Учта старого Фейтиха

На кухні було жарко й шумно. У всіх десяти печах шкварчало, булькало та тріщало, бризкаючи гарячим маслом.

— Швидше, швидше! — весело гримів гном Фейтих, махаючи товстими, як окіст, руками до своїх помічників.

— Так, шефе! — хором відповіли ті й зареготали.

Грюкаючи дерев’янкою замість лівої ноги нижче коліна, Фейтих прошкандибав до найбільшої печі, у якій запікався медвинський вепр. Золотисто-брунатна шкіра блищала від жиру, від аромату звабливо крутило в носі.

«Добре, що в цих вепрів по дванадцять ніг», — подумав Фейтих, поливаючи вепра його ж жиром за допомогою віничка з духмяної аджійської трави. — «Більше вистачить».

Серед чаду виринув двельф Маркин. Його синювате обличчя блищало від поту.

— Закінчується язик брехунця.

«Пиріг із язиком брехунця без язика брехунця, то нонсенс», — прикинув Фейтих і пошкріб нігтями лису та горбисту, як молода картопля, голову. Двоголовий птах брехунець був відомий тим, що обидві його голови постійно оббріхували одна одну, хоча й були при цьому безмозкими.

— Пошукай міньйони з веселкового кроля, а я зараз когось пошлю.

Маркин зник у диму.

— Брутусе! — заревів Фейтих, озираючись.

— Тут!

Десь на рівні колишнього коліна гнома виріс чотирирукий вердієць Брутус. Попри малий зріст мало хто міг зрівнятися з його моторністю та кмітливістю.

— Хлопче, біжи до Дворга, нехай дасть ще язиків брехунця.

Брутус розвернувся і кинувся до дверей.

— І не вір йому, якщо казатиме, що більше немає! Я сам бачив!

Брутус махнув рукою, не спиняючись.

Крізь прочинені двері блиснув залитий вогнями святковий зал, у якому гуділо, плямкало та гомоніло.

— А я йому кажу — нема вже ваших, усіх орків винищили…

Вибух реготу.

Двері зачинилися.

Фейтих задоволено оглянув кухню, яка ні на мить не зупинялася. Запах м’яса змішувався з пахощами спецій та свіжої зелені, яку Фейтих особисто вирощував на дворі, підгодовуючи драконячим гноєм.

— До речі, про дракона, — пробурмотів Фейтих і пошукав очима Нею.

— Нея! — загорлав він за мить.

— Що, дядьку?

За спиною озвався веселий голос його племінниці.

Фейтих зграбно обернувся, милуючись життєрадісними вогниками в очах дівчини.

«А шрами то нічого, вона їх у бою заслужила», — вдоволено подумав він.

— Неє, що з драконовими вухами?

— Маринуються, зараз буду діставати.

— Не забудь рукавиці, — сказав Фейтих, знаючи, що вона не забуде.

М’ясо дракона традиційно маринувалося три дні разом із гострими бруньками рокитного чагарнику, який доводилося збирати в рукавицях, щоб не попекти пальці.

Двері на кухню знов прочинилися, впускаючи подих свіжого повітря.

— Перемога!

— Перемога! — ревіли голоси, цокаючись дерев’яними келихами.

До Фейтиха підбіг засапаний Брутус, який тримав у руці важкий мішок.

— Ось, — видихнув він. — Не хотів віддавати, довелося допомогти.

— Оце по нашому, — заревів Фейтих, ляскаючи вердійця по плечу. — Віддавай швиденько Маркину, може ще встигнемо замінити міньйони.

«Міньйони з веселкового кроля, то завжди смачно, але ж це не язик брехунця», — розсудив про себе Фейтих.

Мимо пробігли двоє кухарів, тримаючи в руках величезні таці, які апетитно пахли. Скрипнули двері:

— Немає тепер Орковії, нарешті настав мир!

І зачинилися.

— Друзі! — рявкнув Фейтих.

Кухня на мить завмерла.

— Останні приготування і закінчуємо.

Усі радісно загуділи, повертаючись до роботи.

За п’ятнадцять хвилин вбрані кухарі на чолі з Фейтихом винесли останні страви й зайняли своїм місця серед воїнів, які святкували остаточну перемогу над орками. Лився мед, пиво та настоянки, працювали щелепи, переминаючи м’ясо та пироги, щосекунди вибухав регіт, який звивався до закіптявілої стелі.

****

Свиснуло й за мить вибухнуло зовсім поруч. Фейтиха труснуло, виводячи з короткого сну. По лисій голові застукотіли грудки землі.

— Це було близько! — зареготала Нея, стискаючи в руках сокиру із широким лезом. Її щоку та ніс перетинали свіжі шрами.

У відповідь до ворогів полетів снаряд драконячого вогню. Зайнялася сторожова вежа.

— Вперед, за мною! — заревів Фейтих, спираючись об кремінний самостріл, висотою з його зріст. — Перемога близько!

«І після неї я влаштую таку учту, якої ще ніхто не бачив», — подумав старий гном, біжучи до останньої фортеці орків.