Зміст

***

Морський шлях

— Прийом, Гаугесун1 прийом, — капітан роздратовано жбурнув рацію на місце. Зв‘язку із землею не було вже два дні.

— А-а-а, щоб вам!, — смачно шпурнув шапку на стола. Вже два дні їхній маленький кораблик хитає Атлантикою, а ніхто й не ворушиться, — от гади! Ви мені всі поплатитесь!

А хто поплатиться? Команда, звісно ж.

“Знову будем віддуватись”, — подумав Ян, повертаючи в море все взяте. Вже кілька місяців плаває, а морська хвороба все не відпускає. Ніхто так і не зміг сказати кепу, що антену знесло в море.

А воно бушувало, гнало холодні, пінні вали, заливало весь світ рідким холодом. Хитало на собі маленький кораблик, як шлюпку, що от-от набере по вінця свого горя, і так і піде на дно.

Покинувши дурнукувату справу, хлопець прислухався ще: «Схоже, все», — пішов пити. Схопивши швабру з відром і сам поліз у черево корабля, щоб хоч трохи зігрітись.

— Ну, що там? — одразу кілька голосів.

— Та ніби побісився й пішов спати, — буденним тоном відказав Ян.

Сказав наче так і завжди було. Так і було. Як ще й вип’є, то хоч подобрішає трохи.

Та чом би й не злитись? По-перше, вони відбились від бригади й потрапили в незапланований шторм. По-друге, їхнє рибальське устаткування знесло вітром, а то стільки грошей. Хто ж платитиме? По-третє, вони опинились посеред морської пустелі хтозна-де. Бо по столітніх приладах цієї розвалюхи не побачити їм правди. Просто пливли незайманим полем морського бога туди, куди показував компас і молились, щоб десь вже була та земля. Воістину, цього капітана можна було б назвати невдахою, якби лиш у нього не було іншого прізвиська. Гроза Морів. З гіршим характером, мабуть, був лиш сам Ебенізер Скрудж. Жадібний і вимогливий, він витягував з них все, на що вони тільки вдатні були. Тому й залишались із ним лиш найвитриваліші. А Яну просто все обридло. Мале село на Харківщині, що воно може дати молодій людині? Він прагнув чогось нового, пригод, вражень. Чогось, що не було схоже ні на краплю з його попереднього життя. І море півночі обіцяло бути таким.

Але, звісно ж, перші робочі дні вбили всю романтику.

Знявши важку куртку, він сів за стіл. Чоловіки грали в карти. У таку то хитавицю. І так, риболовами були всі четверо, тобто, п’ятеро, включаючи капітана. Ніяких окремих посад, всі знали всього потроху й могли зробити все від тушкованої картоплі з рибою до навігації й управління цією посудиною.

То були справжні просмалені морем і життям чоловіки. Ян навіть гордився бути в команді з такими.

— Ну що, граєш, синок? — звично став розкладати Сергійович.

Ох і азартний він був! Кажуть, раз власну бабусю програв, а тоді виграв назад. Хоча в подібні балачки хлопець ніколи й не вірив. Але хтозна. От Баракуду він побоювався, навіть мовчазний норвежець невідомо як із ними опинився. А от із Славіком зійшлись одразу. Славний, веселий дідуган. Тільки він і міг хоч якось розвеселити капітана.

Тільки вони почали гру в підкидного дурня, як до них у каюту ввірвався капітан. Було видно, що він готовенький, бо раптом загорлав не своїм голосом. Баракуда зірвався з місця.

Славік співчутливо поглянув на хлопця:

— Янушка, переведи, а?

Молодий рибалка скривився й беземоційно, як у поганому кіно, почав повторювати:

— Ах ви, телепні. Лайка. Чого тут сидите. Ще трохи матюків. Чому нікого немає в рубці.

— Так ви ж там були,— просто відповів Сергійович.

— Так. Я там був. І…непереводимі погані слова, хлопці... про що це. Так. Я побачив маяк.

— Маяк? — чоловіки миттю піднялися й вже нікого не слухаючи кинулись на вихід, лишаючи кепа з Яном удвох.

— Як так, власному капітану не вірять,— випнув груди Гроза Морів.

Ян, лиш знизував плечима.

Вибравшись на світ Божий, оглянувся, куди не глянь усюди простягалась морська пустеля і якщо не знати, то воду можна було легко сплутати з сушею. Але не цього разу, бо далеко на обрії мерехтіло світло.

— Завести двигун на повну потужність! — раптом заревів кеп: — Рушаємо в напрямку “Земля”!

Баракуда з готовністю кинувся в рубку.

Славік підмигнув Яну: «Ну нарешті, там точно є хтось із зв’язком».

— Ніби нам потрібен той зв’язок, — подумалось хлопцю. Тиша моря й відсутність думок, ось що було важливо.

— ...і чимось іншим ніж картопля з рибою, — тим часом натхненно говорив вже собі Славік, — сил вже нема то їсти. Без образ.

Сергійович трохи надувся. То була його коронна страва.

Десь за годину заблищав маяк. Своїм примарним світлом він вихоплював скелі, наче створюючи з води. На завіяній снігом маленькій пристані нікого не було.

— Ну нарешті, там якесь місто! — Славік тупцявся з ноги на ногу, підводячи корабель до швартування. На найближчому будинку висів припорошений снігом плакат “Ласкаво просимо в Дрімфог”.

— Що за назва така? — придивився кеп: — Нас що, до Англії аж занесло? Та ну, до неї ж плисти в інший бік.

— Так, хто на розвідку?

— Я, я піду, — зголосився Сергійович.

— Е ні, — озвався Гроза Морів, — ти знову десь засядеш і ще й душу програєш.

Ян зі сміхом переклав. Той надувся, як індик.

— Давай, малий хай зганяє. Одна нога тут, а друга там, — кеп посерйознішав.

— А хіба мені не потрібен напарник? — щось тому стало трохи лячненько.

Попри одинокий плакат, це місце не викликало позитивних вражень. Перебравшись по трапу на пристань, став іти в сторону набережної, де виднілись трьохповерхові будиночки. Зупинився на мить біля таблички англійською мовою. Так , наче тут колись було автомобільне шоссе. “Дрімфог” Безглуздя. Отже, дійсно. Невже їх і справді, таки занесло до Англії. Далеченько.

Вітер завивав у кутках вузької вулички й звучав, наче пісня здоланого горем велетня. Моторошно. У жодному з вікон не світилось, хоча вже й вечоріло. Здається, єдине світло в усьому світі зараз йшло від його маленького кишенькового ліхтарика. Звернув за ріг і пройшов ще кілька кварталів. Немає сенсу. Напевно, це покинуте місто. Вирішив повернутись назад, але його сліди замело вітром. Знову пішов кружляти безкінечним павутинням провулків, але місто, наче відмовлялось відпускати, обступало з усіх боків, затискаючи холодними стінами. Кинувся бігти, але не впізнавав жодної вулички. Стомлено хекаючи, прихилився до дверей якоїсь зачиненої крамнички й побачив сліди. Справжні сліди на снігу, що вели кудись в сторону, в один з бічних провулків. Не гаючи ні секунди, кинувся туди.

***

— Щось хлопця довго немає, — крутився на місці Сергійович.

Капітан вже давно давав хропака, тож його ніщо не стримувало, щоб податись на пошуки пригод.

Чистячи картоплю, Славік мугикав пісеньку, а Баракуда мовчки крутив радіо. Воно шипіло, журчало й завивало, але так нічого й не видало. Гепнувши по ньому рукою, кинув кілька смачних слів норвежською.

— Гоу, сіті, — показав на темне місто.

Сергійович виглянув у маленький ілюмінатор.

— Гай, добре Баракудик каже, диви… уже й світиться.

— Де? — старий і собі став зазирати: — Я нічого не бачу, темно так, хоч в око вколи.

Норвежець став збиратись, Сергійович за ним.

Славік зітхнув і кинув картоплечистку у відро.

— Мужики, ми ж маєм дочекатись Янчика, нє?

— Та, що ти завівся, дід, ідем, тіки на годинку! Впевнений і малого там десь підберем. Грошей візьми, не забудь.

Той зітхнув і таки подався по заначку.

Надворі було по-особливому зимно. Мороз залізав у ніздрі й випалював легені зсередини.

— Го-гоу! Та ми таки в Англії! — Сергійович хлопнув по запорошеному дорожньому знаку. Баракуда лиш скептично похитав головою. Навколо виростали невисокі цегляні будиночки й засипані снігом деревця, що, здається, вже давно не бачили сонця. Норвежець здивовано оглядався навколо.

— Схоже, це покинуте місто, ідем. Дочекаємся Яна! — сказав Славік, але повернувши голову, побачив, що говорив сам до себе. Сергійович кудись зник.

— А хай тебе! — прогарчав він.

Вдалині заблимало одиноке світло. Неочікувано, міцно вхопивши свою компанію, а саме кремезного іноземця, потягнув його туди. Той навсібіч крутив головою, розглядаючи потемнілі, обшарпані фасади.

Здається, десь зазвучала музика. Вона грала по наростаючій і Славік став ще дужче тягнути свого компаньйона до світла.

— Ідем, ідем,— приказував він, — я вже бачу її, — в його очах щось блиснуло, коли він поглянув на Баракуду, — скоро ми будемо на місці.

Але той вже повернув голову в сторону звуків, що, наче марш, весело перекочувались луною серед порожніх будинків. Повільно, наче уві сні, показав рукавицею напрямок.

— Гоу, сіті, — ще раз повторив.

Та, побачивши, що старий не звертає уваги на його знаки, розвернувся й сам пішов у напрямку музики.

Жахлива гримаса люті спотворила обличчя Славіка. Він з усією силою пхнув чоботом купу снігу перед собою й побрів далі, до маленького вогника в кінці вулиці.

***

Олег Сергійович був наче в раю.

— Та, це наче англійський Лас-Вегас!

Засліплений вогнями, він ішов все далі й далі в місто. Навіть не помітив, як втратив друзів.

“Нічого, знайдуться,” — подумав, махнувши рукою.

Навколо снували люди, грали на автоматах і пили пиво.

— Я так і знав, що той малий хитрюга десь тут засів! — він вже потирав руки,. — Заре виграю, виплачу всі борги й більш ніяких заробітків. Ха!

— Та ти ж геній, — раптом хтось поклав йому руку на плече.

Сергійович рвучко обернувся. На нього дивились чорні очі якогось молодика в шкірянці. Його скуйовджене волосся було припорошене снігом. Але старий моряк і не таких оригіналів бачив.

— О, то ти земляк! Якими шляхами!

— Та, слухай, — незнайомець хитро звузив очі,— гроші тут заробляю, непогано. Тепер у мене є все, а робити нічого й не треба. Ідем у сусіднє казино, там легко зірвати джекпот, кажу тобі.

Разом вони хутенько перескочили людну вуличку й зайшли в найбільшу гральну контору, в якій він тільки був. Сергійович ходив із роззявленим ротом і зазирав на стрімкі кульки в рулетках, сяючі ряди із найрізноманітніших ігор, пишно вбраних дам і не менш галантних кавалерів. Всі хихотали, перемовлялись і робили неймовірні ставки.

— Ходи-но сюди, — покликав його молодик, — тут є особлива кімната. У мене є пропуск, тож візьму тебе в якості віп-гостя, годиться?

— Ого! — тільки й зміг вимовити, як же йому повезло. Що той старий дурень може знати?

Зайшли до невеличкої кімнати, повітря в якій наскрізь пропахло тютюном. За столом сиділо четверо гравців. І вигляд у них був дуже серйозний.

— Можна до вас, джентельмени? У мене є новий гравець.

— Роздавай, — ліниво протягнув той.

— Ого,— тільки й зміг мовити рибалка, — моя Маруся ошаліє, як розкажу.

— Та вона просто не знає, що це справжній спорт.

— Так, це спорт, а не розвага,— про себе погодився він і таємно уже почувався справжнім профі серед цих незнайомців.

— Ставки.

— Десять.

— Двадцять.

— Тридцять, — молодик загадково посміхнувся й витяг із кишені пачку купюр. Та стільки грошей він і в житті не бачив. Тридцять тисяч. Ні, тримав раз, коли квартиру продавали. Але і то, недовго.

— Яка твоя ставка? — спитав головний із сигарою в роті.

І тут Сергійович зрозумів, що гроші лишились у Славіка. Хотів було встати, але його тут же посадили чиїсь руки.

— Ти можеш поставити що небудь, наприклад, душу, — молодик посміхнувся, розводячи руками, — безпрограшний варіант.

— А-ха-ха, ну, скажеш таке, — засміявся він, але посмішка злізла з його обличчя, щойно він побачив серйозні пики цих мафіозі, в них було щось нелюдське. Хижацьке й голодне.

— Та я, хлопці краще подивлюсь, то ж вперше. Так, я подивлюсь,— Сергійовичу щось стало не по собі.

— Нуу, дивись, — і хлопець у шкірянці вправним рухом руки витягнув карти. Та щось пішло не так. Спершу, звісно, хлопцю щастило, але чим далі тим більше, він став програвати грошей. Молодик ставав все жалюгіднішим і жалюгіднішим. Моряку вже шкода було на нього дивитись. Він хотів якимось чином сказати йому: “Спинись, бо програєш”, — але не зміг. Скільки таких ситуацій було в нього самого? Скільки разів він не послухав свою Марусічку?

Очі мафіозі ставали все жадібнішими й от, вони, врешті, забажати його душу.

— Чекай-но, — не витримав Сергійович, — не роби дурниць. Не грай більше.

— Та, що там та душа, — раптом сказав молодик,— я програв її вже мільйон разів.

І тут він подивився йому в очі й зрозумів, що вони порожні. Немає в них життя. Все навколо спинилось. Навпроти, криво посміхаючись, сидів він сам, молодий і повний ілюзій. І давно мертвий.

І Сергійович побіг. Вперше в житті кинув так і не почату гру й накивав п’ятами. Біг повз застиглі, ніби воскові фігури гравців, яскраві ігрові автомати. Біг не озираючись. Вже на вулиці спинився, хекаючи й вдихаючи свіже, морозне повітря. Навколо було темне, покинуте місто. Ні сліду вивісок, ні тобі неонової реклами, ні друзів. В кінці вулички місяць підсвічував їхній кораблик на маленькій пристані.

Раптом крик. Обернувся. Двоє вело попід руки молодого хлопця в шкірянці.

— Стояти! — раптом крикнув.

Сам злякався, але повернув назад. Бо його душа не буде гнити тут. Підбіг, і вгатив восковому здоровяці по щелепі. Той відпустив хлопця й він, не гаючи ні секунди, вдарив другого.

— Тікаймо, старий! — крикнув. Громили стали втрачати різкість, наче в старому відео, тепер від них залишились тільки тіні.

Але цього разу буде не так. Схопившись за руки, наче діти, вони чимдуж побігли до рятівного берега.

***

Славік роздратовано брязнув дерев’яними дверима маленької пекарні, впускаючи холод і сніг до теплого світу випічки.

— Привіт, чим можу допомогти? — почулось із глибини приміщення.

— Я думав, ми домовлялись про одного, Пем!

— Вони самі сюди завітали, — у відповідь. За прилавок зайшла літня жіночка.

— Це моя справа й не заважай мені, чула?

— Місто не підкоряється ні мені, ні тобі. Вони знайдуть вихід.

— А як ні? — раптом спитав він, вмощуючись на високий барний стілець.

На мить контури Пем втратили різкість. Наче плівка пропустила кадр. А тоді відповіла:

— Один має залишитись.

— І на скільки ж?

— Сотню років, Сев.

— І ніяк?

— Ти ж знаєш правила.

— Знаєш що, а завари-но мені кави й булочку давай! Голодний, капець.

— Твою улюблену, по-віденськи?

— Давай.

***

Баракуда чув звуки музики. Його несло туди, де вона звучала, наче метелика на світло. За кварталом звернув наліво й опинився серед карнавалу. Маленькі, переносні атракціони кружляли й крутились. Люди верещали й сміялись. На будинках сяяли вогні, а маленькі вагончики пропонували смажені сосиски й яблука в карамелі.

І тут, у натовпі, він побачив її. Невже? Маленька дівчинка з носиком-кнопкою. Невже? Кинувся за нею. А вона побігла, сміючись. Наздогнав, вхопився за маленькі плечики й розвернув до себе.

— Ні, я убив тебе! Убив, — майже виття.

На нього дивились порожні очиці, наче чорні діри. Вона зблідніла й на очах стала перетворюватись у примару. Десь пролунав крик.

— Доню! Доню!

Навколо запала тиша. Не маючи змоги відірвати очей від тіні, почав задкувати.

Люди, тепер стояли й лиш слідкували за кожним його рухом.

— Убивця! — пролунало, як звук дзвону. — УБИВЦЯ! УБИВЦЯ!

Вони скандували це слово, як багатоголоса істота, наступаючи стіною на нього.

— Я спокутав провину, я, я покарав себе! — він наткнувся спиною на дверцята автомобіля. Ривком відчинив їх, завів мотор і рвонув із місця.

***

Ян біг по снігу, вдивляючись у невеликі сліди, що бігли попереду, хвилястою, невпевненою стрічкою. Там є хтось. Хоч хтось.

Секунда, і яскраве світло засліпило його. Поки моргав звикаючи до яскравих ламп, хтось торкнувся його руки. Маленький хлопчик дивився на нього з посмішкою. Він, нічого не сказавши, махнув йому рукою в сторону яскраво освітленого дворика, заповненого дітьми. Хтось наче ввімкнув гучність на максимум і до вух став долинати дитячий сміх, і вигуки. Трішки більші й трішки менші, вони будували снігову фортецю. А поряд стояли снігові фігури. Величезні, наче вартові їхньої гри. Хлопчик нетерпляче повів його до замку. І дав йому відерце в руки.

Ян звернувся по-норвежськи, але хлопчик тільки похитав головою й вказав на снігову людину, яку діти зі сміхом валили додолу. А тоді, набирали повні відерця снігу й несли будувати стіни. Хлопець підійшов ближче, малюки з азартом копали кучугуру. Не задумуючись, набрав і собі відерце. Поніс до фортеці. Хлопчик зрадів і заплескав у долоні. Висипав сніг на стіну, але він був не білий. Із цятками, підпалинами і червоними вкрапленнями. Поглянув на інших. Ні, вони висипали сліпучо білий сніжок, одразу ліплячи свої “цеглинки” й зістрибуючи вниз. Ян хмикнув і пішов по нову порцію.

Набрав відерце, переніс на стіну, висипав. По білій, іскристій поверхні потекло щось червоне. Хлопчик побачив це й розгнівано закричав англійською:

— Що ти робиш? Ти псуєш нашу стіну. Іди геть!

Ян розгублено відступив. Повернувся поглянути на сніговика.З нього витікала якась рубінова рідина. Спинив на ходу когось із дітлахів.

— Що це за сніговики такі? — спитав.

— Та це наші батьки, — безтурботно відповів малий і пострибав далі.

Раптом все навколо стало багряним. Ян поглянув на свої руки. Вони були червоні від крові.

А діти, наче в стоп-кадрі, всі завмерли, а тоді повернули свої голови до нього.

— Що ти зробив! — закричав хлопчик на вершині фортеці, — ти зіпсував мені гру!

Ян став відступати.

— Я, я не хотів, ти сам запросив мене.

Хлопчик затупав ногами й закричав:

— Це моя гра! Хлопці, хапайте його!

Маленькі, замурзані хлоп’ята стали наступати, наче маріонетки, вони рухались нога в ногу, одночасно простягаючи свої руки до нього.

Як кинувся бігти, повернув до вулиці. Оглянувся, ні, вони не стали наздоганяти його.

А місто раптом ожило. Засвітились вітрини магазинів, звідкись почали виходити люди поспішаючи в своїх справах. Але ось що дивно. Ні одного авто. Що тут коїться?

Повільно пішов вулицею, попереду йшла пара розгойдуючи маленького хлопчика за руки. Той весело сміявся і кричав.

— Ще! Ще!

Ян пришвидшився й обминув їх.

— Сину, що ти таке кажеш?— раптом вигук за спиною.

— Ви мені обридли, у мене кар’єра, робота, я не збираюсь все це проміняти на злидні, лиш тому що, ти хворий! — у відповідь роздратоване.

Озирнувся, що? ТА САМА ПАРА, але інший син, дорослий.

Така схожа сварка, наче з минулого життя.

Не витримав:

— Слухай, не кричи на тата, ти не правий. Робота, кар’єра — це все минає, незчуєшся, як все зміниться. А батьків не повернеш.

Той лиш зневажливо пхикнув.

— На себе подивись, мурло.

Не встиг він нічого відповісти, як юнак зневажливо відштовхнув його:

— З дороги!

Хлопець послизнувся й втративши рівновагу, упав спиною на проїжджу частину.

“Добре, що тут немає автомобілів”, — чомусь подумалось. Раптом різкий звук гальм і звук мотору.

— Звідки!

З авто вибіг переляканий Баракуда.

— Ян! Як ти? — підняв його із снігу.

Хлопець обтрусився, не вірячи своїм думкам. Оглянувся навколо. Порожня вулиця, темні будиночки, покинуте місто.

— Треба вибиратись звідси, — сказав.

Раптом хтось вийшов з-за будинку. Хлопець придивився. Маленька дівчинка.

Норвежець заволав і кинувся бігти. Вдалині мерехтіло море. Ян не зволікав.

Попереду засяяв дорожній знак у світлі корабля. Здається, кеп вже біситься через його відсутність. І як таке пояснити?

Ще мить і він на маленькому причалі. Туман у голові, чому вони тут? Озирнувся. Старий, занедбаний пірс примикав до такого ж занедбаного скелястого берега. Дивно.

***

Капітан прокинувся від неочікуваного холоду. У каюті було темно. Хто вирубив опалення? Сердито лаючись, вийшов у вузенький коридор. Кругом темінь. Клацнув вимикачем. Нічого. Пройшовся по кораблю. Нікого.

— От байдики, таки чкурнули в місто розважатись, а мені розгрібати все за них!

Бурмочучи якісь образи про себе, вибрався на палубу. Нікого й нічого. Схопився за поручень. Навколо один лиш туман. І море.

— Де причал?! — загорлав. — Де всі?

Кинувся в моторний відсік, запустив генератор. Тоді в рубку. Рушати! Та куди? Компас крутився, як дзиґа, а система навігації та їй кранти. Ох і штраф випишуть, якщо довідаються, що він вийшов у море з несправною технікою. А його люди? Це якщо він повернеться. Навколо було саме море, а він один. Один у світі. Спробував завести цю посудину. Ні, не хоче. Жбурнув шапку на підлогу. Де його пляшка? Аргх, перекинув всі речі. Нема, куди могла дітись?

Раптом судно хитнуло. Тиша й плюскіт моря порушились ще одним звуком. Кеп припинив лаятись і прислухався. Бам! Кораблик хитнуло. Вибіг на палубу. Бам! Маленька рибинка плескалась у калюжі. Бам! Що?

І тут почалося! Бам! Підійшов до борту. Бам! Бам! Заглянув за край. Бам, бадабам!

Косатки! Вони оточили його кораблик і таранили, вдаряючись, ганяючись за гігантським косяком рибин, вони просто кипіли у воді, вистрибували з неї, не маючи спасіння.

Бам! Бам! Бадабам! Кораблик хитався, як навіжений.

— Свята Діво Маріє! — Кеп забіг у маленьку рубку і замкнувся. У стіни, днище й навіть палубу щось било, падало, тріщало й хитало. Все, що міг, це стати на коліна й молитись.

— Щоб я ще пив. Ніколи, ніколи! — тільки й повторював.

Раптом все припинилось. Останній раз бамкнуло в борт. Тиша. Капітан потихеньку піднявся й виглянув в ілюмінатор. На палубі хтось стояв. Хто?

Він же, та він же ж оглянув судно зверху донизу. Нікого не було! Страх скував. Але тремтячими руками таки відкрив двері. Сергійович! Він! Підбіг із розпростертими руками й став обнімати, як рідного. А той стояв розгублений.

— Де був? — спитав у відчаї, сподіваючись, що той зрозуміє. — Хоч одна жива душа! Щоб хоч ще раз, я щось на нього сказав!

Раптом борт похитнувся й зайшли Ян із Баракудою. Капітан кинувся і їх цілувати й обіймати. Ті очманіло втупились у нього, не знаючи, що й сказати.

— Ну нарешті, — звернувся до Яна, — де ви так довго були? Що там у місті? Є зв’язок? Як ви дісталися? Я бачив, корабель віднесло в море.

— Яке місто? — раптом відповів Ян.

Капітан оглянувся. Так, вони стояли на маленькій покинутій пристані, але далі були самі лиш скелі. Що таке?

— А де Славік? Він не з вами пішов?

Баракуда поморщився. І заговорив:

— Який ще Славік? Капітане, чесно кажучи, вам варто менше пити.

— Як же! Я не пив! — Гроза Морів оглянувся. Вся палуба була завалена рибою. Капітан перехрестився.

— Діво Маріє.

Баракуда заметушився.

— Ян, передай Сергійовичу, хай не стоїть. Давай за роботу! А то, кеп явно не в собі.

Коли знялись з якоря, вже світало.

А капітан все ще розглядав пустельний пейзаж і розпитував за Славіка. Про нього ніхто не пам’ятав. Навіть його речі, хлопці розпізнавали як свої.

Наступного дня, Баракуда зміг сяк-так підлатати електрику й включити таку-сяку навігацію. Виявилось, вони запливли набагато північніше, ніж могли собі подумати.

Вже підходячи до порту, норвежець сказав Яну:

— Знаєш, ми, мабуть, більше не побачимось.

— Чому? — здивувався хлопець.

— Я іду в поліцію. Я — жахлива людина, Ян. Не дивись на мене так. Місяць назад то було… важко говорити. Але я збив дівчинку на авто. До цих пір пам’ятаю її лице. І... я маю зізнатись. Чому я втік? Не знаю.

Ян не знав, що й казати. Помовчав, а потім тихо:

— А мій тато тяжкохворий. Я мусив продати бізнес, квартиру. Але нічого не допомогло, йому гірше. І я все кинув. Кинув і втік. Мабуть, як і ти.

Баракуда поплескав його по плечу.

— Тобі треба повертатись. Побути з ним, скільки зможеш. Підтримати матір.

— Так, я думаю, так, — Ян стрепенувся, наче від сну, — не знав, чому я так на нього злився.

Хлопець оглянувся. Гроза Морів вів кораблик до порту. Щось у них змінилось. Назавжди.

— Ей, Серлгеєвіць, грлать карлти? — пробасив Баракуда. Напередодні Ян потроху вчив його української.

Але Сергійович тільки відмахнувся.

— У печінках мені ті ігри. От зароблю гроші й куплю шубу Марусічці. І хату побудуєм. Висо-о-оку-високу, як замок, — замріяно підняв очі до неба.

Ян тільки всміхнувся.

Вони пливли морем, а назустріч їм у вітанні виходив прекрасний порт, повний людей і нових сподівань.

***

— Сев, не пошкодуєш? — спитала Пем.

— Та вже шкодую, — відповів Славік, хитро підморгуючи, — застрягти тут із тобою на сотню літ, кому таке побажаєш. Та доки є кава, я не проти!

І засміявся, побачивши, як вона надула губки.

————————

1 Гаугесун − південно-західний порт Норвегії — прим. авт.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Таліана
20.07.2021 01:54
До частини "***"
Гарна історія! Побувала в Дрімфог зовсім з іншого боку(з моря:) )
Айя Нея
12.05.2021 11:04
До частини "***"
Чудовий твір про гріхи та покаяння чи плату за них
Олі Гнатс
12.05.2021 19:52
Дякую Айєчко😘