Таємниця Примарної Печери

Компанія з чотирьох підлітків сиділа коло вогнища. День майже перетворився на вечір, сонце сховалося за обрій кілька хвилин тому. Старший, Авлоп, мирно розливав чай по кухликах, дівчата з обох боків підсовували для годиться смаколики їхньому гостю, а він усе відмовлявся: за тиждень всі так наїлися!

Славостан приїхав у Раїнакру до своїх далеких родичів ще загодя. Провів із ними Велику Ніч, найбільше весняне свято. За останні, наповнені клопотами і роздумами дні Великого Тижня всі вони дуже здружились. Разом мили і білили хату у четвер (звісно, гість не так уже багато працював — але не сидів без діла, традиція ж бо!). Розфарбовували яйця ввечері п’ятниці. Рано-вранці минулорічне видуте яєчко навмисне розбили, і дядько Дійгор на очах у всіх покришив шкарлупку в річку, приговорюючи: «плинь у рахманський рай».

Слав став тоді розпитувати про цю раїнацьку традицію. І дядько залюбки розповів.

— Десь за морем є Блаженна країна, де живе дивний народ рахманів. Вони всі добрі і праведні, але живуть дуже просто: не мають одягу і календаря, не знають вогню і ремесел, увесь час моляться, а харчуються тим, що подає їм природа. Весь піст вони їдять манну небесну і чекають свята. Ось ми кинули шкаралупку від великоночного яйця у воду, і як вона допливе до рахманів — тоді вони Велику Ніч і справлятимуть. Старі люди кажуть, що на це піде десь днів десять — якраз тоді, коли буде Вечір Предків. Тоді-то і рахмани і помоляться за нас, щоби до нас ніякі примари, які особливо сильні у такий день, не причепились.

Славостан лишився трохи розчарованим: невідомий народ був і загадковим, і якимось надто праведним, аж нереальним. Напевно, немає такого на світі... І сам дядько Дійгор, здавалося, не дуже вірив у те, про що розказував, — проте про всяк випадок надіявся на заморських молитвеників.

Самі ж вони зустріли свято добре. Звечора причепурилися і відправились у хором1 на нічну службу. Правда, діти її пам’ятали мало: всю ніч марилися їм червоно-білі пироги, сосиски, яйця, запечене м’ясо... Всього цього вони наїлися за Світлий тиждень. Тож тепер, через десять днів, їжа вже не так вабила, а тому — хороше було просто сидіти на природі, дивитися на захід сонця, кутатися в теплі плащі і радіти, що ще немає комарів...

— Темніє вже. Давайте збиратися, — врешті мовив Авлоп.

— Та ну, чого! — запротестувала Гаоль, його сестра. — Посидьмо під зорями, така краса!

— Краса не краса, а сьогодні починається Вечір Предків, тому краще нам піти додому. Тим паче що ми усілись недалеко від Примарної печери. Хтозна, що з неї виповзе?

— Це все вигадки, — відмахнулася білява Олаві, намагаючись виглядати дорослою.

— Почекай, а що саме про неї розповідають? — так і загорілися карі очі Славостана. — Я страшенно люблю історії про привидів! Але наші, станські, я вже всі знаю, а ну ви мені розкажете щось новеньке?

— Старі люди кажуть, що у вівторок після Великої Ночі нечисть має своє свято. Нібито всі неупокоєні померлі та інші примари збираються у своїй Печері, а опівночі виїжджають і скачуть на конях, ніби вихор, всім світом, і краще їм на шляху не траплятися, — розпочав старший хлопець.

— А співці з міста говорять інше: ніяка це не нечисть, а чарівний народ! — запротестувала Гаоль, стріпнувши каштановими локонами. — Що там відбуваються бали і музичні вечори, на яких смертних не допускають.

— Нелюди — вони і є нелюди, — відрізав Авлоп. — Пішли додому.

Але його вже ніхто не слухав.

— Слухайте, а давайте хоч заглянемо туди? — вигукнув Слав.

— Ти ненормальний? — повернувся до нього старший, а потім став складати припаси. — Додому хутко, а то і сам примарою станеш. Вечір Предків на носі!

— Та нема чого там дивитися, — зронила Олаві. — І додому нема чого йти. Той пагорб — такий же, як і всі. Знайшли собі страшилку!

— Ну як ти можеш так казати! — гукнула Гаоль. — Все на світі, по-твоєму, це лише те, що ми бачимо?

— А ти бачила колись привида?

— А ти можеш довести, що їх не існує?

Славостан перебив дівчачу перепалку:

— Досить базікати, пішли перевіряти! Там і дізнаємось, існують чи ні.

— Перевіряти?

Авлоп схопився за голову: дівчата-бо явно зацікавились, а цей Слав зі Стану їх під’южує! Всі знають, що станці страшенні шибайголови, але з цим треба щось робити!

— Ні, ні, ви що! Я... я вам забороняю! — тремтливим голосом наказав хлопець.

Але троє молодших вже бігли вниз схилом, не переймаючись якимись заборонами. Лише збігши, Гаоль гукнула до Авлопа:

— Сиди там, коли такий боягуз!

І далі вони, вже не обертаючись, рушили до таємничої печери. Їхнє вогнище затухало на вершині одного пагорба, а Дім Примар був у сусідньому: треба було проминути долину і шукати вхід. Кажуть, на такі дні, як сьогодні, його знайти легко...

У долині, на відміну від пагорбу, було прохолодно і доволі темно. Густі тіні синіли під кущами, які легенько тріпотіли від нечутного вітру — а може, і не від вітру?.. Кожен, будь тут сам, уже б повернув додому, але Славостан соромився показати страх дівчатам, а вони — гостю.

Вони без перешкод дійшли до підніжжя того, другого пагорбу і стали шукати вхід. Обійшли навколо ледь не до половини.

— Дивіться, який дивний камінь! — показав раптом Слав. І справді: трохи зліва виднівся ідеально круглий валун, на якому щось біліло.

Це виявився напис «Навіщо прийшли до нас?». Простою білою фарбою, яка ледь злущилася. Букви були на вигляд найзвичайнісінькі.

— Може, це ключ до воріт? — схвильовано сказала Гаоль.

— А може, це якісь жартівники написали? — не повірила Олаві.

— Треба перевірити! Ми прийшли, щоб подивитися, хто живе у цьому пагорбі, — мовив Слав до каменя.

У першу мить всі троє почули мурашки: «а раптом подіє?». Потім — відчули себе дурнями, що з каменями розмовляють. Олаві перша розвернулася і пішла назад, а двоє інших стояли, чекаючи на відповідь.

— Ходім уже. Немає там нікого. Були б — уже пустили б, — сказала Гаоль, жаліючи, що мрія не збулася.

— Гей, тут наче печера! — раптом гукнула Олаві. — Хай і не чарівна, та цікаво ж?

Двоє інших підбігли, задивилися у темну пащу. Бр-р... Добре, що у Гаоль завалялася свічка, а у Слава сірники! Запаливши її, вони рушили. Може, це все-таки не просто печера, раз з’явилася після розмови з каменем?

Тіні танцювали на гладеньких, наче полірованих стінах, маленький вогник відбивався від майже дзеркальних поверхонь. Друзі зачаровано стежили за ним, і не скоро помітили, що світла побільшало. На відстані виднілися ледь помітні іскри жовтогарячого кольору.

— Це світляки? А чому вони золотисті, а не жовто-зелені? — спитала Олаві.

— Напевно, таки чари! — радісно сказав Славостан. — Може, ми скоро побачимо і мешканців?

— І, певно, вони будуть красиві, а не страшні! — закінчила Гаоль.

Звісно, до примар потрапити не хотілося, але ж можуть вони тільки краєм ока глянути, а потім втекти?.. Раптом щось тепле торкнулося крайніх хлопця і дівчини, і веселу розмову перервав крик.

— А-а-а, хто тут? — кричав Славостан.

— Не чіпай мене, привиде!— пищала Олаві зовсім не по-дорослому. Гаоль теж заверещала.

— Та це я, я! — мовив знайомий голос за спиною. — Хіба я міг відпустити вас самих?

Авлоп! Таки наздогнав!

— Додому ви, впевнений, все ж не підете. То я буду захищати вас тут!

— От треба було нас лякати?! — уперла руки в боки його сестра.

— А я знав, що ви так запищите? Все, не сердься, підемо.

Вони пройшли далі й опинилися серед золотистих світляків. З завмиранням серця Славостан торкнувся одного пальцем — і відірвав руку. Гарячий!

— Хоч би не попалитися! — зауважив Авлоп. — Накиньте каптури, а то ще сяде на голову і підсмалить волосся.

І ось хід розширився. Мандрівники зайшли у доволі велику залу-печеру, темну з проблисками світляків. В дальньому кутку взагалі нічого було не розібрати — там було темно, і видно було лише обриси арки, за якою було щось туманне.

Хоча тут було і темно, страху вони не відчували. Тільки спокій. І ще... десь на денці свідомості, якщо не думати про це, вчувався спів.

— Дивно, правда? Вам не здається, що хтось співає? — спитала Гаоль.

Всі прислухались — і мелодія зникла.

— Напевне, це тільки дзвін у вухах, — сказала Олаві.

І раптом їм причулося бамкання! Густе і соковите, ніби останнє проміння сонця.

— Ви теж чули? — схвильовано сказав Славостан. — Чи це просто здалося?

— Тільки Олаві мовила про дзвін, як нам він нам почувся! Напевно, це справді лише наша уява. Ну що, впевнилися, що печера ця звичайна? Можемо іти додому? — спитав Авлоп.

Але попереду була ще одна печера, де так загадково клубочився туман... А на вході до неї так красиво миготіли світлячки... І Гаоль, не слухаючи брата, пішла до арки. Інші рушили за нею і зазирнули в прохід.

Вони побачили, що туман зблизька схожий на постаті людей! Ледь помітні в непевному сяйві світляків, ці фігури стояли спинами до дітей і трохи розпливались, коли подивишся прямо.

З жаху вони заніміли. Таки правда! Тут живуть привиди! Поки вони їх не помітили, але потім... Авлоп схопив Олаві і сестру за руки і смикнув назад, але Славостан застигнув, побачивши мрію вживу.

Раптом туман ворухнувся: одна з постатей (та, що стояла прямо за проходом) повернулася до них... Вийшла з арки... Простягнула напівпрозору руку до хлопця...

— Свят, свят! — закричав Слав. — Господи, помилуй!

Що може зробити відчайдушний крик проти привида? Та, всупереч всім страшним історіям, постать повторила його слова:

— Помилуй, Господи! — крикнув незнайомець, а потім сказав вже спокійніше. — Ви хто? І навіщо прийшли на нашу службу?

Діти роззявили роти: оце так! Вони таки потрапили на Примарницький Вечір Предків! Як же тепер втекти?

— Ви люди, так? — продовжував розпитувати привид, заразом стаючи більш видимим. Ось проявилося неохайне пряме волосся, кирпатий ніс і навіть веснянки. Він здавався ледь старшим за них. — А я сторож, який має охороняти наше богослужіння від всіляких заброд.

— Що ж з нами буде... — прошепотіла Олаві.

— Але ви знаєте ім’я Боже. Значить, небезнадійні. Може, відповісте, чого прийшли?

— Ми просто хотіли дізнатися, чи правду кажуть легенди, що у цьому пагорбі хтось живе, — відповів Авлоп на правах старшого. — Можна, ми підемо тепер?

— Я вас не тримаю, — відповів хлопчина-сторож і вже розвернувся до арки, як Славостан крикнув:

— Так хто ж ви такі? І що робите тут?

Уже не такий примарний привид повернувся до них.

— Ми — фейлери, духи стихій. Злетілися з усього світу на святкування Великої Ночі. Ось там наш хором, а це, як би ви сказали, трапезна. Тут нас дожидаються всі святкові наїдки, — він провів рукою, і зі світляками щось сталося: кожен тепер освітлював якийсь летючий смаколик, прозорий і невагомий. «Ясно, чого світляки гарячі — щоб їжа була тепла на кінець служби», — здогадалася Олаві.

— А я думав, духи стихій мають поклонятися природі... — мовив Авлоп.

— Ще чого! — всміхнувся незнайомець. — Ми працюємо на природу. Невже люди моляться на своїх начальників? Я от охороняю водоспад, яким закінчується найближча до вас ріка. На нашій мові вона зветься Гер, а мене звати Гергеш.

Друзі теж представились. Потім Гаоль спитала:

— А чого ви тільки тепер святкуєте? Велика Ніч ще тиждень тому була?

— Ми все правильно святкуємо! — гукнув сторож. — Просто ви, люди, завше кудись поспішаєте, і ваше свято триває одненьку ніч, а ми... Наша служба йде вже десять ночей і дев’ять днів! І сьогодні має завершитися.

— Нічого собі! А у нас кажуть... — почав Авлоп і затихнув, бо мав на увазі «примари і мерці святкують на тиждень пізніше». Виправився: — Кажуть, що в цьому пагорбі живе зло...

Ніхто цього не мовив, але у кожного промайнула думка, що ще невідомо, яка саме служба у тих, хто схожий на примар.

— Ми знаємо, що у людей велика фантазія, і не дуже ображаємось. Хочете подивитися, що тут відбувається насправді?

— А це не страшно? Я маю на увазі, для людей, — насмілилась спитати Олаві.

Хлопчина розсміявся:

— Думаю, ні. Пагорб захищений сіткою ілюзій, одну з яких ви вже майже зняли — вашим бажанням дізнатись. Тепер я скину другу, і ви побачите все так, як ми завше являємося людям. Пішли?

І вони, затамувавши подих, ступили у другу печеру-хором. Невиразний спів, який чувся на краєчку свідомості уже давно, залунав ясно, але фейлери все одно виглядали туманними. Коло кожного застигнув золотистий вогник. Гергеш провів рукою, ніби відслонив завісу, і вони побачили правдиву картину.

Фейлери виглядали зовсім як люди, тільки всі молоді й гарні. Світляки заміняли їм свічки: вони палали над розгорнутими книгами і нотами, коло дивних розписів на стінах, які, здавалося, зображували створення світу з точки зору природи. Спереду, де мав бути вівтар, літав цілий різнокольоровий розсип вогнів. «Цікаво, чи можна у них жінкам заходити у вівтар? І чи є в них розділ на чоловіків і жінок — адже те, що ми бачимо, просто подібність, а насправді вони не люди...» — розмірковувала Олаві. Але вогні спереду сяяли так яскраво, що діти нічого не могли розібрати.

Натомість вони розглядали хором. Довгі поли одягу прихожан тріпотіли на легенькому вітерці, ніби клапті туману, яким вони прикидались ще недавно. На одному столі біля стіни вишикувались дуже знайомі дітям великоночні червоно-білі пироги. Але які вони були! Здавалося, зроблені зі світла — один корж з місячного, другий зі світанкового, третій з сяйва роси, четвертий з іскор вогнища! «Невже фейлери їдять тільки саме світло?» — подумала Гаоль.

Кілька хвилин вони стояли, зачудовано роздивляючись навколо. Але скоро Авлоп згадав, що довго бути тут їм не варто, батьки будуть переживати. Він потихеньку сказав це Гергешу.

— Нічого, скоро ми будемо роз’їжджатись і вас додому закинемо. Не хвилюйтесь.

— Скоро? — перепитав Славостан, який вже трохи зрозумів фейлерів. — І коли це буде, години через дві?

На їхнє перешіптування обернулась одна фейлерка, з вигляду дух вогню, і зробила великі очі:

— Побратиме, хто це з тобою? Люди?

— Уявляєш, вони нас не бояться! — з дитячою радістю відповів водоспадник.

— Хай там як, балакати на службі негарно, тим більш скоро будуть читати Благовістя!

— Жаль, що ви не можете залишитись на всю ніч...Тоді ми з Раєною проведемо вас після читання, добре?

І от сяйво, що било з вівтаря, розступилося, і звідти вийшло шестеро фейлерів у одіяннях різних кольорів (Олаві задоволено примітила, що деякі виглядали як жінки). В руках вони тримали книжки і сувої, обличчя мали піднесені і радісні.

— Вода благовістить Господа: народженого, омитого, оплаканого слізьми учнів, — розпочала пані в прозоро-блакитних шатах. — Гріхи змито водою хрещення, сльози змінилися на радість. Воскрес Спаситель!

— Воістину воскрес! — загриміло з натовпу, і гості-люди були раді, що можуть приєднатися.

— Сонце благовістить Господа, істинне Сонце правди, яке зайшло, та знову засяяло, — продовжив фейлер у золотистому. — В час смерті Його тьма покрила землю, та воскресіння освітило шлях людям і стихіям! Воскрес Спаситель!

— Воістину воскрес!

— Каміння благословить Господа, — пророкотав велетень у сірому. — Воно розкололося на смерть Його, закрило вхід до могили, та після перемоги тріснуло, відкривши путь і Йому, і всім воскреслим.

— Воскрес направду!

Діти слухали благовістя стихій, яке велося ніби різними мовами (однак все було зрозуміло), і згадували: так, і в їхньому людському хоромі нібито читали благовістя різними мовами, але тоді вони не звернули увагу... Хіба що Славостан підмічав помилки у вимові рідною станською. Напевно, і на їхній службі це було так красиво, а вони і не пам’ятають? А стихії продовжували:

— Вогонь благословить Господа, — дивним глухим голосом сказав фейлер із волоссям, що вилось наверх, ніби полум’я. — Я був свідком болісного відречення учня, і я ж запік рибу при його прощенні. Воскрес Спаситель!

— Воістину воскрес!

— Тварини благословлять Господа, — мовила фейлерка, вся нібито покрита хутром. — Осел і віл зігріли Його народження, і ослиця з дитятком провели Його в день слави, яка вела до смерті. Та Спаситель воскрес, як фенікс!

— Направду воскрес!

— Зело благословить Господа, — прошелестіла жінка у пшеничному і зеленому, остання. — Пальми і верби кричать «Осанна», маленькі билинки прокльовуються, почувши весну, смоківниця приносить листя і плоди, пшениця і виноград дають своє тіло Йому. Тож і всі ми зробімо так само, і заспіваймо хвалу Воскреслому!

Фейлери підхопили її пісню, гучну і радісну, від якої світляки загойдалися залом, світло замерехтіло, забарвлюючи все навколо у різні кольори. У дітей перехопило подих і навіть трохи закрутились голови, і, ніби почувши це, Гергеш сказав:

—Ну що, поїхали додому?

Авлоп кивнув, хоча було жаль залишати цей неймовірний світ щирої радості, світ, де свято може тривати безперервно тиждень і більше... Потихеньку вони вийшли з зали разом із посестрою сторожа, проминули тиху трапезну. Там Раєна поманила до себе чотири світляка і подарувала дітям на прощання: їхня свічка вже давно догоріла.

— На жаль, нашу їжу вам не запропонуєш — вона не для людей, — трохи сором’язливо сказала вона.

На свіжому повітрі було тихо і темно. Далекі зорі вже висипали на небо, але не могли зрівнятися зі світляками у долонях.

— Сподіваюсь, ви не злякаєтесь, якщо ми трохи змінимо форму? — весело сказав водоспадник. — Це потрібно для поїздки.

Ніхто не був проти, і тоді обоє фейлерів, переглянувшись, раптом перекинулися звірами: Гергеш став конем, а Раєна жар-птицею. І ось друзі полетіли нічним небом, за кілька митей долаючи відстань до дому, на яку витратили пів дня. Холодний вітер свистів у вухах, та їм не було зимно: тіла чарівних тварин випромінювали тепло і світло, грива коня мінилась білим, зеленим і блакитним, пір’я жар-птиці сяяли золотом і міддю.

Близько до села це змінилось: сяйво притихло, та і взагалі, можливо, фейлери стали невидимими разом із пасажирами? Вони зсадили дітей на самому порозі, і ті, швидко і гаряче попрощавшись, побігли до дорослих.

Таємниця Примарної Печери належала тепер їм, і як добре, що вона виявилася нестрашною. Цей вечір залишиться у них в пам’яті навіки. Мало того, що не кожного дня стрічаєшся з реальністю, яка була основою легенд, так ще і виявляється, що вона краща за ці легенди! Примари були страшні, рахмани здавались надто нудними, а реальні духи стихій виявилися і добрими, і цікавими.

...Вже улігшись спати, кожен із дітей міг бачити у вікно сполохи зірниць — і думати, чи не фейлери це закінчили службу і тепер скачуть, розносячи свою радість по всьому світу?