Милана і проклятий колодязь

- Дядьку! Дядьку! Ну розкажіть нам щось цікавеньке! - діти обступили крісло дядька, з вимогою заглядаючи в обличчя. Той лише попихтів люлькою, думаючи.

- Ну добре. Розповім я вам одну історію. Давно то було. Вже ніхто напевно й не скаже, чи казка то, а чи бувалиця. Тож сидіть тихенько і слухайте.

Давно то було. Лежало собі серед степів та луків село. Як воно звалося вже й не пам’ятає ніхто, але нехай буде воно Степове. Люду там жило багато трудящого: і дітворі, і молодих, і старих. В одному із закутків, біля гаю стояло чотири чепурненькі хатинки.  В першій жив старий козак Яків. Любив він поговорити гучно і поїсти смачно. В сусідній хатині жив Павло. Був він учений, письменний, тому частенько мав у своєму дворі дітей багато, навчав він їх різної грамоти та науки. В наступній жила тітка Олена, зі своєю донькою Тетяною. Чоловік тітки Олени був на Січі, й давно вони його не бачили. Тетяна була саме на видані, а що й роботяща була, й гарна лицем, й гостра на язик, то багато до неї сватів засилали. Але тітка Олена не дозволяла, казала, що мала ще донька для заміжжя. В крайній хатині жила сім’я коваля. Кузня стояла далеко за селом, тож вставав коваль раненько та і їхав селом, насвистуючи щось веселе. А дружина з донькою Миланкою вдома, на господарстві залишалися. Наречений Миланки теж на Січі був, чекала вона його повернення. Біля їхніх хат, в тіні старих дубів знаходився колодязь. Хороша там вода була: чиста, прозора, смачна. От тільки не любили звідти воду брати, а якщо й доводилося, то матері йшли самі, не пускали дочок. Про те місце ходили чутки, неначе там злий дух живе, що дівчат молодих губить. Тож всі воліли ходити до дальнього колодязя, що в гаю знаходився.

Стояла того дня спекотна погода. Саме тривав засів полів, тож люди в поле пішли. Зранку пораніше пішли в поле й сім’я коваля. А ближче до обіду повернулася Миланка додому, щоб обід приготувати, й батькам понести в поле. Треба було принести води для обіду, тож взяла вона відра та й пішла до колодязя. А оскільки погода була спекотною, і йти до далекого колодязя не хотілося, тож Миланка вирішила, що коли так сонце ясно світить нічого їй ніхто не зробить. 

Гарно тут було, прохолодно, зелено. Тільки опустила відро в колодязь, як чує: “Дівчино!”. Оглянулася - юнак стоїть. Вбраний гарно, ошатно: вишита сорочка, гарний жупан, пасок гаптований сріблом. Здивована Миланка була, що в таку спекотну погоду в жупані, але кожному своє. 

- Що таке? - здивовано-налякано запитала вона. Чомусь згадалися розповіді про злих духів. 

- Дай-но мені напитися, будь ласкава, - попрохав він, простягаючи руку. Але чому з тіні, на сонце не вийшов. Якимось дивом, біля колодязя, на пеньку, стояв кухлик. Тож діставши відро, Миланка налила води й подала юнакові. Той випив, подякував. Оглянув пильним оком.

- Чия ж ти будеш, дівчина? - запитав він з усмішкою.

- Коваля донька я, Миланка. - Сказала вона, беручи відра. - Але час вже мені йти, обід батьки в полі чекатимуть.

- Почекай. Лише одне мені скажи: чи живе ще в селі Олена Сокіл, така  чорноволоса, висока. 

- Тітка Олена? Так, сусідка наша. Заміжня вона, доньку має. Така ж гарна, як оце ви описуєте.

- То й добре, - хлопець якось полегшено посміхнувся. І вже тихіше, неначе до себе, сказав: - Вже й донька… Скільки ж років минулося…

Миланка лише знизила плечима - не старший за неї на вигляд, а говорить, як старий. Оскільки хлопець її більше не зачіпав, вона швидко пішла додому. 

Від тої розмови минуло вже понад місяць. Нікому нічого Миланка не розповідала. Вона вже навіть й забулася думати про той випадок. Але ось знову трапилося так, що мати послала її по воду. Тож, взявши відра, Миланка сміливо пішла до ближнього колодязя. Адже ж не трапилося нічого страшного минулого разу, так що нема чого боятися. Як вона й думала, хлопець був там же. І одяг на собі мав такий самий. Він сидів на пеньку й грав на сопілці. Мелодія вийшла сумною, тужливою, сльози самі на очах виступили. Тож Миланка тихо стояла, слухаючи й не перебиваючи його. Коли ж мелодія затихла, дівчина тихо підійшла й опустила відро в колодязь. Хлопець лише мовчки спостерігав за нею.

- Чи не впізнаєш ти мене, що й не вітаєшся? - запитав він повагом.

- Чому ж? Впізнала я тебе. Ти про тітку Олену запитував. І води просив. Хоча так і не сказав свого імені, - з докором докинула Миланка. Потім, зрозумівши, що негарно вийшло, все ж додала: - Доброго дня тобі!

- Й тобі доброго дня, дівчино! - з відповідним докором відповів хлопець, лукаво посміхаючись.

- Я Миланка, - відповіла вона, опускаючи наступне відро. 

- Я Олекса, - він задивився на птахів, що пролітали над ними. - А скажи-но мені, Милано. Ти говорила, що батько твій коваль в цьому селі. А чи не знаєш ти, де попередній коваль, Людота? І де вся його сім’я?

- Людота? Мій батько був його ковальчуком. А потім, навчивши мого батька ремеслу, Людота з дружиною поїхали далеко кудись.

- З дружиною? А донька? 

- Донька? Мені здавалося, батько казав, що бездітні вони були. Тому то й узяв Людота собі учня, щоб ремеслу своєму навчити.

Олекса лише сумно опустив голову, поринувши в думки. Миланка вже наповнила відра, тож нерішуче зупинилася.

-Скажи, а тобі в таку спеку не жарко в жупані? - запитала вона боязко.

-Не жарко мені. Та й холодно мені не буває. Байдуже мені все, - сумно й відсторонено відповів хлопець. - Ти йди, а то ще матір хопиться. Хоча почекай! Скажи-но мені, а чи відомо тобі щось про мірошника і його сім’ю? Хто там зараз господарює?

- Зруйнований наш млин. Відколи я себе пам’ятаю, ми в сусідні села їздимо. Кажуть, блискавка спалила хату мірошника. І побоявся хтось інший там селитися. Скажи-но й ти мені: а ти завжди тут?

- Завжди. І в сніг, і в дощ, і в спеку. При світі Сонця й Місяця. Але дякую тобі велике за новину про млин… То справді важливо. А тепер поспіши додому. 

Часто тепер стала Миланка приходити до цього колодязю. Вони говорили про різне. Він часто грав на сопілці, але лише сумні мелодії. І хоча Миланка чудово розуміла, що ось він, той самий дух, якого боятися треба, але все одно приходила. 

***

Одного дня Миланка вирішила випитати побільше в матері.

- Мамо. А чому не можна до того колодязя, що в дубах ходити? - запитала вона, ліплячи вареники.

- Не можна - і все, - не стала нічого пояснювати мати.

- І все ж - чому? - не відступалася Миланка.

- Ну й прискіплива ж ти! Нащо то тобі? - запитала мати підозріло. 

- Я сьогодні бачила, як тітка Олена посилала Тетяну туди по воду. 

- Справді? Ну, думаю, їй туди можна, а от ти навіть не думай!

- А то що? 

- Ех! - матір зітхнула. - Ну й вперта ж ти. Ну добре, слухай. В нашої сусідки, Олени, брат був, Олекса. Коваль Людота, який жив в цій хаті, в якій ми зараз живемо, взяв його собі в учні, коли Олекса ще підлітком був. Меткий вийшов учень, здібний. Не міг коваль з нього нахвалитися. А мав коваль доньку, Оксану. Росли вони разом  з Олексою, дружили. А потім й закохалися, як то буває. Гарний виріс хлопець. Ой гарний! Та й вона струнка та чорноока. Батьки дали згоду на їхнє одруження, коваль обіцяв кузню й хату їм лишити, як посаг дочки. Але був у нас мірошник. І мав він сестру. Ой зла вона була. Казали, що вона відьма. Та й була вона нею! Й уподобала вона собі того Олексу. От тільки він її не любив, й постійно їй те повторював. 

І ось настав день весілля. Все було готово. Але ніде не було Оксани. Вже все обшукали. Але вона як крізь землю провалилася. Тоді пішов Олекса до старих дубів, до колодязя, де вони часто стояли. Приходила відьма, вмовляла його піти з ним, оскільки його нареченої ніде нема. Але він сказав, що не зійде з того місця, доки не прийде Оксана. Тоді розсердилася відьма, й сказала, що якщо так, то нехай чекає. Але якщо Оксани не буде до заходу сонця, то стоятиме й чекатиме він свою кохану тут довіку. І як він розбив серце відьмі, так і буде він губити всіх дівчат, що в нього закохаються. Оксану потім знайшли в млину замкненою. Вона розповіла, що то відьма її туди заманила. Ані відьми, ані її брата-мірошника не бачили більше. Прибігла Оксана до дубів, але спізнилася - вже останні промінчики зникли за горизонтом. Не знайшла вона Олекси. Далі ти знаєш сама - коваль взяв в учні твого батька, залишив хату й кузню йому.

- А що ж Оксана? Що з нею трапилося? - запитала Миланка схвильовано.

- Навіть і не знаю. Казали, що в наймички пішла, заміж не схотіла йти більше ні за кого.

Довгий час уникала Миланка ходити до того колодязя. Але потім все ж пішла. Олекса сидів на пеньку й грав на сопілці. Цього разу мелодія була іншою - якоюсь веселішою, танцювальною.

- І давно ж тебе не було, Миланко! - вигукнув він з усмішкою. Щось в його погляді змінилося. І взагалі зникла зреченість і сум. Миланка мовчки опустила відро в колодязь. Потім поглянула на Олексу.

- Мені мати правду про тебе розповіла, - сказала вона спокійно.

- І як, не боїшся мене? - запитав він, підходячи.

- А що ж тебе боятися? Тебе жаліти треба, - вона опустила інше відро. Потім витягла з рукава щось.

- Що це? - запитав він з острахом, задкуючи.

- Це я ще в дитинстві, в старій скрині знайшла. Мама казала, що то від старих господарів лишилася скриня. Це весільний оберіг. Думаю, його Оксана тоді плела. Ось. - вона простягнула оберіг, але Олекса лише відсторонився.

- А що мене жаліти? Я живу вічно. Вічно молодий.  А якщо вже так жалієш, то обійми краще. 

Миланка підійшла, неначе справді обійняти хотіла. Але замість того накинула на шию хлопцеві оберіг. Олекса змінився в лиці. Спочатку там відобразилась біль і мука. Але скоро лице розслабилося. Він з теплотою поглянув на Миланку.

- Дякую тобі. Тепер я вільний.

І не встигла дівчина моргнути, які він розвіявся за вітром.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.