Дещо не зміниться

Немезіс-01 відрізнявся від всіх своїх співродичів максимально. Починаючи з того, що не був він ні Немезісом, ні першим за порядковим номером. Лінгвістичний парадокс прямо на центральній вулиці земної столиці на Сатурні, що і земною-то залишалась тільки в історичних паперах. Розумні істоти мають схильність збиватись в групи з собіподібними, уникати чужинців... але тільки там, де досі липко на шкірі відчувається небезпека. В нових колоніях, що тільки розбудовуються, приймають хоч якийсь вид.

Там, де цивілізації давно проникли одна в одну, проросли корінням, змішались, - в центральних квадрантах Конгломерату, - все було зовсім інакше.

Немезіси почали будувати ледь не з миті утворення Конгломерату. Станції на безіменних супутниках, які перебирали собі нову назву, що відрізнялась лише порядковим номером. Колись так було зручніше, ніколи було вигадувати нові назви. Простіше клепати по шаблону, змінюючи один символ. Конгломерат створювався і розбудовувався стрімко.

Коли кількість Немезісів перевалила за сімдесят, це вже стало просто постіронічно смішно. Кепу навіть колись видалось бути присутньою на якомусь з мітингів, де на залихвацьке «І назвемо ми нову станцію...» доповідача тисячний зал відповів хоровим – «Немезіс». Бо як же ще.

Якщо хтось і хотів отримати унікальну назву для своєї станції – шансів на це вже не лишилось.

Немезіс-01 станцією не був.

Це радше був центральний офіс.

Сплав скла, заліза і бетону, що врізався гострим кутом прямо в небо. Але довго на нього дивитись сонячного дня було неможливо – очі різало відблисками. Кеп прикрила очі долонею, мружачись. На рідних деранських теренах світило не було таким жорстоким, та й жили вони переважно під землею. Сонячні дні були для неї майже мукою.

Хотілось в відкритий космос.

Додому.

Кеп спинилась, окидаючи поглядом Немезіс-01. Площа перед будівлею була заповнена людьми. Над натовпом світились транспаранти, переливались діодними відблисками. Кеп всміхнулась. Дещо не зміниться ніколи. Завжди будуть протести. Завжди будуть незадоволені. Люди завжди будуть об’єднуватись за те, що вважають правильним. Абсолютно різні люди, з абсолютно різних світів.

Цікаво, яка кількість протестувальників на цій площі була по різні боки на мітингу, що відбувався тижнем раніше? Активісти – то специфічна категорія людей. І часто відстоюють вони більш ніж одну думку. Так одні й ті ж самі люди можуть пікетувати одне одного на мітингах щодо екології. І стояти пліч-о-пліч на пікеті центрального офісу Конгломерату.

- Малий, а за що стоять? – запитала кеп.

Йому на вигляд було років десять, хоча по факту існував він на цьому світі не більше декількох тижнів. За візуальну складову для цього корпусу було взято земну дитину, але відрізнити кіберпомічника від живого хлопчика було не складно. Індивідуальний дизайн можна було налаштувати який завгодно, він міг світитись хоч весь всіма кольорами райдуги. Проте у кепа були заводські налаштування. І помічник мав цілком собі «земний» вигляд.

В старих колоніях подібних помічників використовували часто. Така собі хитрість, коли немає змоги перебудувати інфраструктуру так, щоб вона відповідала потребам всіх розумних істот. Інакше деякими сервісами не змогла б користуватись і сама кеп. Не говорячи вже про представників менш гуманоїдних рас.

- Вимагають прийняти поправку Р2-765, - відповів помічник, підіймаючи голову.

- Досі?.. – ніби сама до себе промовила кеп.

Поправка Р2-765 до закону про розумні раси стосувалась... Штучного Інтелекту. А саме говорила про необхідність визнати Штучний Інтелект С-модифікації та вище неорганічною формою розумного життя. Після проведення індивідуальних тестів, звісно. Навіть ідентичні нейромережі розвивались дещо по-різному, і кожна модифікація ШІ починала майже з нуля.

Такий собі аналог дорослішання у людей.

Їх теж не допускають до прийняття самостійних рішень до певного віку. Що разом з тим означає і здачу пари-трійкі різноманітних екзаменів.

Ця соціальна дискусія велась десятиріччями.

Кеп пам’ятала її ще з перших років навчання, один з її одногрупників підіймав цю тему регулярно. І жодного разу це не було повноцінно «до слова».

Як того разу, коли хлопець плюхнувся на лаву перед деранкою, разом з заявою:

- Слухайте, ну це вже всі рамки переходить!

Деранка підняла голову, увінчану двома парами рогів. Точніше їй вже хотілось би вірити, що їх було чотири. По факту від нижньої пари виднівся тільки краєчок, ледь помітні нарости на вилицях, що будуть рости ще декілька років. Щоб стати повноцінною парою рогів десь ближче до її повноліття.

Його звали Родрік. І знайомі вони були виключно поверхово. Проте Микола, що звично сидів справа від деранки, навіть кивнув, вітаючись. Він в їх парі завжди відповідав за комунікацію.

- Що сталось?

- Та омежці, - Родрік хитнув головою, - такими темпами навіть ШІ буде тут якісь права вимагати.

- Технічно, - подала голос деранка, - коли нейромережі стануть повністю самостійними – вони матимуть право, - вона хмикнула, реагуючи на власну тавтологію, - на всі права, як представники розумного життя. Неорганічного і штучноствореного, проте...

- Ой, Крані, не нуди, - відмахнувся Родрік.

Деранка ледь помітно смикнула бровою. Мікровираз, який неможливо помітити, якщо не знати, куди дивитись. А от Микола звучно цокнув, кинувши скоса погляд на подругу. Проте зовнішньо деранка свого незадоволення не показала.

На минулій же лекції проходили, на культурології!

У деранів не заведено використовувати імена. Звати їх за ідентифікатором, що вони обирають для полегшення комунікації з представниками інших рас, це те ж саме, що й звати людину за номером її айді-карти. Як мінімум не ввічливо, як максимум... дурня якась.

- Та й фіг з ними, з ШІ, - Родрік хитнув головою, - такої дурні у нас не буде. То в сусідніх квадрантах під ліберальну повістку прогинаються, - він закотив очі. І через мить нахилився через стіл до деранки та її друга, і заговорив тихіше, - але омежці, прости господи! Вони ж тварини. Буквально.

- Ми всі тварини, - спробував вставити своє слово Микола. Але Родрік просто продовжив.

- Проти генетики не попреш. Я чув, їх геном споріднений з нашими собаками. Так я оце з собакою за однією партою маю сидіти?! – він фиркнув.

Деранка взяла зі столу свій стакан, неспішно помішала соломинкою вміст. Чай був густим і, по факту, чаєм не був. Але ніж намагатись пояснити людям, з чого готується це специфічне деранське варево, простіше було просто назвати його чаєм. І додати, що частина інгредієнтів отруйна для землян. То ж не варто куштувати.

- Геном людини десь відсотків на п’ятдесят збігається з геномом банана, - спокійно проговорила вона, підносячи свій напій до губ, - Тому генетично ти – банан, - закінчила деранка, сьорбаючи через соломинку. Що в подальшому було визнано вкрай не вдалою ідеєю. Бо Микола, що притих на якусь мить, знов подав голос:

- А соціально ти - мудак.

І деранка похлинулась. Вона закашлялась, ховаючи обличчя в згині ліктя, кривлячись від того, як запекло в носі. Але було вже пізно. Вона встигла заплювати чаєм і стіл, і свого горе-співрозмовника.

Що, певно, жодним чином не сприяло зменшенню ксенофобії Родріка. Але принаймні приховувати її краще він навчився. Інакше йому б важко прийшлось в складі Ради Конгломерату, на рівні з омежцем. Останній минулого року замінив попередника і тепер був другою людиною за рівнем впливу в найближчих квадрантах. В порівнянні з необхідністю сидіти з «собакою» за однією партою, бути під прямим його підпорядкуванням, мабуть, складніше.

- Зберегти спогад, кепе? – помічник подав голос. Він тримав деранку за руку, охопивши десятками мікродатчиків її пальці. Хлопчик фактично приєднувався до її нервової системи напряму, зчитуючи загальний стан, фіксуючи думки, що народжувались в її голові.

Це повинно було лякати.

Але радше приносило відчуття спокою. Як подих чогось рідного, звичного. Штучний Інтелект космічного корабля моніторить стан всіх членів команди в реальному часі, це вимога техніки безпеки. Особливо в екіпажах рятувальної служби. Особовий склад має бути в повній бойовій готовності, щоб всі ресурси можна було кинути на допомогу іншим.

Принаймні, саме так все було налаштовано в команді кепа.

Деранка ледь помітно смикнула куточком губ, намітивши посмішку.

- Не треба, малий. Дякую.

Помічник з готовністю кивнув.

Не було більше її команди.

Місяць назад кеп прийшла до тями в місцевому госпіталі. Ще біля тижня пішло на те, щоб вмовити лікарів випустити її на волю. З лікарні всі її запити Конгломерат міг дуже легко ігнорувати. Крані д’Гантр, капітана корабля Маті-АС-17, було відсторонено від служби. Всі доступи - заблоковано. А на запити щодо місцеперебування її команди була лише одна відповідь – «засекречено».

Засекречено все, що стосувалось Немезіса-15 та останньої місії Маті-АС-17. Корабель було списано, його уламки зберігались на складах Конгломерату. Хоча б до них деранку допустили, дозволили навіть екзаменувати самостійно. Мабуть, тільки тому, що неможливо там було нічого знайти. Навіть ШІ корабля, після активації Протоколу Сансет, покликаного захистити та зберегти особовий склад, пішов в стан глибокої гібернації. Він не відповідав на команди.

Кепові довелось визнати перед десятками спеціалістів, що ШІ, налаштований особисто під неї, модифікований десятки разів, нейромережа, що еволюціонувала, працюючи з нею в парі... мертвий. Він так само не давав відповіді і на її особисті коди, не реагував на її ідентифікатори.

Це відчувалось, як зрада близького друга.

Деранка потерла пальцями обличчя. Лівий нижній ріг довелось спиляти, після аварії його було занадто сильно травмовано. Лікарі боялись навіть говорити про це. Проте життя важливіше зовнішності. Навіть якщо по деранським міркам ти тепер навіть не доросла особина.

Зламаний ріг не був навіть найбільшою травмою. Деранка накульгувала, а права рука, за яку тримався помічник, була затиснена в лещата екзоскелета, що робив її схожою на протез. Що було цікавим аксесуаром для дерана. Переважно їх здатності до регенерації вистачало для того, щоб залишитись з своїм набором кінцівок. Дерани були міцними.

- Кепе, - подав було голос помічник. Але деранка тільки хитнула головою.

- Все гаразд, - проговорила вона. Хлопчик якусь мить все ще дивився на неї, ніби намагався зрозуміти, наскільки сказане нею правда. Дані з його датчиків були суперечливими.

- Ходім, - покликала за собою деранка, міцніше стискаючи його руку. Вони заходили до натовпу, що скандував щось про права ШІ. А в натовпі завжди легко загубитись, якщо ти маленький кіберпомічник. Трохи складніше – якщо ти тримаєш за руку велику рогату жінку.

Конгломерат міг ігнорувати її запити.

Але ігнорувати деранку, коли вона фізично знаходиться прямо перед тобою, набагато складніше.

- Пані! Пані! Будь ласка, я вас дуже прошу, пані... – дівчина з ресепшена вибігла назустріч деранці рівно тією миті, коли автоматичні двері закрились за її спиною. Незвана, але дуже навіть очікувана, гостя навіть зупинилась, з деякою цікавістю спостерігаючи за нею. Кеп дочекалась, поки та добіжить до неї та зупиниться поруч.

- Привіт, Катю, - деранка ввічливо всміхнулась. Як і будь-яка інша емоція на, зазвичай, дуже сталому обличчі дерана – виглядала вона дивно. Але, навіть зважаючи на це, дівчина не мала б настільки стрімко побіліти.

- Пані, - нервово видихнула вона.

Останні два тижні деранка приходила кожного дня. Як на роботу.

- Я вас дуже прошу, пані д’Гантр, - з благанням в голосі продовжила дівчина. І тому тільки через мить зрозуміла, як сильно помилилась. Вона сіпнулась, злякано притисла пальці до губ, ніби змушуючи сама себе замовкнути, - Пробачте, - от тепер в голосі відверто чулись сльози. Не так просто запам’ятати, як правильно звертатись до відвідувачів, коли вони настільки різноманітні. Для когось образою буде не назвати на ім'я, а для когось – прямо протилежне. Плутались навіть більш досвідчені секретарі, що вже казати про Катю, що працювала в офісі Конгломерату перший рік.

- Все гаразд, Катю, - повільно проговорила деранка. Вона м’яко звільнила руку з пальців помічника і, схилившись до нього, трохи кивнула кудись в бік ліфтів. Хлопчик неспіхом попрямував туди, обходячи хол по периметру.

- Я прийшла не сваритись, - м’яко проговорила деранка.

- Ви це минулого разу казали! – з відчаєм проговорила дівчина.

- Не збрехала ж.

На Катю було болісно дивитись – дівчина ледь не плакала. Її затисло між двома силами – її керівництвом, що вимагало не пропускати одну конкретну персону. І цією самою персоною, встояти перед якою було завданням не з простих. Кеп була не з тих, хто звик відступати. Чи не це було принципом роботи екіпажу Маті-АС-17? Команду завжди робить її лідер.

Характерно дзвякнув ліфт. Індикатор загорівся над дверима, котрі повільно роз’їхались в боки. Помічник стояв поруч з панеллю і, якби до технологій можна було застосовувати категорії емоцій, вигляд він мав максимально невинний.

Катя кинула на нього погляд, але поспішила знову перевести очі на кепа.

- Пані...

- Просто повідом їх, що це я, - деранка кивнула кудись вгору, де на різних поверхах були кабінети людей, з якими вона шукала зустрічі. Катя приречено видихнула, опускаючи плечі. Її було шкода. Навіть кепові.

- Треба їй хоч щось купити, - проговорила деранка, вже заходячи в ліфт. Секретарка настільки повільно плелась в бік свого столу, що рівень її відчаю фактично відчувався в повітрі. Кеп зітхнула.

- Квіти? – запропонував помічник, знову охоплюючи пальцями долоню деранки. По факту його маленької руки не вистачало навіть на те, щоб перекрити хоча б половину широкої долоні. Але достатньо було і маленького контакту шкіри до шкіри.

Кеп кивнула.

- Замов, - просто промовила вона, механічно підіймаючи голову, підставляючи обличчя під уявний промінь сканера.

«Ліфт рухається вгору» - об’явив динамік.

Проте проїхав він не багато. Табло встигло висвітлити лише декілька поверхів, перш ніж він зупинився.

«П’ятий поверх» - додав приємний голос із динаміка. Двері з тихим шурхотом роз’їхались в боки. Чоловік, що чекав свого транспорту на вищі рівні, навіть не здивувався. Він ввічливо усміхнувся, хоча в глибині очей все-таки промайнули якісь бісики. Кеп зсунулась трохи вбік, дозволяючи Миколі пройти в кабіну.

- Пані капітан, - ввічливо проговорив чоловік.

- Радни... – деранка осіклась. І виправилась, - Миколо.

Чоловік всміхнувся.

Ліфт неспіхом відраховував поверхи до вищих рівнів.

- Малий, як ти? – подала голос капітан, коли ліфт відрахував ще з п’ять поверхів. Помічник відізвався з затримкою, видаючи той факт, що питання довелось прогнати через додаткову систему аналізу.

- Уточніть запит, кепе.

- Корпус, - просто проговорила жінка, - як тобі цей корпус.

Помічник притих ще на декілька секунд. Микола нишком кинув на нього зацікавлений погляд. А потім і на деранку. Знав же, що нічого не зчитаєш з її майже неприродно байдужого обличчя. Але ніколи не міг встояти. Кожного разу хотілось все ж таки щось роздивитись.

- Час, необхідний для обробки більшості запитів, перевищує критичну відмітку тайм-ауту попередньої версії, - рівно проговорив хлопчик, - підвищити продуктивність немає можливості, небезпека перегріву центрального процесора. Якщо коротко – даний корпус не призначено для подібних маніпуляцій, кепе. Рекомендовано підібрати краще матеріальне...

- Простіше, малий, - перебила деранка.

Цього разу помічник мовчав насправді довго. Микола навіть встиг подумати, що, можливо, він не стане давати відповідь. Проте:

- Мені не подобається.

Цього разу Микола навіть не спробував приховати здивований погляд, яким він окинув хлопчика.

- Потерпи трохи.

Той самий здивований погляд перекочував і на деранку. Мить радник ще роздумував. А потім вирішив делегувати фінальне рішення інший персоні.

- Я хочу знати? – запитав він, дивлячись прямо в обличчя старої подруги. Микола міг поклястись, що куточок губ деранки все-таки смикнувся, відмічаючи початок посмішки.

- Ти хочеш проблем? – питанням на питання відповіла кеп. Микола хмикнув.

- Та не дуже.

- Тоді ні, - вирішила його дилему жінка.

Михайло кивнув.

Ліфт дзвякнув, повідомляючи про своє прибуття на верхній поверх. Двері з шурхотом роз’їхались під напруженим поглядом кепа. Вона не дивлячись розкрила долоню, трохи відвівши її в бік. І, дочекавшись, поки помічник знову стисне її пальцями, вийшла з кабіни першою. Микола затримався на якусь хвилину, навіть кинув погляд на панель з кнопками. Проте все ж таки вийшов слідом.

Дещо не зміниться ніколи.

Претензійність офісів всіх великих шишок - так вже точно.

- Доброго дня, Родріку, - емоції в голосі деранки не читались, проте Микола міг майже поклястись, що десь там проскочила відверта іронія. Але можливо такий відтінок надавала сама ситуація в усій її комічності.

Чоловік за столом повільно видихнув, ніби збирався з силами. І тільки після цього підняв очі.

- О, хто прийшов, - от в його голосі точно можна було розібрати такий шар іронії, що вона майже скрипіла на зубах, - Знову, - похмуро додав Родрік, відкидаючись на спинку крісла, - Чого тобі?

Питання було недоречним. Він чудово знав за чим прийшла кеп. Але продовжував одну і ту ж саму гру з дня в день. І деранка відповідала йому тим самим.

- Де моя команда? - ледь не по складах проговорила вона. Куточок губ Родріка смикнувся і через мить поповз вгору, намічаючи недобру посмішку.

- Твоя?

Питання впало в тишу між ними настільки важким каменем, що, здавалось, чиїсь емоції зараз здетонують. Микола навіть відступив на крок, спостерігаючи за сценою з безпечної відстані. Відносно безпечної, звісно. Проте в епіцентрі залишився кіберпомічник, що злегка смикнув деранку за руку, привертаючи увагу.

- Кепе, - звернувся він тихо. Але договорити свій запит не встиг.

- Кепе?! - Родрік його перебив. Він засміявся. Занадто голосно, щоб прийняти його сміх за щирий. Кеп стисла пальцями руку помічника, - Хороший же кеп. Без корабля. І без команди, - Родрік випльовував слова жорстко, одне за одним, ніби снаряди. Злість збиралась ледь не тижнями, з кожною новою появою пані капітана на території Немезіса-01.

- Родріку, - подав голос Микола, не зводячи напруженого погляду з жінки. Може її й неможливо було прочитати, проте дещо розумієш навіть без підказок.

- Помовч, - відмахнувся той, - скільки можна їй потурати? Ходить тут, строїть з себе святу невинність! - Родрік підвівся. Він повільно обійшов стіл і наблизився. Кіберпомічник, ніби наляканий наближенням грізного чоловіка, вивільнив руку з пальців кепа і відступив. Спочатку просто в бік. А потім навіть за його спину, до інтерактивної панелі, що займала майже весь стіл. І заміняла робочу станцію.

- Ти бачила дані з чорної скриньки!

Він мав би знати, що той факт, що він піднявся на ноги, великої переваги не дасть. Кеп все ще була ледь не на голову вище чоловіка, що тепер намагався її сварити. Йому доводилось дивитись на неї знизу вгору. Проте навряд це його зупиняло. Він занадто звик понукати оточенням.

- То що тобі ще потрібно?! - запитав Родрік.

Кеп вивчила дані з чорної скриньки ледь не до останнього пікселя. Вони відбились на підкірці й пульсували там вогняними символами. Відчуттям якщо не болю, то вини. Загибель члена команди завжди на совісті капітана. Загибель всієї команди падає на плечі тяжким тягарем.

- Хоч крапля совісті в тобі залишилась? - в очах Родріка відбилась відверта зневага, - Хоч трохи, Крані?..

Микола ледь помітно смикнувся, але нічого не сказав. І Родрік продовжив:

- Облиш їх, - з якоюсь тінню благання проговорив чоловік, - Залиш у спокої. Дай їм покоїтись з миром.

Деранка мовчала, не відводячи очей від Родріка. В чорних провалах гасло світло, поглиналось, ніби вони були наповнені темною матерією. Здавалось, в них пронеслась ціла вічність, поки кеп заговорила.

- Не лякай мене мертвими, Родріку, - вона говорила тихо, - Я капітан рятувальної служби. Люди гинуть у мене на очах регулярно. Це частина моєї робочої рутини. Як твоя вранішня кава, - але кожне слово падало в тишу кабінету чітким відбитком. Родрік вилаявся, навіть не знижуючи голосу, і відступив на крок.

- Мені не потрібні мертві, - додала кеп, - я хочу знати, де живі.

Кажуть, то професійна деформація.

Живі в пріоритеті над мертвими.

Ті, кого ще можна врятувати, в пріоритеті над приреченими.

І часом від останніх доводиться просто відвернутись, щоб у перших лишився хоч якийсь шанс.

Вона просто шукала свою команду. Тих, хто вижив в останній місії Маті-АС-17.

- Ти більше не капітан Конгломерату, - холодно промовив Родрік, складаючи руки на грудях, - твого рівня авторизації недостатньо для отримання такої інформації.

- Зате достатньо твого, - моментально відізвалась жінка. На губах чоловіка заграла недобра посмішка. Він не сказав цього вголос, проте і так було зрозуміло, що необхідної інформації він деранці не дасть. Кістьми ляже, але не допустить її до даних.

- Малий, - тихо покликала вона. Кіберпомічник кинувся до неї ледь не бігом, вклав незвично гарячу долоню в її руку. Мить на з’єднання датчиків і живих рецепторів, ще мить на синхронізацію. І кеп ледь чутно скрикнула, хапаючись здоровою рукою за екзоскелет, що покривав праву руку.

- Кепе!

Михайло кинувся на допомогу. Притримав жінку за плечі, коли вона помітно похитнулась, зашипівши від болю. І розчув, як між важкими видихами вона зі злістю виговорила, - “Феліцій, скотина… вічно щось вибухає…”

З близької відстані в ніс вдарив ледь відчутний запах смаленої плоті. Михайло кинув на подругу ошелешений погляд.

- Малий, - знову покликала жінка. На якусь коротку мить вона завмерла, щільно заплющивши очі, стискаючи пальцями долоню кіберпомічника. І видихнула тільки після того, як хлопчик відізвався.

- Так, кепе.

Вона вирівнялась, все ще притримуючи поранену руку здоровою. Кинула на Михайла короткий вдячний погляд і він, впевнившись, що жінка нормально почувається, відступив.

- Зміни звернення, - проговорила кеп, знову знаходячи поглядом Родріка. Той стояв нерухомо, холодно спостерігаючи за всією сценою, - “Пані” підійде, - додала вона.

Кіберпомічник затримався з відповіддю на якусь мить. Це було майже непомітно, але Михайло все-таки скосив на нього погляд.

- Так, пані, - виправився помічник.

- Йди до біса, - скрізь зуби проговорив Родрік.

- Пані капітан, - покликав Михайло, підходячи до неї знову. А потім, подумавши якусь мить, виправився, - Подруго, - цього разу кеп ледь помітно повернула голову в його бік. Там де вона зверталась до нього на ім'я, йому було дозволено використати інший ідентифікатор, - Ходімо, - тихо продовжив він, трохи потягнувши деранку за лікоть. Якусь мить вона ще невідривно дивилась на Родріка. Проте потім все-таки піддалась на спроби Михайла вивести її з кабінету.

Не дивлячись на те, що розмову явно було завершено, Родрік направився за ними. Михайло кинув на нього погляд через плече і прошипів ледь чутно.

- Шо ти твориш?!

- Нічого, - абсолютно спокійно і навіть трохи мелодично проговорила деранка.

Більш ніякову поїздку уявити собі було складно.

Кеп міцно тримала за руку кіберпомічника, що тільки переводив погляд з однієї панелі всередині кабіни на іншу. Ніби справді був допитливою дитиною, що просто розглядала все навколо себе. А зовсім не складною багатофакторною системою, всередині якої з шаленою швидкістю проходив аналіз масивів даних. Настільки великих, що процесори працювали ледь не на межі можливостей. Підвищена температура техніки відчувалась навіть крізь тканину костюма Михайла, коли хлопчина торкався її плечем. Чоловік вклинився між ним і Родріком.

Цього разу Катя абсолютно точно ризикувала втратити свідомість. Вона зойкнула, побачивши відразу всю делегацію, що вийшла з ліфта. Але кинула на неї погляд тільки кеп. Вона навіть спробувала зобразити на обличчі якусь подобу посмішки. Але здається від того стало тільки гірше. Катя зблідла ще сильніше.

За панорамними вікнами світились транспаранти протестувальників. Втупившись в них поглядом, Родрік зупинився.

- Ви ж обидва в це вірите, так?

Кеп зупинилась і озирнулась через плече. Михайло повернувся всім корпусом. І Родрік зміряв їх обох поглядом. Його губи знову розтягнула недобра посмішка. Чоловік склав руки на грудях, кивком вказавши на натовп перед будівлею.

- Чого ж ви не там, серед цих фріків? - запитав він, підходячи ближче. І, не отримавши відповіді, зайшов з іншого боку:

- Твій корабель, - повільно почав він, - АС-модифікація, так?

Кеп не відповіла. Родрік хмикнув.

- Легко себе виправдовувати, - продовжив він, - То не я, не моя вина. Винні ті, хто нас обстрілював, - чоловік зіщулився, - проте це, - він знову кивком вказав на людей на вулиці, - Твій “Матіас”. Останній наказ віддала ти, Крані.

- Родрік! - цього разу Михайло спробував його зупинити. Але успіху не досяг.

- Ти його вбила.

Вони не зводили очей одне з одного. Бажання “вкусити” якомога більш відчутно, зробити боляче робило вираз обличчя Родріка дещо хижацьким. Він не визнавав за Штучним Інтелектом права називатись формою життя. Не визнавав в часи їх навчання, і не визнавав зараз. Як би швидко світ не змінювався, дещо залишається лежачим каменем на його шляху.

- Твоя правда, - відізвалась кеп. Михайло кинув на неї здивований погляд. Проте жінка продовжила, - піду приєднаюсь, - вона здоровою рукою вказала через плече, туди, де стояв мітинг. А потім, кинувши погляд на кіберпомічника, додала, - зроби мені транспарант.

- Що написати? - з готовністю відізвався хлопчик.

- Генетично ти банан, - рівно проговорила деранка.

Всього мить, одна фраза. Родрік спалахнув до кінчиків волосся. А Михайло пирхнув від сміху. А через мить і відверто зареготав, не стримуючись. Він простягнув руку до кепа, долонею догори. І деранка не дивлячись плеснула по ній.

Ніби вони не були парою Радників Конгломерату і капітаном, відстороненим від служби.

Ніби не було десятків років, що розділяли трійцю одногрупників, що разом сиділи в столовій.

Родрік розвернувся і стрімко перетнув хол, повертаючись до ліфтів. Він міг би залишитись чекати, що зробило б ситуацію ще більш ніяковою. Проте ліфт прийшов майже зразу. Двері з шурхотом закрились за ним.

Відсміявшись, Михайло підняв очі на кепа.

- Малий, не треба транспарант, - проговорила вона, кинувши погляд на помічника.

- Я зрозумів, - відізвався він.

Якусь мить пані капітан дивилась на свого старого друга. Ніби обдумувала щось. Нарешті її губ торкнулась ледь помітна посмішка - прояв на її обличчі настільки незвичний, що Михайло навіть запитально повів бровою. Проте деранка тільки хитнула рогатою головою.

- Бувай, друже, - проговорила вона. І, зітхнувши, виправилась, - Михайло.

Чоловік широко всміхнувся.

- Бувай, подруго.

Занадто давно вони розійшлись кожен своєю дорогою. На згадку залишились тільки внутрішні жарти, що тепер могли зрозуміти тільки вони. Чоловік провів поглядом пані капітана та її маленького кіберпомічника.

Кеп так і не повернулась, щоб глянути на нього ще раз.

Вона спинилась, тільки коли вони перетнули натовп, що оточував будівлю Немезіса-01. І навіть відійшли на декілька кварталів. Туди, де вже можна було поглядувати на дрібні кав’ярні, що росли на кожному перехресті, в пошуках тієї, де подадуть смачний “деранський чай”.

- Я вб’ю Феліція, - тихо проговорила вона.

- Його система спрацювала, - не погодився кіберпомічник. Деранка скосила на нього погляд.

Не так просто пробратись в інформаційне сховище конгломерату. Приєднатись до консолі можна було тільки фізично перебуваючи в будівлі Немезіса. І використавши з дюжину підсилювачів, декодерів, навіть драйверів і ще біс-його-знає-чого, що не витримало навантаження і вибухнуло прямо в фейковому екзоскелеті на руці кепа. Обпікаючи шкіру і залишаючи помітні рани, з якими доведеться знову звертатись до медиків.

Треба лишень вигадати правдоподібну легенду.

- Що у тебе? - серйозно запитала жінка.

- Є список тих, хто вижив, - проговорив кіберпомічник, - їх локації ще розшифровую. Процесор перегрівся, довелось знизити потужність. Проте це не займе більше ніж добу, кепе.

Деранка кивнула.

- Добре.

І тільки через мить повернула голову до кіберпомічника.

- Як ти мене назвав?

Хлопчик не відповів.

Було ще дещо, що необхідно для проведення подібної авантюрної операції.

- Все правильно, - знову заговорила кеп, - я все ще капітан. І ти, - вона кинула погляд на кіберпомічника, - ти все ще мій корабель, Матіасе.

...і це був потужний ШІ.

© Деркач Любов, 2021