Саливінський вовк

Ця історія сталася зі мною влітку. Ніколи не забуду цю пору, саме тоді наше село окупували росіяни.

Виїхати було неможливо, через блокпост не випускали нікого та змушували під страхом розстрілу сидіти по хатам. Я тоді була ще підлітком. Якраз в ту весну, я приїхала на канікули до бабусі з дідусем, а мої батьки були далеко в іншому місті. Мені було страшно. Військові постійно ходили нашими вулицями, перевіряли наші будинки та без жодної совісті забирали цікаві для них речі. Я сама бачила, як наш сусід дядько Вова, почав пручатись, коли військовий забирав його шкатулку, вочевидь з прикрасами, то інший вистрелив йому в ногу, після чого вони покинули його валятись на траві. Мій дідусь працював на швидкій, тому пробираючись садком, як шпигун, він відтягнув дядька Вову в його будинок та надав першу допомогу з тим, що було в нього під рукою. Хоч дядько і вижив, проте все життя потім кульгав на неї.

Бабуся зажди сварила діда за таке:

"Вони ж не будуть розбиратись, а пустять тобі кулю в лоба. Не ходи, ой не ходи"

Проте дід лише відмахувався. Він не міг покинути того, хто потребував допомоги.

Проте були дні, коли навіть Дід не виходив з дому, це траплялося, коли припинялися обстріли.

В цей день вони пили.

Ці дні були найстрашніші, тому що вони й без цього були жорстокі, проте коли були п'яні, вони могли зробити все що завгодно. Особливо цих днів боялися дівчата та жінки.

Дід завжди ховав мене в такі дні під ліжком, заставивши мене коробками, якщо навіть хтось і поліз під ліжко, вони б побачили самий картон.

В такі дні, іноді чулися крики тих… хто не сховався.

Це було жахливо. Лишень уявіть, що поруч за дві хати від твоєї, кричить дівчина, а ти нічого не можеш зробити, ти сама тендітна дівчина, яка не хоче такої долі і просить, щоб їхній п'яний розум не здогадався глянути під ліжком. В хаті в цей час, було тихо, ніхто не знав, що робити. Я завжди сідала біля ліжка і закривала вуха, проте сльози всерівно текли по щоках, бо, мозок завжди додумовував події. Дід сидів за столом та безцільно дивився у вікно, його кулак краснів та потрушувався, а бабуся тим часом плакала та молилися біля ікони. Іноді вона казала фразу, яку я спершу не розуміла: "Вульф покарає вас. Його волею Вульф покарає вас" Після чого дід порушував тишу та вклавши всю свою лють, яку він затискав в кулаці виливав у фразі: "Цить, годі казок цих!" та знову повертався у вікно, а Бабуся продовжувала молитись. Хоч я і не розумілася на церковній вірі, проте вперше чула про якогось Вульфа. І якщо чесно, то я в той момент не надто цим переймалася, бо мої ноги тремтіли.

Крики на вулиці були недовгими, після них чувся лише сміх, а потім… тиша. За весь час окупації нашого села, ці дівчата не сказали ні слова. Я бачила знайому жінку, після тих подій, коли я подивилася їй в очі то жахнулася. Там були лише біль та ненависть. Після цього, мій страх став сильніший і я зрозуміла, чому Дід мене не відпускав з дому. Щоб про мене не дізнались…

Проте все змінилось одного тихого вечора.

Ми саме їли млинці з прілого борошна, які Бабуся спекла в печі, як почули поряд виразний сміх та п'яні співи. Я здригнулася. Дід скомандував: "Швидко під ліжко!" Кинувши надкушеного млинця, я стрибнула під ліжко. Дід почав закладати коробки, як двері прочинились.

- Тихоооо, - сказав повільно Дід, та пішов у вітальню.

Я затулила рота долонями та намагалася дихати рівно. В голову одразу прийшов крик вчорашньої дівчини.

- Дєд, єсть что випіть?

Почула я п'яний голос.

- В мене пляшка коньяку є, - відповів Дід.

- Каньяк!? - сказав інший голос. - Давай єго сюда. Сєбє пріпрятал небось? - сказав грубо перший.

- То я вам залишив, хоч в мене питали вже за нього.

- Маладєц дєд, маладєц. Сматрі у мєня, єслі прячєшь что от бравих салдат…то пойдєш в подвал, там і узнаєм что ти скриваєш. Нєсі каньяк. Мать, єсть что закусіть?

- Ой, в нас тут…тут млинці є

- Что єсть?

- Бліни, - сказала Бабуся.

- Какіє бліни, дай чє нібуть вкуснєє.

- Так нема поки нічого

- Провєрю…

Я відчула важкі кроки по підлозі, які направлялися сюди.

- Хлопці, ось коньяк, нам…спать пора уже. Пошлі, я вам огірків дам солоних, - намагався говорити ламаною Дід, явно хвилюючись.

- Да бить нє можете, что нєт нєчєго кромє блінов.

- Шановні… - хотів сказати Дід, коли клацнув автомат у іншого.

- Спокойно дєд, провєрка. Давай там бистрєє, а то парні бєз нас пойдут к нім.

- Та подожді ти, - задзенкотів посуд,щось розбилося від п'яної руки, - сєйчас найду что то повкуснєє.

Я затамувала подих. Поруч пройшлася пара чобіт.

- І вправду нєт. Давай дєд нам огурцов хоть…

Я побачила як перечепившись через доріжку, голос упав біля ліжка.

- От свінья ти, нажралась как, - сказав другий голос, та почав реготати.

- Сєйчас я поднімусь…

Я дивилася на голову військового і мене пробрав жах. По спині пробігли мурашки, а сльози вийшли самі по собі. Я легенько зойкнула, як прямо на мене подивилися ці нелюдські очі…

- А ето что такоє?

- Не чіпай!!!

- Єщьо шах і прістрєлю! - крикнув другий. - Что там Лисий?

- Малєнькая мишка, - усмішка розповзлася по його обличчі. - Ну ка, нє бойся дядю, что ти там дєлаєш красавіца, пачіму плачєш? Виході к нам.

- Не чіпай!!!

Пролунав тупий стук і крик Бабусі.

Я дивилася в очі справжнього звіра, який усміхався до мене.

- Там что, дєвчонка? - сказав другий.

- Ага, какая хорошенькая, - він протягнув до мене руку, - іді сюда, нє бойся.

- Тікай дорога моя!!

- Заткнісь мать, а то й тєбє прікладом дам, - сказав другий, - Доставай єйо Лисий, может і нє пойдєм к пацанам сєгодня.

- Катю! Біжи! - сказав ледь чутний голос напівпритомного Діда.

Це був знак. Оціпеніння покинуло мене. Тіло кричало мені бігти. Я здала назад від хвату нелюда та швидко поповзла до іншого боку. Тим часом військовий намагався встати на ноги, а другий побіг в цю кімнату.

- Лисий лові єйо!

Я в паніці стрибнула в поруч прочинене вікно, та необережно впавши на дошки, скочила та й побігла до лісу.

Я бігла і бігла. Ліс був вже близько

- Стой!

Я обернулася і побачила як ті двоє женуться за мною, вони ніби протверезіли і наганяли мене. Я почала кричати, не знаю для кого, і чому, проте я кричала.

Боса нога скользнула по мокрій траві і за мить я вже лежала на землі.

- Іді сюда мишка.

- Ні! Не треба! Ні!

Мене взяли за руки і за ноги та потягли до лісу. Я плакала, пручалася і кричала так, що зірвала голос, проте їхні лиця здавалося, тільки яскравішають від цього. Я не вірила, в те, що відбувалося. Тільки не я. Я не хочу.

Мене притягнули в ліс та поклавши на землю, відпустили. Я вжалася в найближче дерево і дивилася на тих двох. Вони дихали глибоко та нерівно. Їхні очі пожирали мене. Це були справжнісінькі монстри.

- Хорошая моя, єслі пойдєш нам на встрєчу…то і ми пойдєм…

- Ні!

Я знову крикнула, проте з жахом побачила, що їх ця відповідь влаштувала.

- Лисий посторожи єйо. Я отолью.

- Смотрі что би я нє начал знакомітса с нєй бєз тєбя

Другий пішов, тим часом як той "Лисий" їв мене поглядом. Я зірвала голос, він маленькими кроками наближався. Мої ноги тряслися. Його рука тягнулася до мене, я знову заклякла.

- Ааа, - короткий зойк пролунав з лісу

Чоловік повернув голову

- Баран ти что там дєлаєш? Ссать разучілся?

В ніс вдарив на якусь мить запах. Це було схоже чимось на кров в перемішку зі згореною травою. Проте чоловікові здається засмерділо сильніше.

- Что ето за запах? Баран?

Я глянула за спину військового і мої очі розширились. Чоловік помітив це, після чого він затрусився.

Щось стояло позаду.

Він повільно повернувся і нервово видихнув. Впритул, біля нього стояв великий чорний вовк. Він був худим, та чорнішим за саму ніч, його довгий хвіст, звивався як гадюка, а його червоні очі були спрямовані на нього. Велика паща була відкрита, з якої витікала вже густа чорна кров, яка пахла горілою травою. Вони довго дивились один на одного, після чого, чоловік сковтнув:

- Что…ето…Нєчість!

Тільки він вхопився за автомат, як вовк загарчав, та ставши на задні лапи, стрибнув з відкритою пащею на військового, та зімкнувши щелепи, розлетівся димом. Чоловік гойднувся, та кашлянувши кров'ю, звалився намертво на землю.

Я сиділа нерухомо, дивилася як зібравшись докупи вовк, глянувши на мене жалісливими очима, пішов вглиб лісу стежкою та розчинився.

Пам'ятаю, я сиділа в тій самій позі до глибокої ночі, допоки мене не знайшли дід з бабусею. Ми швидко забралися до дому, щоб нас ніхто не помітив з військових. Коли на питання: " Що сталося?" я розповіла їм про вовка. Баба почала молитися, а Дід хоч здивувався спочатку, проте все ж потім задумався.

- Невже не казки.

Як мені потім розповіли дід з бабусею. В їхньому селі Саливінки є легенда про Саливінського вовка. Кажуть, він з'явився в період війни, коли їхнє село окупували німці. Німці вбивали та знущалися над людьми, після чого тут почали бачити чорного вовка і трупи німців в яких зупинялося серце, або відбувався внутрішній крововилив. Німці теж його бачили, тому вони боялися його і постійно перешіптувалмся між собою: "Schwarzer Wolf!" І можливо російські війська знову збудили його, бо він ніколи не чіпав місцевих, а оберігав їх, він вбивав лише загарбників. Тому люди раніше казали, що цей вовк був створений самими людьми, тими кого вбили нізащо, тими хто мав бажання, тими над ким знущались. Їхня передсмертна злоба, кров, жалість, бажання помсти, саме з цього створився він - Саливінський вовк.

Після цієї історії, спочатку я не могла заснути, проте заспокоїлась тоді, коли дізналася, що сталося далі.

Ми чули, як серед окупантів почали ходити тривожні розмови. Вчора знайшли мертвого постового, в якого зупинилося серце. Перед цим інший відійшов від групи, а зранку його знайшли мертвим. І тепер кожного разу серед них були смерті, які продовжувались а ж до звільнення нашого села нашими військовими. Після чого, я перестала бачити чорного вовка. В останній вечір, як українські військові зачистили повністю село і закріпилися тут, я бачила його на фоні заходу сонця. Вовк сидів на горбу та дивився на наше село, мені здалося, він відчував спокій,

Після чого, він ніби розтанув в землі.

Як сказала моя бабуся: "Він виконав свою місію і певно знову пішов на заслужений спочинок" І тепер я була вдячна цьому вовкові за свій порятунок і моя вдячність була в тому, щоб не забувати...