Не зовсім святий Миколай

Вусатий, широкоплечий, вже не молодий льотчик подивився на годинник. За п’ять хвилин сьома. Багряне сонце хилилося за обрій, як завжди буває о цій годині в другій половині листопада. Натягнувши комір куртки на вуха, щоб не відмерзли, вкотре обійшов свого «птаха», погладжуючи рукою лискучий сталевий тулуб. Ф-16. Рідненький. Так довго чекали, не менш довго навчалися. І от, нарешті. Стоїть в строю, готовий захищати небо над Україною. Готовий нищити клятого окупанта і гнати в шию до Москви, щоб аж п’яти виблискували. За все помстимося, не сумнівайтесь.

- Дядьку Миколай! – за спиною.

Обернувся.

- Ви вже годину біля нього ходите. Усе гаразд? – питання зависло у повітрі.

Льотчик глянув на хлопчину, на його русявий чуб, що смішно стирчав вгору, посміхнувся.

- А що б йому було, Женю? Це ж – звір, не літак! – знову торкнувся фюзеляжу. – Дамо їм жару.

- Дамо, - і собі розтягнувся у посмішці хлопець.

Вони разом навчались у Британії керувати цією «пташкою». Прив’язалися один до одного. Микола Андрійович взяв його під опіку, ніби сина. А той, в свою чергу, називав його не інакше, як «дядько Миколай». Казав, що схожий йому на Святого Миколая своєю сивою борідкою та голубими втомленими очима.

- Ну, ти йди, - змахнув рукою чоловік, - а я ще тут побуду. Не можу намилуватися, - пояснив.

Женя розуміюче кивнув головою і неспішною ходою попрямував до виходу з аеродрому, де за лісосмугою виднілась їх військова частина.

«Гарний мені був би зять», - роздумував Микола Андрійович, присідаючи навпочіпки і стукаючи пальцями по шасі. – «Треба його колись з моєю Ніною познайомити, одного ж віку.»

Він ходив і ходив навколо літака, то згинаючись, то випростовуючи спину, розмовляв з ним, ніби з живою істотою.

- Диви, що він робить? Наче прощається, - здивовано підняв брови приземкуватий чоловік з горбатим носом, що вже давненько спостерігав за цим дійством.

- Та тіпун тобі на язик! – буркнув його напарник. – Радіє людина собі, хай радіє.

- Та хай, я що, - знизав плечима перший і відвернувся. – Ходімо, бо руки задубіли.

Сутеніло.

***

Штурвал був м’яким, ніби масло, випадково розтоплене біля печі. Слухався кожного, навіть найменшого руху. Витончений, професійний рух зап’ястям – і літак вже повернув убік, ліг на крило й летить, немов стріла, куди його керує Микола Андрійович.

Чоловік знав, що мусить бути дуже зосередженим і уважним. Всі його органи чуття знаходились у режимі «бий або тікай». Здавалося, що очі є навіть на потилиці, що небо підіграє йому і боятися нічого.

Вони наступали. Чоловік вже збив шість ворожих літаків, а ракетам і лік втратив. Зараз він стелився якомога нижче над землею, крався, як він сам любить казати – «навшпиньочки». Внизу точилися бої. Було близько шостої ранку, туман стояв непроглядний. Треба було захишати своїх.

Зненацька орчий СУ-35 виринув нізвідки і випустив кілька снарядів.

- Ах ти ж!.. – Микола Андрійович смикнув на себе штурвал і літак різко піднявся вгору, уникнувши пошкоджень. Атакував у відповідь.

Вони ховалися один від одного у хмарах, здавалося, що то два друга грають один з одним у хованки. Проте це були зовсім не друзі, і гра ця була на смерть. Один із них повинен був загинути.

Москальський літак сидів на хвості, нахабно й відточено випускав снаряд за снарядом. Ф-16 в’юном скрутився у тумані, і раптом побачив, що крім нього хтось іще атакує СУ-35. То був Женя, Микола Андрійович запам’ятав бортовий номер його пташки.

Наступні події відбулись за одну секунду. Чоловік помічає, як «Сушка» випускає снаряд, залетівши Жені із хвоста. Розуміє, що хлопець не встигає уникнути зіткнення. Натискає кнопку, щоб атакувати, не впевнений що снаряд потрапить у ціль. Ривок штурвалу – і він закриває шлях. Удар. Вибух. Далеко, ніби крізь товщу воду, іще встигає зафіксувати, як ворожа «Сушка» також розривається на шмаття й клаптями обвалюється вниз. А тоді настала темрява.

***

Ніна сиділа перед телевізором, не в стані відірвати погляду від вервечки зворушливих кадрів, що постійно змінювались на екрані.

- У Генштабі офіційно підтвердили, що Маріуполь звільнено, - чітким, але ледь тремтячим голосом розповідала Алла Мазур.

- Збройні Сили України заходять у Крим…

Телевізійні канали кричали про одне і те ж, а Ніна дивилась широко відкритими очима, не кліпаючи, і сльози збігали по щоках, крапали їй на руки.

- Ма! – обернулася на біляву жінку, що якраз ввійшла до кімнати, і голос її зламався.

Тонкі губи жінки скривились, опустивши кутики додолу, підборіддя затремтіло. Витерши тильним боком долоні блискучі очі, присіла біля доньки на старенькій канапі.

- Десь там і татко наш, - прошепотіла Ніна, бгаючи пальцями сіре простирадло.

- Десь там, - повторила за нею жінка і, прихилившись, поцілувала дівчину в пахуче волосся.

Батько дивився на них з неба.