Тридцятиріччя

-Будь обережним, - наставив мене брат на «шлях істинний» і пішов. А я залишився сам, чекати тут початку гулянки. З дитинства ми святкувати моє день народження великою компанією. Батьки запрошували колег по цеху, бабуся своїх подруг, брат завжди працював, але на моє свято брав вихідний і приходив з своїми подружками. Що разу з іншими. На моє дванадцятиріччя до нас прийшла Катя, з рудим як у лиса волоссям і в рожевих колготках, наче з якої дитячої книги. Вона майже ніколи не замовкала, говорила переважно про податки і важкі спроби вирватись з глибокої фінансової ями. На тринадцять років до нас завітала Інна, вона носила довгу чорну косу і чуба, нижче брів, він постійно ліз їй у очі, від чого та вічно злилась. Та і взагалі вона була якоюсь знервованою і не чіткою, памʼятаю її мало, розійшлись вони з братом за чотири дні після святкування. На мої шістнадцять брат запросив Альону, він її знав давно. І я її, теж, знав давно. Альону знали всі, але ніхто не міг згадати звідки. В неї були великі круглі сережки і хаотичне любовне життя.

Найбільше я запамʼятав мої пʼятнадцять. Тоді Саша - мій брат, порвав з однією зі своїх коханок і вирішив знайти забуття в алкоголі. Для цього, ясна річ, привів з собою Маріка - його рідного однокласника. Той, ясна річ, привів з собою Лисого, а Лисий привів з собою Рому - брата Маріка і кума Ванюші Бутона. Ванюша, ясна річ, теж прийшов. Тоді я вперше спробував алкоголь. Вперше спробував спирт. Вперше спробував палити. І вперше був таким близьким до смерті. Після того я клявся, що кину пити і цигарку більше до рук ніколи не візьму. На мої вісімнадцять ми пили, як чорти, Юрік і Циган, навіть хату комусь майже не спалили, але пити я не кинув і після того. Проте, тоді ми вирішили і почали збиратись на дні народження саме такою компанією, що разу втрапляючи, у якісь феноменальні трікстерські пригоди. Можливо, алкоголь не укріплював дружбу, але точно міг стати приводом, щоб її завʼязати. Щороку ми хотіли, раненько, гуртом прийти привітати одного з нас, того хто був винуватцем свята. Щоправда, кожного разу у нас виникали якісь проблеми, щось було не за планом, і збиралась ми повною компанією лише під вечір, у розпал гулянки.

Потім, якось не заладилось. Юрік з Бутоном виїхали, потім і Марік. Спочатку якісь виїхали. Потім якісь померли. Потім померли, ті які виїхали. Лишився я з Сашком.

Сьогодні я збирався святкувати своє тридцятиріччя, і згадуючи усі моменти минулого, в серці зароджувалось почуття невимовної печалі. Гостей збиралось не багато, але брат брав вихідний і обіцяв прийти з Інною. Я був з Альонкою і почував себе, як молодший брат, який доношує речі за старшим, але вона заспокоювала мене, казала, що нічого в житті не має значення, коли перед цим стоїть справжнє і щире кохання. «Нехай так»- думав я. «Нехай так». Доки Альона змішувала салати, я розкладав тарілки на стіл. Шість тарілок, три чорні, дві білі і жовта, для святого настрою. Чорні Саші, Інні і Максу - їх сину. Біла - Альоні, інша біла - Боді, її брату. Лиш я, як іменник, мав право переминати святкові слати у яскраво жовтій тарілці з якимись хрестами. Доволі життєрадісно.

Сівши за стіл, я почав думати про швидкоплинність часу та незбагненність життєвих цілей, тоді я відчув, що вони тут. Ну не життєві цілі, а Вони. Переді мною сиділи тіні мого минулого, ті з ким я більше всього хотів святкувати цей день. Марік - Сашин однокласник , без двох пальців на нозі, але з глибокими моральними принципами. Ванюша Бутон, який загинув ще в девʼяносто сьомому від туберкульозу, хоча всі казали, що від нерозділеного кохання. Лисий з Ромою дивились на мене жадібними очима, але в погляді їх читався святковий намір, якби ті могли вже б відкоркували тризірковий коньяк і почали розповідати історії про життя у армії. Юрік з Циганом стояли в костюмах з випускного, потертих, давно застарілих, але від того не менш святкових. Я дивився на них, молодих і відвертих, з повною впевненістю в їх реальності. Ніби усі вони тут, зібрались за цим столом, щоб як раніше поговорити про паршивий політичний устрій і складності української економіки. Щоб похвалитись новими Мальвінами, поговорити про дівчат на місцевому цеху і на спір випити пів пляшки без закуски. Це були вони, живі. Точно вони, я б не сплутав. Юрік з Циганом, як справжні випускники, в справжніх випускних костюмах, казали справжній перший тост про школу, про непередбачуване майбутнє і вірність сімʼї, відчай юних років і, ясна річ, про нестримне кохання. Лисий розповідав Ромі про Лєрку Чарку, в моїй голові зʼявився її дуже розмитий образ, я почав згадувати, але мої думки щось перервало. Ванюша Бутон дивився на мене очима, повними вдячності, ніби він хотів сказати щось таке невимовно добре, але не зміг, просто не встиг. Все зникло. Думки розвіяли їхні образи так швидко, як і життя.

Гості прийшли на шосту по обіді. Сиділи тихо, говорили мало, та і те, переважно про роботу. Коли Альона виносила торт, я думав лише про одне. Задуваючи свічки на торті, я згадував Катю і її рожеві колготки. Я думав про те видіння, про те як бачив їх живими. Я хотів вірити, ні… я знав, що вони зібрались сьогодні разом, щоб нарешті, раненько, прийти і привітати одного з нас, того хто був винуватцем свята - мене. Мені це дуже лестило. Я думав про дружбу, справжню і вірну, довговічну і щиру. Про запал очей, про відданість і про той тризірковий коньяк, про випускні костюми, і вірив, що нічого в житті не має значення, коли перед цим стоїть справжня і міцна дружба. І нехай їх не було тут, за цим столом, я знав, що вони завжди біля мене, і завжди щось говорять, і скоріш за все тост.