Київ стоїть?

24 лютого

Гупає частіше ніж хотілося б. Та поки що — далеченько. Це втішає: мабуть, як і той раз, вісім років тому, все закінчиться раніше, ніж ми всі встигнемо отямитися. Я зітхаю, трохи заспокоєна власним висновком, але за секунду вже здригаюся, мало не підстрибуючи на місці з переляку — черговий вибух лунає гучніше ніж всі попередні. Але він такий єдиний, слава Богу! Нічого, все буде добре…. Я знов зітхаю.

Все буде добре. Все має бути добре.

Дивлюся на годинник: час їхати на роботу. Потім би ще на «Нову пошту» засочити... Треба вже забрати косметику, поки ще можна. Все-таки донька подарувала...

27 лютого

Тривога лунає практично без зупину. Просипаєшся під неї, засинаєш… От вчора знов прокинулася під чергове волання, побігла в корідор, кликаючи чоловіка, і лише почувши його відповідь, зрозуміла — сирени не має. Вона ревіла тільки в моїй голові.

Постійно тримаю стару ікону. Побита глиняна рамка залишається прохолодною — іноді це заспокоює. І ще голос доньки у телефоні. Добре, що вона жива. Сподіваюся, так буде і далі...

3 березня

Ну, це сталося: мобільний зв’язок зник остаточно. Вже два дні неможливо додзвонитися хоч кудись.

Світло зникло ще раніше, як і газ. Це нічого — ми ж у приватному будинку живемо. У нас є камін, тож розігріти їжу можемо. Але от люди у багатоповерхівках…

Знов чую вибух. Цього разу — віддалено.

— Це десь у центрі! Підори! — кричить з даху Влад. Він останнім часом завжди сидить там, якщо не запалює багаття, пилить дрова, годує собаку чи зміцнює віконне скло скотчем. Гадаю, такі спостереження за містом — це такий спосіб самозаспокоєння. Чому б ні?

5 березня або біля того

Ніч була жахлива. Бахало без зупину. Тремтіло скло у вікнах, іноді — навіть стіни. Кілька разів бачили спалахи. Собака, наш великий дурний велетень, що ніколи нічого не боявся, тепер постійно тремтить. Постійно тулиться до нас. Постійно шукає безпечне місце. Боже, якби я могла тебе заспокоїти, врятувати…

Можу тільки погладити та пообіцяти, що все буде добре.

Все буде добре.

Все буде добре.

Все буде добре.

Все буде добре.

Все буде добре.

Ще день, березень

У нас закінчилася вода, тому від сьогодні ходитимемо до колодязя за два квартали звідси.

На вулиці зараз тихо. Ловлю себе на думці, що забула про сирени вже, — їхнє волання зникло разом з цивілізацією. Чомусь це лякає.

Невже сьогодні 8 березня?

Саме це показав телефон, коли я умикнула його. Тепер я постійно його вимикаю, щоб зберегти заряд довше і менше використовувати павербанки.

А ще у мене нове хобі — щодня виходжу з телефоном шукати мережу. Кажуть, її ловить десь біля «П'яточку».

Новий день, березень

Цікаво, яка зараз година? Хоча це неважливо, мабуть. Більше хвилює, що не має новин. Як там донька? Що там в Києві? В іншій Україні?

Мене не подобається те, що я чую від деяких наших сусідів. Серед них є сміливці, що попри всю небезпеку наважилися поїхати в інші райони міста. Хтось — за їжею, хтось — знайти родичів.

Іванич — один з тих, хто повернувся. Каже, у нас тепер новий мер. І що росіяни захопили Київ.

— Як таке може бути? — питаю, коли ми вкотре зібралися на вулиці обмінятися інформацією — такі збори вже стали необхідністю. — Вони тут ще стріляють, а Київ вже захопили?

— Ну, так я чув від кума. А він — у «Порт-сіті», там у росіян типу штаба, мабуть. І ще там хліб роздають, бачите? — Іванич задоволено вказує на пакет, що привіз із собою. — Вони хоч піклуються про нас! Хоч щось роблять, аби ми тут коні не двинули!

— Що? «Піклуються»?! Ти взагалі чуєш, що верзеш?!

Мабуть, вперше в житті мене душить така злість. Руки стискаються в кулаки — аж пальці заболіли. Слова сиплються з мого рота швидше, ніж я встигаю їх обдумати:

— Старий придурок, ти що несеш! «Піклуються»?! Вони руйнують місто, вони відібрали в нас все, вони можуть вбити нас просто зараз — це ти вважаєш піклуванням?! Та якби не вони, я б зараз сиділа у своєму теплому офісі, працювала і не знала б горя. А замість цього живу в багнюці по самі вуха, навіть не мрію про душ!!! Тільки б бомби не падали й все!

Поки говорю, я підходжу до Іванича все ближче й ближче, а той перелякано відступає, висунувши вперед руки.

— Та я не те мав на увазі… заспокойся, Наталю! Не я тут війну почав, якшо шо!

— А як на мене, Іванич правий. — В розмову вступає Свєтка — сусідка з будинку поруч з нашим. — То все київська хунта винувата. Якби вона не злила росію, цього б нічого не було! Що та Україна може проти росії! Нічого! А тепер ми страждаємо!

— А, то тобі було б краще, якби сюди прийшло днр? — від злості у мене тремтять руки й голос, хочеться когось вдарити — вперше у житті, мабуть, теж. На язику крутяться мати, та я стримую себе, аби не сказати зайве. Хоча і без цього підіймається галас: ті, хто проти росії, й ті, хто за, зчепилися язиками, виплескуючи все своє обурення один на одного.

В цей момент хтось хапає мене за руку. Влад.

— Ходімо краще додому. Це не має сенсу, — тихо говорить він. Я лиш мовчки погоджуюся.

У вечорі, одначе, все одно запитую його:

— Як думаєш, Київ правда захопили?

— Не знаю. — Це все, що він говорить. Потім на тривалий час повисає тиша. Влад першим порушує її:

— Але я знаю, що довго ми так не проживемо. Треба їхати звідси.

Я мовчки закусую губу. Їхати… Але як? Всюди ж ці тварюки стріляють. І якщо Київ справді захопили, то який сенс їхати? Відповіддю на мої запитання стали лише вибухи.

Квітень

Після заяв Іванича я ще частіше стала ходити шукати мережу. Треба було дізнатися. Зрозуміти, що коїться. Зрозуміти, чи живі ті, кого я хочу бачити живими. Якщо новини втішні — має сенс триматися далі. Якщо ні…

Один раз мені пощастило. Я не просто побачила значок мережі на телефоні, а додзвонилася. Гудки, гучні й повільні — звук, про який я вже забула, — нарешті досяг до моїх вух.

Але відповіді не було.

На зворотному шляху побачила натовп прямо на трасі. Незвично… Підійшовши ближче, бачу Колю з кількома сусідами, а поруч з ними — новий труп. Це точно труп, бо на грудях видно кульові поранення.

— Його викинули вночі тут, — пояснює Коля. — Я чув, як машина проїжджала. Тоді, звісно, виходити не став. А от вранці побачив таке от диво. — Він стомлено видихає. — Наче нам своїх мертвих не вистачає…

— Це… солдат? — невпевнено питаю я.

— Ну, форма солдатська, але…

— Невже наші вже своїх вбивають? — запитує Іванич й презирливо спльовує на землю. — Не дивно.

— Чому одразу «наші»? — Коля закотив очі. — Це й рашистська гніда може бути. Чи ти, Іванич, одразу став експертом по військовій формі, що не має розпізнавальних знаків?

— Бо хохлам начхати на своїх! — раптово спалахнув Іванич. — Я вчора бачив людей, вони пішки прийшли десяти кілометрів з центру. В них хату розбомбили! І знаєш чому? Наші там ховалися, скоти!

— Та невже? А звідки вони знали, що то саме наші були? Он перед нами труп, і ми навіть зблизька не можемо сказати, ворог він чи ні. І чому тебе, Іваничу, не обурює той факт, що ці скоти російські взагалі стріляють по житловому будинку, якщо вони нас типу «захищати» прийшли?! — одразу викрикую я, не маючи сили промовчати в такій ситуації. У відповідь лише отримую злий пекучий погляд.

— А я от чув, що Україна відмовилася від Маріуполя, і навіть людям виїжджати не дає, розстрілює або транспорт відбирає, особливо в тих, хто російською розмовляє, — заговорив інший чоловік, Василь. — І що тут, у місті, лише якісь терористи залишилися, і росія їх винищує… А ще говорять про евакуацію до Ростову ніби-то. Я не знаю вже, де правда… А ви?

Відповіддю йому стала тиша. А потім Коля зітхнув, вказуючи на труп:

— Треба його теж поховати. Бо почне розкладатися — і капець.

Ще один день, квітень

Сьогодні я знов йду шукати мережу. А Влад — воду. Все як завжди.

На вулицях тихо й пусто. А ще — холодно. Хоч і весна вже, але по ночах просто неможливо зігрітися навіть маючи камін — дрова для нього економимо.

Через ракету, що впала у за кілька городів від нашого, у нас на кухні вичавило вікно з рами — воно старе, хлипке. Недивно, що не витримало. Через це у будинку тепер холодніше ніж зазвичай.

Мережа знов не ловиться. Я відійшла сьогодні далі, але результат нульовий. Це обурює. Мені потрібно знати. Новини. Пояснення. Хоч щось! Щось, що доведе, що в нашому виживанні тут є сенс!

Я повільно йду додому, обмірковуючи свої плани аж раптом з’являється дивне відчуття. Щось не так, щось змінилося на цій вулиці.

Зупиняюся. Оглядаюся. І нарешті розумію: будинок. На шляху до «Пяточка» я завжди проходжу повз великого двоповерхового будинку. І зараз його не має… Є тільки кілька стін та огорожа, все інше — купа каміння.

У мене затремтіли ноги. В голові проноситься думка: «Там є живі?»

Я вже наважилася підійти ближче, але в цю мить над головою роздався рев двигуна. Винищувач.

Я одразу падаю на землю, закриваючи голову руками. Повітря навколо вібрує, тремтить, стає важко дихати. Серце стукає так швидко, що здається вистрибне з рота. Я стискаю губи, втулившись обличчям в асфальт.

Літак проноситься наді мною. Низько, так низько! Невже стрілятиме? Але мені щастить — винищувач просто летить повз. За декілька хвилин він перетворився просто на маленьку точку в небі. Точку, що скидає бомби. Звідси вони виглядають як помаранчові спалахи. Потім весь горизонт вкриває стіна темного диму, і я розумію: все. Ще однієї частини міста більше не існує.

Новий день, квітень

Два дні я нікуди не виходила. Не було сили. Не було бажання. І навіть сенсу. Я просто сиділа на місці, втупившись в одну точку й все.

Влад знову заговорив про від’їзд. Я лиш мовчала у відповідь. Але цим він нагадав мені про мою мету. Тож сьогодні вранці я знов виходжу.

На вулиці тихо. Так тихо, що гудки в телефоні здаються неймовірно гучними — здається, що їх чують на іншому кінці міста. Я нервово ходжу туди-сюди, постійно оглядаючись. Це нерозумно, але мені все здається, що хтось з росіян почує ці телефонні гудки й прийде сюди стріляти…

— Ало! Ало! Мамо!!!

Гучний незнайомий і водночас дуже знайомий голос вдерся у свідомість. Я здригнулася з переляку й мало не впустила телефон. Голос доньки знов кричить мені в ухо, одразу заспокоївши мені серце.

Стільки всього треба спитати, сказати, зрозуміти. Але першим з губ злітає тільки одне:

— Київ… доню, скажи, Київ стоїть?