Розшукується дракон!

– Так що, мій дорогий Д’Анвілю, я чекаю вашої поради у цій… гм… дуже делікатній справі.

Граф поставив на стіл напівпорожній келих і відкинувся на спинку крісла, пильно дивлячись на співрозмовника. Це був чоловік років сорока із красивим доглянутим обличчям і пещеними руками. На підмізинному пальці лівої виблискувала срібна каблучка із темно-синім каменем – знак належності до Гільдії придворних магів.

Перед цим граф довго вагався: чи варто посвячувати сторонніх, нехай навіть найближчих друзів у ту проблему, яка виникла в нього з вихованкою. Але придворний маг Д’Анвіль, а за сумісництвом колишній бойовий товариш, із яким граф не бачився більше десяти років, нагодився в гості на диво вчасно, аби розвіяти останні сумніви. Якщо хтось і міг дати слушну пораду, то лише цей досвідчений у любовних та магічних справах пан.

Уважно вислухавши друга, Д’Анвіль зробив ковток зі свого келиха і, лукаво примружившись, подивився на графа.

– То скільки, ви кажете, їй років?

– Ще немає шістнадцяти, вона трохи молодша за мого Едмона.

– Ну що ж ви хочете? Дівчинка дорослішає…

– Чорт забирай, Д’Анвілю! Ви усміхаєтеся, а от мені не до сміху. Останнім часом вона просто проходу мені не дає. На мене вже рідний син із підозрою дивиться. Мабуть, непокоїться, як би я не подарував йому мачуху, молодшу за нього самого. Це стає врешті-решт непристойно!

– Ну чому ж непристойно, – Д’Анвіль мрійливо закотив очі. – Багато чоловіків нашого з вами віку полюбляють молодих дівчат. Тим більше ви давно вдівець…

Граф роздратовано ляснув долонею по столу так, що келихи ледь не перекинулися. Кілька червоних крапель вихлюпнулося на стільницю.

– Вона мені як дочка, зрозумійте, Д’Анвілю! Але це ще не все. Вона хоче неодмінно поїхати вчитися до Вищої Академії магів. Дівчат туди почали приймати зовсім нещодавно, і вона з тих пір затялася: хочу в Академію і все! А ви ж чудово знаєте, що для дівчат там поки що єдина спеціалізація…

Д’Анвіль із розумінням кивнув головою.

– Так, тільки любовна магія. Як я розумію, мій друже, ваша вихованка не випадково налаштувалася туди. І ви боїтеся…

– Саме так! Ви знаєте, Д’Анвілю, я не з лякливих. Ми воювали з вами пліч-о-пліч і не раз дивилися в обличчя смерті. Але це зовсім інше. Будь-якої хвилини чекати, що примхливе дівчисько навчиться змішувати якісь кляті зілля, одного чудового ранку обпоїть тебе цією отрутою і ти, не пам’ятаючи себе, упадатимеш за нею на старості років, як дурнуватий хлопчисько. Бр-р!

– Перспективи невеселі, – погодився маг. – Але я не дуже розумію, мій друже, чим саме я можу зарадити.

– Порадьте, як змусити її мене розлюбити. У вас же величезний досвід у таких речах. Або зробіть щось… Ну, з того, що ви вмієте… Ви ж усе-таки маг…

– Ну що ж… – замислено протягнув Д’Анвіль. – Єдиний вихід, який я бачу із цієї ситуації…

Договорити він не встиг, бо двері розчахнулися й до кабінету, ігноруючи всі правила пристойності, увірвався схвильований син графа, Едмон. Із-за його плеча визирало кілька слуг на чолі з мажордомом.

Граф насупив брови, збираючись суворо висловити сину все, що він думає про таку поведінку.

– Батьку, Еленна… Еленна зникла.

Це прозвучало як грім серед ясного неба.

– Як це «зникла»? Чому ви так вирішили?

– Її не бачили із самого ранку, – втрутився в розмову мажордом. – На сніданок вона не спускалася.

– То це виходить… Вона могла зникнути ще вночі?! Негайно підніміть людей на пошуки.

– Уже зроблено, – коротко повідомив мажордом.

– І ми теж їдемо! – кивнув граф до Едмона й Д’Анвіля.

Хвилин за десять вони втрьох уже виїжджали з брами маєтку. І тут граф зауважив, що син якось дивно на нього позирає, ніби хоче щось сказати й не наважується.

– Що сталося, Едмоне? – граф пильно подивився синові в очі. – Ви хотіли мені щось сказати?

– Так… Гадаю, ви маєте знати. Еленна не просто зникла… Я думаю, вона втекла…

– Що-о?

– Учора ввечері вона була якась сама не своя. Здається, плакала. Я запитав, що трапилося, але вона розлютилася на мене й прогнала…

Граф ще більше спохмурнів. А от Д’Анвіль, схоже, тішився.

– Якщо дівчина втекла сама, то далеко навряд чи встигла зайти. Думаю, ми скоро її знайдемо. А от щодо причин, певно, довго гадати не треба.

– Дякую, що підказали, – похмуро кинув граф. – А то б я сам не здогадався.

Д’Анвіль знайшов Еленну в невеличкому лісочку менш ніж за три льє від замку. Мабуть, вона втекла ще вдосвіта. Але, знесилившись іти, зупинилася перепочити на березі струмка й задрімала. Почувши стукіт копит, дівчина зірвалася на ноги й побачила незнайомого вершника, який наближався до неї. Звісно, тікати сенсу не було. Але Еленна, озирнувшись, мов зацьковане звірятко, кинулася в зарості. Кінь Д’Анвіля легко перестрибнув струмок, і за мить маг уже піднімав утікачку в сідло.

– Не так швидко, мадемуазель, – мовив він, притримуючи дівчину за талію. – Вам доведеться постаратися, аби пояснити вашому опікуну мотиви свого легковажного вчинку.

– Не збираюся я нічого пояснювати! – Еленна люто виблискувала очима на незнайомця. – Пустіть мене негайно! Хто ви? Де мій опікун?

– Він зовсім поруч, на тому боці галявини. Тож у вас є хвилина, аби вигадати достойне виправдання своєму вчинку. Хоч я думаю, від покарання це вас не врятує. Вас слід повчити гарних манер, пристойні дівчата так не поводяться.

– Та як ви смієте! – Еленна намагалася викрутитися із міцних рук цього зухвалого красунчика, але марно.

І раптом дівчина піймала погляд Д’Анвіля, який блукав у зоні її декольте, де на тонкому ланцюжку висів срібний кулон у вигляді половинки повного місця.

– Ах, то ви на мене ще й витріщатися будете! – вигукнула дівчина й спробувала випростати руку, аби відважити ляпаса зухвальцю, але це їй не вдалося – обійми Д’Анвіля були залізними.

Маг виїхав на галявину. Граф із сином саме озиралися навсібіч, шукаючи свого супутника.

– Тримайте пропажу! – Д’Анвіль тріумфально дивився на друзів.

Еленна зустрілася поглядом із графом і зрозуміла, що сьогодні на неї чекають чималі неприємності.

– Візьміть мадемуазель Еленну до себе в сідло, – наказав граф Едмону. – Повертаємося!

Якщо батько не негідник, то має бути трохи більше переживань. А він наче не негідник

***

Після повернення в замок граф наказав зачинити Еленну в її кімнаті. Дівчина впала на ліжко й розридалася. Опікун не сказав до неї жодного слова. Очі графа обпікали холодом, коли він не неї дивився. У такому гніві дівчина його ще не бачила.

Маг чекав на друга в його кабінеті.

– Ну от що з нею робити?! – граф увійшов, роздратовано хряснувши за собою дверима. – Може, у монастир відіслати на виховання?

– Ну нащо ж дівчинку замикати в монастир? – усміхнувся Д’Анвіль. – Ви знаєте, які там суворі порядки?

– Трохи суворості їй якраз не завадило б, – похмуро пробурчав граф. – А то я, схоже, надто з нею панькався.

– А звідки вона взагалі взялася? Хто її батьки?

– Це дивна історія. Якось ми з Едмоном, йому тоді було років п’ять, поверталися зі столиці. Була осінь, смеркало швидко. Тож довелося зупинитися на ніч на одному невеличкому хуторі. Не встиг я віддати всі належні розпорядження щодо ночівлі, вечері й догляду за кіньми, як син уже знайшов собі подружку. Гарненька дівчинка, трохи молодша за нього. Я думав, що це – донька господарів. Але хазяйка розповіла, що дівчинка – сирота. Ще немовлям її залишив на хуторі якийсь незнайомець, судячи з вигляду, знатна особа. Він пообіцяв невдовзі повернутися й дав грошей на утримання дитини. Але минуло вже чотири роки, гроші скінчилися, а незнайомця й слід прохолов. Мабуть, згинув десь, а може, й кинув дитя. А зайвий рот у родині – зайва морока, самі розумієте. «Сироту шкода. От би прилаштувати її в якусь порядну родину», – хазяйка промовисто зітхнула.

І раптом я почув за спиною голос сина: «Тату, якщо вона тут не потрібна, давай заберемо її із собою. Я хочу мати сестричку!». «Едмоне! – суворо мовив я. – Недобре підслуховувати чужі розмови. І що значить "заберемо"? Це ж дитина, а не безпритульне цуценя».

Але син уперто стояв на своєму. Та й хазяйка вочевидь була не проти позбутися чужої дитини. Тож додому я повернувся вже з двома дітьми. Коли ми збиралися в дорогу, хазяйка винесла вузлик із нехитрими речами дівчинки та маленьку скриньку, схожу на морську мушлю. Розкривши її, я побачив прекрасної роботи срібний кулон у вигляді половинки повного місяця. Хазяйка сказала, що він був на шиї в дівчинки, а в незнайомця – інша половинка. Це був ніби знак, за яким вони могли б упізнати одне одного при зустрічі.

«Але я кулон зняла, подумала: дитина маленька, ще загубить дорогу річ», – пояснила хазяйка.

Я дістав кулон зі скриньки й повісив дівчинці на шию. Відтоді вона його не знімає. Та ви ж, мабуть, самі бачили.

– Бачив… – Д’Анвіль сказав це якось неуважно, ніби думки його були зайняті чимось іншим.

Із задуми його вивів голос графа.

– То що ж мені робити з цим нестерпним дівчиськом? Ця її втеча – чергова спроба привернути до себе увагу.

– А чи не дозволите ви мені поговорити з мадемуазель Еленною наодинці? – раптом рішуче запитав маг, ніби щойно ухвалив якесь рішення.

– Наодинці? Ну що ж… Спробуйте. Бо я, якщо чесно, навіть бачити її не хочу після всіх цих витівок.

***

Еленна лежала на ліжку, відвернувшись до стіни. Звук ключа, який повертався в замку, й холодні слова опікуна за дверима «нехай посидить і подумає» були для неї гіршим за будь-яке покарання. Звісно, вона теж вчинила по-дурному. Але ця підкреслена байдужість графа була просто нестерпна.

Дівчина почула, як рипнули двері, й озирнулася. «Знову цей нахабний приятель опікуна, який знайшов мене в лісі! Цікаво, що йому треба? А, байдуже! – Еленна відвернулася знову. – Нехай не думає, що мені є до нього хоч якесь діло. Хіба що… Може, граф попросив його щось переказати?»

– Мадемуазель, – почула за спиною приємний м’який голос. – Ваш опікун люб’язно дозволив мені з вами поговорити…

Еленна глянула на мага через плече. «Опікун, значить, дозволив… А сам так і не прийшов… Не прийшов навіть для того, аби насварити і сказати все, що він думає про мій вчинок… Я тепер для нього просто порожнє місце…»

Д’Анвіль пильно дивився на дівчину.

– Мадемуазель, скажіть, як давно у вас цей кулон?

– Гадаю, від народження. А чому ви про це запитуєте?

Д’Анвіль розстебнув мереживний комір сорочки й витяг точно такий же кулон на срібному ланцюжку.

– Що це? Звідки він у вас? – стрепенулася дівчина.

– Я пропоную вам послухати одну історію, більше схожу на казку. Якось молодий студент Вищої Академії магів покохав доньку одного барона. Про те, щоб одружитися з дівчиною, й мови не було. Барон терпіти не міг магів та чаклунів, вважав їх пройдисвітами й намірявся видати доньку за якогось солідного сусіда. І все ж молодий маг наважився просити руки коханої, однак отримав жорстку відмову.

Але закохані попри все продовжували таємно зустрічатися. І за якийсь час дочка барона зрозуміла, що чекає дитину. Коли приховати це вже було неможливо і правда з’ясувалася, барон страшенно розгнівався й замкнув донку у високій замковій вежі. Закоханий юнак уже зумів достатньо опанувати магічну науку, аби визволити свою кохану й відвезти в надійний сховок, де вона потай від усіх, коли настав час, народила гарненьку дівчинку. Та пологи були важкими й молода матір їх не пережила. Юнак не настільки добре знав лікувальну магію, адже кожен у Вищій Академії обирає спеціалізацію за своїми здібностями. Його вмінь не вистачило, аби врятувати кохану. Слуги барона вистежили мага, й він разом із маленькою донькою був змушений рятуватися втечею. Одного сумного дня, коли переслідувачі вже йшли назирці, маг залишив її у добрих людей, які погодилися прихистити дитину. На прощання він надів дівчинці на шию талісман – половинку місяця, а собі залишив другу, аби при зустрічі батько й дочка могли впізнати одне одного…

Еленна розстебнула ланцюжок і пильно роздивлялася кулон, поклавши його на долоню.

– І що тепер? – запитала вона, не дуже приязно глянувши на Д’Анвіля. – Ви чекаєте, що я кинуся вам в обійми, плачучи й волаючи: «Любий татусю! Як довго я на тебе чекала!».

Судячи зі спантеличеного виразу обличчя мага, він чекав якщо й не такого бурхливого прояву радості, то принаймні кількох теплих слів.

– Ви залишили мене саму, віддали беззахисне немовля чужим незнайомим людям! А самі вешталися всі ці роки бозна-де й із ким. Звісно, маленька дитина заважає влаштовувати особисте життя, чи не так?

– Але ж, Еленно…

– А тепер ви заявляєтеся: «День добрий, я ваш татусь!». А не треба мені такого татуся!

Д’Анвіль, трохи оговтавшись, спробував зайти з іншого боку.

– Не відштовхуйте мене, прошу. Я не міг тоді вчинити інакше. Я був не набагато старшим, ніж тепер ви… Сам, із немовлям на руках… Я не знав, що мені робити. Я поганий батько, це правда. Але присягаюся, я ще зможу все надолужити… Я міг би допомогти вам із вступом до Вищої Академії магів. Граф мені розповів про вашу мрію…

– Не треба мені вашої Академії! – огризнулася дівчина. – Якщо там виховують таких бездушних істот, як ви, то краще вже до сільської знахарки піти вчитися…

У кімнаті зависла мовчанка.

– Пробачте… – врешті тихо мовив Д’Анвіль і повільно рушив до дверей.

Його зупинив голос Еленни.

– Будь ласка, перекажіть графу, що я дуже шкодую про свій вчинок і прошу його мене пробачити.

Маг озирнувся на доньку, мовчки кивнув головою й вийшов у коридор. Спускаючись сходами, він зіткнувся з Едмоном, який прямував до Еленниної кімнати.

«Утішати йде, – про себе усміхнувся маг і рушив сходами вниз. – Схоже, граф може вже й не турбуватися… Усім добре, тільки я тут зайвий…»

***

– Як? Ви вже їдете?! – граф явно був вражений таким несподіваним від’їздом мага. – Може, ми вас чимось образили?

– Ні-ні, графе, що ви! Я просто раптово згадав, що мені треба залагодити деякі нагальні справи.

– А як же… – граф затнувся. – Наша ситуація?

– Із цим не хвилюйтеся! Запевняю, все буде добре. Принаймні бути обпоєним приворотним зіллям вам не загрожує. Еленна більше не хоче вступати до Академії.

– Ну хоч цим втішили, – граф зітхнув із полегшенням. – А як щодо її… гм… недоречної прихильності до мене?

– Тут поки що складніше. Хоча… – маг розстібнув приторочену до сідла сумку й дістав звідти невеличку пляшечку. – Ось, кілька крапель дівчині у їжу чи питво – її кохання як рукою зніме.

Граф обережно взяв пляшечку й підозріло покрутив у пальцях. У темній рідині за склом зблискували золотаві іскорки.

– До речі, – продовжував Д’Анвіль, – Еленна просила вам переказати, що дуже шкодує про свій вчинок і просить пробачення.

Граф на хвилину замислився й рішуче повернув пляшечку магу.

– Знаєте, Д’Анвілю, мабуть, не треба мені цих чаклунських штук. Пробачте, що завдав вам клопоту зі своїми сімейними справами. Мені треба було самому з нею відверто про все поговорити, а не надягати маску благопристойності й вдавати, ніби я нічого не помічаю.

– Ось і вам моя магія не знадобилася, – невесело всміхнувся Д’Анвіль. - Ну що ж, бувайте, друже!

І маг, пришпоривши коня, промчав крізь браму.

***

Еленна висунула одну із шухляд тонконогого бюро й поклала туди срібний кулон у вигляді половинки повного місяця. А тоді засунула прикрасу якомога глибше – подалі з очей.

Відчинилися двері: на порозі стояв граф. Еленна зісковзнула з ліжка й невпевнено підійшла до нього.

– Д’Анвіль говорив, що ви хотіли мені щось сказати. Ну, то я слухаю.

Граф уважно дивився на дівчину.

– Так… – Еленна підвела на нього очі. – Я хотіла вам сказати… пробачте… тату.