Слава та мир

Мовчазна темрява огортала маленьке приміщення десь глибоко під зруйнованим будинком. Поодинокі ліхтарики даремно намагалися освітити вологу стелю.

Зовсім недавно стіни здригалися від віддалених вибухів. Ледь-ледь чутне дихання сповіщало про присутність живої істоти. Хоча ні, з живих ще десь шкреботілись щури.

Дівчинка втомлено прикрила очі. Вона сиділа прямо на кам’яній підлозі підвалу. Мозок вперто не хотів вірити в те, що трапилося.

… 24 лютого 2022 року. День, коли завершилась історія щасливої родини.

Їхній будинок самотньо стояв на самому краю котеджного селища. Вони обрали його саме через близькість до соснового лісу.

Батьки жваво пригадували своє дитинство, що проходило неподалік, в селищі поруч з лісом. Вони знали один одного ще з дитинства, були сусідами та друзями з дитячих років.

Може саме тому, ніколи в родині не було чвар та навіть дрібних непорозумінь. Коли щось не те траплялося, час не витрачався на марні образи, просто разом виправляли негаразди.

В цей будинок переїхали лише минулої осени. Закінчили ремонт та запросили на входини багатьох родичів та знайомих. Дівчинка, того разу очей не зводила з Петра, молодшого двоюрідного брата батька.

Вона його раніше тільки один раз бачила, але тоді він не справив на неї романтичного враження. Якийсь там худорлявий та блідий юнак, в сорочці з брудними плямами.

А зараз на ньому був однострій військового кінолога, а біля його крісла відпочивала службова вівчарка. Мати трохи образилась на нього за це. Тільки Петро, якого важко було назвати “дядьком” майже не звернув на це увагу, лише коротко повідомив про те, що має замало вільного часу, бо йому треба повернутися до себе у розпорядження до півночі.

Племінниця сиділа поруч та гралася з собакою, який милостиво дозволяв пестити свою розкішну, майже вовчу шубу.

- Так добре було тоді, яка ж я була дурепа, не цінувала спокій та затишок сімейний, - пошепки згадувала вона. Пам’ять ще нагадала їй про образи на матір, бо вона буцімто приділяла всю увагу лише новонародженому братику.

Як тепер просити вибачення в батьків? Коли ракета влучила прямісінько у електричний стовп, що впав на будинок, всі спали. Ніхто не почув та не попередив. Старенький кіт помер за місяць до цього лиха. Він би обов’язково повідомив про це свою маленьку хазяйку. Але…

Під час потрапляння ракети дівчинка сиділа в цьому приміщенні, обурена на мати, що забула про обіцяний похід до зоопарку. Дякувати батькові, який не встиг побудувати тут сироварню, свою дитячу мрію. Він трохи встиг переробити підвал. Тож виходить, батьки й врятували свою старшу дитину.

Коли вона перелякана підбігла до зруйнованого, колись такого затишного будинку, батьки вже загинули під уламками. Десь чулося слабке скиглення дитини.

Ризикуючи життям, витягнула з під розбитого вщент ліжечка малечу, що навіть не мало сил плакати. Знайшла ковдру, вкриту шаром цегляного пилу. Загорнула в неї хлопчика та повернулася до підвалу…

Дівчинка виринула з кошмару, який почав її огортати. Пустий шлунок нагадав їй, що вже почалась друга ніч сидіння в підвалі. І лише зараз вона звернула увагу на незвично тихе немовля. Розгорнула ковдру та побачила мертве личко братика, якого вона багато годин тримала на руках, намагаючись зігріти жаром свого серця.

Наче під дією гіпнозу, вона продовжувала тихо колихати померле немовля. Раптом задушливу темряву розірвав собачий гавкіт…

З початку війни Петро разом зі своїм службовим собакою Мороком шукав постраждалих від вибухів.

Більше доби вони з Мороком допомогали рятувальникам знаходити людей під уламками. Втомилися… Звичайно ж, втомилися, вони ж не залізні. Хоча Петро себе сам називав «каменюкою», бо серце вже не відчувало емоцій, неначе скаменіло.

Він вже збирався повертатися до казарми, коли прийшли зі штабу нові фото зруйнованих будинків з маленького котеджного селища, поруч із сосновим лісом. І Петро впізнав серед зруйнованих будинків те, що залишилося від житла сім’ї його двоюрідного брата.

І разом з Мороком приєднався до пошукової бригади, що вирушила до зруйнованого селища. Брат та його дружина загинули під уламками стелі. Тільки діти кудись зникли. Рятувальники вже збиралися повертатися до службової машини, коли собака повів до непоміної хвіртки в підлозі, що відкрила вузькі сходи.

Серце знову нагадало Петрові, що воно не камінь. Воно кольнуло раптово біля маленьких, зачинених дверцят. Морок почав голосно гавкати, аж відлуння пішло від стін.

За дверима почулося тихе, наче щурине щебуршіння. Чоловік поклав руку на собачу холку, змусивши помовчати.

- Мара, це ти там ховаєшся? – обережно запитав він. – Чи з тобою братик?

Ніхто не відповів, але настала тиша. І зненацька Петро згадав що саме треба було сказати, щоб дівчинка відповіла та відкрила двері:

- Мирославо, відповідай. Це – я твій дядько Петро з Мороком. Ти ж мене пам’ятаєш?

Знову тиша… Пройшло декілька безнадійних хвилин, і, нарешті, двері відчинилися. Бо саме “Мирослава” було ім’ям, що дали дівчинці батьки. Їй воно не сподобалося, і вона утворила з нього ім’я “Мара”. Їй воно казалося більш витонченим, таємничо-темним. І тільки родичі знали правду про Мирославу.

Дверцята відчинилися, і з темряви вийшла змарніла дівчинка з мертвим немовлям на руках:

- Привіт, Петре. Не називай мене більше Марою. Я – Мирослава, й залишуся нею, бо саме так й назвали мене батьки. Більше не буде ніяких марень, хочу дочекатися миру для нашої країни.

- Обов’язково дочекаємося, бо Слава в Україні вже.

Й дівчинка Мирослава, пішла до сходів, тримаючись за вовчу шубу Морока. А Петро мовчки пішов за ними, тримаючись за своє серце, що все ж таки не було каменем.