Фестиваль Ночі

Ну, от і він: Рогіс. Щоб йому провалитися…

Я насуплено огледів місто, що лежало попереду. На вигляд воно таке, як мені розказували: маленьке, затишне, потопає у квітках. Найбільшу увагу привертала церква та міська вежа с годинником. Дах останньої прикрашала велетенська статуя бога Луа зі списом та щитом — я чудово її бачив навіть с пагорба, на якому зараз стояв. Чув, що кожну годину ця статуя вдаряє списом по щиту, допомагаючи цим жителям орієнтуватися у часі. Цікаво, звісно, але підозрюю, що крім цього більше тут не має нічого вартого уваги. Адже, не просто так мої колеги називають Рогіс «містом нудоти».

Привиди та скислий суп — найбільші біди, що тут можуть трапитися. Якщо не враховувати надміру балакучих сусідів та любові до пліток, якою відрізняються всі мешканці Рогіса. Бо чим ще їм займатися у місті, де нічого не трапляється, як не пліткувати? І от саме в цю діру мене заслали… Заразо!

Я зітхнув, вкотре жаліючись на свою важку долю, а потім прийнявся спускатися вниз з пагорба: жалійся не жалійся, все одно йти у Рогіс треба. Покарання є покарання. Але не здолавши й половини шляху я завмер й оглянувся, втупившись в точку кроків за десять від себе.

— Ти довго збираєшся за мною йти?

Питання адресувалося маленькій істоті, що найбільше нагадувала їжака, але мала більші розміри та пересувалася на двох ногах. Колючки на його спині були довгі — з мій палець довжиною — та різноколірні, так само довгими були і його вуха. Істота нервово сіпнулася, коли я звернувся до неї, її круглі золотисті очі, здавалося, збільшилися у розмірі від подиву.

— Чому ти так дивуєшся? — роздратовано спитав я. — Ти ж знаєш, хто я. Звісно, я тебе почую.

Істота на мить замислилася, потім хитнула головою на знак згоди зі мною.

— То чого ти йдеш за мною? — знов запитав я. У відповідь на це істота вказала на місто попереду, а потім на сумку, що висіла у неї на животі.

— Абсолютно точно ні. Я не візьму тебе до Рогісу. Як ти думаєш, що скаже мій новий начальник, якщо я заявлюся у місто з духом землі?!

Істота у відповідь сумно зітхнула, склавши лапи на грудях. З її рота зірвався якийсь тихий протяжний звук, схожий на стогін. Я насупився. От ненавиджу я, коли духи починають користуватися моєю репутацією проти мене!

— Ну, припустимо, старий Дуб правду сказав — я дійсно допомагав таким, як ти. Але… Нащо тобі в Рогіс?

Дух у відповідь показав свою сумку, сповнену квітів. Потім він вказав на місто вдалині, видавши кілька тоненьких й коротеньких звуків. Я уважно роздивився квіти, оцінюючи чи можуть вони становити небезпеку для місцевих, потім спитав:

— А сам я віднести твій подарунок не зможу? Так було б легше для всі…

Я й договорити не встиг, як дух заверещав, перелякано хитаючи головою зі сторони в сторону. Потім він підійшов ближче й вклонився мені, супроводжуючи це низкою нових верескливих звуків.

— Припини, ти не маєш мені кланятися… Боги! — Я зітхнув, потираючи голову й задумливо огледівся. — Гаразд, я допоможу тобі, але на своїх умовах, ясно?

***

Як тільки я опинився в місті — одразу попрямував до штабу Ордену мисливців. Треба було доповісти новому начальству про своє прибуття. Духа землі я перед тим сховав флакон-пастку — спеціальну штуковину для виловлення небезпечних духів. Вона зачаклована таким чином, щоб знерухомлювати духів, що потрапили всередину, тому для них вони небезпечні. Але цього разу я не активував закляття пастки, оскільки дух землі, що зустрівся мені, загрози не становив. Але є тут проблемка: я — мисливець не нелюдей. І кодекс нашого Ордену вимагає тримати будь-яких істот якомога далі від людських поселень. Ще гірше те, що всі мисливці навчані відчувати ауру нелюдей здалеку, тож навіть якщо я сховаю духа у себе в сумці, мої колеги його відчують. Інша річ — пастка для духів. Для мисливців нормально таскати із собою спійманих духів, щоб потім викачати з них силу для власних потреб. Тож ніхто й брови не підніміть, коли почує духа у моїй пастці. Так і сталося.

Мені двічі пощастило — мого начальника не було на місці, тож я тепер мав повне право піти до таверни, що я і зробив. Там мене зустріли дивна картинка: велика група чоловіків стовпилася за дальнім столиком в кутку, незадоволено щось викрикуючи фігурі у плащі, що сиділа за столиком. Моє чуття одразу розпізнало ауру вовколюда, що йшла від тієї фігури. Цікаво… Але не моя то справа.

Тож я, проігнорувавши всіх, попрямував до барної стійки. Мене переслідували зацікавлені погляди, чоловіки, що оточили вовколюда, спочатку нервово пригледілися, потім один з них пирхнув.

— Ну що, хвостомордий, у присутності мисливця вже не такий борзий? — пробухтів він, звертаючись до особи, що сиділа за столом. Потім він подивився на мене:

— Агов, пане. Я вас не бачив у нас. Ви наш новий мисливець?

— Саме так, — нейтральним тоном відповів я, спостерігаючи за тим, як тавернщик заповнює кухоль замовленим мною сидром.

— Чудово! Радий знайомству. Як вам наше місто?

— Затишне.

— О, так лише здається. — Чоловік оскалив зуби в неприємній посмішці й ткнув пальцем на вовколюда. — У нас тут повно всіляких монстрів.

Я нарешті отримав свій сидр та з насолодою поринув у нього, зробивши кілька великих ковтків. А чоловік ніяк не заспокоювався:

— Цей вовчий виродок заважає шановним людям відпочивати! Якщо ви вже тут, пане, ви маєте позбутися його! Цей…

Хм, а непоганий тут сидр.

— …монстр заслуговує на покарання! — останні слова чоловік викрикнув несподівано гучно, змусивши інших замовчати на мить. А потім дехто з завсідників схвально захитав головою, інші закричали слова підтримки. Я ж допив свій сидр, попросив тавернщика наповнити кухоль знов і тільки тоді повернувся до дратівливого чоловіка.

— Хіба? А чим саме цей вовколюд провинився?

— Він ображає однією своєю присутністю! Не дає людям відпочивати! І ще він… гарчить на нас!

— Це все?

— А мало?

Я у відповідь лиш посміхнувся.

— Перепрошую, пане. Моя робота — вбивати нелюдів, що загрожують людям. Якщо єдина провина цього юнака в тому, що він не сподобався вам — це вже не моя проблема.

***

Я просидів у «Задоволеному коті» кілька годин. За цей час на вулиці потемнішало, а людей поменшало — ідеальна нагода виконати обіцянку, дану духові землі.

Він хотів відвідати старого друга, щоб подарувати йому власноруч вирощені квіти — доволі проста ціль. Але я не очікував, що дух приведе мене до місцевого кладовища. Тільки коли він підійшов до однієї з могил, я повністю зрозумів, що коїться.

— То… твій друг вже помер.

Дух у відповідь сумно зітхнув та пригладив кігтистою лапою стару надгробну плиту, порослу бур’янами. Потім дістав з сумки квіти й обережно розклав їх навколо. Я мовчки стояв поруч, чесно сказати, вражений. Рідко зустрінеш такий міцний зв’язок між людьми та нелюдьми. Зазвичай нашим видам важко порозумітися, ми надто різні — по-різному народжуємося, маємо різну тривалість життя, пріоритети, світогляд… Це сумно, насправді. Може, я просто наївний романтик, але мені завжди хотілося вірити, що колись всі наші непорозуміння зникнуть, і люди будуть жити з нелюдями у злагоді…

Раптово я напружився. Моє чуття вловило чужу присутність. Ця аура… вже знайома мені.

— Виходь, — сказав я, звертаючись до найближчих кущів, водночас роблячи знак духові землі сховатися. Повисла тиша, потім легенько зашаруділа трава й з кущів вийшла фігура — висока, темна, з хвостом й довгими загостреними пухнастими вухами.

— Це твоє хобі — слідкувати за іншими?

Вовколюд у відповідь напружився. Його довгі вуха поникли. Потім він тихенько промовив:

— Ні. Просто ти — дивний. Ти не вигнав мене з таверни. Я хотів зрозуміти, чому.

— Чому? А хіба я не пояснив, чому? Ти не чув, що я сказав у таверні?

Він промовчав. Оскільки на дворі темно, я не можу розгледіти його обличчя, але відчуваю його невпевненість.

— Як тебе звати, вовколюд?

— Мене? — здивовано перепитав він, а потім спохватився й відповів вже впевненіше. — Джун.

— А я — Крістоф.

— А… — вигукнув розгублено він. — Це добре…

Ми знов замовкли, насторожено спостерігаючи один за одним. Повисла тиша, яку переривав шурхіт у траві та спів цвіркунів. Дув приємний прохолодний вітерок, здуваючи втому від денної спеки. Над нашими головами яскраво сяяли зорі… Просто чудова атмосфера! Якщо не брати до уваги той факт, що вовколюд щойно застав мене у компанії з духом, якого я незаконно провів у місто.

— А… це дух був з тобою? — раптом сказав Джун, і я зітхнув.

— Так.

— А їм хіба можна заходити у людські поселення?

— Ні.

— А чому тоді…

— Він хотів відвідати друга.

— А…

Джун розгублено замовк, а я знов зітхнув, розмірковуючи про своє майбутнє. Потім спитав:

— То що, ти збираєшся донести на мене чи як?

Він на мить замислився, потім впевнено похитав головою зі сторони в сторону.

***

О дев’ятій ранку наступного дня я представ перед капітаном Отто Орвіком. Він вже мене не любив — його погляд говорив це краще за слова. Що тут сказати — моя репутація мене випереджає. Знов.

— Мисливець Крістоф Грей. Я чув про вас… й ваші подвиги.

Ну звісно. Подумки я вилаявся. Але зовні зберіг незворушний вигляд. Капітан Орвік, бачачи це, хмикнув. Скептично.

— Що, жодних коментарів? Чи виправдань?

— Ні, капітан. Який сенс? У вас вже склалася думка щодо мене.

— Саме так.

Він зітхнув й відкинувся на спинку крісла. Його холодний гордовитий погляд облетів мене з ног до голови, оцінюючи кожну деталь.

— Я очікую, що ви виконуватиме свою роботу справно тут. Нехай Рогіс — спокійне місто, це не означає, що тепер можн нехтувати кодексом й заводити дружбу з нелюдьми. Тим паче — допомагати їм.

Він примружився на останніх словах, дивлячись мені в очі — я навіть напружився. І на мить злякався, що мене вже викрили. Що начальство знає про духа землі, що досі сидить у мене у флаконі-склянці. Але Орвік нічого не сказав про це, лиш похитав головою та взявши перо, підписав папери про моє призначення на посаду мисливця Лунарісу. Я після цього видихнув і мало не побіг з кабінету на всій швидкості, коли капітан нарешті відпустив мене. Однак тільки-но я дійшов до дверей, як він покликав мене.

— Забув сказати, мисливцю. Завтра у Рогісі фестиваль Ночі, і я очікую, що ви

відвідаєте всі урочистості. Для вас це чудова нагода показати себе людям та довести їм, що ви достойні своєї посади. Зрозуміло?

***

Я так і не встиг вивести духа з міста назад у ліс до фестивалю. Забув. Бо як тільки мене офіційно визнали мисливцем у Рогісі — посипалася купа бюрократичної тяганини. Тож прогулянку у ліс я запланував на вечір наступного дня. А до того моменту доводилося страждати на службі. І яби ж то справи були ще цікаві, але ж ні! Більшість часу я витратив на те, аби, за наказом Орвіка, знайти собі гарний костюм, щоб його! Магазинів готового одягу в Рогісі аж два і перед фестивалем в обох зібралася чималенька черга з охочих прихорошитися до фестивалю. Вистояти її, не з'їхати з глузду, знайти в асортименті щось, що одразу підходить під категорії «гарне», «парадне», «не бісить» і «зручне» - це той же подвиг. Наостанок мені ще довелося замовляти собі парадний кітель, під який з мене довго й нудно знімали мірки — за наказом Орвіка, звісно. Цей клятий модник вимагає, щоб у всіх членів Ордену був парадний одяг, аби вони «не срамили репутацію нашого закладу».

Словом, коли я повернувся додому, був злий як чортяка та стомлений більше, ніж після полювання на упирів. Вранці, у день фестивалю всіх членів Ордену вишикували в рядок й змусили маршувати на зустріч з мером Рогіса, де клялися у вірності, дякували за честь служити людям й слухали нудні промови.

Видихнути я зміг тільки біля четвертої години. Та коли вже збирався нарешті піти розслабитися до таверни — мене вихопив Орвік. Кинувши у мене суровим поглядом, він хмикнув.

— Чекаю вас на нічних заходах, мисливець Грей.

Я лиш усміхнувся, демонструючи своє щире бажання долучитися до нічного полювання. Насправді його не було. Адже, фестиваль Ночі — це свято, покликане показати, що люди не бояться ночі та істот, що ховаються в темряві. Що люди достатньо сильні, аби захистити себе у пітьмі попри те, що вони денні істоти. Аби продемонструвати це, люди на фестиваль Ночі йдуть у ліс. Звичайні громадяни полюють на рідкі сорти рослин, які доволі важко відшукати в темряві. А от мисливці полюють на нелюдей. Перемагає той, хто зуміє схопити чи вбити найнебезпечнішу істоту — вовкулак, упирів, хижих духів, русалок тощо. Таких істот ще багато у лісах навколо міста, але самому місту вони не загрожують вже давно. І не всі з них дійсно нападають на людей. Саме тому я і не люблю фестиваль Ночі. Він здається просто жорстоким звичаєм минулого. Хоча дехто зі мною посперечається і скаже, що нелюди не загрожують містам типу Рогіса виключно тому що бояться сили його жителів, яку вони демонструють, в тому числі, на фестивалі.

До нічного полювання залишалося ще кілька годин, то я безцільно бродив містом, аж раптом помітив Джуна. Він стояв просто посеред вулиці, розглядаючи різноколірні ліхтарики, якими прикрасили місто.

— Згоден, гарні, — сказав я, підходячи ближче. Він не здивувався мені, навіть голови не повернув (що недивно, з його-то нюхом), тільки важко зітхнув.

— Крістоф.

— Бачу, в тебе чудовий настрій, — саркастично всміхнувся я. — Гадаю, фестиваль Ночі ти не любиш так само як я.

— А за що його любити? В цей день люди полюють на таких, як я, без причини.

На це мені нічого було відповісти, Джун теж замовчав. Ось так ми й стояли похмурі у тиші, оточені веселою метушнею, що утворювали люди навколо. Повз нас проносилися діти, у повітрі висів аромат свіжо приготовленої їжі, з центральної площі лунала музика…

Раптом мої думки перебило гучне бурчання у животі. Я подивився на Джуна — той відвернув погляд.

— Зголоднів?

— Такі як я завжди голодні.

— Це правда. — Я на хвилинку замислився. Потім всміхнувся й простягнув Джуну руку. — То ходім, пригощу.

Він не відповів лише з підозрою втупився на мене.

— Та годі тобі. Єдина добра річ у цих всіх фестивалях — це їжа. Тож треба користуватися нагодою.

— Але якщо тебе побачать зі мною…

— Ходімо вже, плаксо. — З цими словами я схопив його за руку та потягнув у бік головної площі, де в цю мить вирував ярмарок.

— Я не плакса! — одразу образився Джун, але слухняно пішов за мною.

***

Джун — вовколюд, але тільки на половину. Саме тому йому і дозволили жити у людському поселенні. Але це, звісно, не означає, що люди повністю прийняли його. Судячи з того, що я бачив у таверні, ворогів у нього тут точно більше ніж друзів. А ще… я ще з першої зустрічі запідозрив, що він ще надто молодий. У мене досі не було можливості роздивитися його обличчя, адже коли ми спілкувалися на кладовище було вже доволі темно, тож судив я виключно по звуку його голосу. Сьогодні я переконався, що мав рацію.

Коли я купив в одному з кольорових наметів два шматки пирога та віддав один Джуну, той миттєво накинувся на нього та з'їв мало не за секунди. Його капелюх в процесі спав з голови і я нарешті зміг роздивитися його. Обличчя в нього майже людське, якщо не рахувати виразних іклів та очей, позбавлених білка. Думаю, на вид йому можна дати десь 16-17 людських років. Вже не дитина, звісно, але ще й не дорослий. Я зітхнув: важко, мабуть, малому, особливо враховуючи те, що він лишився один. За його словами, його єдиний родич — бабуся — померла кілька років тому. Хоча…

Мої думки перервав звук бурчання у животі. Я знов подивився на Джуна, а той не зводив голодного погляду з мого пиріга. Я підняв руку з вверх — його погляд також піднявся вверх, тоді я опустив руку вниз — малий так само опустив погляд, гіпнотизуючи пиріг очима. Тоді я зітхнув й простягнув їжу йому.

— Тримай.

— Справді можна?

— Не став дурних питань. Їж вже — чи хочеш, аби я тебе годував?

— Я не дитина! — одразу образився він, відбираючи пиріг. Я на це лиш посміхнувся: як і будь-якого підлітка, його так легко засмутити…

Тим часом фестиваль Ночі вирував навколо нас. Людей побільшало, розпочалися танці. Мою увагу, між іншим, притягнула яскрава, обвішаний магічними ліхтариками, намет, що торгувала смаколиками. З-поміж іншого, я запримітив на прилавку вергуни, тож одразу вирішив купити. Взяв цілу купу — навіть Джун здивовано рота відкрив.

— Ти так любиш солодощі?

Замість відповіді я простягнув йому гірку вергунів:

— Це — тобі. Інша половина — для Сирника.

У нього відвисла щелепа. Потім він почервонів. Але солодощі забрав, сором’язливо опустивши погляд.

— А Сирник — це хто?

Я усміхнувся й підморгнув малому:

— Ти бачив його зі мною день тому.

— А, ти про того малого. — Джун кивнув головою. — Дивне й нього ім’я. Зазвичай у ду… у хлопців, як твій друг, імена більш довгі та складні для запам’ятовування.

— А ти обізнаний, малий. А щодо імені — то не його справжнє. Скоріше прізвище, яке я дав йому. Бо як ти правильно зазначив — справжнє ім’я занадто довге. У мене язик зламається, поки я виговорю його.

— Серйозно? — Джун із зацікавленням огледів мене, водночас кусаючи вергуна. — А чому саме «Сирник»?

— Ну, ти бачив його очі. — Я знизав плечима. — Вони круглі й жовті, як сирники. До того ж я люблю сирники.

Джун, почувши мою відповідь, завмер на мить, забувши про вергун та здивовано втупився на мене. А потім раптово розсміявся — голосно, яскраво, весело. Так, як і мають сміятися підлітки його віку.

— Ти — самий дивний мисливець з усіх, що я бачив, — зазначив він потім. Я лиш посміхнувся у відповідь. Що тут скажеш? Це дійсно так.

***

У товаристві Джуна я провів кілька годин та й не помітив, як настав час нічного полювання. Про це повідомили бойові горни, що закликали всіх зібратися на площі. Люди навколо збуджено загомоніли, а я ж навпаки, напружився. Мені дуже не хотілося йти на плювання, що не має вагомої причини… Одна з причин, чому я вирішив провести трохи часу з Джуном як раз полягала в тому, що він — з нелюдів. Не знаю, це нерозумно, але коли я зустрів його одного на вулиці, то подумав… Якщо вже мені доведеться йти на полювання та скоріш за все вбивати нелюдя просто так, то допомога, хоч і маленька, іншому нелюдю якось компенсує мені цей жахливий присмак?

— Ти в порядку? — запитав Джун. Він розслабився за ці калька годин та більше вже не ховав обличчя під капелюхом.

— Так. — Я знизав плечима. — Просто… Я ж тобі казав, я не люблю фестиваль Ночі.

Він насупився, а потім хитнув головою, схоже, розуміючи, про що я.

— А тобі обов’язково йти з ними? — Джун вказав на площу, де збиралися зараз мисливці.

— Гарне питання. — Я криво всміхнувся, згадуючи свою розмову з Орвіком. Він не просто так наполягав, аби я взяв участь у полюванні. Це перевірка. Орден хоче дізнатися, чи достатньо я підхожу на посаду мисливця. Чи можу я досі вбивати нелюдів за командою. Чи не надто я зблизився з нелюдьми за час служби в Долині Сивих Вітрів. Якщо я не покажу їм того, що хоче побачити Орден, мене можуть звільнити. Чи навіть гірше…

Раптом Джун торкнувся моєї руки. Я здивовано підняв брів й подивився на нього.

— Ти — хороша людина, — сказав він, червоніючи. — Ти точно зробиш все правильно.

Визнаю, тут у мене відвисла щелепа.

— Я? Хороша людина? — перепитав я. — З чого ти це вирішив?

— Ну, ти так відчуваєшся. І ще — ти перший, хто купив мені їжу і просто розмовляв зі мною про всяке…

Він закусив губу й відвернувся. Я мить спостерігав за ним, потім не стримався й розсміявся.

— Добре, добре, переконав. Ну, ти теж хороший хлопець. Не забувай про це.

Він не відповів і не подивився на мене. Але його рука ще сильніше стисла мої пальці.

— Я… почекаю на твоє повернення тут. Можна?

Тут я знов здивовано завмер. Цей малий точно вміє вибивати землю з-під моїх ніг. Але… це не так вже і погано. Навіть приємно.

— Непогана ідея, синку. Ось.

Я зняв з поясу гаманець та відсипавши жменю монет, простягнув їх малому. Той з недовірою подивився на них, потім на мене.

— Купиш мені поїсти. Коли я повернуся — буду так само голодний, як і ти сьогодні.

— Ти… ти довіряєш мені гроші?!

— Що я тобі казав? Не став дурних питань.

У цей момент роги заспівали знов, і я піднявся, збираючись йти на площу до інших мисливців. Джун крикнув мені у спіну, бажаючи вдачі. Я махнув йому рукою, не в змозі стримати задоволеної усмішки.

Хм... Можливо... моє зіслання до Рогісу не така вже погана річ.