Веретено життя

Паркан стояв весь кривий і частково нахилений, незграбний, нашвидкуруч збитий із різних дощок. Важко було уявити його новим і гарним. Наче він одразу виріс у цьому провулку отаким сірим й прогнилим. Хоча восени старі речі та люди завжди ввижаються іще старішими, Сергію здавалося, що паркан гарно показує стан господарства сусідів з вулиці.

«Баба Леся ще нічого, добра. Тільки працює занадто багато й одягається просто. Головне, не дай Боже, зустріти її сестру Оксану. Оксану та її клятого півня!» — міркував хлопчина, обережно визираючи з-за кута вулиці. У приватному секторі стояла тиша. Підозріло притихли навіть птахи.

Ця частина шляху зі школи пригнічувала Сергія найбільше. Дідусь із бабусею жили в останньому будинку тупикової вузької вулички. Іншої дороги не існувало. Іти не далеко, але півень, наче навмисно, часто очікував на хлопця неподалік. Та, що півень? Скажений птах лише непередбачувано й агресивно кидався на хлопця, а ось баба Оксана не робила, на перший погляд, нічого. Вона просто дивилася на Сергія каламутними холодними очима, щось нашіптуючи собі під носа. Кожен із цього району знав, що вона хвора на голову. Через неї до Сергія відмовилися ходити в гості нові друзі зі школи.

«Трясця, я це зроблю! Просто швидко пробіжу, а там вже й тепла затишна домівка. Не впевнений, що я колись звикну жити у цьому місті. Та в мене немає вибору. Час не повернути. Маму з вітчимом також. Просто пробігти», — Сергій ще раз завбачливо озирнувся. Насичене вологою сіре небо ось-ось мало пробитися дощем.

Малий вчепився руками за ремінці рюкзака та щосили чухнув уперед. Під ногами зашурхотіли камінці, перемішані з гравієм та листям, яке нещодавно почало падати з осінніх дерев. Кілька швидких блискавичних рухів перервалися для хлопця зовсім несподівано: зрадили шнурки кросівок, які невчасно замоталися під ногами. Сергій перечепився, на льоту намагаючись звільнити руки з-під ремінців рюкзака, щоб затримати падіння.

В останню секунду все ж вдалося витягнути одну з рук й поставити її блоком поперед себе. Допомогло не дуже — підборіддя проїхалося шкірою по твердому гравію. Долоню теж обпекло гострим болем. Сергій намагався обережно переконатися, що всі інші частини тіла цілі. Підібрав руки й вже хотів піднятися, як побачив перед собою замурзані гумові чоботи, з яких визирали потворні брудні волохаті ноги. Хазяйкою ніг не міг бути ніхто інший, як баба Оксана.

Сергій не помилився. Над ним стояла божевільна стара сусідка, як завжди у неохайному халаті й куфайці незрозумілого кольору. Хлопець проковтнув слину, обмірковуючи свій наступний маневр, і почав неквапливо підійматися з землі.

«Може, просто оббігти її та швиденько до дому?» — проминула рятівна думка в голові Сергія.

Тим часом він чемно поздоровкався, не піднімаючи очей на стару, та вже намагався обійти бабцю, як вона зупинила його, піднявши руку.

— Зажди-но, хлопче. Допоможи старій жінці. Я сама не впораюся, — баба Оксана солодко усміхнулася Сергієві, примруживши одне око та відкриваючи нерівний ряд чорних кривих зубів.

Хлопець все ще вагався. Та коли далі посеред дороги він раптово побачив великого білого півня з зеленуватим лискучим хвостом, сумніви зникли. Краще вже було піти за бабою, ніж тікати від очевидної майбутньої атаки птаха. Поряд з господаркою він не наважиться клювати хлопця.

Почимчикували повз стару скрипучу калитку в напрямку цегляного понурого будинку. Вздовж доріжки височіли купи різного мотлоху: старий чайник, розбиті пластикові горщики для квітів, дитяча коляска без коліс, дрова та Бог зна, що ще. Нижнє гілля єдиного великого дерева на подвір’ї було перев’язане сірим ганчір’ям.

Сергієві все це дуже не подобалося. Особливо, коли він зрозумів, що доведеться йти до самого будинку. За кривими зеленими дверима знаходилася веранда, яка виявилася також заваленою порожніми банками та ганчір’ям. У кінці наступної кімнати відкрилася кухня. Повітря пахло їжею для свиней та цвіллю. Всі поверхні були рясно вкриті плямами від мух.

Нарешті бабка Оксана зупинилася перед відкритими дверцятами у підлозі. Темний підвал, здається тільки й чекав на Сергія. Хлопець важко ковтнув слину й роззирнувся навколо. На невеликому столику, зовсім недалеко, лежала замурзана дерев’яна дошка для розділки м’яса та ніж-сокира.

«Невже отак доведеться померти? Вона ж мене зарубає й ніхто про це ніколи не дізнається. Мамо, допоможи!» — Сергій підняв очі кудись у стелю, та окрім павутиння на балці не побачив більше нічого.

Раптом знов подала голос бабка.

— Ось сюди, синку, потрібно спуститися. Там сходинки вологі, легко підковзнутися. Десь на пів шляху зліва є вимикач. Принеси мені, будь ласка, банку маринованих грибів.

Сергій не міг повірити власним вухам: «Грибів? Ну добре, хоч не сушених кажанів. Від неї можна всього очікувати».

Ще раз крадькома зиркнувши на ніж для м’яса, хлопець зняв рюкзак та поліз у темряву. Обережно навпомацки відшукав драбину. Серце почало шалено гупати, від чого Сергій відчував його аж у скронях. Світ пульсував в очах і з кожним кроком темрява оточувала все щільніше. Весь цей час бабка не рухалася. Наче огидна фігура з воску, вона завмерла в напівзгорбленій позі над підвалом та мовчки розглядала русяве скуйовджене волосся хлопця.

«Невже я помру зараз? Мені лише вісім», — думки Сергія танцювали в хаотичному шаленому танці.

На стіні дійсно знайшовся вимикач. Світло вдарило в очі й засліпило хлопця на мить. Вздовж вологих білих стін стояли полиці з консервацією: виноградний сік, огірки, кругленькі помідори й, ті самі, гриби. На відміну від інших приміщень, тут панував, хоч якийсь лад. Сергій схопив невелику коричневу банку з грибами й чухнув на гору. Йому хотілось якнайшвидше втекти з цієї клятої оселі.

— Ой, ти такий молодець! Порадував мене. Будуть гриби! Будуть гриби! — стара тричі радісно тупнула ногою й, пританцьовуючи, поставила банку на стіл.

Сергій виліз з підвалу, не забувши вимкнути світло, і закрив дверцята в підлозі.

— Бувайте. Мене бабуся вже чекає давно, — буркнув хлопець під носа, вдягнув рюкзак і вже збирався піти, та фігура старої непорушно стояла посеред проходу.

— Треба віддячити. Тобі віддячу. Зачекай.

Вона почала ритися у кишенях куфайки, при цьому продовжуючи розмовляти.

— Матір твоя інша була. Вона мене ніколи не ображала. Ніколи камінням не кидалася й не обзивалася. Я хотіла їй подарунок зробити, та вона не зрозуміла. Відмовилась. Ось і загинула потім у тій страшній аварії. Я хоч тобі дам. Головне — слухай уважно, що скажу.

Баба витягла з кишені й простягла хлопцеві дерев’яну котушку, на якій не залишилося жодної нитки. Щоб втекти від чергових неприємностей, хлопець взяв дивний подарунок й, не надто розглядаючи, засунув собі цю річ до куртки.

— Стривай, не так швидко! — обурилася стара. — Спочатку треба ще дещо зробити.

Малий покірно витягнув котушку й почав роздивлятися її на своїй долоні. «Мотлох. Черговий мотлох, як і все в цьому будинку», — перша думка, яка з’явилася у хлопця при погляді на шпульку.

Стара зробила несподіваний маневр і вколола хлопця чимось у палець.

— Ау! — Сергій автоматично сіпнув руку до тулуба.

— Так треба було. Кров розмаж по котушці.

Поки хлопець відпечатував краплю крові на дереві, бабка бубоніла собі під носа нерозбірливі фрази. Наче від її слів, легкий протяг пролетів кімнатою, сколихнувши жовтувату заслону.

— Тепер готово. Це твоє Веретено життя. Намагайся повертатися тим самим шляхом, що прийшов. Так нитка долі не заплутається. Жити будеш дуже довго. Головне не загуби. Носи його завжди з собою. Зрозумів? — схиблена бабка закінчила запитанням список дивних правил.

Хлопець скептично роздивлявся предмет на долоні. «Хоч би якась зараза в кров через це не потрапила, — про себе міркував Сергій, а у голос спитав, — Але ж вона порожня?»

— Не порожня. Просто нитка долі невидима, — пояснила баба Оксана.

— А у вас така є? — не заспокоювався Сергій.

Запитання викликало неочікувану зміну настрою старої. Очі бабки хаотично забігали по кімнаті, а голос перейшов майже в плач.

— Десь є. Загубила я вчора! Не можу відшукати. Має бути, — і баба Оксана побігла до спальні, копатися в розстеленому скуйовдженому ліжку.

Сергій подумав, що це ідеальний час, щоб зникнути, але стара знов вибігла з кімнати й помчала кудись на вулицю.

— Я казала тобі, що випадково на тебе наступила? Поверни її, гад! Зроблю з тебе суп на вечерю! — голос старої перейшов на сипіння.

Хлопець також вибіг на вулицю й побачив, що божевільна ганяється на подвір’ї за півнем. Вся агресія з птаха випарувалася й він, забувши про свою гідність, чимдуж втікав від бабки.

Більше хлопець не чекав. Добіг до калитки, а потім одразу наліво й через дорогу, де височів рівний акуратний паркан дідуся й бабусі. «Все має буди добре. Там усе має наладитися!» — Сергій не мріяв ні про що інше, ніж якнайшвидше забути про свою пригоду з божевільною сусідкою.

Вечір проминув спокійно. Бабуся наварила смачного борщу. Після домашніх завдань Сергій всівся з мобільним телефоном на ліжко.

«І не розповіси нікому. Нові друзі зі школи не зрозуміють. Я ж тільки роззнайомився з усіма. Вони в захваті, що я переїхав зі столиці й катався стільки разів на метро, у захваті, що маю крутий телефон і стільки Лего. Ще не вистачало їм розповідати про божевільну бабку з котушкою. Тільки від себе відлякаю», — міркував хлопець.

А потім йому згадалася мама. Так нещодавно все сталося. Раптова аварія наприкінці літа. Це диво, що Сергій був у цей час у дідуся з бабусею. «І звідки я знаю, як виглядала залита кров’ю голова матері, яка сниться мені щоночі? Я ж її не бачив. І гроб закритий був, — хлопець підтягнув до підборіддя коліна на ліжку й почав розгойдуватися зі сторони в сторону. — Хоч би сьогодні знов не обпісятись у ві сні».

«Куди вона пішла? Що там, після смерті? Я так боюся цієї миті. Може є якийсь сенс у тому, що казала божевільна бабка? — Сергій труснув головою. — Дурня це все».

Аби втекти далі від важких думок, хлопець знов витягнув мобільний — це річ, яка допомагала забутися й заснути краще ніж будь-які ліки.

Наступного ранку бабуся проводила Сергія до школи. Весь день був настільки насиченим, що хлопець згадав про божевільну сусідку лише коли наблизився до знайомої тупикової вулиці. Він потер учорашню рану на підборідді й визирнув з-за кута.

Картина, яку він побачив, була занадто незвичною для їхнього тихого місця: перед калиткою сусідів стояла припаркована карета швидкої. Сергія переповнила цікавість і він рушив вулицею. Вже порівнявшись зі швидкою, хлопець побачив біля занедбаного цегляного будинку сусідів бабу Лесю й двох санітарів, які розмовляли над великим чорним мішком. У Сергія не було сумнівів, що в мішку лежить мрець.

«Невже таки бабка Оксана померла? Чи не через те, що загубила свою шпульку?» — закралася підозра в голові хлопця.

Він стиснув у кулаці в кишені котушку, яку йому вчора подарувала стара божевільна. Сергій зробив ще кілька повільних кроків у напрямку будинку дідуся й бабусі. Раптом його увагу привернув великий білий півень, що дзьобав щось під кущем малини. Птах був настільки зайнятий, що, навіть, не звернув увагу на хлопця. Під його жовтим дзьобом відскакувала, то вправо, то вліво невелика замурзана дерев’яна порожня котушка.

...

Через три дні Сергій випадково зустрів на вулиці бабу Лесю. Сестра божевільної здивувала хлопця: «Цілий ранок перед смертю Оксана просила, щоб я передала тобі оце». Бабуся витягнула з авоськи товстий розпатланий зошит.

— Я знаю, що це може взагалі й нічого не значить. Та все ж я хочу виконати останнє бажання сестри й передаю тобі зошит. Якщо захочеш, можеш його спалити, — баба Леся віддала здивованому хлопцеві несподіваний спадок.

— Дякую, — розгублено проговорив Сергій, роздивляючись простенький зошит.

— До речі, синку, ти нашого півня не бачив? Три дні вже як зник кудись, паразит крилатий, — спитала сусідка.

...

Ввечері перед сном Сергій витягнув зошита баби Оксани й почав роздивлятися жовтуваті, місцями сильно протерті, сторінки. На деяких з них були малюнки, на деяких вирізані слова й фрази з часописів, на більшості дрібним корявим почерком танцював і спіралями закручувався текст.

Найгірше в цій ситуації було те, що хлопець розумів значення того, що бачив перед собою — це була точна інструкція як зробити комусь Веретено життя. Відтепер тільки від Сергія залежало, що він буде робити далі з цим знанням.

...

Минуло двадцять років.

У новий столичний дитячий онкоцентр зайшов статний русявий молодик. Лікарі й персонал радо зустрічали гостя, бо вважали, що перед ними улюблений клоун малечі. Діти раділи молодику не менше, а то і більше, але, на відміну від дорослих, вони знали, ким є насправді цей чоловік. У одязі кумедного й незграбного клоуна ховався могутній чаклун. Діти пошепки передавали один одному таємницю: якщо ти хочеш швидко одужати потрібно лише вколоти пальця й прийняти від молодика порожню котушку від ниток.