Русалчині волошки

Прохолодний вранішній серпанок мереживною шаллю оплутав річку, не займаною ще променями заспаного ярила. Безтурботна тиша колисала у своїх обіймах, лиш зрідка уриваючись пташиним співом чи поодинокими звіринами. Зелені святки входили у свій найпрекрасніший розквіт.

– Ну нарешті, – млосно видихнула дівчина, вибираючись на помережаний очеретом берег. Довге волосся мокрими доріжками помічало бліду шкіру на плечах та спині. Ноги одразу ж загрузли у піску, а молодиця не втрималась – похитнулась і незграбно впала. Засміялась, розпачливо скрикнула: – Бісові водяники, як же я відвикла від цього!

Наполохані дівочим голосом пташки розлетілися з кілкої мурави, збуджуючи оспалу землю. Приємна прохолода, що тягнулася зі стилої річки, торкнулася білявого волосся, пройшлася кожним пасмом. Знову зводячись на ноги, незнайомка солодко витягнулась: свіже повітря залоскотало її тіло, забилося під ледь помітні зеленуваті лусочки на шкірі. Насолода огорнула дівчину, манила до життя, обіцяла незабутній день, а дівчина піддавалася, усе сильніше плутаючись в примарному очікуванні свята. Однак чарівна мить затишного ранку невблаганно спливала: десь здалеку вже гули збуджені людські голоси – певно, село готувалося до Русалчиного Великодня.

– Надто гучно, – роздратовано пробурмотіла собі під носа русалка, доки витискала волосся від зайвої води. Тонкі персти проходили крізь пасма, забираючи із собою усю рідину, що повільно стікала донизу.

– Згоден, – відмітив спокійний парубочий голос, що ховався десь серед трощі. Молодиця завмерла на мить, припинивши своє заняття, та поглядом пробіглася по верхівкам смарагдових листків, однак марно – рослини непорушно тягнулися до неба і, вочевидь, не бажали викривати схованку.

– Як не соромно, – глузливо присоромила незнайомця та знову повернулася до своєї справи. Тендітні краплі із гулким умиротворенням падали на пісок у цілковитому безголоссі.

– Мені чи їм? – обхідливо запитав незваний гість, а у такт йому зашелестів очерет. Тільки-но русалка збиралася сказати щось зухвале у відповідь, як посеред річкової зелені з’явився юнак і насмішкувато продовжив: – Їм, гадаю, повинно бути соромніше. От негідники!

– Ти теж, – грайливо повідомила гостя й нарешті відпустила своє волосся у німому дозволі розсипатися плечами. Молодик лиш вишкірився не відводячи погляду. Уважними очами дівчина одивилася того, хто стояв зараз перед нею: точно звичайна людина, яка чомусь її не боїться. Не зрозумів, хто вона така? – Скажи мені, негіднику: полин чи петрушка?

– Волошка, – обличчя парубка витягнулося в удавано дурному виразі, однак очі так і залишилися викресати бісики. Хлопець хутко поліз рукою до кишені і звідти одразу ж витяг витончену синю квітку. Русалка на те лиш поблажливо усміхнулася: значить, зрозумів. Але чому досі не втік? – Тобі. На знак вибачення.

– Не приймаю квітів від негідників, – молодиця вигнула вуста в глумливій посмішці та знехтувала простягнутим подарунком. Натомість вона вкрадливо підійшла майже впритул до нового знайомця: полювати на таких їй було цікаво. Це додавало певної інтриганської пристрасті. Потойбічна гостя легкими дотиками провела по парубковій щоці та пустотливо додала: – Приймаю тільки веселощі. Полюбляєш лоскіт, людино?

– Е, ні, кралю, – хлопець трохи позадкував вглиб очерету аби убезпечити себе від русалчиних дотиків і невпевнено зупинився на достатній відстані. Відчайдушний задум тепер видавався дурним й безглуздим, однак шляху назад не було: тепер або пан, або пропав. Молодик знову занурив руку у кишеню та торкнувся кінчиками пальців до єдиної речі, що зараз могла заспокоїти його. – Я, між іншим, сподівався, що ти полюбляєш волошки. Але, бачу, полин русалкам подобається більше.

– То ти зараз збираєшся дістати його? – дівчина нудьгуюче сіпнула бровою та відсторонилася. Її почало вважатися, що краще піти, доки цей навіжений не жбурнув у неї травою з несамовитим наляканим вереском. Буде неприємно так почати святкування: колом ще багато дурних людей, які легко зваблюються на вроду. Однак бажання роздражнити незнайомця обіцяло веселощі просто зараз. Гостя хижо вишкірилась: – Негідник. І як не соромно погрожувати беззахисній молодиці?

– А як беззахисній молодиці не соромно погрожувати такому чарівному мені? – із награним обуренням перепитав парубок та знову виволік волошку. Русалка закотила очі. Хлопець уражено докінчив: – Я ж тобі навіть квіти приніс!

– Н-да, смертельна образа, – погодилась нечиста та скрадливо примружилась, знову повільно наближуючись до своєї здобичі. Тягнула задоволення. Юнак у свою чергу знітився та зіщулився перед очевидною погрозою, проте кроку назад не зробив. Квітка у його руці захиталася від легіту. – Людино, а я знаю, як спокутувати свою страшну провину, – дівчина була так близько, що молодик міг відчути холод її тіла. Моторошне відчуття розповзлося по шкірі, даруючи мурахи. Молодиця на те лиш вдоволено усміхнулася, зайшла за парубочу спину та припала вустами до його вуха: – Як щодо пісні?

– А як щодо багатьох пісень? – після тривалої мовчанки у несміливому забутті запропонував хлопець. Врівноважене чуже дихання лоскотало його вухо, а потім кудись зникло. Молодик рвучко обернувся, вже не очікуючи побачити перед собою когось, однак русалка все ще стояла серед очерету. Її замислений погляд ковзав по незнайомцю. Це дало йому наснаги продовжувати: – Я можу провести тебе туди, де сьогодні буде багато пісень. Таким як ти це ж начебто подобається. І ще там…

– Що тобі від мене треба? – твердо урвала палку промову потойбічна гостя. Вона збентежено підчепила перстами пасмо свого волосся, шукаючи в цьому русі підтримки. Хлопець затнувся та ніяково потупився. – Якби ти від мене нічого не хотів, то давно б вже використав полин. А він у тебе є, негіднику: я відчуваю цей гіркий капосний припах.

– Є, – понуро погодився та знов кінчиками торкнувся трави у кишені. Та вже дурманила розум своїм духмяним запахом. Молодик важко видихнув: – Я хворий.

– Ну звісно, – одразу ж погодилася русалка з полегшенням. Серпанок зацікавленості розвиднів її колючі насмішкуваті очі. – Інакший б не став сунутися сюди добровільно.

– Моє тіло постійно вкривається синцями, – продовжив парубок, не виказуючи жодної реакції на гострощі знайомиці, яка неочікувано здригнулася після його слів. – Мою кров важко зупинити, тож навіть маленькі подряпини можуть стати для мене проблемою. Мені потрібна допомога. Допомога з потойбіччя. Твоя.

– Пропонуєш угоду, а, негіднику? – із напускною насмішкуватістю спитала молодиця, однак її обличчя все одно залишалося стривоженим. Парубок запустив п’ятірню до свого волосся, розтріпав його, сутужно насупив брови. Повільно кивнув. Залишився чекати на відповідь. Тепер зрозуміло, чому не боявся русалки: він і так вже боявся хвороби. Дівчина склала руки на грудях. Незнайомець пропонує відвести її до людей, порозважати на Русалчиному Великодні – такому, яким бачать його смертники. Це вартує маленького дарунку. – Домовилися, але знай: якщо мені не сподобається, наша угода стане недійсною.

Зелені свята у селі були однією з найголовніших подій кресеня. З самого ранку поміж білими хатками тягнулися припахи яєчні та обрядових пиріжків, смажінь та хліба, які гармонійно спліталися з п’янким любистком і м’ятою. Травами устилали підлогу у кімнатах, прикрашали покуття із вікнами, бо вірили, ніби вони здатні відлякувати нечисть. На деревах кожного подвір’я вивішували тканину на сорочки для тогосвітних гостей. Як на справжній Великдень фарбували у жовтий крашанки, пекли паски, із розмахом відмічали свято. Але у четвер на Зелені свята це все робилося більше заради русалок, а не людей.

– І так кожного року, – змучено видихнув юнак, коли вони з нечистою зупинилися біля перших домівок села. Люди снували туди-сюди, особливо навіть не помічаючи прийдешніх. Дійство, що розгорталося навкруги, було схоже радше на бджолиний вулик. Русалка ніколи раніше не була в оточенні такої великої кількості людей. Прагнення залоскотати хоча б одного з них рвучко сіпнулося десь у середині. Хлопець скосив погляд на свою супутницю та шикнув: – Ні, ми ж із тобою домовилися: ти розважаєшся як людина!

– От нудотник, – закотила очі молодиця в надії розпалити людину ще більше. Молодик гнівно зашепотів щось у відповідь, але вона вже не слухала. Доки вони йшли, дівчина встигла добряче роздивитися синці на парубочій шкірі. Вочевидь, через це йому не надто хотілося відвідувати такі свята. – Тобі це не подобається?

– Звісно, що ні! – заходився пояснювати юнак, роз’ятрено блимаючи очима. – Ти збираєшся порушити наш договір, від якого залежить моє життя!

– Я не про це, негіднику, – докірливо підморгнула гостя, знову перетікаючи у грайливий настрій. Вона легкою ходою пішла до берез, біля яких стовпилася ціла юрба. Хлопець покірно пішов за нею. Все ж, чарівністю русалки вміли користуватися якнайкраще. – Ти якось не надто радісний з приводу святкувань.

– А, ось воно що, – насилу усміхнувся парубок. Очами він ковзав по протоптаній мураві під ногами, ніби уникаючи дивитись на супутницю. Нечиста лиш гордовито задрала підборіддя: таки стережеться її. Ну, хоч так. – Так, мені вже трохи набридло. Та й під час таких гулянь більший ризик обдертися об щось, зранитися.

– Тобто, зараз ти ризикуєш?

– Я ризикую не тільки зараз, – з якоюсь особливою гіркотою відказав молодик, перехоплюючи погляд молодиці. – Я ризикую завжди, а сьогодні – вдвічі більше. Але у моєму випадку це ризик – єдина можливість вижити.

Русалка мовчки поховала його відповідь десь далеко у собі. Натовп привітно розкрив їм свої галасливі обійми, барвисто змальовуючи прикрашені вінками та стрічками берези. На гойдалках, що були надійно підчеплені за стовбури дерев, розкочувалися зі сміхом місцеві дівчата.

– Це орелі, – одразу пояснив хлопець у спробі продертися трохи ближче до споруди. Люди довкола розмовляли та сміялися між собою, тож почути свого супутника русалці було важко. Вона вже збиралася перепитати, як парубок притягнув її ближче до себе і просто на вухо сказав: – От галасливі негідники! Кажу: це – орелі. Їх сьогодні зранку майстрували, доки я на тебе полював.

– Хто на кого ще полював, чарівний, – шарпнула грайливим поглядом дівчина так, що незнайомець ніяково відвів погляд. Нечиста на те хитриво вишкірилась, тамуючи насолоду від своїх русалчих забавок. Задирати людей подобалося їй так само сильно, як і лоскотати їх. Вона знову втупилася на гойдалки: – Я вже колись бачила такі у іншому селі.

– Хочеш спробувати? – радіючи, що незручний момент сам собою зійшов нанівець, юнак повів свою нову знайомицю до вільної орелі.

Гойдатися було навіть більше, ніж приємно: просотане солодістю квіток повітря набивалося до грудей, свистіло у вухах. Враз русалці такою заманливою здалася земна воля. Легкість, із якою вона підлітала майже до неба, п’янила і вабила не зупинятися. Невдовзі власний сміх почав лоскотати молодиці вуха, бурхливим струмком приєднуючись до суспільної ріки.

– Може, годі? – врешті решт чемно запитав молодик, коли натовп почав потроху розходитись. На видноколі ярило вже давно відбивало обідню годину, майже ділило синю далечінь навпіл.

– Хочу ще! – безсоромно скрикнула дівчина, вочевидь, не збираючись зупинятись. Радість досягнула найвищого свого піку, розтікалася тілом замість крові. Хотілося розчинитися у цій миті назавжди. – Нумо побудемо тут ще трошки! Чесно, я і тобі дам погойдатися.

– Ти куштувала коли-небудь людську їжу? – не піддавався на вмовляння незнайомець. Він руками потягнувся до мотузки, аби зупинити орелі, а його співрозмовниця замислено поглянула на небо. – Сьогодні умисно для русалок печуть великодні паски. А потім будуть співати пісні.

– Пісні, кажеш? – замріяно опустила погляд на хлопця, згадуючи, для чого вона зазвичай співає. Бісики затанцювали в потойбічних очах.

– Хоча ні, ніяких пісень, – одразу ж виправився юнак та спідлоба зиркнув на дівочі пасма. – Ходімо краще усередину села, придбаємо тобі прикрасу з полином.

– Пісні, – твердо відказала гостя та злізла с гойдалки. Якусь мить молоді дивилися одне на одного з рішучістю, а потім її обличчя розцвіло в усмішці: - І паску.

– А не багато? – награно буркнув молодик, однак його вуста все ж торкнула легенька посмішка.

Співи та ігри линули до самого вечора. Кілька разів русалка навмисно чарувала голосом людей, тримаючи погляд на своєму знайомому незнайомці. Той гнівно шарпав очима та пускався у невдоволене бухтіння, намагаючись відволікти дівчину від нечистих задумів, а вона сміялася з нього, уриваючи свою пісню. Невдовзі запалили багаття та заграли музики: розпочалися веселі та швидкі танці, у яких брали участь усі сельчани.

– Ходімо танцювати, нудотнику! – голосно прокричала у вухо парубкові пітьмава гостя після чергового танку. Довге волосся заплуталося між собою, а вінок на голові, який, вочевидь, вона в когось вкрала, трохи сповзав на очі, що блищали мерехтливими зорями. – Що ти тут стоїш, коли усі веселощі спливають?

– Як гучно! – сіпнувся в інший бік юнак, прикриваючи скривджене вухо рукою. Дівчина витягла зі свого плетива волошку та простягнула людині. Її обличчя швидко набуло співчутливого та винуватого вигляду, але тінь веселощів надто глибоко бриніла у погляді. Хлопець пирхнув, а потім таки сказав: – Я розпанахаю собі шкіру. Йди сама. А мені надто ліньки.

– Негіднику, – видихнула молодиця, знову пірнаючи у вир людських забав. Парубок лиш похитав головою та поклав квітку у кишеню до його волошки.

Потім почалися ігрища. Спочатку хованки, за тим – загадки, а опісля – водіння хороводів. Русальні пісні не замовкали ні на мить, розливаючись округом. Так підкрався надвечірок і зійшов повнобокий блідий місяць.

– Це якось нечесно, – невдоволено загула поруч нечиста та насуплено викоцюбила вуста. Хлопець на те лиш збентежено усміхнувся: вони йшли разом з іншими людьми за межі села, аби розпочати заключне дійство свята. – Чому русалкою обрали не справжню русалку, а людську дівку? Вас завше так дурять?

– А може вона теж русалка? – облудно запитав незнайомець, тамуючи усмішку у кутиках вуст. Дівчина же лише невдоволено викривилася. – Я б, наприклад, не зміг сказати, чи ти людина чи ні, якби на власні очі не бачив, як ти виходиш з води.

– Якщо вона русалка, то я – людина, – стояла на своєму гостя, а потім майже ніжно торкнулася руки свого супутника. Той здивовано скинув догори брови, однак не наважився вимовити й слова. Нечиста легко провела перстами по чужій теплій шкірі, змечуючи її потойбічним холодом. Звабливо зазирнула в очі, примарним шепітом спитала: – Так би і не зміг?

І лунко розсміялася, припиняючи доторк. Хлопець полегшено видихнув. Останок шляху вони долали в погордому безголоссі. А коли врешті решт вийшли на галявину – подалі від білених хатин – гостя мінливим вітром одразу ж доєдналася до гурту поодаль від інших, що готувався до обряду. Дівчата розпускали коси, одягали вінки та блискітливі прикраси. Нечистій також вдалося перехопити собі дзвінкі коралики волошкового кольору – їй та її сестрам подобалися коштовні речі. Надягаючи їх, дівчина блимнула в бік свого супутника: угода не передбачала крадіжок, але й не забороняла. Його погляд пильнував русалку, кропітко помічав кожен рух. Боявся, що вона втече. Ця думка неочікувано розвеселила молодицю та змусила із напускним невдоволенням озиратися довкола так, ніби вона дійсно збиралася йти. Але це було лише дражніння: русалка сама собі визнала, що їй сподобався день в оточенні людей.

Дівчата вийшли на смарагдову прогалину, що вже оточили люди, та почали співи й танці, сповнені веселощів. Та – обрана цьогорічною русалкою – стала посередині галявини, голосно рахуючи. Вмить все зупинилося, а потім вибухнуло за раз: дівчата покидали свої вінки хлопцям і розбіглися галявиною з гучним сміхом. Гостя ж стурбовано озирнулася у нерозумінні.

– Біжи, вона буде лоскотати! – підказав молодик хрипким голосом, ледь перекрикуючи волаючий натовп.

– Якщо здожене! – за мить відповіла нечиста з бісиками у голосі, а потім кинула плетиво просто до рук свого незнайомця. Той упіймав річ та обурено зиркнув на дівчину. – Бережи!

– Тримай, – хлопець одяг вінок на біляву голову. Спокійно йти до річки замість обрядових розваг було значно приємніше: легка прохолода виціловувала розжарену шкіру та мелодійно колихала травинки незрозумілою піснею. Попереду вже блищала під хтивими зорями річка. – Я беріг його ціною свого життя, навіть дрався за безпеку твого безцінного вінку.

– Який хоробрий негідник, – простягнула молодиця, правицею поправляючи пасма, які встигли особливо розтріпатися за увесь час. Вона навіть жалкувала про те, що все промайнуло так швидко.

– Ти поцупила чиїсь коралі, – із повчальним докором помітив юнак, коли врешті помітив волошкову прикрасу. Він хотів-бо сказати щось іще, як дівчина відсторонилася у спробі захистити вкрадене. Її рішучий погляд доволі красномовно давав зрозуміти, що добровільно намисто не повернеться до власниці. – Припини, я не збираюся битися з тобою за брязкальця.

– Звісно, що не збираєшся, – уїдливо відказала гостя. Вона притулила коралі ще ближче до себе та відскочила на кілька кроків поперед незнайомця: – Але тримати я їх буду все ж таки тут.

– Тобі настільки подобаються блискітливі речі? – поцікавився парубок через певний час, облишаючи будь-які спроби доброчинно домовитися. Приємний річковий припах залоскотав ніздрі. Дівочі пасма перед поглядом торкнув сором’язливий легіт. Зовсім поруч вже починався темний очерет. Молодиця розвернулася через плече із лагідною посмішкою на обличчі. Час було прощатися та відпускати цей день у спогади. Приємні. Коштовні.

– Так, – легко відповіла без тіні сумніву чи роздумів. Парубок раптом відчув, як швидко забилося його серце: співрозмовниці так личило квіткове плетиво, зоряне небо позаду, крадені блакитні коралі, терпкий запах вологості і свіжості навкруги. Навіть пітьма гарними тінями окреслювала потойбічний вогник в очах. Все склалося так, як мало. І тепер цей фатум розквіт десь усередині. Дві квітки у кишені полинули теплом. – Ти знав, як інакше русалки називають волошку?

– Як?

– Синець, – нечиста багатозначно схрестила погляди із своїм супутником. Повільною ходою наблизилася, колихаючи заплямовані млою трави. Хижо вишкірилася. Молодик оторопів у незмозі ворухнутися. Близько. Небезпечно. Заманливо. – Можливо, я тому і погодилася на твою угоду. Надто брала цікавість, чому долі хотілося влаштувати цю днину так, якою вона і була. Ти приніс волошку на дарунок, аби позбавитися своїх синців. Цікаво, хіба ні?

– Ні, – важко видихнув хлопець. За час свята він навіть звик до цього холоду десь поблизу шкіри. Тепер не хотілося знову звикати до тепла. До вух долинули завзяті людські голоси, що досі виспівували пісні. Русалка із викликом здійняла брови, не очікуючи такої відповіді. Співрозмовник хутко продовжив: – Ні, бо я знаю, що я зірвав першу-ліпшу квітку, навіть не замислюючись над її значенням.

– Негіднику, це і є приречення, – м’якою луною озвалася дівчина. – Приречення бути щасливими без нашої на це волі. Від цього це щастя стає ще більш цінним.

Вони стояли мовчки, просто дивлячись одне на одного. Мовчанка між ними тягучим медом розлилася у повітрі. Це була мить, повна почуттів та емоцій, чаруюча та безтрепетна.

– Мені час іти, – врешті урвала відрадне безголосся тогосвітня гостя. – В нас був договір, тепер моя черга виконувати його.

Молодик відчув, як довге біляве волосся залоскотало його шкіру і бліда рука торкнулася щоки. Дівоча магія шниркими блищаками замайоріла перед очима. Безцінну мить юнака не полишало бажання розчинитися у цьому дні, а потім русалка відсторонилася. Поцілунок, запечатаний на вустах, палав невимовленими словами. Але в них не було потреби. Поки що.

– До наступного Великодня, негіднику! – облесливо змахнула рукою молодиця та вишкірилася у цілковитому задоволенні своїм вчинком. Знайомий незнайомець оторопіло дивився, як вона щезає у темряві опівнічної ріки, а потім знову дістав з кишені дві квітки.

– Так і не взяла мій подарунок, – із напускною ображеністю пробуботів під носа парубок та поклав одну з квіток на поверхню води, у якій відображалося зоряне небо завтрашнього дня. Назад у село повертався під русальні пісні…