Яблуні Іванни

Ніхто не вірив по-справжньому, що тітка Іванна була відьмою.

Чутки різні ходили, але з мітлою в небі її не бачили жодного разу, та й посмішка в Іванни була лагідною, і сама вона нагадувала, скоріше, підстаркувату фею, ніж відьму. Волосся в неї було сніжно-біле і невагоме, схоже на пух курчати або на капелюшок кульбабки. І кожного разу, як на неї поглянеш, здавалося, що тітку обвіває легкий вітерець: підіймає кучері, бавиться фартухом, загинає комірець.

Так чи інакше, її вважали дивачкою. Може, через те, що жила сама у кривенькій хатинці на краю села, поруч з лісом, та збирала трави, якими лікувала всіх, хто звернеться. Чи отаке ще: бува, у сільському магазині якийсь чолов'яга напідпитку почне сваритися, а зустрінеться з Іванною поглядом — і раптом німіє, наче язика відкусив.

Хто його знає.

Навколо її хатинки, яку охороняв здоровенний сірий пес, здіймалися в небо та водночас тиснулися до землі старі крислаті яблуні. Міцні стовбури були ще повні життєвого соку, тому кожної весни на гілках з'являлися біло-рожеві квіти. Але чомусь за всі ці роки ніхто з односельців не бачив жодного яблучка. От і зараз дерева стояли та хилили порожні віти, тоді як у сусідів наливалися і жовті, і червоні, і строкаті, і яких тільки не було яблук.

— Іванко! — покликала стара Горпина з-за хвіртки. — Закрий свого чупакабру, я заходжу.

Ніхто не відгукнувся, і навіть пес мовчав, тому стара почекала ще трохи, про всяк випадок, та увійшла.

— Хто, хто іде? — прошепотів вітер, і Горпина засунула палець у вухо та старанно покрутила. Але то, певно, був голос Іванни. Вона розмовляла з кимось та гриміла металевим тазом.

Горпина пішла круг хати по доріжці, викладеній камінням та порослій мохом. І справді, сусідка поралася коло саморобної цегляної пічки, а поруч сидів якийсь хлоп’яга з мискою та обривав пелюстки із чайних троянд розміром з кулак.

— В тебе гості? — спитала Горпина, з цікавістю приглядаючись до незнайомця. Той був худий, але жилавий, і хоч обличчя здавалось молодим, волосся в нього було сиве, а очі чорні, як неживі.

— Племінник мій, — відповіла Іванна, посміхаючись привітно. — З міста приїхав.

Горпина покивала, але чомусь не повірила.

— А ну, хлопче, — сказала Іванна. — Принеси Горпині стільця.

Хлопець спритно скочив, відставив миску убік та чкурнув у дім. За пару секунд він повернувся, тягнучи стілець.

— Сідайте, бабуню.

Зблизька виявилось, що очі в нього живі та блискучі, просто такі темні, що навіть не видно зіниць.

— От молодіж, все бігом, — пробурмотіла Горпина, всідаючись.

Вона поставила на стіл перед Іванною банку з медом.

— Ось тобі, сусідко. Гостинець.

Іванна доторкнулася до скляної поверхні, трохи липкої та нагрітої сонцем.

— Дякую.

Вони помовчали.

— Як здоров'я, Горпино?

Горпина стала розповідати, що здоров'я не дуже, останнім часом серце щемить. А син все пише, питає, коли вона приїде до нього.

— Але куди ж я поїду, — зітхнула вона. — Тут у мене вулики та город. Куди я.

Іванна слухала, кивала, а як стара почала збиратися додому, зняла з мотузки, розвішеної в тіні яблунь, пучок сушеної трави.

— Ось, позаварюй перед сном.

Коли Горпина пішла, хлопець спитав:

— Навіщо вона розповідає про сина? Це ж брехня. Ти і я знаємо, що брехня.

Насправді Горпина була у світі сама-самісінька.

— Знаємо. І вона знає. Але ж треба поважати її бажання.

Хлопець похмуро хмикнув, помішуючи у тазу.

Іванна докинула ще трохи пелюсток. Вони сипалися, наче духмяний рожевий сніг, з ледь чутним шарудінням.

— Не сумуй, Сивенький. Якось воно буде. Стара Горпина якраз до свята свій дар принесла.

— Приймеш?

Іванна тихо засміялася:

— Чом би й ні. Та усміхнися вже, хлопче. Ти ж не хочеш, щоб цього року вийшло гірке варення.

— Тітко Іванно! — прокричав високий дівочий голос, і майже одразу затарабанили у ворота. Пес коротко гавкнув, кличучи хазяйку.

Іванна поспіхом спустилася сходами та підбігла до хвіртки. Було вже темно, але вона одразу впізнала молоду жінку, що стояла, обіймаючи згорток, з якого чулося тихе скавучання.

— Сюди, Улянко. Неси до кухні.

Лисеня, загорнуте у куртку, було зовсім мале і полохливо заверещало, коли Іванна простягла до нього руку. На спині в нього була глибока рана, а лапи, взуті у темні панчішки, тремтіли від втоми та переляку.

— Охо-хо, бідолашне, — сказала Іванна. — Не бійся, дитинко. Зараз все зробимо. Уляно, потримай.

Вона промила рану та наклала пов’язку з цілющою маззю, час від часу зиркаючи на свою помічницю поверх окулярів. Дівчина подавала бинти, підхоплювала та притримувала так вправно, ніби вгадувала Іваннини думки. І, що цікавіше, лисеня довірливо тулилося до неї, наче розуміло, що й навіщо вона робить.

— Де ти його знайшла? — спитала Іванна, коли пацієнта було покладено у картонну коробку відпочити, а вони удвох сіли випити чаю.

— Я їхала лісом з Грушівки, аж раптом почула, як дитина плаче.

Іванна підняла брову.

— Стала на узбіччі, пішла тропкою, а там воно лежить. Та хто міг його так поранити? Слід — наче від хижого птаха.

Іванна знизала плечима й не відповіла.

— Бабуся мені казала, що ви лікуєте тварин у селі. До вас ближче було, ніж до міста.

Дівчина вже трохи заспокоїлася і почала з цікавістю оглядатися, роздивляючись ряди склянок із сушеними травами та квітами на полицях. Побачивши кришталеву кулю, вона потяглася було до неї, але зніяковіла та прибрала руки.

— Так де, кажеш, був малий? — перепитала Іванна, наче нічого не помітила.

— Тут недалеко, біля повороту на кар’єр.

Іванна мугикнула.

— Добре. Ось, тримай, — вона пошаруділа бляшанками у шафці та витягла консервну банку. — Нагодуєш, як прокинеться.

Уляна кивнула і взяла банку, подлубала пальцем паперову наліпку.

— Це вашого песика консерви?

Іванна знов зиркнула на неї, цього разу із гумором, та погодилася:

— Авжеж… Песика мого.

Вона провела дівчину до воріт і сказала:

— Завтра принось на перев’язку. І подивимось, може, мати його прийде. Шукатиме.

Закривши ворота, Іванна спитала в темної фігури на ґанку:

— Чув?

— Чув. Піду перевірю.

У пітьмі майнула видовжена собача тінь.

— Обережно! — сказала Іванна навздогін.

А вночі у двір прийшла лисиця. Пролізла крізь діру у паркані, обійшла сад, понишпорила біля сараю.

Іванна прокинулася, наче її штовхнули, накинула хустку та вийшла надвір. Туман повз з поля, клубами перекидався через паркан, молочним киселем затікав у сад.

— Гей! — покликала Іванна, мерзлякувато потираючи плечі.

В тумані ворухнулися.

— З твоїм хлопчиком все гаразд. Приходь по нього завтра надвечір.

Шерехнув гравій під легкими лапами, а потім знов стало тихо та порожньо.

Сивий повернувся ще до ранку, але не став заходити в дім — попив води з миски та ліг у тінь чекати, доки тітка прокинеться.

Вона сердито похитала головою, коли вийшла на ґанок та побачила його.

— Чому не розбудив?

Пес, звісно, не відповідав, тільки дивився на неї, висолопивши рожевого язика.

— Ну добре. Що там?

Поруч зі псом лежало зім’яте перо, довге, із загостреною верхівкою, брудного сіро-коричневого кольору. Іванна підібрала його, провела нігтем по краю.

— Саму її не бачив? Ну гаразд. Поїж та відпочинь трохи, а по обіді підемо домовлятися.

До обіду вона поралася в саду, а потім перевдяглася, взяла кошик, накритий чистою хусткою, та тихенько потрусила за плече хлопця, що спав у гамаку.

— Сивий, прокидайся. Ходім.

Той потягся, по-собачому широко позіхнув та вистрибнув з гамака — поруч з Іванною вже приземлився на всі чотири лапи великий сірий пес.

Стежка вела через поле до лісу. Сосни, розігріті сонцем, зустріли їх тонким, майже парфумним ароматом смоли. З-під землі спіралями розкручувалися гілки папороті, червоніли ягідки на кущиках конвалій.

Сивий із задоволенням пірнав у хащі, щоб потім вистрибнути далеко попереду. Пару разів повз них пробігали олені, і тоді він з очима, що палали азартом, наче вовчі, гнався за ними. Але надовго не зникав та швидко повертався до тітки.

Вони йшли, доки ліс не загустів до того, що далі доводилося продиратися через підлісок та сухостій.

— Ще, ще трохи! — ледь чутно прошепотів вітер.

— Вже близько, — сказала Іванна, поглядаючи на пса, який проповзав під висохлим гіллям, лишаючи на сучках клоччя попелястої шерсті.

Вже і справді було недалеко. Хвилина — і вони опинилися на галявині, посеред якої стояло мертве дерево, висушене та видублене сонцем до білизни. Зламані гілки стирчали, встромляючись у небо, наче уламки зубів. З дупла звисав довгий неохайний чи то пташиний, чи то зміїний хвіст такого розміру, що міг би належати й дракону.

Коли вони підійшли ближче, тітка Іванна мимоволі наморщила ніс, а Сивий не втримався та чхнув від смороду.

В гнізді зашаруділо, хвіст повільно потягся вгору по стовбуру, його наче засмоктало у дупло.

— Привіт тобі, Швидкокрила, — голосно вимовила Іванна, ставлячи кошик на моховий килим, що вкривав, здавалося, всю землю довкола.

Секунда мертвої тиші, а потім щось завищало, заголосило так, що пес упав на землю та закрив вуха лапами, а тітка Іванна схопилася за голову.

Коли крик вщух, зверху знов зашаруділо, хлопнули широкі крила, і на них дмухнуло хвилею повітря з ароматом гнилі та тліну.

— Я думала, ти забула моє ім’я, злодійко, — прошипів голос, їдкий, наче кислота. Перед ними, тримаючись за уламок дерева чорними та довгими, як викривлені ножі, кігтями, сиділа істота, схожа на гігантського птаха. Але її обличчя, зараз спотворене хижим вищиром, було обличчям молодої жінки. Довге волосся пасмами звисало на груди.

— Я нічого не забула.

— Я вірила тобі, Живо. А ти зрадила нашу дружбу.

Іванна зітхнула.

— Я принесла тобі дарунок.

— Мені не потрібні твої дарунки. Поверни те, що вкрала.

— Воно вже давно розчинилося у землі й перестало бути тим, чим було.

Істота у розчаруванні закричала, замолотила крилами, ледь не збиваючи їх обох з ніг, але раптом замовкла, роздивляючись кошик поруч з Іванною.

— Що там у тебе?

Сивий підхопив кошик зубами, в один стрибок опинився перед Швидкокрилою, поклав до її ніг та відійшов, схиливши голову.

Чорний кіготь підчепив біленьку хустку, відкриваючи те, що було всередині, і її обличчя пом’якшало.

— Он як, — сказала вона. — То ти й справді не для себе взяла…

— Тобі принесла перший врожай. А завтра свято, варитимемо духмяне зілля.

Швидкокрила повільно склала крила і замислилася.

— Гаразд, — нарешті, сказала вона. — Твій вчинок був добромисний. Хоч і дурний. Забирайся звідси. І я піду, тут все чуже мені.

Але Іванна не йшла.

— Стривай, — сказала вона. — В мене є ще один дарунок.

З кишені вона дістала гребінець, прикрашений різьбою та візерунками.

Сивий знов пригнувся до землі, коли побачив, як очі Швидкокрилої наливаються кров’ю, а рот кривиться від люті та образи.

— Чи ти знущаєшся наді мною, безрукою? — почала було вона, розправляючи крила, але Іванна, анітрохи не збентежена, підійшла до неї ближче.

— Дозволь мені.

Тихо та спокійно було у лісі, поки тітка Іванна розбирала заплутані куделі та розчісувала чорне довге волосся крилатої. Тільки кувала зозуля, та вітер розгойдував маківки сосен.

Сивий зі сторожко наставленими вухами слідкував за кожним рухом масивного пташиного тіла. Він не зводив з неї очей, аж доки вона не замахала крилами й не злетіла, піднімаючись над лісом, та не перетворилася на чорну точку високо в небі.

— Як це може бути?

Голос Уляни звучав так трагічно, наче вона дивилася на щось дуже прикре. Натомість в неї перед очима була спинка лисеняти, на якій не залишилося жодного сліду від вчорашньої страшної рани.

Іванна знизала плечима, посміюючись.

— Кажуть люди: «заживає, як на собаці». Лисиця чим гірша?

Лисеня вже зовсім освоїлося і тепер колобродило: тягнуло за край рушник, хапало Уляну за рукава, гралося з її волоссям.

— Але ж як воно могло загоїтися так швидко? Я сама бачила…

— Треба випускати малечу, — сказала Іванна, наче не почула. — Цієї ночі мати приходила.

По Уляниному обличчю було ясно, що дівчина не дозволить так просто водити себе за носа, та, на щастя, в цей момент у хвіртку постукали та гукнули:

— Іванко!

Іванна встала.

— От і ще одна гостя завітала. Чекай, Уляно, зараз повернуся.

Цього разу стара Горпина не захотіла заходити у двір.

— Краще ти вийди до мене, — попросила вона.

— Що таке? — запитала Іванна, виходячи за ворота.

Горпина поводилася трохи дивно: переступала з ноги на ногу, м’ялася, наче соромилася чогось. Але, нарешті, зважилася та простягла Іванні невеличкий пакунок.

— Ось, — вона підняла та знов опустила очі. — Від сина лишилося. Може, згодиться твоєму племіннику. Там пара сорочок та вишиванка гарна. Сама вишивала. Лежали як пам’ять. Але ж нащо воно лежатиме. Хай носить хлопець.

Іванна мовчки взяла в неї пакунок.

— Хай носить, — повторила Горпина, розвернулася та пошкандибала по вулиці, не обертаючись.

Іванна довго дивилася їй услід.

— Що, що робитимеш? — прошелестів вітер.

— Подивимось, — відповіла вона та закрила хвіртку.

Сивий знайшовся під яблунею в найдальшому кутку саду, а поруч стояли об’ємисті плетені кошелі з лози.

— Як там наш врожай? — спитала Іванна.

Він повернувся, витираючи піт з лоба.

— Цього року вродило, як зірок у небі.

— Перепочинь трохи та поглянь-от. Для тебе Горпина принесла. Каже, то було її сина.

Сивий ополоснув руки у рукомийнику, витер насухо. Обережно розгорнув папір та застиг, розглядаючи сині завитки безконечників, що тяглися вздовж розрізу та по рукавах лляної сорочки. Орнамент без кінця та початку, як саме буття.

Коли він заговорив, нарешті, його голос, здавалося, трохи захрип.

— Вона це вишивала як оберіг. Не допомогло.

— Не все і не всіх можна вберегти, сам знаєш, — м’яко сказала Іванна. — Носитимеш, не боїшся?

— Носитиму, — він посміхнувся, спочатку кривувато, але потім вже по-справжньому.

— Тітко Іванно! — покликала Уляна, виходячи на ґанок, і сказала чи то сама собі, чи лисеняті: — Де ж вона?

Сонце майже закотилося, вже затягли свій дрімотний спів цвіркуни, а Іванна все не поверталася.

— Шукай, шукай! — прошумів вітер, і Уляна повернула голову, прислухаючись, а потім пішла за вітром до саду.

Тітка Іванна і справді була там.

На прогалині посеред дерев стояв величенький котел, чорний та закопчений. Кошелі, розставлені навколо, спочатку насмішили Уляну, бо ж всі у селі знали, що яблуні Іванни ніколи не дають врожаю.

— Навіщо вам… — почала вона і раптом зойкнула. В круглобоких кошелях, що аж рипіли від натуги, м’яким золотавим сяйвом мерехтіли яблука.

Поруч лежав великий сірий пес і наче сміявся над її здивуванням, дивився не моргаючи та дражнився, показував язика.

— Ходім, — сказала Іванна і поклала руку дівчині на плече. Потім повернулася до пса та додала: — Ти теж, Сивий, йди додому. На сьогодні досить.

Сутінки спускалися на хатинку, приглушуючи кольори та розмиваючи обриси. Мати-лисиця з’явилася раптово, без єдиного звуку, ніби матеріалізувалася у дворі. Вона обережно, наче йшла по льоду, наблизилася до коробки, в якій возилося її маля. Принюхалася, припала до землі та, заклавши вуха назад, зазирнула всередину.

Лисеня несамовито зашкреблося та заходилося гавкати тоненьким голоском. Лисиця поспіхом схопила його поперек тіла та майнула до лісу — тільки хвіст черкнув у присмерку білим кінчиком.

— От і все, — сказала Іванна.

Вона повернулася до Уляни, яка за цей час не вимовила жодного слова, як оніміла.

— Ти хочеш щось спитати в мене, дівчино? Питай зараз.

Та потерла лоба, наче в неї боліла голова. Її погляд бродив по поличках зі склянками, запиленими фоліантами в шкіряних обкладинках.

— Тітко! – вирвалося у неї. — То ви справді відьма?

Та перш ніж Іванна встигла відповісти, Уляна вигукнула:

— Навчіть мене! Прошу, навчіть!

Іванна одразу не відповіла. Вона зняла з полиці кришталеву кулю та простягла дівчині.

— Коли ти її побачила вчора, що хотіла зробити?

Уляна нерішуче взяла кулю в долоні та почала вдивлятися.

— Не знаю, здалося… Ніби там є щось всередині.

— Ну, то дивись і кажи.

Спочатку нічого не відбувалося, але потім у центрі кулі почало збиратися та кублитися сіре марево. Воно потроху заповзало дівчині на пальці, згущувалося та розросталося, аж нарешті видіння піднялося над кулею, розтяглося у повітрі.

Стара жінка, зігнута та покручена роками, дивиться, як сідає сонце. Спочатку воно червоне, гаряче, але потроху тьмяніє та вихолоджується, втрачає колір та стає все більш схоже на згасле вугілля. Жінка обертається до них і гасне разом із сонцем, тане у темряві.

— Я не розумію, — сказала Уляна розгублено. — Це майбутнє? То ж Горпина…

І тоді тужливо, наче від нестерпного болю, завив Сивий.

Тітка Іванна мовчала.

Собачий вий різко обірвався, наче застряг у горлянці, коли Сивий обернувся на людину. Уляна скрикнула та впустила кришталеву кулю, і вона з гуркотом покотилася по дерев’яній підлозі.

— Я ніколи нічого не просив у тебе, Живо, — заговорив він. — А зараз прошу за Горпину.

Іванна поволі повернулася до нього.

— Що саме ти просиш?

— Дай їй випити живильного напою.

Він був дуже спокійний, тільки очі гарячково горіли.

— Завтра останній день мого учнівства. Я служитиму тобі ще двадцять років, тільки…

Іванна підняла руку, і він замовк.

Між ними пронісся вітер, і десь віддалік, за вікном, ледь чутно задзвеніли дзвіночки.

— Береш на себе повну відповідальність за неї? — спитала вона суворо.

— Беру.

Іванна раптом усміхнулася та поклала руку йому на голову.

— Ти хороший хлопець, Сивий. Не треба мені двадцяти років. Все буде гаразд. Ні про що не думай, краще відпочиваймо. Завтра прийдуть гості.

Тихо та дрімотно у саду опівдні. Гудуть бджоли, але здається, то гуде саме літо — розжарений сонячний диск, схожий на золотий гонг, розливає вібрацію та змушує повітря звучати тисячею ледь чутних голосів, що разом зливаються у безперервний гомін.

Ще зранку все готове до свята, і мешканці кривої хатинки на краю лісу тепер просто чекають, коли прийде вечір. Тітка Іванна дрімає у гамаку, в неї на животі лежить розкрита книжка, яку тітка читала, поки її не зморив сон. У тіні хропе сірий пес, і його лапи смикаються уві сні. Навіть вітер вирішив перепочити та прилягти серед квітів та духмяних трав.

Коли спека починає спадати, вони теж починають потроху ворушитися – позіхають, потягуються кожен по-своєму.

Іванна варить каву та розливає у три чашки, хоча поки що вони тільки удвох, бо через хвилину хвіртка скрипне, пропускаючи Уляну.

Сивий розпалює багаття під котлом. Дивно, але крижана вода з колодязя закипає майже миттєво. Він висипає в котел яблука, і вони повільно віддають своє сяйво у варево, яке Іванна помішує великим дерев’яним ополоником. Скоро в котлі вже виром закручується рідке золото, від якого підіймається світло, наче парує у вечірнє небо.

Перші гості з’являються тихо, наче тіні, один за одним заходять, не стукаючи, у двір, кланяються та складають на ґанку нехитрі дарунки: сушені гриби, горіхи, баночки з соліннями та варенням, кошики з лісовими ягодами.

Кожному з них Іванна наливає у склянку краплю варева з котла, і вони йдуть собі та несуть свою дрібку живого світла, що ліхтариком зоріє у сутінках. Від хатинки через поле повільно тягнеться, тече та дрижить ціла процесія таких ліхтариків.

Уляна не пізнає нікого з гостей, і вдягнені вони дивакувато, не по-людськи. До неї підбігає маля, руде та усміхнене, вкладає їй у руку полотняний вузлик та повертається до матері — такої само рудої тоненької жіночки. Уляні чомусь здається, що вона десь бачила їх обох.

— Це тобі подарунок, — каже Іванна. — Насіння наперстянки. Цю квітку ще називають «лисячі рукавички».

Останньою приходить стара Горпина. Вона крутить головою, роззирається, наче не розуміє, як потрапила сюди, аж потім бачить Сивого, вдягненого у вишиту сорочку, і її старе обличчя зморщується у беззубій усмішці.

— Вдягнув, синку… От гарно.

Іванна підносить їй кухоль.

— Випий, Горпино. На здоров’я.

Горпина п’є, із задоволенням крякає — і Сивий ледь встигає підхопити немовля, що борсається у складках одягу, який лишився від старої.

— Дитина?! — кричить він. — Живо, ну ти й жартівниця!

— Що старе, що мале, а, Сивенький? — сміється Іванна. — Ось тобі й відповідальність.

В небі спалахує перша ранкова зоря, і тітка Іванна каже вітру:

— Тепер твоя черга, Стрибо.

Вітер із готовністю занурюється у котел, роздувається, роздмухується, вбираючи все зілля до останньої краплі, підіймає хмарою, яка миготить у темному небі.

Вранці, коли вони всі вже спатимуть, піде дрібний теплий дощ, проллється та просочить землю для того, щоб продовжувалося життя.