Чорний щур, чорний ворон
Бурятський солдат на прізвисько Кімчі стояв у казармовому туалеті й дивився в дзеркало. З «очка» несло сечею та калом, яким щедро було обліплено довкола дірки й навіть на стіні. Єдина уціліла лампа денного світла дзижчала і тьмяно мерехтіла.
Кімчі щосили почесав ліве передпліччя, потім долоню, потім шию. Здавалося, що свербіло скрізь, немов тисячі невидимих комах бігли його брудною шкірою.
За дверима зареготали солдати.
Чесалося тепер на животі, у грудях, на стегні. Кімчі не витримав, здер із себе давно не праний одяг і роздратовано огледів своє кругле тіло в заліплене вапняком дзеркало, верхню частину якого розділяла глибока тріщина.
Нічого.
Шкіра була чистою, жодного почервоніння, якщо не враховувати сліди його ж нігтів. Кімчі видихнув і зібрався одягатися назад, коли зачесалася права щока. Він люто потер її, відчуваючи пальцями рідку щетину. На мить затихло, потім зачесало ще сильніше. Кімчі застогнав. Свербіння не вгавало, тепер до нього доєднався біль, наче щось розривало шкіру із середини.
Кімчі не витримав і щосили закричав спочатку від болю, а потім від жаху від побаченого в дзеркалі. З вологим тріском його щока розірвалася, й у бризках крові звідти виринула чорна щуряча голова із червоними очима. Рядовий заверещав, його крик луною відбивався від розбитих кахлів.Засвербіло в животі, тріснуло, й з'явилася ще одна щуряча голова. Потім те сам трапилося з передпліччям, стегном та шиєю. Вереск Кімчі перейшов у булькіт, з яким він нерухомо гепнувся на брудну підлогу.
— Що він там волає? — почувся невдоволений голос сержанта.
Двері відчинилися, й сержант, що з'явився на порозі, аби провчити рядового за крик, завмер на місці, вирячивши очі. З його напіврозкритого рота вирвався жалюгідний писк.
На підлозі в калюжі крові валялося тіло колишнього рядового Кімчі. Шкіра була вкрита вирвами, розміром із кулак, наче щось вибухнуло зсередини, залишивши рвані рани.
***
— Це вже другий, — похмуро рапортував командир відділення Маскаєв.
Заплилі очі коменданта фільтраційного табору з люттю подивилися на підлеглого.
— Ще один?
— Так точно.
— Що цього разу?
Маскаєв зам’явся.
— Ну кажи вже.
— Наче… Наче щось прорвало його зсередини, він стік кров’ю, хоча, думаю, він ще раніше вмер від шоку.
Голене обличчя коменданта загрозливо потемніло.
— Як таке можливо, я тебе питаю? — засопів він, нахиляючись уперед.
— Я… Я не знаю, товариш підполковник, — відсахнувся Маскаєв.
— Спочатку один висох за ніч до скелета, наче та клята мумія, а тепер це. Що твориться у твоєму відділенні?
— Не смію знати. Я…
— Що? Кажи? — заволав комендант, розбризкуючи слину.
— Пам’ятаєте ту стару, яку привезли на початку тижня?
З виразу обличчя коменданта було зрозуміло, що він не пам’ятав. Маскаєв відкашлявся і продовжив.
— Вона тоді сказала, що якщо ми не відпустимо всіх полонених, то загинемо жорстокою смертю. Може… може це воно?
Голова коменданта скидалася на переспілий помідор, який загрожував щомиті луснути.
— Що за маячня? Які ще прокляття? Я тебе питаю!
— Я просто кажу, що…
— Ти казатимеш мені те, що я хочу почути. А я хочу знати, що сталося з двома моїми солдатами! Якщо не знайдеш відповідей, підеш на підвал.
Маскаєв зблід, віддав честь і зник за дверима.
***
У камері було одночасно холодно й душно. Сперте повітря стискало легені, не давало як слід вдихнути. Свистіли протяги, крізь заліплені абичим щілини в стінах.
Тринадцятирічна Олеся сиділа на краю нар і малювала на запиленій підлозі пальцем. Будинок, сонце, річка, чоловік, жінка та двоє дітей. Гаряча сльоза впала на малюнок. Поряд закашляла баба Ліда. Олеся повернулася й з тривогою подивилася на неї.
— Вам гірше?
Стара жінка лежала біля холодної стіни, вкрита кількома кофтами, якими поділилися інші полонянки. Її бліде обличчя блищало від поту.
— Вже краще, — слабко посміхнулася баба Ліда. — А ти що малюєш?
— Свій дім, свою сім’ю, — голос Олесі задрижав. — Чи побачу їх ще раз…
— Звісно побачиш, — лагідно сказала баба Ліда й погладила її по спині.
— Як? Вони не випустять нас звідси, — схлипнула дівчина.
— Може й випустять, — задумливо відповіла баба Ліда, дивлячись на двері камери. Вона тихенько щось зашепотіла й Олеся розчула лише слово «вогонь».
***
Маскаєв стояв на вулиці у тіні Камаза й поспішно курив. Його пальці тремтіли, стискаючи цигарку.
«Підеш на підвал».
Він надто добре знав, що роблять з тими, хто туди потрапляє.
«Знайди відповіді».
«Де я їх знайду?» — панічно думав Маскаєв, дістаючи ще одну цигарку. Підкурив її з фільтра, матюкнувся і повернув правильним боком.
Він міг зрозуміти смерть від кулі чи ножа. Нехай би їх задушили чи забили табуретом. Але це… Висхла мумія Татаріна, болісний вишкір обтягнутих жовтою шкірою щелеп. Розірваний зсередини, залитий власною кров'ю Кімчі. Це не було зрозумілим, це було надприродним.
«Якщо не випустите нас, ви всі вмрете».
«Чи справді та карга вміє насилати прокляття?» — гадав Маскаєв.
Він уже нічого не знав.
«Треба опитати всіх солдат, може, хтось щось та й бачив».
Палець обпекло. Маскаєв зашипів, впустив недопалок і потрусив долонею.
«Зараз усіх допитаю. Хтось розколеться, а ні - то знайду цапа-відбувайла», — полегшено вирішив Маскаєв.
Раптово запекла права долоня, на яку падало сонячне проміння.. Зашипіло, шкіра почервоніла, засмерділо смаленим. Маскаєв смикнув руку до грудей і вирячився на обпечені пальці.
«Та якого біса тут відбувається?» — ледь не закричав він.
Тінь від машини тікала від яскравого полуденного сонця. Воно спочатку осліпило Маскаєва, а потім він відчув, як запекли щоки та лоб. Прикрив їх долонями й зашипів від жару, який роз’їдав шкіру. Зашкварчало, наче хтось смажив яєшню, засмерділо паленим волоссям. Біль охопив кожну клітину Маскаєва, шкіра почервоніла, а потім почала чорніти, й ця чорнота покотилася хвилею по всьому тілу, ніби по ньому провели невидимою праскою. Маскаєв закричав.
Черговий обернувся на крик і побачив перед собою чоловіка в болотяного кольору камуфляжі, з якого клубами валив дим. За мить на асфальті валялася порожня форма.
***
Повз камеру пробігли кілька озброєних окупантів, які стривожено перемовлялися.
— Що трапилося? — злякалася Олеся.
— Вони отримують те, чого заслужили, — відповіла баба Ліда й закашлялася. — Шкода, що я не встигну зробити більше.
— Чому? — повернулася до неї дівчина.
— Недовго мені лишилося, я це відчуваю, а так хотілося забрати із собою ще й коменданта.
— Можливо, я зможу допомогти? — нерішуче запитала Олеся. Баба Ліда помагала їй із перших днів полону й дівчині хотілося чимось їй віддячити.
— А не побоїшся? — пильно подивилася на неї стара жінка.
— Це допоможе нам врятуватися?
Баба Ліда кивнула.
— Не побоюся, — твердо відповіла Олеся, глянувши на вкритий слідами від сліз малюнок на підлозі.
— Тоді слухай…
***
— То це ти в нас знаменита відьма?
Комендант відкинувся в кріслі, яке жалібно заскрипіло під його вагою. Банькаті, червоні від горілки очі уважно вивчали стару жінка, яка знесилено стояла перед ним.
«Якась вона доходяща», — невдоволено подумав він.
Баба Ліда подивилася йому у вічі й нічого не сказала.
— Вже троє моїх солдатів загинули незрозумілим чином. Кажуть, — комендант зробив наголос на слові «кажуть», — що це все ти та твоє прокляття. Ти відьма?
— Я стара жінка, у якої ви відібрали онуків та дім, — тихо відповіла баба Ліда.
— Не треба ось цього, — скривився комендант. — Ви це заслужили й ти це знаєш. Ти мені скажи, як ти це зробила? Знаєш закляття? Робиш зілля? Я дам тобі шанс урятуватися. Навчи мене цього і я тебе відпущу. Чесне слово. Мені плювати на тих, хто здох, тож тебе не судитимуть.
Баба Ліда мовчала.
— Не хочеш по-хорошому, — зітхнув комендант. — Що ж, підемо іншим шляхом. Є у мене майстри, які які все з тебе дістануть. Хочеш перевірити?
Баба Ліда спокійно посміхнулася у відповідь.
— Жалюгідна ти людина, недалека. Чи ти не бачиш, що зараз помру? Та й немає в мене сили, вже немає.
***
Коридором повз камеру пролетів вітер, загув, відбиваючись від стін, і зник.
«Пора», — видихнула Олеся, збираючись із силами.
«Як почуєш бурю, то значить, що сила вже в тебе. Тоді можеш робити свою справу».
«Я зроблю, бабусю», — сказала подумки Олеся.
Вона заплющила очі й зашепотіла, як її навчила стара жінка.
«Чорні ворони прийдіть, душу коменданта віднесіть, туди в пекло, де їй місце, а нам даруйте волю і поверніть додому».
***
Комендант сидів у своєму кріслі й гадав, як пояснити керівництву загадкову смерть трьох підлеглих.
“Дідько б вас побрав”, – пробурмотів, витріщившись у порожній рапорт.
Щось щипнуло за передпліччя, й він неуважно почухав те місце. Щипнуло ще, цього разу сильніше. Комендант зойкнув від болю, підстрибнув на місці, й вибалушеними від жаху очима побачив криваву дірку в руці. Наче хтось вихопив звідти шмат м'яса.
Защипало по всьому тілі.
Десь загукав крук, скликаючи товаришів.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!