метляючи головою з боку в бік, а очі змокли, – Ну! Кому сказала? Їж, я ж тобі це готувала, давай, ааам…

Малий розплющив очі й побачив перед собою мамину руку з бутербродом. Його зіниці моментально розширилися, так, ніби очі в нього не блакитні, а чорніше ночі. Кучері стали дибки. Він з пронизливим криком відбив руку Ганни, частування полетіло геть, розпадаючись на складові, хліб з маслом, за теорією змови, впав на підлогу потрібним боком та прилип.

– Ах ти погань мала, ти що наробив? – крикнула Ганна і замахнулася рукою, – Бабка блокаду пережила, а ти хлібом розкидатися будеш?! – вдарила щосили по щоці вона Сергійка, – То лякаєш мене, говориш з холодильником, а тепер це?! – вдарила ще раз по багряно-червоній щоці, аж до пекучого болю в долоні, – Я тобі дам хробаків, безсовісний! – била аби бити, куди рукою потрапить по сину, який в сльозах кричав та згортався клубком, закривавши обличчя, – Ану марш до себе в кімнату і щоб я тебе не бачила, паршивець бруднодупий! Ти в мене тиждень голодним будеш ходити, а завтра з самого ранку в церкву!

Сергійко ледь не на рачки, спотикаючись, без змоги встати рівно, весь у сльозах пошкандибав з кухні. Ганна аж трусилася від злості. Треба заспокоїтись, подумала, дістала з сумки пачку цигарок, витягла одну, встромила до рота, відчинила вікно, підкурила, затягнулася, пропустила дим крізь себе, видихнула носом, – От же ж гімно мале, до такого матір довести! А якщо синці будуть? Та батюшка зрозуміє, він сам казав, що дітей треба виховувати силою, щоб вони не виросли абиким, – Затягнулася знову, але руки й досі тремтіли, – Ні, так не піде, треба випити.

*Ніч*

І я глянув, і ось кінь чалий.

– Котра година? Все пливе… – Ганну розбудив телефонний дзвінок. Екран показував 3 годину ночі й невідомий номер. У голові дзвеніло від двох пляшок горілки. Це ж хто такий розумний в таку пізню годину дзвонитиме? Головне, різко не вставати, щоб не виблювати, – Алло?

– Алло, Левіна Анна?

– Так, а ти ще хто будеш? Ніч на дворі, совість треба мати!

– Анно, мені шкода, але Алєксєй Кірілович героїчно загинув.

– Що?..

– Ми з ним в одному взводі були, він мені про вас розповідав. Просив, якщо раптом щось трапиться, то одразу розказати вам.

– Як загинув?! Коли? Ні, ні, це помилка!

– На жаль, ні. Він саме хотів витягнути телевізор з однієї з хат, як підірвався на розтяжці. Так бюст і провисів на люстрі два тижні. Добре, що наші встигли помітити перед тим, як зйо… зробити крок доброї волі.

– Ні, цього не може бути!

– Мені шкода. Добраніч, пакет ми відправимо завтра.

– Ні! – закричала Ганна, але у відповідь лише короткі гудки.

Вона підвелася з ліжка, на напівзігнутих пошкандибала на кухню. Тепер треба випити ще. На підлозі досі валялися сир, ковбаса, й хліб з маслом, яких ніби стало більше. Лампочка перегоріла, чорти б її побрали! Довелося відкрити холодильник, щоб хоч щось побачити.

– Сер.. Сер-ре-рьожинька! – запинаючись прокричала Ганна. Малий сидів у холодильнику в позі ембріона, блідий з бляклими, червоно-бурими слідами. Жінка згадала, що чула якийсь шум на кухні, але тоді подумала, що Сергійко зголоднів. Що ж вона за мати, щоб дитину голодом морити? – Ні, ні, ні! Серьожа! – схопилася Ганна за задубле тіло сина у спробах витягнути, – Ні, я не здамся, чуєш, все буде добре! – обвила малого руками, зробила крок, але Сергійко наче застряг, – Зараз мама все зробить! – зробила крок і відчула під ногою хліб, який ковзає. І от вона втратила рівновагу, але трималася за Сергійка. Ще крок, відчула, як спина тягнеться до підлоги, холодильник захитався й похилився за нею, – Господи, пробач мені все! – тільки й встигла подумати, як щось величезне й невблаганне розплющило жінку, вчавивши у лінолеум.