Тисяча дверей Юна

— З тисячодвірком!..

— Драконячого благословення!

— З Чаронародженням! Легкої ходи і прямого шляху!..

Сивіл зітхнув і вкотре замислився над тим, як дозволив сусіду по кімнаті вмовити себе прийти на ярмарок. Кожен рік тут панувало одне й те саме галасливе свавілля, від якого закладало вуха, а від кількості всміхнених облич зростав рівень цукру в крові. Люди довкола сміялися, емоційно вітали один одного, частувалися різноманітними смаколиками, а ще виглядали так, ніби прийшли з до-магічної епохи тисячолітньої давності: на кожному другому в натовпі майоріли довгі блакитно-білі шати, а волосся на голові дибки стирчало у різні боки з-під традиційних для того часу прямокутних шапочок. Що не кажи, а не косплеїв Юна в перший тиждень його місяця тільки ледачий.

— Вітаємо з тисячодвірком!..

— Дякуємо, навзаєм!..

Велика головна площа біля Інституту чарів від ранку вже була завалена гастрономічними шедеврами учнів кулінарного факультету. На вітринах, що вишикувалися в ряд вздовж прикрашених кольоровими прапорцями, кульками і квітами вуличок, лежали гарно розкладені їстівні ключі на будь-який смак — від найдешевших льодяникових розміром з мізинець, до шоколадно-горіхових більших за долоню. Поряд гарненьким рядочком обов’язково стояли дерев'яні палички на яких висіли сніжно-білі з цукру голови драконів з блакитними очима-карамельками, або маленькі фігурки ящерів з крилами і хвостом. Звісно, кожен з цих смаколиків мав певні магічні властивості, бо хто-хто, а студенти з кулінарного ніколи не страждали на брак фантазії. Скуштувавши таку цукерку, можна було на цілий день заробити гикавку, чхання чи прищі в найнесподіваніших місцях, іноді — заговорити віршами чи цифрами, а інколи від них на годину виростали носи чи вуха розміром з апельсин. Сивіл завжди тримався від тих експериментальних солодощів якнайдалі, бо його змалечку вчили, що гратися з їжею не можна, тож тутешній кулінарний гумор був і досі лишався десь за межами його розуміння.

— Хочете зустрітися з легендарним Білим Драконом і відчути себе справжнім Юном-мандрівником? — бадьоро закликала людей дівчина-студентка з двома рудими кісками, вбрана у той самий традиційний одяг з шапочкою, що і більшість. За спиною студентки височіла дивна дерев’яна споруда чудернацької форми, що незграбно тулилася між книгарнею і діжками з сидром, — не надто вдало спроєктована і на абияк зачаклована студентами-теслярами. Ганьба. — Наш квест-шинок з радістю до ваших послуг! Всередині ви зустрінетеся з мудрим Драконом, отримаєте свій Перший ключ і поринете у пригоди! За двадцять відчинених дверей ви отримаєте знижку у двадцять відсотків на будь-які напої у шинку, за п’ятдесят — другу страву і напій безкоштовно!.. Гей, студенте, з тисячодвірком тебе! — раптом звернулася дівчина до Сивіла зі страшною посмішкою адепта, який збирався заманити нову жертву до своєї секти. — Не бажаєш спробувати себе в ролі святого Юна? Якщо зможеш відчинити сто дверей у нашому квест-шинку, ми подаруємо тобі святковий мерч: комплект традиційного одягу, зачаклований шоколадний ключ і сувенірні тарілки з Драконом на додачу!

Вона певно думала, що він буде у захваті, та Сивіл не був.

— Ні, дякую.

— Та не бійся, завдання досить легкі, так що принаймні двадцять дверей ти точно подужаєш!

— Дякую, та це мене не цікавить.

— Ну ж бо, не відмовляйся! Гарантую, ти зможеш добре повеселитись!

Сивіл зітхнув. Подивився з сумнівом на той страхітливий шинок, а потім перевів погляд на дівчину.

— Панно, повірте, я зовсім не за ваші завдання переймаюсь. Мене більше бентежить ця споруда і той, хто займався її проєктуванням. У нього явно все дуже погано з просторовою геометрією, фізикою і елементарними розрахунками. Бо без чарів цей сумнівний витвір мистецтва розвалився б ще на початку будівництва. Тому ні, дякую. Так необачно ризикувати головою у вашому закладі я намірів не маю.

Сивіл вже хотів пройти повз, та дівчина раптом почервоніла так сильно, що її обличчя стало майже одного кольору з волоссям.

— Та що ти розумієш! — раптом сердито пирхнула вона. — Це арт-хаус!

— Більше схоже на арт-хаос, де хаосу більше, ніж арту, — скептично зазначив юнак. Хоч його ніхто не просив, та все ж він вирішив ввічливо пояснити студентці свою думку, аби уникнути будь-яких непорозумінь. — По-перше, для вашого шинку на цій вулиці фізично замало місця і це проблема. Так, ви вдалися до чарів аби розширити простір самого приміщення і якось запхати туди цілих сто квестових дверей, кухню і їдальню, та, даруйте, ніхто в здоровому глузді не ризикне зайти до будівлі, яка ззовні виглядає так, ніби тримається на чесному слові її проєктувальника. Це елементарна психологія. По-друге…

— Сивіле! — гукнув хтось неподалік, та юнак продовжував говорити до дівчини, не звернувши жодної уваги на звертання.

— ... якщо у вас там є піч — а з ваших слів про страви я схиляюся до того, що це так, — то де димар? — Сивіл незворушно вказав на дах з одними голубами. Голуби у відповідь незворушно кліпали очима. — Що, хочете потруїти тих поодиноких невігласів, які наважаться зайти до вас? До того ж, якщо вже обираєте напіввальмовий настил даху, то робіть його або двосхилим, або чотирисхилим. Особисто б я на вашому місці взагалі обрав би шатровий і не мастив собі голову…

— Сивіле, чого ти тут застряг?! Ходімо швидше, мені потрібна твоя допомога, — поруч з хлопцем з’явився розпашілий від бігу Лей — вищезгаданий недобрим словом сусід по кімнаті з гуртожитку. Сивіл закотив очі.

— Ти що не знаєш, що переривати розмову не ввічливо? До того ж, я ще не закінчив…

— Ой, та тобі тільки дай волю і ти будеш триндіти до вечора. Перепрошую, та його забираю, — сяйнув змученою посмішкою Лей до спантеличеної дівчини.

— Е, так, звісно…

Щойно вони відійшли від багатостраждального квест-шинка, як сусід голосно розреготався.

— Святий Юне, в неї був такий вираз обличчя, коли я сказав, що забираю тебе… Що ти такого наговорив бідолашній, що вона стояла така причмелена?

Сивіл незворушно знизав плечима.

— Нічого некоректного. Лише звернув увагу на недоліки конструкції її шинку щоб вона знала, що треба виправити, аби люди не повбивалися.

— Тобто зробив з неї дурну, зіпсував святковий настрій і змусив відчути себе жалюгідною, — підсумував Лей і зітхнув. — Ну так, то твій звичайний репертуар. Я, певно, внесу до календаря той день, коли ти вийдеш на вулицю і нікого не образиш.

— Не бачу, на що б та дівчина могла образитись. «Якщо щось робиш — роби це якісно або не роби взагалі», — поважно процитував Сивіл свого батька. — Це основи елементарної поваги як до себе, так і до людей довкола. І саме тому, я оминаю ярмарок першого тижня десятою дорогою — бо студенти як завше хочуть отримати максимум прибутку при мінімальному вкладі зусиль. Якщо так буде продовжуватися й далі, то одного зовсім не чудового дня ми зіткнемося з цілою низкою негативних наслідків такої легковажності. Наприклад, у ринково-економічній системі…

— Сивіле, та годі мудрувати і вигадувати казна що на рівному місці, люди просто хочуть розважитися і роблять це як можуть! — Лей показово закотив очі. — Тобі б і самому не завадило між іншим. Просто розслабся і отримуй задоволення.

Юнак скептично поглянув на співрозмовника.

— Це свято — суцільна фікція, що не має жодного документального підтвердження. Цілий місяць вшановувати людину, реальність і заслуги якої жодним чином не доведені — марна трата часу.

Лей криво всміхнувся.

— Та просто визнай, що ти не вмієш розважатися.

— Я вмію. Просто не бачу причин робити це з іншими ще й так довго, — парирував Сивіл. Лей поглянув на нього з сумнівом та нічого не відповів, що юнак трактував як свою перемогу у цій невеличкій суперечці.

Вони поспіхом йшли прикрашеними вулицями декілька хвилин, перш ніж Лей вивів Сивіла на головну площу, де, як з’ясувалося, він разом з одногрупниками влаштовував костюмовану виставу.

— Так ось задля чого ти витягнув мене з гуртожитку на це свято сумнівних чарів і розладу шлунку, — флегматично сказав Сивіл. — Перевірити, чи ви ніде не облажалися в підготовці.

— Та що ти! — Лей зробив невинні великі очі, яким Сивіл ні на секунду не йняв віри. — Я подумав, що тобі конче треба провітритись, бо ще трішки — і ти сам пилом вкриєшся, як ті старезні фоліанти, що ти потайки по ночах тягаєш до кімнати, наче той привид неспокійного бібліотекаря.

— По-перше, потайки я нічого не тягаю, в мене є дозвіл. По-друге, читати вночі набагато ліпше ніж вдень, бо ніхто не відволікає…

— О, святі, та я ж пожартував!.. Але, так чи інакше, а мені дуже потрібні вільні руки. То поможеш чи ні?..

Сивіл взагалі не надто полюбляв те, що називалося страшним словосполученням «соціальна взаємодія», та все ж трохи допоміг облаштувати сцену та декорації, обмежившись лише кількома цінними зауваженнями в процесі роботи. За нагоди він також дав декілька порад студентам стосовно костюмів і танців, вказав на деякі хиби в діалогах сценарію, а потім півгодини сперечався зі студентом-техніком стосовно освітлення. Сивіл просто хотів все зробити як годиться, якщо вже був тут, і не розумів, чому студенти-актори його виперли з-за куліс у глядацький зал, варто було сказати, що «Юн» на афіші написано з помилкою через «Йу».

З часом на площі потроху почало сутеніти. Студенти запалювали кольорові ліхтарі, в повітрі пахло солодощами, терпкими спеціями і квітами, та де-не-де можна було почути легкі грайливі мелодії. Сивіл знайшов місце в одному з останніх глядацьких рядів і, схрестивши руки на грудях, похмурим поглядом відзначав всі наявні порушення техніки безпеки. Поєднувати магічні трюки з вибухонебезпечними речовинами на сцені заради одного тільки видовища було необачно й нерозумно, та він вже не мав з ким поділитися своїми думками.

— Драконячого благословення всім! — привітав Лей глядачів, з’явившись на сцені у вбранні Юна, якого він нині грав — в балахоні і з незмінною шапочкою. У відповідь пролунали оплески і вітання з тисячодвірком. — Мене звуть Лей, я студент третього курсу піротехнічного факультету. Дякую за увагу і сподіваюся вистава, яку підготувала наша група, вам сподобається. Гарного вечора!

Сивіл, як і решта чаклунів, знали на пам’ять цю історію ще з дитинства. Згідно легенди, більше тисячі років тому мандрівний вчений Юн під час своєї подорожі потрапив у страшну зливу, та на щастя йому на шляху трапилася печера, в якій мандрівник вирішив перечекати негоду. І там ще молодий хлопчина зустрів величного Білого Дракона. Вони довго розмовляли про все на світі, а потім, скориставшись нагодою, Юн попросив того поділитися найціннішими своїми знаннями — про чари. Дракон у відповідь дав йому загадковий магічний ключ і сказав, що тільки відчинивши тисячу дверей і подолавши тисячу випробувань, що сховані за ними, Юн зможе стати гідним його знань. Подякувавши за дар, вчений дочекався, поки злива мине, після чого попрощався і продовжив мандрівку. Минуло кілька десятків років. За цей час Юн відчинив усі двері і подолав усі випробування. Та коли на схилі літ знову зустрівся з Драконом, той сказав, що йому вже нема чого його вчити. Так Юн дізнався, що під час подорожі опанував усі потрібні магічні знання і став першим чаклуном на світі. Тож після того він заснував магічну школу, набрав учнів і навчав премудростям чарів аж до смерті. Пізніше на його честь назвали весняний місяць у році, що інколи ще називався місяцем Чаронародження — початком нової епохи в історії людства.

В дитинстві Сивіла зачаровувала ця історія, та з роками захват невпинно згасав. Наразі не було жодних документованих свідчень існування Білого Дракона чи самого Юна. Та й оповідки про Перший ключ, випробування і тисячу дверей як заплутаний моток тягнули за собою тільки більше питань без відповідей. Так, Сивіл розумів мораль, закладену в цю історію — про саморозвиток і кропітку працю, без якої нічого не досягнеш, — однак все ж його не влаштовувало те, що багато нюансів так і залишилися непоясненими. Ключ був один до всіх дверей? Чи Юн після кожного випробування знаходив новий? Якщо так, то як він знав де шукати наступні двері?.. І як він взагалі розумів, що саме ці двері – наступні, і що до них підійде останній знайдений ним ключ?.. І так далі і таке інше. Низка питань, на які ніхто не міг дати нормальної відповіді, врешті почала настільки дратувати логічний та впорядкований мозок Сивіла, що він волів у цей період знаходитися якомога далі від святкування і людей.

На жаль у нього це не завжди виходило.

Присутні студенти з Інституту, мандрівники й звичайні пересічні люди добре прийняли виставу. Здавалося, ніхто жодної уваги звернув ні на афішу з помилкою, ні на деякі сценарні нелогічності, ні на відсутність протипожежних чарів. Навіть на змінену кінцівку у глядачів не виникло жодних нарікань, на відміну від самого Сивіла, який у будь-чому схилявся оригіналу і не розумів, з якого дива Юн на сцені замість того, аби створити школу, пішов мандрувати далі світом разом з Драконом. Юнак перебував у задумливому настрої і довго розмірковував над фіналом, який побачив у виставі. Навіть коли площа спорожніла, Сивіл все ще сидів на лавці біля сцени деякий час: вдивлявся в темне небо, прислухався нічної тиші і власних думок. Теплий вітерець ледь помітно колисав віти дерев, і десь у темряві тихенько стрекотіли цвіркуни. І хоч ярмарок зачинився на ніч, та в повітрі все ще тягнуло солодким запахом святкових пирогів і цукерок.

— Тримай, — сказав Лей, несподівано з’явившись поряд. Він вже перевдягнувся у звичну студентську форму і простягав йому їстівного ключа середнього розміру з горіхів і насіння, залитих карамелізованим медом. Сивіл підозріло примружився, поглянув на той з насторогою, а потім підняв очі на сусіда по кімнаті.

— І що мені від нього буде?

— Окрім карієсу на зубах? — всміхнувся хлопчина. — Не хвилюйся, нічого. Студент, у якого я його купував сказав, що всі магічні солодощі він вже розпродав. Так що це звичайнісінький гозинак. Бери їж, не бійся. Вважай, це моя дяка за твою поміч.

Сивіл гмикнув і взяв ключа. Лей присів поряд і тоді юнак побачив у нього паличку з льодяником у вигляді фігурки дракона. Він вже був збирався відкрити рота аби сказати, що їсти на ніч солодке взагалі-то не дуже корисно для здоров’я, та в останню мить передумав.

— Що ж, — відкашлявся Сивіл після недовгої паузи. — Вистава була непогана і на мій погляд з роллю Юна ти впорався…

— Дякую. І давай на тому і закінчимо, поки ти не впхнув оте своє дурне «але» і не зіпсував мені прекрасний святковий настрій.

Сивіл зітхнув.

— Гаразд. Та все ж я мушу дещо сказати.

— А без цього ніяк?

— Ніяк. То можу я сказати?

Лей клацнув язиком і розсміявся.

— Ніби тобі можна заборонити… Ну кажи.

Сивіл секунду помовчав, а потім випалив:

— Якщо чесно, я не зрозумів кінець.

— Справді? — здивування на обличчі Лея здавалося цілком щирим. — І що саме ти не зрозумів?

— Чому Юн в твоїй інтерпретації не заснував першу чаклунську школу, як в легенді, а пішов далі мандрувати з Білим Драконом? Хіба це не суперечить традиційному сприйняттю персонажа? Якщо він не побудує школу і не передасть свої знання учням, світу, який ми всі знаємо, просто не буде. І як наслідок — цього свята теж. Тож що тоді ти вшановував на сцені?

Лей довго мовчав, перш ніж відповісти. Він знизав плечима і, з льодяником у роті, замислено дивився кудись у простір.

— Дружбу?..

Сивіл спантеличено дивився на співрозмовника.

— Я не розумію.

Лей зітхнув. Відкинувся на спинку лавки і ліниво перекочував льодяник від однієї щоки до іншої.

— Знаєш, спочатку я не збирався нічого змінювати в оригіналі. А потім згадав свою бабцю і її слова. Коли я був малим, вона часто говорила: «Пройдеш тисячу дверей Юна — знайдеш справжнього друга». Спочатку я не дуже розумів, до чого це вона, адже Юн був вченим і перш за все прагнув знань. А потім якось собі подумав: подолавши тисячу дверей і випробувань, чолов’яга розумово і магічно піднявся на добрячий щабель вище за будь-яку людину того часу. Тож єдиний, хто тепер міг би зрозуміти його і бути рівним — це Білий Дракон. Більшість в легенді про Юна цікавлять карколомні фантастичні пригоди за дверима, пошуки ключів, азарт, пастки і небезпеки, а мені тепер здається, що це просто історія самітників, які проходять за життя через тисячу людських сердець, аби відшукати те саме одне, що зрозуміє твоє власне. Це і Білого Дракона теж стосується, до речі. Хто сказав, що Юн — перша людина, яку він зустрів і дав ключ? Можливо, той просто був єдиним, хто повернувся. І саме тому ми знаємо цю історію такою, якою вона є зараз.

Сивіл кліпнув. Йому ніколи не спадало на думку сприймати давно завчену легенду як одну велику метафору і на деякий час він заціпенів, поки мозок ретельно розкладав по поличках все, що сказав Лей. Почуте незвичне трактування потребувало більш детального вивчення на самоті і в повній тиші.

— Тепер тобі все зрозуміло? — поцікавився Лей і запитально поглянув на Сивіла. Той похапцем піднявся і кинув у відповідь:

— Мені треба подумати.

— Хто б сумнівався…

— Але розмова ще не закінчена, — попередив Сивіл. — Як тільки я все проаналізую, то ми продовжимо. І готуйся до того, що в мене буде багато питань.

— Звісно, — Лей відсалютував паличкою з льодяником і всміхнувся. — Завжди до твоїх послуг, друзяко.