Пастка для ілюзіоніста

Ненавиджу свята! Усі! Перед святами лікарня перетворилася в казна-що. Наплив гостей такий, що майже усіх випросили на роботу. Сьогодні чергування дісталося і мені, тож мордуюсь від самого рання. Заморочили уже до сліз. А ця головна подія тільки після завтра. У-у-у! Та за що?

Я тримала цілительську лавку, яка дісталася мені в спадок від бабусі. І мене цілком задовольняло життя з мікстурами, мазями та зіллям. Але за наказом правителя, усі хто мав дар у випадку потреби виходили на службу до лікарні. Без варіантів. Обов’язок я розуміла, але внутрішньо трішечки підкипала. Бо у лавці мене чекала купа роботи, а тут розбиті коліна або шмарклі у дітей, знервовані матусі цих дітей й зграйка самотніх немолодих людей, які не стільки через хворобу сюди ходять, як через самотність. І, якщо у мене чудово виходило лікувати, то зовсім не виходило зі спілкуванням. Це була одна з причин по якій я жила зі своїми мікстурами. Вони, на відміну від пацієнтів, не вимагали від мене сил на емоційну сферу.

А тепер ще й магістр Магнус викликав до себе. Люблю такі виклики. От напевно ж викликають, не тому, що хочуть дати спокій, а мають якесь западло…Але йду. Зупиняюсь біля кабінету, видихаю і заходжу. Магістр не один, поряд нього сидить хтось зі знаті. Про це гучно волає легка зневажливість у поставі гостя й нудьга у погляді магістра.

- Магістр Магнус! – кивнула я.

- А! Йолана, проходь, – махнув він головою вказуючи на стілець.

Пройшла. Сіла й приготувалася слухати. Гість скосив на мене погляд. Проігнорувала й запитливо витріщилася на магістра.

- Виникла делікатна проблема…Поїдеш з метром Деніром і розберешся.

- А можна детальніше? – напружилася я.

- Або зараз береш одну справу, або працюєш тут ще два дні, – вишкірився магістр.

Ну уміє ж замотивувати. Щоб йому!

- А якщо я не справлюсь? – з-під лоба дивлюсь на нього.

- А ти постарайся. Я в тебе вірю.

- А ви певні, що ця дівчина справиться? – й собі занив гість.

- Метр Денір, я ж не вчу вас, як вам робити вашу роботу…

Й чоловіки обмінялися якимись своїми загадковими поглядами.

- Гаразд, чекаю вас на вулиці, – кинув мені той метр Денір.

А я ще раз глянула на магістра. Той невдоволено смикнув верхньою губою й питання я залишали при собі. Коротко кивнула та пішла за своєю сумкою.

На вулиці панували гуляння. Розгорнуті ярмарки, вулична їжа, вистави посеред відкритого неба, дитячий сміх, заклики спробувати тільки у них щось вкрай ексклюзивне…усе вирувало життя та галасом. Тож, коли завернули на якусь тиху вуличку, аж видихнула від полегшення.

Добротний будиночок виглядав якось навіть непримітно посеред буйної зелені, але часу на озирання у мене не було, бо метр Денір, нарешті зібрався посвятити мене в суть справи.

- Отже, так! – зупинив він мене. – У нас виникла проблема з майстром ілюзій…

- А про цю проблему детальніше, будь ласка.

- Майстер Джур…

І я мало не застогнала. Слава бігла вперед цього майстра Джура. Так, його роботи були ідеальні, з глибоким сенсом, з об’ємом з тонкими гранями…та нестерпним характером самого майстра. А!!!Та, щоб тебе мензуркою прибило! Але усі свої побажання тримаю міцно при собі…

- І, що з майстром Джуром? – змусила себе виштовхати слова.

- Інколи у нього таке буває, він занадто захоплюється і не завжди може повернутися до нашого світу. Але цього разу … щось не так, – як заєць, петляв він з відповіддю. – А на свято сам правитель відвідає наш виступ.

Хотілося вилаятися. Сердито і гучно. То явно не моя область вмінь. І проблема, судячи з усього, буде складніше, аніж собі уявляє метр Денір.

- Я вас проведу, – поспішив відвести від мене погляд метр.

Припекла його спину злобним поглядом й почовгала слідом.

В кімнаті куди мене привів метр, панувала суцільна темрява, лише тремтливий вогник свічки якось розганяв той морок. Сам майстер Джур сидів у кутку, заховавши обличчя на колінах.

- Джур, тут … е-ее, цілителька, – муркнув метр Денір.

- До всіх лихих, цілительку! – буркнуло худе тільце.

- Я вже там була, – огризнулася я.

Голову майстер ілюзій таки підняв й скосив на мене погляд. Полопані капіляри в очах робили його чимось схожим з упирями. Ну, якщо його кусали упирі, то сподіваюсь, що вони вижили…

- Чого треба?

- Назад у свою лавку й чашечку чаю, – врубала я правдоньку.

- Ну так вали.

- Та тільки на ваш дозвіл і чекаю.

А от чого я не чекала, то це що він підірветься зі свого місця й за мить виявиться надто близько біля мене.

- Ой! – видихнула я майже йому в губи.

На мою спокійну реакцію в очах цього майстра, щоб йому ваги на ногу впали, навіть блимнуло здивування. Та можна подумати…Наче до мене приходять спокійні та адекватні люди й нелюди. Ніт! Спочатку вони тягнуть до останнього, а вже коли хвіст відвалюється біжать до мене. Бо вони ж великі…перевертні, вампіри, відьмаки…потрібне підкреслити й не гоже їм бігати по людських лікарнях. А до мене в самий раз. А що? Бабка була відьмою. Мама відьмою. А я цілителька…Тут явно щось пішло не так. Але яка різниця, якщо вони завжди ходили в цю лавку? Слів не вистачає! А від родичів мені переважно дістався паскудний характер. Й тут найголовніше, за краї не заходити, а то і сонцю місця мало, коли вже мене допекли.

- Так, що турбує? – заглянула я в чорноту його зіниць.

- Ти дратуєш, – скривився майстер.

- Ти мене теж не тішиш.

- То я це, певно, піду, – булькнуло від дверей.

Й ми обоє з майстром в унісон повернули головну на метра Деніра, який сором’язливо тулився до дверей.

- Стояти, – гаркнув майстер Джур. – Чого вона тут?

- Ти ж не можеш навіть з кімнати вийти, – бовкнув метр і в його очах трішечки визрів жах.

Магістр смикнувся й від відчуттів, що його переповнювали у нього навіть верхня губа задерлася й оголилися зуби. Звичайні зуби, нічого видатного. Може трішечки кривенькі.

- Я сказав ніяких цілителів, провидиць, відьом, медіумів чи інших шарлатанів, – рикнув розлючений магістр ілюзій.

- Гм! Потужний список. І чим вони вам усі так не вгодили?

- Своїм існуванням, – зашипів він, що той дракон в якого тирять золото.

- Ну не знаю, ви може з межами попрацюйте, толерантність підкачайте, а то все ж ми етнічно строката мультикультурна країна й маємо проявляти неабияку терпимість до різноманітних рас.

О, тепер увагу я привернула обох чоловіків й вони з однаковим виразом «що за дурня» витріщалися на мене.

- То в чому ваша проблема? – знову взялася я за своє.

- Моя проблема?! – відірвав він погляд від мене та перевів погляд на щось позаду мене. – То тобі показати мою проблему, – нервовий смішок злетів з його губ.

- Джур?! – перелякано крикнув метр Денір.

Й переді мною розгорнулася безодня, з розкішною кристально чистою пітьмою, насиченою самотою та крижаним відтінком жаху. Мій подих перехопило. Тіло скам’яніло. Нескінченна глибина перед ногами, сміливо запускала пазурі дикої паніки, розкривалася ультрамариновою моторошністю, солонуватими мазками лягала на губи й страхом вигупувала у скронях. Моїм таким знайомим страхом. А солонуватий присмак на губах скоріше за все від того, що я прокусила губу.

От же, гоблін! Та щоб тебе упирі залюбили! Щоб ти загубився у лісі з перевертнями! Та, щоб тобі ельфійка вишуканої крові тещею дісталася! Ілюзіоніст недороблений! Злість трохи дала змогу видихну…і я судомно втягнула повітря. В грудях запекло. Змусила себе ще раз вдихнути та видихнути.

Усе не насправді. Усе ілюзія. Але приб’ю я цього потороченого дуже навіть реально. Як тільки зрозумію, як звідси вибратися. Бо це явно не один мій страх… А от комахи… Не думати… Тільки не думати про це… Не…. Та бодай його! Ось і вони! Чорні, мохнаті, з купою ніг і всі біжать до мене…

А я не могла подумати про чоловіка своєї мрії? Або про відпочинок десь там в заморських країнах? Ілюзія. Це все мені здається. Усе неправда. Але чого ж у них такі великі ноги???Я з цим впораюсь. Це все плід моєї уяви. Безодня за спиною. Жуки попереду. Що за біда в моїй голові живе?

Ну і? Навіщо тобі стільки медитацій, коли знову не можеш дати раду своїм емоціям? Доволі єхидно так поцікавився здоровий глузд. Дихання…глибоко вдихнути та повільно видихнути. Ще раз. Мої емоції. То все мої емоції. Яким я можу дати раду. Знову вдихнула й видихнула.

Виверна! Щосили спробувала уявити той, до спини, дратівливий крик. О, кілька хвилин того звуку і я швидко розпочинала розуміти, що мої проблеми не такі вже й проблеми. Крик не уявлявся, а от жуки дуже навіть…

Задушу! Точно! Я зараз задушу цього недобитого ілюзіоніста! Та й потому. А де він? Чого це я тут одна? Й, видно, жагуче бажання прибити це непорозуміння було занадто сильне, бо раптом картинка замерехтіла й на її місці утворилася нова…

Ніякої прірви чи жуків. Просто сад з таким затійливим підбором рослин. І? В чому халепа? А далі перед моїми очима розгорнулася картинка, малюк рочків п’яти й батько який спочатку верещить, а потім розпочинає лупити малюка. Я смикнулася. Надто неочікувано. І дитячий крик відразу змушував втрутитися.

Але картинка знову попливла. Тепер малеча і старший брат чи друг. Він насміхається й кричить до хлопчика, що він слабак, що у нього ніколи нічого не вийде. Мить й біля цієї парочки виринає довга тінь з пазурами, зі щелепи капала слина й та тінь швидко матеріалізувалася та схопила старшого хлопчика. Дикий крик накрив, мов валом води з якого неможливо виборсатися. Серце заходилося в шаленому ритмі, емоції душили. Лише розум пригрітий тугою від цього емоційного свавілля, скромно пискнув, що час завершувати ілюзії. Думка цінна. Перевела погляд на малюка…

Але відреагувати я не знову не змогла, картинка перемістилася, цього разу підліток, такий цибатий в довгій, аж до п’ят свитині. А з ним бундючний чоловік який щось втуровує йому, юнак заперечливо хитає головою, в його очах страх, але той не зважає, він просто примушує хлопця і знову, як тоді викид магії. Довкола чоловіка закружляла тонка постать жінки з іклами замість зубів. Чоловік кричить, юнак панікує, але очікувано усе завершилося погано. Та, щоб їм горгона ночами снилася!

- Джур! – стиха позвала я юнака.

Той смикнувся, закрутив головою й зустрівшись зі мною поглядом завмер й судомно ковтнув.

- Це не твоя провина. Магія ілюзіоніста, вона складна, рідкісна й маловивчена. За старими повір’ями зачатки цієї магії могли пробудити якесь потрясіння, біль, страждання. Ти не картай себе. Твої провини тут немає. А жорстокість твого батька – це тільки жорстокість твого батька. І усі його покарання не залежать від того наскільки ти будеш чудовим сином. Твій батько просто тиран. Йому подобається робити боляче, принижувати тих, хто слабший, знущатися з тих, хто не може дати відсіч. Мені дуже шкода, що тобі довелося це все пережити. Те, що сталося з тим юнаком, то нещасний випадок. Ти був не в тому віці, щоб усвідомлено нести за це відповідальність. Це майже, коли він хотів на скелі тебе штовхнути, але ти спотикнувся, а він впав зі скелі. Розумієш? Про твого наставника, я ж правильно розумію, той неприємний чоловік вчив тебе? Він дорослий, він наставник і він повністю несе відповідальність за все, що трапилося. Джур, твоя дорога до майстра була терниста, але ти майстер, ти вже не той малюк над яким знущався батько, ти не та дитина, яка зазнала залякувань від старшого хлопця, ти не той юнак, якого можна було примусити. Ти особистість. Горда. Обдарована. Впевнена. Талановита і вільна. І тільки ти можеш впливати на свої думки, почуття й ти вирішуєш чиї судження для тебе є важливі. Джур ти сильніший, аніж тобі здається. Цей жах він вже закінчився. Він завжди закінчується. Не рви собі серце. Відстежуй моменти, коли тебе накриває ступор, страх, апатія й намагайся перемкнути себе, займись простими діями, поприбирай, приготуй їжу, виконай якусь фізичну роботу. Я тебе прошу, повертаймося. Тепер глибоко вдихни, затримай дихання й повільно видихни. Повтори ще раз….

Щосили я намагалася заспокоїти цього наполоханого своїми відчуттями хлопця. Шкода, що я не менталіст. Мені доступне фізичне тіло, але аж ніяк не та тонка душевна структура. Тут я, як дракон в істинній іпостасі у кухонній лавці. А він наче й слухає мене, але на його мармизі такий дивний вираз обличчя, що гублюсь у здогадках до чого ця, злидня нелякана, дотліла у своїх емоціях. Іч, захотілося їм ілюзіоніста на свято, а чогось безпечнішого не знайшлося? Там скажений перевертень, пограбований дракон, розлючена чорна відьма…

Й поки емоції розгойдували тезу «ми всі помремо», розум теліпався міркуваннями «а я казав», почуття заходилися від жалощів до того маленького переляканого хлопчика, картинка знову попливла. Я навіть не відразу усвідомила, що знову стою посеред тієї кімнати, а на мене злобно витріщається це тимчасово непорозуміння на ім’я майстер Джур. І руки якось самі потягнулися до його шиї. Каскад емоцій зі здивування, шоку та переляку в його очах зумів навіть потішити моє его.

- Ще раз таке втнеш і я тебе відправлю в таке місце, яке й сонця не бачили, – прошипіла я прямо в ті до краю здивовані очі, на дні яких вигравало збентеження.

- Я нічого не робив,– нахабно пискнуло це чудовисько.

- Це я поки нічого не робила, – запевнила я його.

- І, що зробиш? Наскаржишся? – з викликом в очах глянув він на мене.

- А ти пам’ятаєш, яке у нас післязавтра свято? – лагідно усміхнулася я.

І дурнуватий вираз обличчя тихесенько збіг з його обличчя. Ага! Демографічну кризу правитель гарно так придумав як розв’язати. На святі, самотня жінка могла обрати будь-якого самотнього чоловіка та взяти з ним шлюб. А жінка, що народжувала дитя отримувала неабияку підтримку від імперії.

Ну бо спочатку якісь дурні влаштовують полювання на відьом, а коли доходить до істини, що усі жінки відьми, то уже і маємо величезні проблеми з феноменальним перебільшенням чоловічої статі над жіночою та загалом проблему з самовідтворення населення. Народжуваність в імперії розпочала стрімко падати й це мало приголомшливий вплив на суспільство. Як результат паніка та квапливі рішення, як змінити ситуацію. Спроба насильно видавати дівчат заміж не увінчалася успіхом, бо різко виросло число смертності, а магічки так і зовсім перестали народжувати дітей. Ну і вигадали свято Солейн.

- Не посмієш! – підтиснув він губи.

- Тоді не соромся й дай мені можливість виконати свою роботу й стабілізувати твій фізичний стан. Твоє шалене серцебиття я чую звідси.

- Та щоб тобі!!! Не лізь до мене зі своєю магією.

- Бачу, ти щосили прагнеш стати моїм чоловіком, – хмикнула я.

- Ні! – гаркнув він.

Все, далі затягувати його муки вибору я не стала. Підійшла. Смикнувся від мене. В очах заграла паніка. Щось я вже усіх ненавиджу. Й цього крученого ілюзіоніста особливо. Що ж так все складно? Шарахнути його якимось заспокійливим чи що? Чого з цими людьми одні проблеми? І допомоги потребують і бояться до сказу? Люблю тварин. Він телепень, а я навіть не можу йому про це сказати, що цей гонористий йолоп ще й хвоста підніме. Я чемна. Ввічлива. Я цілитель. Принцип моєї роботи не нашкодь. Але відьомські коріння дико ржуть й підкидають прості варіанти розв’язання проблеми, найскромніше з яких закопати цю талановиту коштовність на метра два. Тепер уже дар цілительства б’є себе в груди й волає, що нізащо, він пацієнт у нього травма. В мене вже теж може травма від цього пацієнта…але він ще живенький і місцями навіть здоровий. Бувають миті, коли ти дуже добре розумієш, якби гарно було жити без цього дуалістичного поєднання цілительства і відьомства. Але природа на швидке знищення своїх творінь відреагувала потужно й всучила мені й те й інше. Та за що?

Тримай себе в руках! Тримай себе!!! І як тільки цей проклятий ілюзіоніст знову розпочав провалювати мене в ілюзії хлопнула його заспокійливою магією. Халепа! Не домовилися. Чорнесенький відьомчик всередині мене задоволено потер лапками, білесенький цілитель у розпачі заломив ці лапки. Закотила очі на цей цирк. Проігнорувала все і взялася за нормалізацію фізичного стану пацієнта.

- Ще слово і вліплю закляття оніміння, – поспішила попередити, коли він щось нерозбірливе пискнув.

Щось роботи виявилося більше, аніж я очікувала. Хронічний стрес і нерви перетворили усі його клітини на натягнуті дроти. Сиділа, розплутувала. Коли закінчила вже й сама була вичавлена, наче по мені дракони стрибали. Але загальний стан цієї творчої халепи на ніжках явно покращився, уже й нездорова блідість зникла з його обличчя, а організм не погрожував відкинути кігті. Додому я повернулася змучена, але з тугим гаманцем. І це дещо примирило мене з цією реальністю. Гроші вони все ж заспокоюють…

На свято я все ж неохоче, але виповзла. Та хто б мені дав його проігнорувати? Виступ майстра ілюзій перевершив усі очікування. Грандіозне видовище, яскраве, колоритне, феєричне. Й тиша усього натовпу коли до магістра Джур підійшла вампіреса клану Нічної лілії й привселюдно запропонувала йому стати її чоловіком. Шок магістра тяжко передати слова. Мені, здається, я звідси чую, як його серце намагається пробити ребра.

- Я … я … - лепече щось собі під ніс. – Я вдячний за честь. Але я вже обіцяв іншій жінці. Цілителька Йолана ...

І чого я таки зовсім не очікувала, що ця талановита гидота вимовить моє ім’я й вся увага натовпу перемкнеться на мене. Та щоб тобі вже життя беладону жерти! Й поки вже я сама пережовувала той шок, магія майстра розпочала розпливатися й по кутках замаячили ще ледь видні фігури.

Його дихання вже з чутним усім хрипом виривалося з грудей. Драконячий хвіст! Й натовп ще не зрозумів, що відбувається, але завмер. Так недобре завмер.

- Так! Майстер Джур, погодився стати моїм чоловіком. Пробачте вампіреса, – й свій погляд я перевела на майстра, усім своїм виглядом намагаючись його заспокоїти.

Він часто заморгав. Цей парубчина або себе зараз опанує, або ми всі помремо. Ні на мить не відпускаю його погляд майже змушую його в унісон з собою глибоко вдихнути, затримати дихання та повільно видихнути. Дихає. Й неохоче, проте розмиті фігурки монстрів розчиняються. Й поки ми зайняті справа по порятунку людства і не тільки, натовп трохи з полегшенням видихає й майдан запалюють підбадьорливі крики. Як тільки зникає небезпека, полегшено видихаю, спостерігаючи, як і магістр та відповідальний за безпеку імператора й собі мало не чоло витирають. Гарне вдалося свято…

Під вимогливі крики йду до Джура й беру його за руку. Й хоч зовні він наче вже повністю опанував себе й на його губах бавиться глузлива посмішка, його пальці тремтять.

Наш шлюб благословляє сам імператор. Овації! Шал! Ми йдемо звідки під прицілами тисячі поглядів. Один лише ілюзіоніст старанно уникає мого погляду. Славно сходила на свято. Нічого сказати.

У крихітній комірці нерви у майстра Джура здають.

- Я не хотів … Вона … Я … не міг … – уривками виривалися слова та дихання.

- Джур, дивись на мене. Все гаразд! Від цього рішення кінець світу не настав. І ти правий. Клан Північної лілії не той клан в який би хотілося потрапити. Тому твоє рішення вірне. Поїхали додому, а то під твоїми дверима занадто багато охочих лізти в наше життя. А?

- Приб’єш, як і обіцяла? – розтягнув він губи в посмішці.

- Толку? Вечерю приготую й пошукаю плюси несподіваного заміжжя. Вже один бачу, від мене точно відстануть з вимогою ощасливити когось шлюбом й в мене буде більше часу, щоб працювати у лавці.

- А я?

- Теж пошукаєш плюси й спробуєш насолодитися новим статусом. Бо я сильно не прихильник драми. І волію від життя отримувати задоволення.

- Гадаєш, вийде?

- Якщо постараємося, то все буде добре.

- Гаразд. Ходімо. Але я думав, ти мене приб’єш…

- Ой, не спокушай, – промимрила собі під ніс.