На болотах

Гарний сьогодні день. Або вечір… Втім, тут на болотах не розбереш, у якій частині світу зараз сонце. Навіть якщо воно взагалі перебралося за обрій – тут завжди вогко, похмуро і світять болотяні вогники.

І спокійно. Тут дуже спокійно. А що іще потрібно дамі, яка увійшла у вік розсудливості та споглядання? До того ж жирною їжею я себе вже не балую, бережу здоров'я. Харчуюсь грибами, ягідками, іноді жабку пісну зварю, іноді карасика в лісовому ставочку мені приятель наловить. Загалом, немовлятами вже не харчуюся.

Жартую.

Хоча, життєвий досвід доводить, що деяких людей краще їсти ще в дитинстві, поки вони ніжні та смачні. Поки не набралися гімна по самі вуха і не зіпсували іншим людям існування.

Як зараз пам'ятаю одного хлопчика Вову, який заблукав до мене на болота. Гарним був хлопчик. Піонер! Це він мені так сказав – не чіпай мене, я гарний. А я ж бачу - піджилки тремтять, очі бігають. По-справжньому хороші діти мене не бояться. Бо світлі душі і в чужих людях лише добро бачать, не чекають на каверзу. А ця піонерська дитина явно була з гімнецем. Та я пожаліла його, відпустила. Настрій, певно, був добрий після обіду. Так кажуть, він таких гидот про мене наговорив - що і з'їсти його збиралася, і вже піч розтопила, а він мене, як дурну стару дурепу, саму в піч змусив залізти.

Після цього я людям доріжки до своїх болот закрила. Якщо потрібно – сама виходжу із лісу. Маю кілька довірених жінок по сусідніх селах. До них приходжу поспілкуватися, травичок корисних принести, відварів. Натомість, вони мені теж гостинців збирають. Меду, молока, вершкового масла, свіжого хліба. Я це люблю. І пряжу приносять. Я це також люблю. В'язання це моє головне задоволення. Сиджу у себе в кріслі на ганку, петелька за петелькою сплітаю полотно.

Комусь теплий одяг, комусь доля…

Іноді вони самі мене звуть, якщо потрібна допомога. Слова ці таємні, передаються у спадок. І даремно на вітер не кидаються.

Тому я дуже здивувалась, коли почула їх. Адже зовсім недавно, ще в середині зими, ходила в село, спілкувалася, повернулася з цілою торбою гостинців. Але поклик був таким відчайдушним, що відклала убік своє в'язання й пішла. Гуляти мені не особливо й хотілося, тому я ступила на таємну стежку, зробила пару кроків, розсунув кущі і опинилася на узліссі.

Картина відкрилася цікава. Кілька десятків чоловіків штовхали один до одного, немов м'яч, зовсім юну дівчину. А її бабусю, мою, до речі, знайому, ще двоє тримали за руки. І іржали при цьому, що погані коні.

– Про що сміємося, давайте і я посміюся, – запропонувала я.

– О, єщо одна баба! – сказав один із придурків і дуло зброї на мене наставив.

– Та вона стара! – відповів інший.

– Не така стара, як давня, – поправила я, але говорила для себе, й відзначила, – які питання у вас до цієї дівчини?

– Відвали, стара. Ця дівка знаєт, хдє прячутся бандерівці.

– Тю, та хіба вона знає, де бандерівці? Вона занадто молода та неосвіччена. Ось я точно знаю.

Про себе ж зазначила, що уявлення не маю, хто такі бандерівці, але, мабуть, добрі люди, на відміну від непотребу, що тут зібрався.

Непотріб засерйознівся, навіть дівчину забули лапати. Та, не будь дурною, до своєї бабусі чкурнула, і обидві швидко зникли в невідомому напрямку. Ну, як невідомому. Стежку я їм під ноги все ж кинула. Вона виведе їх подалі від оцих хоробрих півнів, що на жінках свою силу показують.

– Де вони ховаються, бистро атвєчай! – підійшов до мене головний когут.

– Ходімо, покажу, – знизала плечима я.

– Єслі ти нас кудись не туда заведьош, ми тібя на кусочки разрєжєм? Панятно?

– Що ж непанятного, – лагідно посміхнулась я, – я вас приведу саме туди, куди вам потрібно.

І вони пішли. Усі пішли. Воно й не дивно: якщо я кудись покличу, то мені не відмовляють.

Ішли довго. Мені періодично намагалися погрожувати, що якщо я їх обманюю, то мені буде погано, гірше нема куди. Я не йняла цьому уваги. Людям, щоб не так страшно було жити, завше необхідно почуватися сильнішим, значущішим за когось іншого. Погрожуючи комусь, ти добре маскуєш свою власну боягузливість та невпевненість. Принаймні, людям так здається. По-справжньому сильні істоти ніколи не погрожують. Вони просто їдять свою здобич.

Шлях для тих, кого я вела за собою, не був приємним. Їхні ноги загрузали в багнюці, що принесла весняна відлига, в ніс лізла водяна мряка. До того ж було досить холодно, бридко та сиро.

– Камандір, – періодично скиглив хтось, – нафіга нам ті хохлятські партизани? Пошли б лучше дєвок трахать.

– Заткнись, – гирчав на них головний кугут, – хочеш, штоб пока та со спущеннимі порткамі развлєкаєшся, тібя сзади бендеревец оприходовал? Перебьом сначала їх, а потом хош їбісь, хош добро хохляискоє пакуй. І то і другоє палєзна.

– А єслі хахли возмущаца будут? – питав ще хтось.

– Здєлай так, штоб не возмущалісь. В пєтлю та на дєрєво. Пусть там про свою незалєжную пєсні паьот.

Всі дружно реготали – мабуть жарти казались їм дуже веселими. Ці представники людства точно відносились до гілки, яка якимось дивом збереглась, хоча давно повинна була вимерти. Ось дарма їх не з'їли ще немовлятами, ох, дарма.

– А с етой бабой што будем дєлать, когда прідьом? – спитало ще одне одоробло. – Виєбем, а потом замочім. Или наоборот?

– А тібє какая разніца? – знов заржав хтось позаду. – Тібє шо дохлая баба, што живая.

Вони реготали, хлюпали по багнюці ногами, щось знов випердували з того отвору, що зветься у них ртом. Мені вони остогидли до печінок, тому я дуже зраділа, коли довела їх до пункту призначення.

– Ми прийшли, – сказала я, – вам сюди.

– Не понял? – не зрозумів старший та наставив на мене цю смішну залізну штуку, яку вони вважають зброєю.

– Привела я вас, куди просили, – позіхнула йому в обличчя.

– Ми тєбя не сюда приказали нас привєсти, сука старая! – заволав старший та рученята до мене свої потягнув. Я зробила крок назад.

Він кинувся до мене. Та провалився.

Болото ж довкола, як не провалитися.

– Просили, просили, – хмикнула я, – у долі своєї просили. Самі на цей шлях ступили та він вас сюди й привів.

Старший когутяра щось репетував, щоб йому допомогли вибратися. Пару ахламонів, справді кинулися допомагати. Та й самі провалилися.

Болото ж кругом. Як тут не провалитися.

Тут один із стада цього на мене патик свій залізний наставив, та спробував вистрілити. Але, мабуть, ручки затремтіли, рушниця смикнулась, куля кудись не туди пішла. Не дивно, стільки ж мряки навколо, в очі лізе, у горло всмоктується, ось приціл і збився.

Мені стло нудно та захотілось повернутися додому, до рідного вогнища.

Та й пішла собі. Позаду пролунав подвійний чи потрійний хлюп. Здається, хтось кинувся навздогін, думаючи, що я йду твердою землею. Помилка вийшла – це для мене земля моя така, як я хочу. А для цих дурноголових моя земля буде не дуже зручною. Каменем, терном, або топкою драговиною і вже точно не квітучим садом.

– Памагітє! – пролунав відчайдушний крик, – Потопаєм!

– От же ж біда, – пробурмотіла я, – стільки добра зника просто так.

І засвистіла. Тим особливим свистом, коли повітря не видувається легенями, а навпаки, втягується.

На густій ​​зеленій поверхні почав спухати величезний пухир. Він ріс, ріс, немов той прищ на натертій дупі. А потім урвався і стік болотяною жижею. Я побачила перед собою два величезних зелених ока, що світилися, і вкриту дрібними лусочками морду. Посеред морди утворилася щілина через яку видувся щільний міхур, досяг максимуму, луснув та розтікся слизом по нижній частині пащі. Задуло сірководнем. Щілина розсунулася, явивши світу два ряди дрібних загострених зубів.

– І тобі привіт, – привіталася я з болотяником. – Як перезимував? Нормально?

Тварина видала утробний звук.

– Розумію, голодний. І родина твоя величезна теж, давно не жерла?

Другий звук був гучнішим. і ще більш огидним.

– Ну, так іди трохи перекуси. Я тобі гостинців принесла. Ну, як принесла, – поправилась я, – Самі прийшли добровільно, в спину ж бо їх ніхто не штовхав.

Башка розвернулась і з цікавістю глянула на незрозуміле борсання й волання посеред драговини.

– Так, їжа не першосортна, – погодилась я. – Але зараз, вибач, не до марципанів.

Болотяник теж був абсолютно зі мною згоден. Він рвонув до банкетного столу зі швидкістю закоханого, що врешті уздрів свою даму серця. Так, голод не тітка. Крики стали іще голоснішими, пролунали навіть вітальні вибухи. Дарма. Ви коли-небудь пробували стріляти в болотяну багнюку? Багато настріляли? Ось і я про те.

Під ногами я відчула ворушіння. Прямо попід гливкою плівкою зеленого мулу почали прокидатись інші мешканці оцього місця, потягуватись, продирати очі та принюхуватись.

– Їсти подано! – Голосно повідомила я, – Смачного!

Болото завирувало, захрумтіло й зачавкало. Ці звуки ставали дедалі гучнішими та незабаром зовсім заглушили крики сніданку, що опирався з останніх сил.

Я вдихнула аромат гілочки приболотяного кущика. Пахло соком набухаючих бруньок.

– Добре. Весна, – промуркотіла я, – Люблю весну.

Поруч, майже з-під ніг, виринула молода кікімора і простягла мені відірвану людську ногу в чоботі. Чемна яка, самим ласим шматочком вирішила пригостити.

– Дякую, люба, – ласкаво відповіла я. – Я на дієті зараз. Гриби, сушені ягідки. Ось коли жаби прокинуться, принеси мені десяток молоденьких, найніжніших, побалуєш мене стареньку.

Кікімора щось булькнула у відповідь та й пропала разом із здобиччю в глибині.

Я рушила додому. Чавкання та сморід цього бенкету мене дещо втомили. Дорослі, смердючі людські особини, із порожніми черепушками та повними дупами гімна – ну як таке можна їсти? Ось немовлята – інша річ. Смакота. Жартую.

Удома я заварила собі трав'яного чаю та знову взялася за в'язання. Обірвала старі нитки, вплела нові.

Петелька за петелькою, рядок за рядочком.

Комусь теплий одяг, комусь доля.

Щось закінчується, щось починається.

Головне, знайти правильну стежку у своєму житті.

Щоб не потрапити до мене на болото.