Непереможний

Зореслав нарешті дійшов до хатини, яка здавалася йому рятівним колом. Всі у їхньому поселенні обходили цей будинок стороною, а він, такий сміливий, що зважився навідатися до відьми. Роками вона жила самітницею і ніхто не бачив її обличчя. Згідно з чутками, ця відьма прожила не один десяток років, її шкіра вкрита зморшками, на носі величезна бородавка, а на голові залишилося лише три волосини. Хлопець постукав у двері й готувався побачити стареньку бабцю. Сподівався, що вона хоча б хустину на голову одягне. Не хотілося споглядати її лисину.

Двері відчинилися і, всупереч очікуванням, на порозі стояла красуня. Молода дівчина з ідеальною шкірою, розкішне вогняне волосся спадало до поясу, а ніс не прикрашала жодна бородавка. Вузька сукня окреслювала привабливі форми тіла, що розбурхували фантазію. Хлопець нервово ковтнув та порушив тишу:

— Добрий день! Мені потрібна Хельга. Ви, напевно, її внучка?

— Ні, — почувся хриплий голос. Незнайомка прокашлялася та байдуже відмахнулася, — я і є Хельда.

Тепер її голос нагадував спів солов’я. Зореслав не міг відвести погляду від дівчини:

— Але як таке можливо? Кажуть, вам дев’яносто три роки.

— А ще кажуть, що у мене бородавки на носі. Не варто вірити всьому, що почуєш, Зореславе.

Вона зробила крок убік. Хлопець несміливо зайшов до хатини й зупинився біля вікна. Охайний будиночок зовсім не нагадував оселю відьми. Ні аромату цілющих трав, ні казана з киплячим зіллям, ні кота з жовтими очиськами на печі. Зореслав хижо зіщулився:

— Я, мабуть, помилився і ви не та, хто мені потрібний.

— Зовнішність буває оманлива. Кажи, чого прийшов.

Дівчина стала біля столу та серед маленьких пляшечок з кольоровими рідинами взяла до рук насичену червону. Хлопець сподівався — то не кров її гостя. Він нервово перебирав пальцями:

— Ходять чутки, що у вас є зілля непереможності. Кажуть, той, хто його вип’є стане непереможним. Мені воно потрібно, щоб перемогти на святі величі.

Свято величі щороку проводилося у день літнього сонцестояння. За традиціями, вранці найхоробріші чоловіки вирушали на полювання на дракона, який дошкуляв набігами на худобу. Згідно вірувань, саме цей день додавав сил та робив чоловіків непереможними. На жаль, досі нікому не вдавалося перемогти дракона. Він або ховався, або успішно відбивався.

— А без нього ти не переможеш? — відьма хитро зіщулила зелені очі.

— Хто ж переможе дракона? Ви хоч його бачили? Великий, з товстою бронею замість шкіри, з довгими пазурами та гострими зубами. Він мене одним куснем з’їсть і навіть не подавиться. Минулого року я ледве живим залишився.

— То може і не треба його перемагати?

— Як це не перемагати? — великі каштанові очі хлопця округлилися і стали схожими на дві цибулини, — а свято? Така подія раз у рік. Щороку влаштовують полювання на дракона і тому, хто переможе, дістанеться велич та повага селища. Моє ім’я увінчається в легендах, дітей називатимуть на мою честь, а вороги боятимуться мого погляду. Я хочу здолати дракона, адже ще жодному чоловіку це не вдавалося.

— А здолати його в чесному бою ти не бажаєш? — дівчина поклала пляшечку на стіл й торкнулася пальцями вуст, наче роздумуючи, яке зілля взяти наступним. Її запитання здалося Зореславу недоречним:

— Пффф, наче існує людина, що може здолати дракона.

— Добре, отримаєш своє зілля і велич, — дівчина, простягнула маленьку пляшечку з каламутною рідиною. — Вийди на відкриту поляну і випий. Тоді ти станеш непереможним.

Зореслав невпевнено схопив пляшку до рук. Не вірилося, що відьма так легко віддала зілля і навіть не забажала оплати. На радощах, вибіг з хатини та попрямував на безлісий пагорб. За традицією, саме з того місця починалося полювання на дракона. Відкоркував пляшку й гнійний запах залоскотав ніздрі. Зореслав скривися. Якщо він вип’є це пійло, то його вже можна назвати непереможним. Щоб не відчувати різкого запаху, який викликав нудоту, схопився пальцями за ніс. Намагався випити одним ковтком, але рідина розтеклася по роті. Насилу змусив себе ковтнути. Наче болота випив. Рукавом витер губи й сподівався тепер зможе здолати дракона.

Від того зілля у животі забурчало та скрутило болючим спазмом. Перед очима усе поплило та запаморочилося у голові. М’язи нили, розбухли й здавалося хтось намагається витягнути кістки. Хлопець схопився долонею за живіт, але замість руки побачив три витягнуті сірі пальці з гострими кігтями. Біль у колінах змусив опуститися. Шия видовжилася, плечі обпалило вогнем. Раптом біль вщух. Зореслав перетворився на дракона. Справжнього, сірого, з хвостом та крилами.

Хлопцю хотілося вилаятися, але замість смачної лайки, з грудей донісся загрозливий рев. Це привернуло увагу чоловіків, що з’юрбилися біля підніжжя. Побачивши дракона, вони кинулися до нього зі списами. Швидко наближалися й Зореслав зрозумів - треба тікати. Наче в гарячці, оглянувся довкола. Сховатися ніде. Жодного деревця, жодного кущика чи камінця. Хоча, з його розмірами жодне деревце не допоможе. Натягнутий лук підштовхнув Зореслава до дій. Широкими кроками він кинувся навтьоки до скелястих гір.

Не знав, як врятуватися від десятка чоловіків, які бажають йому смерті. А головне — за що? Щоб здобути титул “Непереможного”? Зараз це здавалося дурнею. Зореслав біг щосили, поки його не осяяло. Він – дракон! Непереможний. А ще має крила. Змахнув ними, проте так і не зміг піднятися в повітря. Заважкий. Він заважкий! От підказувала інтуїція, не потрібно їсти той шмат баранини. Він виявився зайвим. Шкода, що інтуїція мовчала, коли він зілля пив. Розігнався і стрибнув з пагорба. Крила підхопили його. Велично піднятися в небо не вийшло, проте зумів пролетіти кілька метрів та заховатися серед скал. Чув голоси чоловіків, що наближалися. Вони планували оточити його у кільце.

Зореслав натрапив на печеру. Насилу протиснувшись, заховався у ній. Голоси наближалися, породжуючи страх. Відчув, як щось торкається його хвоста, про який він зовсім забув та залишив назовні. Різко смикнувся й розвернувся. Тільки тепер зрозумів, що загнав себе у пастку. Печера хоч і виявилася просторою, а кістки тварини у кутку свідчили, що можливо тут і жив справжній дракон, проте звідси існував лише один вихід. Несподівано побачив Пиріжка. Тобто Всеволода, місцевого парубка. Через його зайву вагу, всі називали хлопця Пиріжком. Одягнений у сріблясту кольчугу, він впевнено наближався.

Дракон боязко відходив назад. Не міг вбити Пиріжка. В дитинстві, вони разом рибалили, відпочивали й майже приятелювали. Проте тепер перед ним не товариш, а мисливець. Він залишився сам на сам зі своїм ворогом. Хлопець невпевнено тримав меча, та загрозливо дивився в очі. Зореслав випрямився, заревів та простягнув лапу з гострими кігтями. Сподівався налякати хлопця. Проте той зневажливо пирскнув:

– Тобі б кігтики підстригти. З того болота, що під ними, можна усі стіни в хаті вимазати.

Така відвага хлопця стала повною несподіванкою. Зореслав згадав, дракони випускають з пащі вогонь. Йому хоча б вогник, хоча б іскорку. Зосередився та дмухнув на суперника, проте нічого крім потоку повітря не вийшло. Хлопець скривився та помахав долонею біля обличчя:

— Ти що їв? Невже всю падаль навколо.

Зореслав насупився. От знав, що та баранина не свіжа, а викинути було шкода. Зібрав усю міць для того, щоб велично випустити вогонь. Зрозумів, потрібно не повітрям, а справді викликати з грудей полум’я. Відкрив пащу і замість вогню бризнула слина. Зовсім не велично впала на обличчя хлопця. Він гидливо витер її рукавом:

– Ти що помити мене вирішив? — у голосі нападника зовсім не відчувалося страху. Він розвів руками у примиренному жесті, — заспокойся, я не бажаю тебе кривдити.

Чужі кроки змусили здригнутися. З-за валунів вийшла жіночка й наче не помітила дракона, звернулася до хлопця:

— Всеволоде, ти шолома забув. Куди ж полювати на дракона і без шолома? Одягни негай-н-но, — побачивши дракона, жіночка протягнула останнє слово. Застигла на місці й вражено дивилася на нього глибокими сірими очима. Зореслав аж випрямився та гордо підняв голову. Нехай милується його красою. Несподівано жіночка поклала руки в боки та насупила брови:

— Це і є величний дракон, за яким все селище полює? Сухоребрий він якийсь і шипи тупуваті. Хвіст, наче мотузок, ніздрі на всю пащу і крила віялом.

Від обурення Зореслав, показавши язика, грізно зашипів. Ніхто не сміє так про нього говорити. От він візьме і… і забризкає її слиною. На жаль, викликати вогонь не вмів. Жінка зневажливо змахнула рукою:

— І язик тоненький роздвоєний. Синку, ти його миттю здолаєш. Стань рівно, вистав меча, — жіночка одягнула хлопцю шолома, смикнула руку Всеволода та випрямила її, цілячись у дракона, — підстрибни й проштрикни його серце. Не бійся, мама поруч, мама допоможе.

Всеволод стояв нерухомо. Дивися на дракона жалісливим поглядом і здавалося хлопець, з якого намагаються зліпити героя, зараз розридається. Гучні голоси та звуки чужих кроків свідчили — мисливці наближаються. Ну, все. Зореслав приречено заплющив очі. Тепер йому точно кінець. Ті ескулапи вб’ють і навіть не задумаються. Дракон втиснувся глибше у печеру і готувався велично померти. Всеволод вийшов назовні. Зореслав прислухався до голосу незнайомця:

— О, пиріжок ховався у печері. Гей, Пиріжку, ти дракона не бачив?

— Бачив! — душа Зореслава втекла в п’яти. Звісно, щоб позбутися глузувань, хлопець його викаже. Уважно прислухався до слів Всеволода, — він втік у той бік. Якщо поквапитеся, то точно його наздоженете.

Здавалося, отара овець пробігла повз. Шум стих і хлопець зайшов до печери. Одразу натрапив на гнівний погляд матері:

— Сину, ти чого? — жінка плеснула в долоні, — а, правильно. Дракона сам вб’єш і станеш героєм. Навіщо ділити славу з кимось іншим?

— Не хочу його вбивати, — Всеволод похитав головою та зняв шолома, — навіщо? Задля розваги, слави, величі? Задля звання “непереможний”? Мені здається, що це все не варте життя жодної живої істоти. Неважливо це комар чи дракон. Нехай і далі мене зневажають, називають Пиріжком через зайву вагу, але я не бажаю звеличуватися за рахунок інших. Здобуду собі славу іншим способом. Без непотрібних вбивств. Подивись на цього дракона, загрозу людства. Він тремтить. Може він і величніший за мене, непереможний, має купу м’язів, гострі пазурі, крила, але він так само не бажає заподіяти шкоду. Ходімо додому. Мене вже побачили на цьому полюванні, я свій обов’язок виконав.

Всеволод розвернувся та вийшов з печери. Жінка витерла сльози, що потекли обличчям:

— Насправді мій син величний. Найвеличніший серед усіх. Шкода, що вони цього не бачать.

Жінка пішла, а Зореслав ще довго думав над її словами. Можливо величність потрібно визначати кількістю сили, а добрими справами. Хто б міг подумати, що за зовнішністю огрядного парубка та маминого синочка, ховається велична людина? А личина вродливої дівчини з вогняним волоссям приховує стару відьму?

Сонце зайшло за обрій. Під покровом сутінків Зореслав відчув знайомий біль. Тіло пронизувало невидимими голками, а очі накрила пелена з туману. Мить і він перетворився на людину. Вражено дивився на руки, ноги й радів, що позбувся незграбного хвоста. У долоні залишилася сіра лусочка, як пам’ять про дракона, який так і не став непереможним.

Зореслав вийшов з печери й попрямував на пагорб, де зібралися жителі селища. Цього року знову не вдалося вполювати дракона і нікому не дістанеться звання “непереможного”. Хлопець вважав таке неправильним. Поглядом відшукав знайому постать та наблизився до Всеволода. Він посміхався і зовсім не переймався тим, що не отримав нагороду. Зореслав простягнув йому лусочку:

— Здається, це ти загубив, — Всеволод невпевнено взяв лусочку до рук. Зореслав розвернувся та гучно заявив, — цього року сталося неможливе! Одному з мисливців вдалося вполювати дракона. Один змах мечем відділяв злісного ящера від смерті. Проте, мисливець виявив милосердя. Замість того, щоб забрати життя, він забрав його лусочку. Хіба це не велич? Відпустити переможеного й проявити благородство.

Натовп пробрався гомоном. Зореслав помітив руду відьму. Вона посміхнулася та схвально кивнула. Проте староста селища не поспішав оголошувати переможця. Він підозріло насупив брови:

- А де доказ, що саме так і було? Можливо він знайшов цю лусочку. Згідно древніх легенд, щоб стати непереможним та отримати силу дракона, потрібно у свято величі доторкнутися до святині. Нехай підійде до священного каменю.

Всеволод виконав наказ та несміливо поставив лусочку на камінь, доторкнувшись до нього пальцями. Боязко відступив, наче щойно обпікся. Кілька секунд нічого не відбувалося. Зореслав втратив віру у диво. Тепер його називатимуть брехуном.

Раптом, камінь засяяв. Кольоровими проміннями огорнув лусочку. Вона піднялася в повітря, закружляла та полетіла до Всеволода. Одним різким рухом вдарила його у груди, прокралася крізь одяг та проникла під шкіру. Староста вражено плеснув у долоні:

— Неймовірно! Тепер Всеволоду належить сила дракона. Він точно став непереможним.

Свято супроводжувалося піснями, танцями та щедрим бенкетом. Цього року вперше визнали переможця. Ним виявився Всеволод, який і не шукав величі, не намагався стати непереможним, а просто намагався чинити правильно.