Хтось

СВЯТО ВЕСЕЛКИ

ХТОСЬ

Щільні штори ховали від Нет гамірний, яскраво-веселий день. Вона лежала у ліжку не тому, що ліньки було встати. Іноді, так бувало, але сьогодні тіло відмовлялося слухати команди головного мозку. Здавалося, що вона відчуває, як по судинах, чи то по нейронних шляхах бігають віруси, а їх наздоганяють бактерії, стукаючись на поворотах об шкіру, кістки, м’язи, а Нет у цей час відчувала біль в голові, потім у грудях, руках, ногах. У деякі моменти їй здавалось, що вона не витримає. Сльози, немов вода у джерелі, почали наповнювати очі. Ще мить - і вони струмочками литимуться на подушку.

Погляд аґрусових очей зупинився на щілині між темно-зелених гардин, крізь яку проривався промінь, що доріжкою світив між вікном та її очима. Нет примружила очі - вії тремтіли, а промінь став чітким і широким, а по цій тонесенькій блискучій стежечці хтось чимчикував.

Цей Хтось був дуже-дуже малесенький, правильніше б сказати, дрібний. Наближаючись по промінчику до хворої дівчинки, чимчикуючий став трішки більшим. Нет вже могла розгледіти білі штанці, жовту сорочечку і кольорове волосся! Так-так, кожна волосинка була іншого відтінку(ніби усі барви світіу зібрали тут). І всі вони дивакувато, немов колючки в їжачка, стирчали у різні боки. Було зрозуміло, що причесати, вкласти їх гребінцем – невдячна справа.

-Привіт, не сумно тобі тут, у сірості? – пролунав голос. Пролунав? Ні. Нет просто відчула його за грудиною, чи то в голові.

-Іду на Свято, а ти - зі мною,- знову почулося у середині тіла. Це чудне створіння зверталось до дівчини, ніби вони були вже сто років знайомі.

- Переодягайся, бо вже запізнюємось. Тобі який колір сьогодні личить до стану душі?

Нет хотілось сказати, що чорний, але внутрішній голос мовчав, а палець лівої руки тицьнув в одну волосину на голові того, що Хтось.

- Ого, гарний вибір. Він вирвав волосину. Розтер у долонях і дмухнув на дівчину. Її одяг засяяв неймовірним відтінком, назви якого Нет не знала, та це було прекрасно! І тут про себе нагадала сльоза, яка вже не поміщалася під повікою, а скотилась по щоці на подушку.

- Сльози? Ми ж ідемо на Свято Веселки, а не Плакалки. Ти - почесний гість, твій віршик дуже сподобався господині свята.

Нет пригадала недавнє своє творіння:

В ялиновім лісі, де хвоя суха тріщить під ногами,

а килим рудий, мов колюча луска,

і сумно, як в храмі,

від променів сонця, від світла й тепла,

в крислатому гіллі

ховалась на день чорно-сіра

Пітьма,

не милий світ білий.

Не схожа на матір у неї дочка,

цікава мала ця,

Веселкою звали, барвиста ж коса,

У кого вдалася?

За кольором строго в тугенькі пучки,

в'язала все мати,

хустину м'яку павуки їй сплели,

щоб сяйво вкривати.

Любила Веселка дощі проливні,

коли буревії,

виходила з лісу Пітьма вдень тоді,

і світ ставав сірим.

За нею нечутно - дівчисько також,

хустину знімало,

щоб змив хвої порох пронизливий дощ,

що лився зухвало.

А пасма шовкові у небо здіймав

закоханий вітер,

І сірість зникала, ховалась Пітьма

в ялиновім вітті.

- Так от,- продовжував невгамовний Хтось, - Веселка тебе запрошує на своє Свято, тому поспішаймо, нас чекають..

Нет розуміла, що заперечень ніхто слухати не буде, а було ж цікаво потрапити на Свято невідомо куди, невідомо з ким, відомо, що до Веселки, про яку вона написала віршика, милуючись семицвітною аркою над містом після шаленого дощу. А ще, вона завжди мріяла підійти і доторкнутися до веселки.

КОЛЬОРОВИЙ СВІТ

,,Цікаво, звичайно, побувати на Святі, але, якщо я перестану створювати промінь, то ні Хтось, а тим паче я, нікуди не зможе іти, ’’- подумала Нет.

- Все передбачено. Спочатку ти створиш доріжку для мене, а потім я для тебе, - почула відповідь.

- Це ти усі мої думки чуєш?- промайнуло десь між звивин у Нет.

- Так. Уяви собі, їх будуть знати усі присутні на Святі. Ти зможеш перебувати там скільки хочеш, з однією умовою: твої думки повинні бути веселими і добрими.

Такої розкоші кольорів Нет не бачила у своєму житті! Зрештою, і не здогадувалась, що такі існують. Проте, це розмаїття барв було приємне для споглядання, не рябіло і не дратувало. Такою ж різнобарвною була Веселка, господиня свята, та її гості, різного віку, але всі однаково маленькі. Літали бджілки, які розливали напої невідомих кольорів, метелики, що підіймали на своїх лапках охочих на величезну райдугу, з якої ті з’їжджали з вереском та сміхом у басейн, наповнений пелюстками незнаних духмяних квітів. Ті, хто боявся висоти, катались на різнобарвних равликах, пірнали у річку, яка була яскраво-бузковою(хоч якийсь могла назвати).

Тут панувало кольорове щастя, а з кольорового неба падав кольоровий дощ. Кожна краплина інша, як волосся у Хтось.

Краплі незвичайного дощу фарбували ще не пофарбоване. Нет глянула на руку. Жовта і синя барвинки торкались одна до одної. Дівчина пригадала домівку...

Вдома, у ліжку... Мама тримає руку на її чолі: ,,Температура 36, 5... Художниця, руки розмалювала..."