Лисичанськ

Будинок був міцний, збудований замолоду Прохором. На другому поверсі за крутими дерев’яними сходами жила донька. Прохор на своїх милицях туди не підіймався. В усьому винен той обвал на шахті, майже перед пенсією. Але товсті цегляні стіни не могли вберегти від пащі війни, що плювалася російськими ракетами.

Прохор, насупивши брови, дивився маленький телевізор на кухні. Він завжди вставав рано, бо під ранок особливо сильно нили суглоби. Узимку обов’язково розтоплював піч і грівся. Надія збігла по сходах як була: у нічній сорочці під халатом, зі скуйовдженою косою. Років з двадцять тому багато хлопців женихалося до тієї коси і гарної вдачі, але всі, на думку батька, були не гідні.

— Що то бахнуло? Ти чув?

— Війна… — Прохор махнув рукою: чи то на телевізор, чи то на вікно, за яким десь далеко вився стовп чорного диму.

Донька підійшла ближче, вдивляючись у екран. Кухня вже не здавалася їй затишною, як раніше. Марнотратством виглядали почеплені учора «веселенькі» жовті фіранки. Чомусь дуже захотілося їсти. Щоб зайняти руки, Надія взялася готувати сніданок.

— Надю, тобі треба їхати. Невідомо, що далі буде. Доїдеш до Львова, потім може і до Польщі.

Донька зосереджено збивала яйця. Загартовані фізичною працею руки рухалися наче самі по собі, не помічаючи утоми. Яєчна маса встигла побіліти, піднятися і годилася більше на безе, ніж на омлет.

— А ти поїдеш? Ти знаєш, що самого я тебе не лишу.

— Я старий та й залишусь тут, де вже пів ноги спочиває, — Прохор посміхнувся. — За господарством догляну. А ти їдь. Потім все заспокоїться і повернешся.

Донька, ніби не до неї говорили, кинулася нарізати цибулю.

— Пекуча, зараза, — раз у раз повторювала, витираючи очі рукавом. — Нікуди не поїду.

Курити Прохор завжди виходив за ворота. Дім стояв на увалі, тож було добре видно що і де відбувається. На обрії стирчали терикони і досі диміло. Унизу сусіди поспіхом пакувалися у машину. Поруч крутився їх Рекс — кудлатий і непородний.

«Відв’язали, значить, щоб не сконав», — майнула думка у Прохора. Пес радісно товкся у сірому снігу, аж поки машина не поїхала.

***

— Надю, я тут цей-во, в «ополчєніє» вирішив вступити. Будинок зроблю базою. Не місце тобі тут.

Донька заклякла, притиснувши долоні до грудей.

— Тату, ти чого? Яке «ополчєніє»?

— Таке. Вигідне. Росіяни скоро у місто зайдуть, а я вже буду свій. Збирайся, кажу. Документи бери головне, з одягу щось. Гроші та поїсти я вже зібрав.

— Та то ж падлюки! І ти — тепер за них? — Надія ходила по кухні туди-сюди, хапаючись за випадкові речі.

— А ну цить! Яйця курку не вчать! — На підтвердження своєї рішучості Прохор бряцнув милицею об підлогу. — Як не хочеш на всіх готувати, то їдь.

Надія скривилася, наче відкрила забуту в теплі каструлю з супом.

Пощастило, що сусід справа не встиг вивезти свою родину. До них, на заднє сидіння старого «ланосу», Прохор і посадив свою Надійку.

— Дивіться там, обережно.

На колінах Надія тримала великий рюкзак. Він доходив їй аж до носа і приховував, як вона кусає губи.

Вже як батько нахилився зачинити їй дверцята, Надія не витримала, схопила його за руку:

— Тату, може передумаєш?

Прохор дивився на неї лагідно, як у дитинстві. Потім підніс доньчину долоню до губ, поцілував.

— Доню, їдь. Я знаю, що роблю.

Надія незчулася, як ляснули дверцята, авто заторохтіло і рушило. Фігурка на милицях ставала все меншою, аж поки її зовсім неможливо стало розгледіти.

На своєму подвір’ї Прохор не поспішав заходити до хати. Підійшов до пса, якого донька назвала на честь міста, та відстібнув від ланцюга. Кобель вівчарки запитально дивився на господаря.

— Що, Лис, здивований? Не час для прогулянки? Такий от сюрприз, будеш тепер вільно бігати.

Від утоми Прохор сперся на засніжену буду і, розчулений стурбованим собачим виглядом, продовжив:

— Лишилися ми з тобою вдвох, мордо. Поїхала наша Надійка, встигла. Тепер і ти, як мене ракетою приб’є, не пропадеш. Малину тільки не розривай, може пощастить і доживем до літа. А як побачиш, що росіяни до нас лізуть — ти, любчику, дери їх, падлюк, не шкодуючи зубів.