Хтось позаду тебе

Настя ще жодного разу не йшла сходами. Вона розуміла, що рано чи пізно доведеться — блекаути обіцяли на всю зиму, та й потім — хто знає. Бабуся все кликала до себе, тільки от Насті здавалося, що їздити на роботу кожного дня електричкою, а потім маршруткою, витрачаючи три години на дорогу, це гірше, ніж сидіти в місті. Може варто було б поїхати хоча в ту ж Молдову чи Румунію, але Настя вирішила для себе, що зробить це лише як російські війська зайдуть сушею до області. А потім вже стало й дивно кудись зриватися, якщо вже просиділа літо та осінь.

Як би там не було — Настя жодного разу не підіймалася та не спускалася пішки з вісімнадцятого поверху, на якому знімала квартиру. Навіть в тривогу порушувала поради та їхала ліфтом. Під час блекаутів якось щастило — чи то встигала піти з квартири, чи то просто лишалася сидіти на місці, дякувати звичці тримати вдома купу снеків, які не потрібно готувати. Але сьогодні все ж порушила звичний підхід: Віка вмовила. Точніше не так: подруга не вмовляла, а просто написала: «Світла може не бути три дні, а в тебе, як ти сама кажеш, павербанк вже на нулі та телефон от-от сяде». І вона була цілком права.

Тож тепер Настя поправила рюкзак з речима, павербанком й зарядками та вийшла на сходи крізь бокові двері, вперше з моменту, як тут оселилася. Поки все виглядало нормально: прольот до вікна, обернутися, пройти вздовж вузького підвіконня, обернутися, прольот — двері в коридор наступного поверху.

На стінах де-інде попадалися написи: чиїсь зізнання в коханні, чиїсь імена, простенькі малюнки. За вікнами вже було темно, а місто, звичайно, не світилося вогнями — цей блекаут зачепив майже всіх, а не так як планові відключення по районах. Та й взагалі від початку повномасштабної — вид з вікна в нічний час став значно тьмянішим, люди намагалися зберігати режим світломаскування.

На черговому оберті ліхтарик трошки замиготів, Настя зітхнула: його дала бабуся, яка купила в когось з рук, тож він можливо був не особливо якісним; та дістала телефона — перевіряючи, чи не написала їй Віка, може вже прийшла та чекає? Тільки тут знову була неприємність — мережа лягла. Ні інтернету, ні навіть покриття. «А так бравадилися, що будуть підтримувати зв’язок в будь-якому випадку», — подумала Настя, перш ніж знову сховати телефона в кишеню куртки, і продовжити свій не особливо цікавий шлях донизу.

Поверхи, двері, вікна та написи на стінах скоро почали зливатися в одну масу. Настя зрозуміла, що не пам’ятає, скільки поверхів вже пройшла: їх усього вісімнадцять, не така велика кількість, як подумати. Вона глянула на табличку біля дверей, на якій відмічався номер, але це не допомогло: хтось заплямував його сажею від сигарет, що постійно тушив об невелику табличку. Імпровізована попільниця зі скляної банки мостилася біля дверей. Настя хитнула головою та пішла далі — деяких людей вона взагалі не розуміла. Табличка поверхом нижче не допомогла зорієнтуватися — на ній якісь жартівник приліпив цифри «987». Ще один поверх — «10…32». Настя скривилася і глянула повз перил вниз — ліхтарик освітив колодязь прольотів, що квадратною спіраллю йшли вниз і губилися в темряві.

— Хто взагалі проектує такі будівлі, — буркнула сама собі Настя і здригнулася від того, як голосно пролунав її голос: вона якось впустила те, наскільки тихо було на сходах: не чутно ні людей на поверхах, ні автівок чи ще якихось звуків знадвору. Навіть гулу вітру немає, хоча він не вщухав до цього увесь день. Вона знову спрямувала світло ліхтарика на табличку і підозріло прочитала: «32…10». Дивно… Наче вона запам’ятала інший номер.

«Досить саму себе лякати!» — подумала Настя, але пішла швидше. На табличці поверхом нижче був напис, в якому цифри взагалі не вгадувалися, ще нижче — взагалі ніяких табличок і це навіть дечим заспокоювало. Не заспокоювало те, що вона все йшла і йшла, а поверхи не закінчувалися, Настя намагалася рахувати, але швидко збилася. Спробувала побігти швидше, але спіткнулася и вчепилася за перила, щоб не полетіти виз, а от телефон з кишені випав та з глухим дрязкотом вдарився боком о сходинку. Настя присіла, схопила його і спробувала ввімкнути — екран не загорявся.

— Трясця твоїй матері! — видихнула Настя і знову здригнулася, бо тихі слова звучали наче крик. Та що там казати: зараз навіть власне дихання здавалося занадто голосним.

«Спокійно, це все нерви, зараз спущуся, підемо з Вікою чаю вип’ємо», — сказала собі Настя. Вона вже обмірковувала, чи не посидіти трошки на сходах, відпочиваючи, але це означало ще довше залишатися тут у темряві, тож, звелася на ноги та пішла далі, сховавши вдарений телефон в рюкзак. Варто було зробити це одразу, але хотіла лишатися на зв’язку, як Віка подзвонить.

«Я йду вже третій день поспіль», — було написано на стіні перед нею чорним фломастером. Настя кивнула сама собі — в неї також з’явилося таке відчуття, хоча, звісно, псувати стіну вона б не стала. Ще один оберт по сходах, знов чорне провалля вікна, в яке не хотілося дивитися, бо в голові починали крутитися жахастики та ввижатися якісь обличчя за склом. На наступному поверсі на стіні знов був напис, знов чорний фломастер і схоже той же почерк, Настя підняла ліхтарика, щоб розгледіти букви: «Хтось йде за мною». Від цих чотирьох слів пробрали дрижаки, хоча здавалося б — що такого, в домі не одна людина живе… Навіть дивно, що Настя нікого з сусідів не зустріла. Та й може це тупий жарт когось, кому стало нудно йти однаковими прольотами. Вона вирішила на наступних поверхах не читати написів та знову майже пробігла сходами декілька обертів, хоча й міцно тримаючись за перила. Серце калатало і на черговому довелося уповільнитися… На стіні знов були написи, але щось ще змусило Настю спіткнутися та встати на місці. Кілька митей вона не могла зрозуміти, а потім дійшло: дверей у коридор не було.

Таблички так само не було, як і вікна, щоб сказати собі, що вона прольот з поверхом сплутала, але і дверей не спостерігалося. Лише стінка.

«Можливо — це якийсь технічний поверх, — спробувала заспокоїти себе Настя. — В нас же є якийсь для офісів та місця для обладнання, так?» Але це навіть подумки звучало по-дурному. Написи на стіні також були, але більше окремі букви чи малюнки і серед них одна фраза: «Не озирайся». За кілька прольотів зникли і двері, тож тепер Настя не могла навіть визначити, де проходить поверх, а де — ні. Ліхтарик у руці миготів та час від часу взагалі вимикався.

А потім за своїм диханням, все ще занадто голосним для тиші навколо, Настя почула ще дещо.

За нею хтось йшов. Вона чула тихе «туп-туп» швидких кроків, а потім дзвінкий стукіт — наче хтось пробігався нігтями по металу перил, відбиваючи на них якийсь ритм.

«Не озирайся», — казав той напис. І Настя насправді була певна, що не хоче зустрітися з тим, хто міг йти сходами за нею та вистукувати ритм в темному колодязі сходів. Вона спробувала знову прискоритися, проте «туп-туп» кроків тепер наче було ближче — прольот за прольотом, якщо підняти ліхтарик, то напевно можна побачити, хто йде. Настя не стала цього робити, вона наполегливо спрямовувала мерехтливе світло лише перед собою. Навіть, коли той, що був позаду, знову став вистукувати по перилах,

А потім ліхтарик згас. Настя тряхнула його, але це не допомогло. В суцільній темряви лишилися лише звук кроків та важке дихання. Дихання однієї лиш Насті. Наче той, другий, не дихав.

І ще стукіт по металевих перилах — вже за самою спиною — здавалося кількома сходинками вище.

Промайнула думка: "Може пройде повз і не помітить?" Навіть можна забитися в куток і перечекати... Але Настя стиснула зуби та схопилася за лямку рюкзака. Ну ні, це її дім, це її життя, вона не поїхала з міста і країни, вона не стане здаватися, просто тому що незрозуміло, що відбувається. Вона не озиралася на того, чиї кроки чула за спиною, та й не побачила б нічого у темряві, лише сказала:

— Добрий вечір, сусіде!

І пішла униз, тримаючись за перила та намацуючи сходинки ногою.

Настя ледь не врізалася в щось перед собою, але виставила уперед руку, штовхнула, як виявилося двері, та вискочила до вестибюлю. Після темряви сходів — світло ліхтаря консьєржки приголомшувало не менше ніж яскравий екран планшету, який тримала Віка. Вона була тут, стояла в розстібнутій куртці, під якій виднівся білий светр та пухнастий темний шарф.

— Я вже втомилася тебе чекати! — майже скрикнула подруга. — Ти годину спускалася, краєвидами милувалася чи як?

— А…? Що? — Настя потерла вухо, звуки теж здавалися голоснішими, та зараз вона чула навіть рух автівок та голоси дітей знадвору. — Годину?

— Так! — Віка глянула на планшет та поправила себе: — Ну тобто п’ятдесят три хвилини, але тут навіть відпочиваючи на кожному прольоті, максимум хвилин двадцять йти. Я вже спарилася тебе чекати.

— Вибач, — автоматично відповіла Настя і озирнулася на двері, що вели на сходи. Ніхто не квапився пройти слідом за нею, хоча кроки вона чула буквально за своєю спиною.

Віка смикнула Настю за рукав.

— Агов, пішли вже! Кажуть, що в Пункті Незламності чай наливають та печиво дають. А як ні — так пошукаємо кафе, де є вільні місця, ну влізу я в борг по кредитці, ну і Бог з ним…

Настя кивала у відповідь на балакання Віки та дозволила потягти себе до виходу. Перед тим, як крокнути у зимовий вечір — вона востаннє глянула на двері, що вели до сходів, але з них так ніхто й не вийшов.