Біла троянда революції

Ледь прохолодний вітер контрастував з палючим сонцем. Тут, на Кубі, така погода була рідкістю. Відчувалось тепле дихання сонячних променів, які мʼяли моє фарбоване волосся, залишаючи по собі грайливий відблиск. Це був звичайний жаркий день кінця липня, коли жінки одягались лише в шовкові спідниці, чоловіки стирали з чола гарячий піт, діти раділи літній порі, а кубинці святкували День національного повстання Республіки. Мені, як туристу, це свято видавалось напрочуд дивним, кубинці звиклись і не жалілись, промовляли ніби святкують день народження якогось там патріота і революціонера - Хосе Марті. Про нього вони знали чимало, і згадували завжди, як про близького друга чи далекого родича. Кажуть, що загинув він біля місця сходження річок Контрамаестре і Кауто, але хто зна як воно було насправді. Сьогодні я збиралась на святкування дня народження мерця, якого, до того ж, і не знала особисто.

Я приїхала до Куби на початку липня, вичікуючи тут останні миті своє туристичної подорожі. Липень - це гарний час для перебування в Гавані, він збігається з рядом місцевих карнавалів. Щорічно 26 липня в казармах Монкади починається ранковий ритуал пам’яті. Зачитується список мучеників революції, а потім здійснюється урочистий залп артилерії. «Добре, що я не в Монкаді, а то і підстрелили б»- цинічно думала я, заправляючи постіль у номері готелю.

На вулицях сотні людей несуть прапор з білою зіркою, радіють, кричать, печаляться, але залишаються в моменті, залишаються задіяними в якомусь одному масовому, неймовірно важливому для когось дійстві. Для кого? Вони усі співають пісні, що нагадують скоріше якісь ритуальні, а не урочисті, тому і виглядає це доволі смішно. У кожному кутку міста люди святкують дуже важливий лише для них день, поки уся планета й не здогадується про величне торжество соціалізму. Якийсь чоловік з сусіднього балкону відкорковує пляшку шампанського, та з характерним тріском вистрілює і піна заливає усе взуття. На його балкон забігає дівчинка з цуценям, здається дочка, на обличчі її усмішка, на руках шоколадний крем – ось вони прості моменти життя, які відчуваються по-іншому. Повітря стає більш густим і святковим, наближається вечір і всередині зароджується якесь, по-дитячому правильне, відчуття свята.

Як на новий рік, коли мама принесла під ялинку мандаринів.

Як на жіночий день, коли хлопʼята в школі дарували жовтий тюльпан у целофані.

Як на день Святого Миколая, коли не можеш заснути в очікуванні подарунку під подушкою.

Повно усмішок і позитиву, здається, що люди ще ніколи не раділи так річниці збройного повстання. Що тому вина? Менталітет? Невже ми, українці, могли б радіти так революції?

На карнавал цього патріотизму, злетілися, здавалось, душі усіх хто віддав своє життя Кубі, і ось я сиджу на балконі і здається мені, ніби розділяю я свій келих ігристого разом із вірними псами революції. Кожен гавкає голосніше іншого. Ернесто грає на гітарі, грає натхненно і трохи різко, але старається і виходить у нього, невимовно правильно, так, ніби руки його і були створені для цього заняття, так, ніби вони споконвіку перебирали сріблясті струни. Сьогоднішній іменник - Хосе наспівує свої вірші на це спокійне і водночас нервозне бринчання. І здається мені, що у нього шість пар рук, аби подати хліба кожному з його дванадцяти апостолів. На кожну з його дванадцяти рук знайшлось по цвяху і кати одягнули йому на чоло терновий вінець революції. І ось цей мученик наспівує щось таке тихе і таке чисте, що спочатку я й не можу розібрати. Прислуховуючись чую:

«Я плекаю білу рожу,

В липні чи грудні — байдуже, —

Задля тебе, вірний друже,

Кому довіритися можу.

І на лютість зловорожу,

Що докори шматує хтиво,

Не будяччя й не жаливу —

Я плекаю білу рожу.»

*рожа- троянда

І дивую я, що чую голос його рідною мені мовою, але і тішуся тому, невимовно тішусь. І лише тоді розумію , що могли б. Могли б ми, українці, зрозуміти кубинський народ. Здавалось, інший за вірою, культурою та, навіть, політичним устроєм. Ми схожі більше, ніж здається, революційні настрої в нашій крові, ми відкриті до змін, ми прагнемо змін, ми хочемо боротись і готові це робити. Вічні революціонери. Дві різних країни поєднанні невідомим метафізичним звʼязком. Я не розумію їхню мову, але знаю що вони хочуть сказати. Ось чому я відчуваю цей дивний передсвятковий мандраж. Мене огортає спокій повного занурення у це важливе для кубинців свято. Мене огортає повне розуміння, того, що Хосе не треба святкування, йому не треба привітань, він хоче лише аби довічно він плекав свою білу троянду, як маленький принц, наспівував ці рядки під бринчання гітари Че, тут, на цьому затишному балконі Куби, навіть не обовʼязково в моїй компанії.

Допивши свій келих шампанського з дещо втомленою радістю за чужу державу я відправляюсь у ліжко, близько третьої ночі мене огортає сон. І бачу я, у тому сні, білу троянду, яка полишає пелюстки по всьому світу, пускає коріння і шипи її не колять, а лише легко нагрівають шкіру при дотику, а чую я, викрики «Patria o Muerte» і знаю, що якщо оберу останнє шипи її переріжуть мою горлянку, а коли оберу перше, святкуватиму завершення липня тут зажди.