Крик уночі

Андрійко крався у темряві. Він здригався від кожного шурхоту, жахався від кожної тіні. Мало хто у вісім років наважиться йти темною вулицею серед ночі. Жоден ліхтар на вулиці не горів. Кілька тижнів тому у селі пропала електрика. З приходом окупантів село поринуло у морок...

Скрізь, наче брудні купки ганчір’я, лежав підталий сніг. Під ногами скреготала крига та сніжні крихти. Подекуди темна вода плескалась у глибоких ямах.

«Аби не почули, не помітили,» — подумки повторював хлопчик.

Він корив себе за те, що так надовго затримався в гостях у Маринки. Дівчинка весь день сиділа з мамою у льосі, і виходила на двір лише з настанням темряви. На питання хлопчика «чому так?» батьки ніяково переглядалися. Один раз її бабуся бовкнула: «Якщо спіймають, то їй не жити».

Тож дівчинка виходила надвір лише вночі, подихати повітрям. Солдатам, які ходили по будинках разом зі старостою з сільради з «переписом населення», батько сказав, що відправив дочку та матір до тітки в місто. Більше його не питали.

Спочатку батьки дівчинки не хотіли його пускати, але хлопець виявився впертим та наполегливим. Він годинами сидів біля брами, клявся всім на світі що буде обачним та дуже обережним. Тож батько Маринки зрештою дав дозвіл на відвідування ...

Навіть маючи при собі ліхтарик, хлопчик йшов у темряві, бо боявся його вмикати, щоб світло не привернуло увагу патруля, і йому не прилетіла автоматна чи кулеметна черга. Тиждень тому його діда вбив патруль, вистреливши з кулемета по лісапеду, в якого горіли габаритні вогні. Через це батьки довго не випускали хлопця далі двору, але його впертість подолала всі заборони.

Хлопчик заблукав, намагаючись пробратися додому через городи. Коли вийшов на дорогу, то замислився, і пропустив потрібний поворот. Всі будинки виглядали незнайомими. Хлопчик не мав гадки, де ж саме він опинився.

Гуркіт мотора змусив хлопця стрибнути на узбіччя та сховатися за поваленим деревом. Андрійко ліг, притискаючись до стовбура. З темряви виринув стовп світла, і пробіг по тому місцю, де лежав хлопчик. Почулася кулеметна черга. Андрійко прикусив губу, щоб не закричати, і стрибнув у темряву. Вн розплющив очі та крадькома глянув крізь гілля.

БТР різко зупинився посеред вулиці з заведеним мотором. На борті сиділи двоє. Один, товстий, маленького зросту, у шоломі танкіста, і другий, високий та худий, у касці. Товстун тримав у руках автомат, а довгань тримав руки на кулеметі. Довгань ще деякий час придивлявся у темряву, водячи кулеметом з боку в бік.

— Іщітє пацана! — гукнув довгань. — Вдруг он шпіоніт?

Товстун раптом крикнув та показав кудись на узбіччя. Довгань хмикнув та наказав водію зупинити машину. Незвична тиша лякала хлопчика ще більше, ніж ревіння мотора.

— Сіді тут, ми бистро, — гукнув товстун до водія внизу.

Хлопчик бачив їх зі спини, тож не міг роздивитися обличчя. Незабаром із БТРа виліз і водій, худий, маленького зросту, наче підліток. Таких в селі називали "дохликами".

— А ти куда намилілся? — рявкнув на нього довгань. — Сказалі тібє, сіді в бехє!

— Ну посони! Ну стрьомно мнє аднаму сідєть. Ну я тоже на мотаню зиркнуть хачу!

— Да ладна, пашлі уже! А то іщо патом всю дарогу назад нявгать будіт, — сказав товстун.

І вони пішли в бік перехрестя, до широкої вулиці, де виднілася чорна автівка. Щось біле стояло біля неї. Статура повернулася, і Андрійко побачив молоду жінку. Попри відстань, хлопчик міг роздивитися її обличчя. У світлі фар виблискував білий одяг з темними плямами. А ще ледь світилося її волосся. Молода жінка з сивим волоссям? Він ледь не зойкнув, бо відчув на собі погляд. Жінка його бачила. Хлопчик знову затремтів від страху. Жінка похитала головою та посміхнулася — лагідно, ніби заспокоюючи. На блідому обличчі ледь відблискували її темні очі.

Тим часом російські солдати підійшли до жінки. Вона спокійно стояла, чекаючи.

— Ей, чувіха! Чіво тут стаїш среді ночі? — гукнув до неї довгань. — Страх потіряла? Комєндантскій час! Тібя разстрілять могут!

Жінка опустила голову і почала говорити так жалісно, що в Андрійка, який принишкнув за деревом, стислося серце.

— Машина зламалася. А там діти. Допоможіть…

Довгань зареготав:

— Паможем, красавіца! Іді сюда, єслі холодно, ми тібя согреєм!

— І випіть єсть, — підхопив товстун. — Согрєєш нас, і ми тібе поможем!

— Ей, посони, чо-та она стрьомная, — пробурмотів водій. — Малодка вродє, а волоси сєдиє.

— Ну блін, ти переборчівий, — зареготав довгань. — Хоть сівая, зато красивая!

Він наблизився до жінки та спробував її обійняти. І відсахнувся, наче його обпекло холодом. І тут обличчя жінки скривилося. Її очі спалахнули зловісним зеленим світлом, вона розкрила рота. По губах потекла кров. Волосся встало дибки. І вона закричала. Крик, схожий на крик пораненого звіра, у якому відчувалися відчай, біль, ненависть та лють, пролунав на всю вулицю. З дерев посипалися гілки. Тільки зараз Андрійко відчув, як його охопив справжній жах, якого він не відчував ще ніколи вжитті. Його спиною котився холодний піт, шкірою побігли дрижаки, волосся встало дибки. Все тіло затряслося, наче у лихоманці. Заклало вуха. Щось тиснуло йому на очі.

Російські вояки теж тепер кричали. Вони верещали, наче з них живих здирали шкіру. З вух в них полилася темна рідина. Вони схопилися за голови, водій просто впав обличчям вниз. Товстун обернувся та збирався втекти, але за мить в нього просто лопнули очі, наче кульки, наповнені кров’ю, і темні бризки полетіли у всі боки, а в очницях залишилися лише темні провалля. А потім він похитнувся, і щось сіре потекло в нього з рота та носа. Шолом впав, і Андрійко заверещав з переляку: у товстуна розкололася голова, наче кавун…

Довгань теж розвернувся, щоб втекти, і в нього заплелися ноги. В очницях теж зіяли діри, і з них, а також з носа, вух та рота текла темна кров. Каска спала з його голови. Штани між ніг луснули, звідти потекла темна рідина, утворюючи під ногами калюжу. Хруснула шия, і голова просто повисла, наче у ляльки-маріонетки з ганчір’я. Тіло пройшло кілька кроків, та впало у калюжу. Кров змішалася з водою та брудом.

Водій лежав ниць, обличчям донизу, і ридав. Жінка підійшла, торкнулася. Той затрясся в конвульсії, відчуваючи нестерпний біль. Вода у калюжі пішла брижами. Хруснули хребці, і голова водія покотилася до узбіччя.

Андрійко ридав, лежачи під деревом, та відчував, як холодіє його тіло… Він так і заснув, лежачи на землі…

Хтось тряс його за плече.

— Вставай! Не спи! Замерзнеш!

У темряві над ним нависло обличчя жінки. Хмари розступилися, відкривши шлях місячному сяйву. Її бліде обличчя слабо світилося у світлі місяця, наче обличчя мармурової статуї у світлі ліхтаря. Андрійко перелякано подивився на неї. На обличчі у жінки застигла лагідна усмішка.

— Ти мене не вб’єш? — запитав він і почув як тремтить його голос.

— Ні, бо ти свій. Навіщо мені тебе вбивати?

— Це ти вбила солдатів?

— Я. Вони наробили багато лиха. І мені хотіли завдати болю. Більше не завдадуть. Як тебе звати?

— Андрійко…

— А що ти тут робиш так пізно вночі, на вулиці?

— Я заблукав, загубився.

— Я провожу тебе до дому батька. Переночуєш. А вранці він проведе тебе додому.

— Гаразд, — відповів хлопчик.

Він спробував взяти жінку за руку, але та відсахнулася. Він відчув холод.

— Не торкайся мене! — жінка показала руки, вкриті темними плямами. — В мене опіки. Досі болять. Ходімо, я проведу тебе!

Вони йшли нічною вулицею, яку освічувало лише бліде місячне сяйво. Хлопчик мовчки йшов за своєю рятівницею. Село наче вимерло. Панувала суцільна тиша. Жодне вікно не світилося. Всі хвіртки та всі вікна зачинені. Не чутно ні гавкоту собак, ні нявкання котів. Бо за місяць перебування у селі окупанти повбивали та з’їли всю живність. Як сарана жерли все…

Врешті-решт, жінка підійшла до будинку з високим парканом і зупинилася перед воротами.

— Я піду, — сказала жінка. — Мої сини чекають на мене у машині.

— А вони там не змерзли? — спитав Андрійко.

Жінка похитала головою:

— Ні, з ними вже все добре. Їм тепло. Навіть трохи гаряче. Ну я пішла, бувай здоровий, — вона послала хлопчику летючий поцілунок, повернулася та пішла. Її фігура у білому пальті зникла за рогом, ніби розчинилася у примарному місячному сяйві…

Хлопчик постукав у ворота та відчайдушно заголосив:

— Відкрийте, благаю! Я заблукав і замерз!

Тихо відкрилися двері. Сивий чоловік виглянув у двері. Він щирився у напівтемряві, тримаючи свічку, та повернув змарніле обличчя до непроханого гостя.

— Це хто тут голосить? Тихо, москалів розбудиш! Увесь вечір пиячили. Проходь хутко!

Хлопчик швидко прошмигнув повз хвіртку та забіг у дім. Щойно за ним закрилися двері, він нарешті відчув себе у безпеці.

— Ти звідки взявся? — спитав дід, ставлячи свічку у свічник.

— Мене привела сюди тітонька. Вона сказала, що ви мене прихистите до ранку.

— Он як? — брови діда злетіли догори. — Ну гаразд, знімай свої брудні лахи, посушися, сідай за стіл, випий чаю. Як звати тебе?

— Андрій, — хлопчик сів і почав пити чай. Його погляд впав на фотографію у чорній рамці. — Це вона! Тітонька, яка мене привела!

Обличчя діда одразу змарніло.

— Не шуткуй так, хлопче! — грізно вигукнув він.

— Я не брешу! Вона мене привела сюди!

— Це неможливо! Бо це моя дочка. Вона померла місяць тому. Я поховав її тут, у саду.

— Як вона загинула? — Андрійко стиснув зуби.

— Взяла двох синів, привезла сюди. Бо їхнє місто обстрілювали. А потім москалі увійшли в наше село. Вона вирішила тікати. Сіла в машину вночі й поїхала, не вмикаючи фар. Ніч місячна, все добре видно. Але машина наїхала на міну, яку москалі поставили на дорозі. Машина підірвалася, одразу загорілася. Дочку викинуло звідти. Їй відірвало ноги. Вона лежала і бачила, як горять її діти, пристебнуті на задньому сидінні. Вони згоріли живцем, і вона нічого не могла вдіяти. Сусіди почули вибух, прибігли, намагалися допомогти. Покликали мене. Вона померла в мене на руках, — він заридав та закрив лице руками. — Померла в мене на руках! А її діти згоріли в машині. Я поховав її в саду. А діти досі там. Кацапи не дали дозвіл їх поховати. Їхні рештки ще в тій машині…

— Вона сказала, що йде до дітей, які сидять в машині. Сказала, що їм там тепло. Я не знав.

— Ти й не міг цього знати, — дід підняв голову. — Вибач, синку. Лягай спати! Якщо зможеш заснути. Завтра проведу тебе додому. Моя дочка була дитячим лікарем. Отже, вона ще й досі рятує дітей. Навіть після смерті…