Король Ящірка

Я вирішив написати тобі. Дізнався, що ти досі не припинила пошуків. Розпитуєш, розміщуєш об`яви, на які ніхто вже не звертає уваги, ще трохи і родичі запроторять тебе до лікарні. Тому розповім, що сталося, і спробую застерегти від небезпеки, яка чекає на шукачів правди.

Ми домовилися зустрітися ввечері біля театру Музкомедії, але я не з’явився ні там, ні в нашій квартирі. Я був майже поруч, вже бачив високі стіни покинутого театру Муссурі, сумного, але все ще величного наче опудало мамонта серед рядів дрібної звірини, коли згадав про квіти. В запасі було півгодини, вирішив пробігтися до Благбазу, щоб придбати букет. Я давно не бував в цій частині старого Харкова, двох і трьох поверхові будинки з здалися ще старішими, ніж раніше. Деякі дерева були вищі будинків, над зеленими кронами проглядала сама верхівка соборного хреста. Я прямував до Благбазу і замислився, коли Благовіщенський базар отримав таке скорочення. Вочевидь, в двадцяті, коли виникла мода всьому давати нові імення. Ти знаєш, як мене цікавила історія, мабуть я втомлював тебе розповідями про всі вулиці, якими ми гуляли.

Ти була дівчиною Джима, який встигав і вчитися, і працювати, і бриньчати на гітарі, ти бачила наш кавер-гурт, наших друзів і фанаток. Ти знала, що моє ім’я Юрій, та теж називала Джимом. Коли я співав, то не помічав нічого навколо, говорили ніби я схожий на шамана, та не завжди був таким.

Малим я дуже хворів, і боявся Охмадиту. Теж всього лише одне зі скорочень, та коли дорослі промовляли його, воно ставало заклинанням, я потрапляв у палату з продавленою сіткою ліжка, де мусив лежати і терпіти різні знущання. Я звик до уколів і смердючих мазей, які не припиняли свербіж моєї вкритої рубцями шкіри. Не міг звикнути тільки до так званого білого супу, єдиної їжі алергіка. Він переслідував мене навіть у снах. Якоїсь вночі я потрапляв до шкільної їдальні, де всі штовхаються і кидають один в одного хлібними кульками, а на мене насувається велика миска або каструля, і я вже знаю, що в ній. Сірий холодний клейстер був кошмаром, на ранок починався свербіж і невдовзі лунало те слово. Батьки самі везли мене на заклання, яке могло тривати багато днів.

Такі дурні скорочення, як общепіт чи раднарком вміли вдавати з себе простаків. Поки люди намагалися втопорати, що означає гібрид, зліплений абияк зі шматків інших слів, монстри оживали і робили свою справу. Чи міг малий хлопчисько, хворобливий, потерпаючий від насмішок, протистояти могутньому чудовиську? Якби я мав зброю, яку міг би брати в свої сни… Я не міг захиститися навіть від хлопців, які хотіли мене принизити. Зазвичай останнім виходив з класу і йшов додому сам. Того разу я зробив так само, задумався і пройшов далі, ніж було потрібно, до магазину Рибалка і Мисливець. Мені дуже подобалося рибалити з татом, та він не часто мене брав із собою, все через нескінченні хвороби.

Двері магазину прочинилися і з них вилетіло щось чорне. В мить воно опинилося біля мене і клацнуло зубами. Ноги приросли до землі, долоні спітніли, та я несподівано для себе вигукнув «Фу!» і собака припинив гарчати. Огрядний чоловік підбіг і схопив його за нашийник. Він важко дихав і сварив пса, потім звернувся до мене:

- Вибач малий, сам не знаю, як налигач відчепився… А ти і не злякався, молодець! Вибач, добре?

- Так. Я піду, - я ледве ворочав язиком від переляку.

- Слухай, малий. Ти, не переймайся, добре? Не хотів я тебе налякати, - він поліз у кишеню спортивних штанів і витяг щось металеве. - Ось, візьми.

- Не треба, - я хотів одного – вшитися звідти.

- Візьми, це на знак вибачення. Це така річ, що в поході знадобиться. Ти ж також мисливець, бачиш, який сміливий.

Здається, він не сміявся з мене, тримав собаку за нашийник, і закривав собою. Вільною рукою простягав мені блискучий невеликий предмет.

- Прошу, малий, візьми. А то в мене камінь на душі, напав це телепень на дитину.

Собака глянув на хазяїна і відвернувся з такою образою на морді, що я не стримав усмішки. Простяг руку до великої гарячої руки і взяв нагріту тією рукою річ. Пес підхопився і насторочив вуха.

- Дякую.

- Це я тобі дякую. Вибач, малий! - собака вже тяг чоловіка в протилежний бік, вони побігли і зникли за кутом магазину.

Я вже знав, що отримав. У тата був ніж, який він називав швейцарським, але цей був крутіший. Він розкладався на такі частки, призначення яких я не одразу міг зрозуміти. Я ховав його, бо не зміг би пояснити, звідки в мене така річ. Ніхто б не повірив, що я не злякався собаки і за це отримав подарунок. Він став частиною мене. Коли нервував, стискав його і відчував полегшення. Я стискав його й уві сні, і більше не бачив страшного сірого клейстеру, який погрожував поглинути мене. Охмадит більше не приходив по мене, а мама з полегшенням сказала, що я переріс хворобу.

Мабуть, тобі важко повірити в те, що малим я був самотнім, страждав від хвороб і насмішок. Ти взнала мене, коли я вже давно був іншим. Коло друзів, успіхи в навчанні і кар’єра музиканта, яка вдавалася мені, - все це тривало, поки зі мною був ніж. На кожному виступі він лежав в моїй кишені, коли підводила техніка, хтось не потрапляв в ноти, або мені пересихало в горлі, я торкався ножа. Стискав його, і все одразу працювало як належить, саме в такі хвилини я відчував драйв, віддавався музиці нестримно. Тоді говорили, що мої рухи шаманські, що я танцюю ніби в трансі, з напівприкритими очима, а голос промовляє заклинання.

Тут я мушу згадати ще дещо. Я вже був підлітком, вже не хворів, і батько спокійно брав мене на риболовлю. Та я не міг довго сидіти над вудкою, намагався обстежити місцевість чи погуляти. Звісно, на природі для ножа знаходилося багато вправ. Того дня я вирішив зробити з гілок щось схоже на стріли чи дротики. Власне, я обрізав лише першу гілку, коли помітив камінь, яскраво освічений сонцем. Це був ранковий промінь, і в ньому грілася згорнута кільцем змія. Можливо, то був вуж, я не встиг роздивитися, бо помітив рух, великий птах летів просто на змію з наміром її вполювати. Все відбулося дуже швидко, я ні про що не думав, метнув дротика в бік птаха, і на диво влучив. Звісно, шкоди йому не заподіяв, але з курсу збив, птах невдоволено крякнув і полетів геть. Порожній камінь блищав на сонці. Я був готовий припустити, що змія мені примарилася, та відчув її присутність. Заглянув за камінь, вона була там, сховалася і примруженими очима спостерігала за мною. Вона зверталася до мене. Це не були слова чи думки, скоріше вібрація, хвилі, вони йшли до моєї свідомості, несли вдячність. І ще я зрозумів, яка ця істота мудра і прекрасна, і захотів бути схожим на неї.

- Юрко! – мене кликав батько, мабуть, вже захвилювався.

Я повернув голову на голос, а коли знову глянув за камінь, ніякої змії вже не було. Відтоді я часто примружував очі, здавалося, так зможу дізнатися, як почуваються рептилії, такі швидкі, такі граційні, а потім це зробилося звичкою. Я роблю так, коли співаю, це допомагає зосередитися, а кажуть, що напускаю таємничого вигляду.

Багато років ніж рятував мене. Частіше я просто стискав його в кишені, це додавало впевненості, страх зникав. Були моменти, коли витягав його і розмахував наче справжньою зброєю, а двічі навіть лишив дрібні подряпини на згадку нападникам, та це виключення, зазвичай однієї наявності ножа вистачало.

Отже, того дня я не дійшов до Музкомедії, повернув, щоб купити тобі квіти. Одразу зауважив цих двох, що рухалися назустріч, схожих на військових чи, вірніше, на акторів, що грають військових радянських часів. Я чув, що в місті знімали кіно, навіть, перекривали деякі вулиці задля цього. Вони впевнено крокували назустріч. Блискучі чоботи, галіфе, захисного кольору сорочки, а поверх них портупеї… Вони йшли впевнено, не зважаючи на перехожих, і ті відхилялися, звільняли їм шлях. Дві пари очей дивилися з-під кашкетів просто на мене. Ці погляди примусили мене вповільнити крок.

Рука звично ковзнула до кишені, щоб стиснути ніж, і не знайшла його. Ті двоє швидко наближалися, я чомусь був певний, що саме до мене. Відчув, як похололи долоні, а спиною побігли краплі поту. Позадкував, а тоді розвернувся і побіг. І вони побігли за мною. Я не розбирав напрямку, повернув раз, і другий. Тут будинки низькі, в над ними височить смугаста вежа собору, обрав її за напрямок і біг далі. В очі кинулася новенька вивіска «вул. Благовіщенська» і поруч з нею - «Карла Маркса», яку чомусь не зняли. Тут було людно, мої переслідувачі грубо розштовхували тих, хто траплявся на шляху, чулися невдоволені вигуки. На ходу я обмацував кишені, та ножа не було в жодній. Ще лишалася сумка, яка телепалася в мене на плечі, треба було перевірити, чи не заховався ніж серед аркушів курсової. Я перебіг вулицю. звернув у завулок, обперся спиною об цегляну стіну і порпався сумці. Ножа не було, сумка випала, коли поруч різко завищали гальма авто. Ті двоє бігли, не дивлячись на машини, в мій бік. Я зауважив на голові в кожного синій кашкет з червоною полосою, і з пам’яті вистрибнули слова – чека, чекіст.

Ти знаєш, як я цікавився історією, скільки через це мав неприємностей. Люди, які захищали совєтське минуле, заважали демонтажу пам’ятників і меморіальних дощок вбивцям і катам, вважали мене ворогом. Я жалів їх наче сліпих, але згодом зрозумів свою помилку. Якби сила була на їхньому боці, вони б мене не жаліли, без вагань знищили б. Ці думки вихором проносилися в голові, ім’я монстра гупало зловісним приспівом: че-ка, че-ка. Я біг, важко дихаючи, в самий початок Благовіщенської, колишньої Карла Маркса. Ще школярем почув по радіо питання вікторини для знавців нашого міста. Пропонували вгадати, що знаходиться на перетині вулиць Маркса і Енгельса, ці імена були синонімами комунізму, а відтак і атеїзму, тому споруда на перехресті була втіленням іронії. Я завернув за ріг і звично затримав подих, як і кожного разу, коли бачив її зблизу. Смугасті стіни собору піднімалися високо в небо і ніби тримали його. На відкритому просторі він схожий на величезний святковий пиріг з білими і червоними шарами-смужками.

Поки намагався віддихатися, перевірив знову всі кишені, ножа не було ніде. Натомість мої руки зробилися червоними, шкіра почала свербіти і тріскатися, я задихнувся, відчуваючи, як повертаюся в нещасливе дитинство. Тієї ж миті почув жіночий зойк. Дівчина в жовтій сукні вилетіла з-за рогу, намагаючись не впасти, а за нею мчав той, хто вочевидь з силою відштовхнув її. Я побіг і побачив, що другий переслідувач несеться просто на мене. Вони взяли мене в оточення, довелося стрибнути в двері будинку і бігти сходами нагору.

За ці хвилини свербіж з рук перейшов на плечі, груди і живіт. Я обливався потом, тремтів і важко дихав, штовхав двері, що відділяли кожен поверх від сходів, всі вони були зачинені. Почув кроки внизу і прискорився. Нарешті підійматися вище стало нікуди, штовхнув низькі двері вже якогось піддашшя й опинився в маленькій кімнаті зі старими меблями. Тут було вікно, а за ним смугасті вежі собору, я штовхнув дерев`яну раму, вона заскрипіла і піддалася. До кімнатки ввірвався вуличний гамір, і ще почулося дивне покашлювання, а може сміх. Не було часу розбирати, що мені почулося, головне, що за вікном виступи фасаду були досить широкими.

Переліз з вікна на парапет, знизу він схожий на завиток, а звідціля на дитячу гірку, я стояв на його високій частині, а руками взявся за виступи стіни. Зненацька стіна поворухнулася під моїми руками, здалося, що втрачаю рівновагу чи свідомість. Схопився міцніше, і розглядів перед собою гігантське обличчя. Воно невдоволено хмурилося, тремтіло, намагаючись звільнити пасма волосся, в які впилися мої руки. Раптом обличчя застигло й виразно скосило очі в бік вікна, з якого я щойно виліз. Долинуло гупання важких чобіт і звук розтрощених меблів, а потім з вікна вистромився синій кашкет, його червона зірка зблиснула на сонці. Сіре кам’яне обличчя скосило очі в інший бік, ніби вказуючи мені напрямок. Я з’їхав кам`яним схилом подалі від вікна, переліз на нижчий рівень фасадних оздоблень. Знову почувся кашель чи сміх. Виступ, який я здолав, грав роль рами, що захищала мозаїкове панно. Пам`ятаєш, як ми розглядали ящірок, зображених там? Зблизу вони ще гарніші. Одна з них подивилася мені просто в очі, прокашлялася і світським тоном запитала, чим може допомогти. Друга неприємно кахикнула і відсторонено повідомила, що мені вже нічим не допоможеш. Тоді перша зашипіла і я побачив, як нервово затремтів її хвіст.

- Ми не віддамо його! – перша зблиснула очима.

- Ми не врятуємо його. – друга позіхнула і клацнула зубами.

- Лишимо його тут, вони не зможуть забрати його звідси.

- Лишимо, він сам винний, що втратив свій захист.

Перша ящірка підібрала праву лапу, під якою виявилася смарагдова трава і квіти, такі прекрасні, що їм не підібрати назви. Я зробив крок і опинився серед цієї трави і квітів, вони огорнули мене лагідною ковдрою, і все, що мені боліло вмить відійшло. Чекісти гупали в кімнаті з прочиненим вікном. Дунув вітер і крук пролетів повз ящірок, а за ним ще один чиркнув крилом по стіні. Вони подалися геть за річку, а я лишився на тому лузі.

Коли довго розглядати з вулиці мозаїкові картини на фасаді, можна помітити, як багато кольорів і відтінків складають зображення. Коли на них потрапляють промені сонця, вони зблискують золотом, а коли світло ліхтарів - переливаються і мерехтять. Тепер я всередині цього мерехтіння. Тут можна дізнатися багато речей, які для більшості людей лишаються недосяжними. Варто лише заглибитися в той сяючий смарагд, що виблискує за ящірками, які охороняють його від сторонніх поглядів.

Стражі пильнують перехрестя і не пускають нікого до потаємного саду, а охочі час від часу з’являються. Ті, хто відчуває, якої сили можна набратися від сяйва, намагаються викрасти хоча б частку його. Ми проганяємо їх, якими б могутніми вони не здавалися собі, і з яких часів би не з’являлися. Стражі вчать мене слухати думки людей і сприймати вібрації споруд. Спочатку вони не дуже хотіли зі мною ділитися знанням, та я теж їх навчив дечого. Пояснив, як розуміти сучасних людей, як вони залежать від своїх пристроїв, і навіщо дають вулицям подвійні назви. Коли я повідомив, що не так давно наш будинок називали «Фрідріх на Енгельса», Перший Ящір роззявив пащу і почав сипіти, закотивши при цьому очі. На мить я злякався, а тоді зрозумів, що це напад нестримного сміху. Другий Ящір при цьому закрив очі лапою і похитав головою, чим страшенно налякав голубів, які саме всілися на виступ стіни.

Крім іншого я пояснив стражам, як діють інформаційні технології, і якими вони стали важливими для людей. Для такої форми життя тут мало дивного. І стражі, і ті, хто мешкає в смарагдовому саду, і зрештою, я сам – прояви енергій. Я маю здатність думати дуже швидко і про багато речей водночас, ніби в моїй голові працює потужний комп’ютер. Інша справа, що в мене все менше бажання думати про щось, крім смарагдового сяйва, яке вабить мене. Але я ще не готовий наблизитися до нього, мушу бути охоронцем кордону.

Виявилося, що я можу сприймати не тільки думки людей, яких бачу, а і тих, що на відстані. Можу відчувати наближення ворогів задовго до того, як їх відчують стражі. А головне, я бачу наскрізь і можу контролювати самих стражів. Вони довго ставилися насторожено, та одного дня я сидів на виступі фасаду охоплений сумом і думками про життя і кохання, які довелося покинути, і сам не помітив, як почав співати. Проте помітив, як ящери ритмічно похитують головами, вони опинилися під владою мого голосу, пісня зачарувала й підкорила їх. Відтоді вони вклонилися мені. Коли простір навкруги вільний, ми можемо відпочити. Тоді Другий Ящір делікатно покахикує і переминається, Перший Ящір витягає морду вперед і намагається мелодійно свистіти, а потім засоромлено хихоче. Це означає, що вони просять мене співати, і я не відмовляю, іноді даю багаточасові концерти, якщо тільки не завадить черговий напад.

Маленький хворобливий хлопчик не мав зброї, коли несподівано для себе спинив великого чорного пса. Зараз я маю спиняти чудовиськ, що настирливо прориваються з минулого. Вони прагнуть повернути собі владу, і часто їм вдається заволодіти думками людей. Тоді люди нагадують, яким солодким було морозиво в дитинстві і обіцяють зробити знову так, як було колись. Про те, що відчути себе дитиною для дорослого значить втратити розум, вони мовчать. Тих, хто не бажає втрачати розум і відмовлятися від майбутнього, вони прагнуть знищити, як це сталося зі мною. Якби ніж був при мені, вони б не наважилися наблизитися.

Тепер, коли я можу бачити все, до чого дотягнеться мій розум, знаю, де поділася моя зброя. Я рано пішов від батьків, звик сам дбати про себе, та й ніколи не любив зайвої турботи. Все змінилося, коли з’явилася ти, огорнула мене ніжністю і піклуванням про затишок. Я втратив пильність і не звернув уваги, що вдягаю чистенькі джинси, хоча вчора лишив їх брудними. Звісно, ти перевірила кишені, перш, ніж їх прати. Кілька монет, олівець і маленький складений ніж так і лежать на поличці в ванній. Якщо ти носитимеш ніж з собою, я буду спокійним за тебе.

Я не мав би писати цього листа. Зручніше зникнути безслідно, часто наші вчиняють саме так, вони переміщуються в інший вимір і не оглядаються назад. Тут не схвалюється таке спілкування, якщо потрапив сюди, маєш робити те, що від тебе залежить і не турбувати тих, хто лишився в звичному житті.

Однак все змінюється. Не я перший пройшов цим шляхом, але саме мені вперше вклонилися Ящери і визнали мою владу. Я маю силу вирішувати й змінювати правила, хай вони лишалися незмінними цілі століття. Справа в тому, що такі як ми, завжди дотримувалися правил, через що і гинули. Ворог не зважав на жодні угоди й домовленості, нищив все, до чого тільки міг дотягтися. Цю діяльність легко відслідкувати по знищеній пам’яті, по відсутності старих кладовищ в містах, по змінених назвах вулиць, по палацах, перетворених на катівні.

Мушу повідомити, що ворожа сила зараз знову дуже активна. Ми з Ящерами пильнуємо, скільки можемо, відганяємо привидів минулого назад в провалля, з якого вони лізуть. Та боюся, що самі не впораємося, тим більше, що таких місць як оце наше, лишилося обмаль. Я не закликаю тебе до себе, це неможливо, прошу лише бути уважною до назв, до пам’яток, ти безпомильно впізнаєш упирів по тому, як вперто вони чіпляються за своїх героїв, що є найбільшими вбивцями. Вони прагнуть всюди лишити свою мітку, наспівуючи при цьому, що ні назва, ні мова, якою її написано, не важливі. Слідкуй за цим, не давай себе одурити, і ти вже допоможеш.

Звісно, я не можу приховати лист від Ящерів, а вони не можуть втриматися від коментарів, хоч і незмірно більше, ніж раніше, поважають мене.

- Ах, як романтично! Шарман! – Перший Ящер обмахнувся квіткою наче віялом, а тоді встромив її собі за вухо.

- Ох, як не практично! Це самообман! – Другий Ящір нервово перебирав лапами травинки.

Я зрозумів, як вони обидва схвильовані, як вболівають за мене, і розчулився до того, що схотів обняти обох. Перший здивовано підняв гребінь і зробив великі очі, ніби лякаючи мене. Другий відвернувся і позіхнув з демонстративною байдужістю, але не стримав муркотіння, яке дуже нагадує котяче. Тут з-за собору вилетіла зграя круків, і Ящери в мить зайняли свої позиції по обидва боки від вікна. Круки зробили коло, голосно сперечаючись, розвернулися і подалися в бік базару. Ми не можемо втрачати пильності ні на хвилину.

Я сприймаю інформаційне поле, думки, телефонні розмови, можу читати листування в мережі, з`являтися в снах чи утворити бота, який напише за мене листа. Та це потребує багато зусиль, а їх не варто витрачати. Сила потрібна для захисту. Якщо не захищати світло, його могутність розкрадуть, скористаються нею і приведуть до влади пітьму, ще на багато років. Тому цей лист останній, я більше не зможу говорити до тебе. Можливо, ти відчуєш мою присутність, якщо прийдеш на перетин Благовіщенської і Різдвяної й, крім того, щоб милуватися смугастим собором, поглянеш на будинок з мозаїковим панно.