Купальське вогнище

Тілі-лінь-тілі-лінь…вирвав мене з полону снів звук вхідного виклику. Сонна я намацала свій телефон під подушкою і потягнула іконку зеленої слухавки.

- Доброго ранку, моя киця! Корів вже подоїла, худобі їсти дала, бур’ян посапала? – кепкувала з мене мама.

- Ага – позіхнула я, потягуючись у ліжку. – Доброго ранку! Як ти? Що нового?

- Як завжди, на роботі. Ось вирішила зателефонувати та привітатись зі своїм сонечком. Чим займаєтесь з Наталкою? Ходили гуляти? – заінтриговано запитала мама.

- Ага, якби ж то, - муркнула я. – Весь вечір просиділи вдома, переглядали «Щоденники вампіра». Чим ще тут можна зайнятись?

- На річку сходи, покупайся, засмагай, а то диви яка бліда! Літо надворі, а ти вже й сама, як ті твої вампіри.

- Ну мам, ти ж знаєш що не люблю я в річці купатись. Бррр, - я вся аж стрепенулась, як уявила. - Вода брудна, не то що на морі.

- А ти не купайся! Вийди, пройдись, може з кимось познайомишся…

- Ну мам, ти знову про своє, - зітхнула я. - Сьогодні ввечері ми до речі йдемо гуляти.

- О чудово! А то все сидиш в хаті невилазно. Вже до подружки в село поїхала, і там з книжок не вилазиш. Ти молода – тобі потрібно веселитись, гуляти, з однолітками спілкуватись. Куди йдете?

- Не повіриш, - засміялась я, - на річку. Сьогодні день літнього сонцестояння. Місцеві влаштовують народне гуляння на березі річці, на кшталт Івана Купава.

- О цікаво! Розкажи мені завтра як погуляєте. Ну все, цьомаю і маю бігти, поки начальниця не побачила, що я не на місці. Я вийшла на вулицю з тобою побовтати й на сонечку погрітись. Ще раз цьомаю, люблю, бувай!

- Люблю тебе, мам! До завтра!

- Весело погуляти!

Я натиснула на червону кнопку відбою і почала перевіряти свої сторінки в соцмережах. Провалявшись так з пів годинки, я вирішила що вже час встати й поснідати.

На кухні з телефоном в одній руці й кухлем кави в іншій сиділа Наталка – моя одногрупниця та подружка, весела, кмітлива, жартівлива – одним словом класна дівчина; ми з нею легко здружились на останньому курсі, коли всі групи переформували й нас перетасували між собою.

- Привіт! – посміхнулась мені Наталка. – Чайник ще гарячий, мама нам млинців насмажила. Сідай пригощайся. З маминим фірмовим полуничним варенням м-м-м смакота.

- Привіт! Дякую! У твоєї мами – все смакота! Я у вас так відгодуюсь ще, що й моя рідна мати мене не впізнає.

- На гадюці сало не росте, - пожартувала Наталка.

- У-у-у – показала я язика подрузі. – Дивись, через вогнище не стрибай, а то згориш, грішним ділом, відьмочка моя!.

- А ми разом стрибнемо, Ульянко, - підморгнула мені подружка.

- Які у тебе плани на день? Може щось допомогти треба? Ти кажи, мені не важко. Всі працюють, а я як той хрущ.

- Відпочивай! Ти в гостях. Та й ніякої роботи на сьогодні в мене немає, на городі вже впоралась. Поснідай і підемо до магазину. А під вечір підемо до річки, святкувати починають о 12, але вся движуха розпочнеться, коли спека спаде.

- Ок, - кивнула я та накинулась на тітчині Валіні млинці. Оце смакота.

Мені подобалось гостити у Наталки та її батьків – тітки Валі та дяді Колі. Вони були привітні, милі та прості люди. Зустріли мене як рідну, хоча бачили вперше. З ними було приємно та комфортно, ніби приїхала в гості до далеких родичів.

Та сидіти без діла було нудно. Піти в селі особливо немає куди – тільки річка, пошта, магазин та місцевий клуб, який переробили в кафе для молоді. Ну як кафе, місцевий генделик, де збираються підлітки та п’ють пиво чи енергетик. Не скажу що я така гуляка (як ви вже, мабуть, здогадались - я домосідка), але коли приїздиш в нове місце то хочеться чогось цікавого та нового. Від сьогоднішнього свята я не чекала чогось такого «вау», але як Наталка запропонувала піти, я відгукнулась охоче. Все ж таки – я за будь-який кіпіш – головне без алкоголю та дурощів.

Як наближався вечір ми почали наші дівочі приготування: душ, макіяж, зачіски та гарне вбрання. Село – не село, де б ти не була ти маєш виглядати як королева!

Коли ми прийшли до річки, святкування вже почалося. Посередині левади стояло прикрашене стрічками та квітами купальське дерево, навколо якого молодь та діти водили хоровод під сучасні українські пісні.

Осторонь місцеві торговці розклали свої намети та пропонували на продаж прохолодні напої, смаколики та сувенірні вироби на згадку. Люди прогулювались левадою та вздовж берегів річки, спілкувались або стояли осторонь групками та споглядали, як гуляє молодь. Лунав веселий сміх – дітвора ганяла в натовпі, часом підбігала до купальського дерева, смикала за стрічки, за що отримувала зауваження від дорослих.

Всі були ошатно вбрані, голови дівчат прикрашали віночки з польових квітів. Ми з Наталкою також сплели собі по віночку, після того, як повернулись з магазину. Мій вінок прикрашали різнобарвні квіти мальв, блакитні волошки, тендітні ромашки, незабудки та любисток – все що знайшла на городі у Наталки. Перед виходом, ми зробили мільйон фото (як сказав дядя Вова) та виставили в соцмережі з хештегом русалки.

Ми походили в натовпі в пошуках Наталчиних друзів і приєднались до них. Я була знайома з деякими до того. Дівчата та хлопці вже купили собі по банці з пивом (можливо і не по першій) та весело спілкувались. Наталка пішла й собі щось купити, я відмовилась – не люблю випивати в нових компаніях.

Попри це, мене прийняли дуже привітно, особливо хлопці. Я намагалась більше спілкуватись з дівчатами й менше звертати уваги на хлопців. Косі погляди їх подруг неоднозначно давали мені зрозуміти: «Руки геть! Він мій! А то патлі тобі повириваю, курво, ти городська!». А я своїм довгим та густим волоссям русявого кольору з рудим відливом пишаюсь та дорожу.

Тим часом гуляння набувало обертів. За кілька метрів від купальського дерева було заготування для купальського вогнища. Коли стемніло, ми всі зібрались навколо нього, староста села виголосив промову і привітав всіх з літнім святом кохання та сонцестояння. Далі урочисто першим підпалив одну з колод. До старости приєднались інші організатори та вже через кілька хвилин всі зачаровано дивились на вогняний стовп, що стрімко та несамовито підіймався в небо. Гуляння продовжилось.

Після того як колоди прогоріли й лють вогнища стихла, почалися змагання і хизування серед місцевих хлопців: хто перестрибне через багаття якнайвище та якнайдалі. Закохані пари, взявшись міцно за руки, перестрибували через палахтючу купу хмизу, щиро вірячи що тепер їх кохання триватиме вічно.

Ми з Наталкою вирішили проробити цей ритуал разом. Взяли одна одну за руки та, сміючись, поскакали через вогонь, мов ті молоді кізочки.

Настав час пускати вінки по воді. Я багато чула про цю давню українську традицію ворожіння по телебаченню та читала у книжках, але сама ніколи такого не робила. Тому я була сповнена нетерпіння та якогось незрозумілого відчуття захвату та ейфорії від того, що мало відбутись. А що такого мало відбутись? Та власне нічого особливого: дівчата знімуть вінки та спустять їх на воду і всі будуть спостерігати, як вони попливу…якщо взагалі попливуть.

Як кажуть в народі, якщо вінок пливе добре, дівчина вийде заміж, якщо крутиться на місці – то ще дівуватиме, а як потоне – взагалі заміж не вийде. Також кажуть до якого берега вінок пристане – там і її суджений.

Чи вірю я в це? Ха! Насмішили! Певно що ні! Але десь глибоко в душі щось в мені дуже хотіло, щоб мій вінок поплив.

Музика затихла і ми попрямували до берега під спів народної пісні.

- Будь на сторожі! Наглядай за своїм вінком! – прошепотіла мені на вухо Наталка.

- Чому? – здивовано спитала я.

- Щось мені підказує що Гліб хоче спіймати твій вінок. – Сказала подруга і кивнула в сторону одного хлопця з нашої компанії, який весь час поки ми гуляли не відходив від мене, стріляв чорними очима та кидав не двозначні жарти.

- Ну й що? – глянула я в сторону Гліба і тут же відвела погляд, оскільки хлопець хитро мені підморгнув.

- Є така традиція та прикмета, що якщо хлопець спіймає вінок коханої дівчини, вони будуть довіку разом або вона безтямно в нього закохається. Це лише прикмета, але чи потрібно воно тобі? Гліб ще той бабій.

- Окей, буду насторожі. Дякую!

Нахиляючись до річки, щоб опустити вінок, я краєм ока побачила, як Гліб проштовхується в мою сторону. Не знаю чому, але я стрімко випрямилась і почала пробиратись через натовп в протилежну від нього сторону. Задки-задки й потроху я вийшла з юрби дівчат. Гліб помітив мій маневр та змінив траєкторію свого руху. Я пришвидшила рух і майже побігла до групки дерев вкінці левади, сподіваючись заховатись в очереті чи кущах. Я присіла в густій та високій траві, затамувала подих, поки Гліб пробігав повз, шукаючи мене. На щастя він мене не помітив. Коли він пішов, я зітхнула з полегшенням, вирішила перечекати ще хвилинку та повернутись до своїх.

Але спочатку можна й запустити вінок на річку. Чому б не зробити цього тут? Місцина ідеальна! Верби похилились над рікою мов казкові феї, які вирішили пополоскати своє волосся у тихих водах. П’янкий аромат трав переплюне будь-яку салонну арома терапію. І вода…поверхня води, мов оксамит, зваблювала своєю м’якістю. Не вистачало лише співу соловейка для повної ідилії.

Та й він би здався карканням ворони у порівнянні зі співом, що лунав поряд. Я стала прислухатись та тихенько навшпиньках йти на спів. Таких чарівних звуків я ще ніколи не чула і присягаюсь що жодна жива людина також. Ніби хор ангелів зійшов на землю провести репетицію. Мені біло цікаво подивитись: хто так божественно співає і висловити своє захоплення. Я просувалась все ближче, спів ставав все чіткішим та гучнішим, вже можна було розчути слова – це була якась народна пісня.

Раптом пісня обірвалась і один з чарівних голосів жваво промовив:

- Ой, набридло вже! Нумо заспіваємо щось із репертуару Ольки Полякової!

- Леле, ти знову за своє? Чому ніколи не можна посидіти, як батько вчить?

- Ну Мареночко! Ну рибонько! Будь ласочка! Свято ж сьогодні, чи як?

- Ох! Чи всі хочуть сучасне?

У відповідь роздалось гучне веселе «так»:

- Полякову! Полякову! Полякову!

- Добре! Грезо, починай!

- Яку саме?

- Мою улюблену – «Королева ночі»

На той момент я вже підібралась досить близько, щоб бачити тих, чиї голоси чула. Й одразу зрозуміла, що підглядаю не за звичайними людськими дівчатами. І такий же був їх спів. Куди тій Поляковій до їх голосів.

Я не була певна хто саме був на галявині – русалки чи мавки. Їх було приблизно п'ятнадцять-двадцять дівчат (поки називатиму так). Точно порахувати не вдавалось, красуні постійно рухались: підстрибували, танцювали, крутились – бавились, одним словом, як маленькі діти. А те що вони були красуні – це не викликало сумніву. Всі як одна стрункі та тендітні. Їхня шкіра ніби випромінювала синє сяйво та в одно час була прозора, як сльоза. Місячне проміння вигравало у довгих русявих косах з зеленими пасмами. Щось потойбічне було в кожному їх русі. Помахи рук були плинні наче плескіт хвиль об берег. Ніжки тонкі та бліді ніби й не торкались землі зовсім.

Не було ніякого порядку в їхньому русі. То вони збирались гуртом та шепотілись, то розбігались навсібіч, то знову збирались до купи, співали та водили хороводи.

Весь цей час я завмерла навприсядки в очереті, не вірячи своїм очам та не наважуючись вийти до них.

- Дівчат, а йдіть-но сюди мерщій! – я аж підстрибнула на місці від переляку, коли ці слова пролунали прямо наді мною.

Я підвела голову, щоб побачити смарагдові очі на вродливому блідому обличчі, які з цікавістю поглядали на мене. Я спробувала втекти та марно – навколо мене зібрались незнайомки та пустотливо посміхались.

- Яка гарненька! Яка миленька! Яка ж вона гарнюсінька! – гомоніли дівчата. – Що ти тут загубила у кущах, пустунко? Звідки ти така взялась? І давно ти тут?

- Я...я…- почала я слабким тихесеньким голоском, - я тут ховаюсь від Гліба. І до вас мені діла немає! – зухвало продовжила я. – Та й взагалі мені вже час йти, на мене друзі чекають.

- Ха-ха-ха! Не Гліб часом? – засміялись красуні.

- Він також.

Я випрямилась у весь зріст і нахабно почала прокладати свій шлях через юрбу дівчат.

- Постривай!- почула я владний голос позаду себе і стала як вкопана, несила зробити ні кроку. – Розкажи нам хто ти і що тут робила.

Я обвела поглядом дівчат і розповіла все що їх цікавило: про себе, святкування на леваді і як я втікала від Гліба.

- Ой чудні ці люди! – сміялись вони з мене. - Навигадують собі казна-що, а потім вірять у всіляку маячню.

- Погоджуюсь – це справжня маячня. Навіть не розумію, що на мене найшло в той момент.

- А ти кмітлива! Розкажи про цьогорічне гуляння. Ми не ходили – тато заборонив, наказав тут день сонцестояння відзначати.

- Так ви селянки? – здивувалась я.

- Ха-ха-ха! – знову засміялись красуні. – Не зовсім.

- Тоді хто ви? – на пряму запитала я.

- А ти хочеш сказати що сама не здогадалась? Ну кажу! Що думала, коли в кущах за нами підглядала?

- Ви дуже вродливі! Прямо нереально! Я ніколи не бачила таких, як ви, навіть на фотошопних світлинах в Інстаграмм. Ніби мавки чи русалки…- коли я це говорила, дівчата перешіптувались, посміхаючись одна одній. – Але всі знають, що то вигадка. Так хто ж ви?

- Ти сама відповіла на своє питання. Ми – русалки, дочки Водяного.

В мене перехопило подих.

- А чи знаєш ти що чекає на людину, яка нас пострічала?

- Втопите. – ледь видавила я із себе.

- Ну чому саме втопимо? – мовила русалка, яка зупинила мене. В неї був владний голос та сталевий погляд. Мабуть, вона була серед русалок головною, тому що всі інші прислухались до неї та тулились, як до мами чи старшої сестри. – Можемо й відпустити. Все залежить від тебе. З яким наміром ти до нас прийшла, чи чиста твоя душа…і ще одна умова.

- Ви вже знаєте, що я випадково сюди прийшла. А душа…тільки Богу видно, яка вона в мене.

- Помиляєшся! – сказала інша русалка. - Ми – русалки - людей наскрізь бачимо. І тебе також. Чиста ти, як роса. Щира та справжня, помисли твої чисті, в них немає ні заздрощів, ні злоби. Отже, залишилась лише одна умова.

- Яка?

- Відгадаєш загадку – ми тебе відпустимо, а ні – будеш нашою сестрою довіку.

- Загадуйте! – сказала я, не вірячи в те що можу відгадати.

- Ну слухай:

На вербі сидить не птиця

А краса-коса дівиця

Ніжно-солодко співає

Хлопця в хащу зазиває

Зачарує, сп’янить

І на дно заманить.

- Русалка. – непевно відповіла я.

- Так, вірно! Ти вгадала! Молодець! – загомоніли русалки. – Можеш йти, якщо хочеш, але спочатку розкажи що на леваді було.

Поки я розповідала про купальське дерево, вогнище, хороводи та інші деталі свята, русалки обступили мене ще тісніше та вивели на галявину. Там кожна з них підходила, торкалась до мене, проводила по волоссю або встромляла в пасма квіти. Вдовольнившись моїми відповідями на їх розпитування, старша русалка, яку звали Марена, сказала:

- Нічого не змінюється, роки йдуть - а люди все такі ж. Куди ж їм до нас братись.

- Покажемо, дівоньки, як справжнє свято Купава треба святкувати!

Марена, зробила помах рукою та вмить посередині галявини з’явилось величезне блакитне вогнище. Воно було вище за купальське на леваді та могутніше. Полум’я лазурного, волошкового та смарагдового кольору підіймалось до неба, люто та несамовито, наче це був звір, якого довго тримали у клітці. На кущах та деревам замиготіли чарівні вогники та заспівали пташки, не повірите – хором, ще й добре знайому мені мелодію, але як не намагалась не можу пригадати яку. Точно щось із сучасної попси.

Русалки почали дикі танці: стрибали через вогнище, вигукували незрозумілі мені фрази, схожі на закляття, підстрибували та зависали в повітрі, кружляли по галявині в несамовитому танку.

Наче сп’яніла від їх руху, я підійшла ближче до вогнища і зачаровано дивилась як танцюють полум’яні стовпи. Раптом мені здалось, що всередині вогню я бачу вродливого молодого чоловіка. Я чітко розгледіла його обличчя. Особливо закарбувались в пам’яті живі брунатні очі, що ніби посміхались мені.

Це тривало якусь мить, але це було настільки реально, як ті русалки, що скакали довкола.

- Наше багаттячко – чарівне. Якщо довго на нього дивитись, то можна побачити свою долю. – Підійшла до мене Леля – маленька тендітна русалонька, яка вирізнялась своїм бешкетництвом. – А також воно цілюще та очисне. Стрибни через нього і всі хвороби, весь негатив, як рукою зніме.

- Смієшся з мене? – спитала я. – Воно ж висотою у двоповерховий будинок. Я згорю як та соломинка.

- Не бійся! Повір мені! Стрибай! Можемо разом, для першого разу.

Леля взяла мене за руку і побігла до кострища, тягнучи за собою. Пручатись не було сил та бажання, все що не казали мені русалки я сприймала та робила як під гіпнозом.

Ми розбіглись і стрибнули в вогнище. Так, у вогнище. Тому що воно було величезне і перестрибнути його за один раз мені не вдалося. Та вогонь зовсім не обпікав, а навіть пестив мою шкіру. Швидко відштовхнувшись від землі чи від жару, я виринула з багаття, ніби народилась на світ. Це були неймовірні відчуття свободи, легкості та чистоти.

- Хочу ще! – закричала я і побігла на друге коло.

І мене закрутило…не помітила як, сама гасала по галявині: стрибала, підтанцьовувала, перестрибувала через вогонь, сміялась та кружляла з русалками.

- Бажан! Бажан! – загомоніли мої нові товарки й пританцьовуючи побігли до старої верби, що стояла осторонь від галявини.

- Дивіться якого пана до нас вітром занесло! – пустотливо сказала Леля.

Я побігла до верби разом з русалками глянути на новоприбулого, що ховався на гіллі старого дерева.

Спочатку я помітила м’язисті рифлені ікра ніг, що звисали з гілки дерева і борсались у повітрі. Мій погляд попрямував далі й довше дозволеного зупинився на оголеному рифленому торсі та опуклих біцепсах. Ніколи не полюбляла «качків», але, ой леле, цього красеня я б облизала з ніг до голови. Все в його тілі було ідеальне, нічого зайвого чи надміру. Від самої думки я зашарілась і дуже сподівалась на те, що русалки не помітять мій рум’янець і не засміють мене.

Мужнє обличчя, легка 2-денна щетина, грайлива посмішка на пухких вишневих вустах і зелено-жовті зміїні очі із вузькими зіницями, в одно час лякали та вабили. Цей погляд ніби бачив тебе наскрізь і сміявся з тебе. Хоча рот не видавав жодних звуків. Нарешті ці звабливі вуста відкрились і привітались спокусливим глибоким низьким голосом:

- Вітаю зі святом Купава! Як ся маєте? Ось думаю собі: сумують дівки без тебе, йди Бажан, розваж русалок. А у вас, дивлюсь, поповнення в родині? – і він ледь кивнув головою в мою сторону.

До нього підійшла одна з русалок, здається Греза, і вони почали шепотітись. До мене донеслись лише кілька слів із їх розмови: «облиш», «плани», «наша».

- Хто це? – спитала я Лелю, яка стояла поряд.

- Це наш сусід перелесник Бажан. Тільки не піддавайся на його чари. Всі перелесники ще ті ходоки та Казанови – люблять дівчатам голови дурити. А для людських жінок ще й небезпечні – молодість та життєву енергію випивають. Пішли краще з сестрами далі танцювати.

І вона потягла мене назад до середини галявини, де русалки продовжували свої забави.

Ми приєднались до кола хороводу, який водили дівчата. За одну руку я взяла Лелю і відчула як іншу стиснула сильна велика рука. Повернулась і побачила Бажана. Він посміхнувся мені та підморгнув.

Тоді пам’ятаю лише як мене закрутило-завертіло в шаленому танку. Я не відчувала ні землі, ні свого тіла. Втратила відчуття часу та місця. І лише гарячі зелено-жовті очі та голос, що чарує нашіптував мені манливі слова. Моє тіло стало пір’їнкою і я полетіла.

Десь із далеку я чула сердиті крики русалок:

- Бажан стій! Відпусти її! Вона наша! Не смій!

Чиясь рука схопила мене за щиколотку та потягла донизу. Я почала падати і далі темрява перед очима.

- Знайшов! Вона тут! Непритомна, але жива!

З темряви вирвав мене чоловічий крик. Я розплющила очі і побачила що наді мною схилився вродливий незнайомець. Я лежала на траві на галявині біля річки. Вже світало і було чутно крики перших півні. Чомусь сильно боліла голова та кісточка на нозі.

Я сіла.

- Як ти себе почуваєш? З тобою все добре? Тебе ніхто не скривдив? - сказав незнайомець і зітхнув з полегшенням. - Ну і налякали ти нас – ми тебе всім селом шукаємо вже 2 години.

- Ні. Зі мною все добре! - відповіла я, поправляючи волосся і зазираючи у вже знайомі брунатні живі очі.