Час Різдва

- Ну що, ви готові?

- Ой Боженьки! – Ніна підскочила від несподіванки та сердито поглянула на сина. Той хитро посміхався, а на розпашілих від морозу щоках вже гуляв рум’янець. – Вискочив, мов той джин із пляшки. А бодай тобі!

- Щось ти занадто ляклива. Чи не ти розповідала, як самотужки поборола кількох тролів, коли була того ж віку, що і я зараз?

- Та не казала я такого. – Ніна незадоволено зиркнула на Андрія. – Може, про одного й казала – та точно не про кількох.

- Казала, минулого Різдва казала. – знову посміхнувся хитрун. – У мене є свідки.

Ніна ніяково відвела погляд та заходилась перебирати яблука. Потім, ніби схаменувшись, знову глянула на сина.

-Так, замість базікати збігай краще по інструменти до батькової комори. І пошвидше!

- Ну, звісно, правда очі коле, так, матінко? - перш ніж вона встигла щось сказати, хлопець захихотів та вискочив надвір. Ніна похитала головою.

- І що ж йому скажеш? Весь же…в мене. – жінка посміхнулась та лагідно поглянула на мене. – Ти готова?

Я знічено кивнула.

- Так…певне, що так…Не знаю…

- Не переживай так. – Ніна підійшла до мене та взяла мої руки у свої. – У тебе все вийде. Знаю, прозвучить банально…Та ти маєш вірити.

Я підняла очі та поглянула на жінку. Невисокого зросту, волосся перехоплене червоною стрічкою, під якою сховались загострені вуха. Очі її були неймовірно гарними, кольору молодого зеленого листя. Погляд був теплим та мудрим – тоді, коли в ньому не з’являлись хитрі бісики.

Ми зустрілись кілька зим назад. Вони знайшли мене у кучугурі снігу, коли повертались із лісу додому. Я не пам’ятаю цього, адже прийшла до тями лиш на п’ятий день у чужій хатині. Та й ті спогади вже потьмяніли, злились з іншими думками. Пам’ятаю, як розплющила очі та побачила перед собою кількох людей, які налякано мене розглядали. Як мене злякали їхні загострені вуха та дивного зеленого кольору очі. Луки та мечі у їхніх руках – немов з якоїсь гри чи історичного роману.

Спочатку мені здалось, що я потрапила на якийсь тематичний зліт чи тощо. Що мова, якою вони розмовляють, вигадана чи взята із якихось книг. Я тоді швидко підвелась з ліжка та вибігла, закутана у ковдру, зшиту із різнокольорових клаптиків. Вибігла і відчула, як кожну клітинку мого тіла пронизує божевільний холод. А особливо – п’яти, адже лише надворі я зрозуміла, що босоніж. Роззирнулась довкола – купа химерних будиночків з високими дахами та дивними візерунками на стінах. Та мій погляд зупинився на дереві, яке виднілось на підступі невеликого пагорбу. Все волосся було у снігу, щоки щипав мороз – та це дерево якимось неймовірним чином розквітло, немов тут панувала тепла весна. Воно притягувало погляд, тож, навіть не розуміючи, що я роблю, стрімко рушила до нього. Не помічала ні здивованих поглядів гостровухих незнайомців, ні криків за спиною: мене магнітом тягнуло до дерева у ніжному білому цвіті.

Змерзлі ноги принесли мене до того пагорбу. Та коли я потягнулась до гілок, відчула, як хтось поклав мені руку на плече та злякано підскочила.

- Агоов! – голос Андрія повернув мене до реальності. Я поглянула на хлопця. У теплому плащі, підперезаний чорним поясом та із луком в руках, він вже зовсім не був схожий на підлітка-бешкетника.

Ніна простягнула мені меча, оздобленого малесенькими блакитними камінчиками та схвильовано схлипнула. Андрій закотив очі.

- Ну починається.

- Я ж переживаю за вас.

- Ми ж не вперше вирушаємо. Тим більше, цього разу з нами піде й Євген. – Хлопець перевів погляд на мене і хитро підморгнув. Я зробила вигляд, що нічого не трапилось та мовчки взяла зброю до рук.

- Піду перевдягнусь.

Я вийшла з хати та попрямувала до невеличкої прибудови, де жила всі ці роки. У кімнаті було тепло: встигла натопити з самого ранку. Почала копирсатись у шафі та знову поринула у спогади.

Євген…Саме він так налякав мене тоді біля заквітчаного зимового дерева. Я озирнулась та побачила перед собою високого хлопця із ледь хвилястим каштановим волоссям. Він легко тримав мене за плече, та погляд був суровим, навіть сердитим. Він щось казав, проте я не могла зрозуміти. І раптом він замовк: певне, зрозумів, що я анічогісінько не можу відповісти. Мовчки поглянув – і неочікувано зробив дивний рух над моєю головою. Стало млосно та захотілось пити, в голові запаморочилось. Я не витримала і присіла прямо на змерзлу землю.

- Ти розумієш мене? – його голос був тихим та низьким, проте я все почула.

- Т..так. – від холоду зуби почали цокотіти.

-Добре. Звідки ти?

- Я… - я розгубилась. – Я не знаю…

То було дивно – не знати, хто ти. Та чим більше я намагалась згадати, тим важче було зосередитись. Спогади не просто втікали від мене – їх ніби й не існувало ніколи.

- Ти чуєш мене? Це дерево не можна чіпати.

Раптом повіки стали важкими. А голова – ще важчою, ніби там вмістилась сотня цеглин.

- Воно що…чарівне? - на цих словах я знову втратила свідомість.

А потім…Ох, всього і не згадаєш. Я й сама не зрозуміла, яким дивом мені вдалось стати частиною цієї родини. Вони просто прийняли мене – і все. Ніби я була тут давно. Звісно ж, я намагалась згадати бодай щось – так, що від цих намагань голова розколювалась на тисячі дрібних частинок. Я злилась: як можна пам’ятати, наприклад, як чистити картоплю і що це взагалі – і не знати анічогісінько про себе?! Іноді, коли було важко, я змушувала себе вхопитись за мізерну ниточку, яка б пов’язала мене з минулим. У такі моменти мені здавалось, що варто мені згадати – і я покину це все та повернусь до звичного щасливого життя. До життя без магії – так, адже жили тут чарівні істоти. А іноді все здавалось сном. От тільки з часом мені перестало хотітись прокинутись.

- Ну що, готова? – низький голос вирвав мене із думок. Я стрепенулась та ніяково посміхнулась. Євген пильно подивився на мене. – Знову про щось замислилась?

- Та…Згадувала, як ти знущався наді мною із своїми вічними тренуваннями.

- Я? Не може бути. – його погляд потеплішав. – Невже я дійсно був таким суворим?

Ох, ще й яким…Євген був одним із найсильніших та впевнено вів за собою інших. Він був впертим, проте терплячим. А терпіння зі мною знадобилось багато. А ще він був вимогливим, тож іноді мені хотілось сказати йому чимало недоброго, розвернутись та гордо піти геть.

- Але ти залишилась. – Євген підійшов та ніжно торкнувся моєї щоки.

- І не шкодую про це. – я зніяковіла ще дужче.

-Знаєш, хоч ти й не володієш магічними силами, ти просто чарівна.

- Щось я тебе не впізнаю. – засміялась я. На порозі з’явився Андрій.

- Дуже гарно. Ну і скільки вас чекати? Думаєте, нас чекатимуть?

Євген похитав головою.

-Звісно, чекатимуть. Без нас нічого не розпочнеться.

- Ну так, звісно. Виміри вже відчиняються. Давайте швидше. Великодній кролик вже злиться. А Санта то й зовсім у своєму кожусі зіпрів, пошкодуйте ж дідуся.

Євген підняв брову.

- Добре, йдемо.

Я швидко схопила меч та попрямувала до виходу. Мовчки обвела поглядом кімнату. Ліжко, грубий стіл, старенька шафа та камін, у якому потріскували дрова.

Євген перехопив мій погляд та легко потиснув руку.

- Ти повернешся. – тихо сказав він.

- Так. – я схвильовано ковтнула ком. – Звісно.

Ми вирушили у дорогу. У повітрі витав запах свята. Ми підійшли до пагорбу з деревом. Там, незадоволено тупцюючи, на нас вже чекали ще декілька знайомих. Поряд, розгублено почісуючи довгу бороду, стояв Санта. Великодній кролик із морквою у лапі скептично обвів нас поглядом.

- Ну і де вас носить, дорогенькі?

- В мене інше питання: що ти тут робиш? – здивовано запитав Євген. – Ще не твій час.

Кролик роздратовано вкусив морквину та відкинув її.

- Знаю. Це дідо попросив йому допомогти. – він кивнув на Санту.

Євген з Андрієм закотили очі.

- Добре, починаємо.

Ми розташувались на пагорбі та поглянули вверх. На небі, переливаючись усіма кольорами світу, поволі розширювались кола – вікна до інших вимірів. Я поглянула на схвильованого Санту.

- Так, а де санчата? – запитав Великодній кролик. – Ну що це робиться? Чому щоразу я…

Вгорі з’явились санчата з оленями. Кролик незадоволено розвів лапками.

- Швидше спускайтесь. А ви, - він поглянув нас. – пильнуйте. Щоб не було, як минулого разу.

- Все буде гаразд. Ніхто на вас не нападе. – я показала меч у руці. – Ми захистимо свято.

Кролик поважно кивнув. У цей час санчата з оленями опинились на землі. Санта сів на сидіння та зітхнув. Кролик взяв мішок на плече та зітхнув.

- Завжди мені найважче.

Санта поглянув на мене.

- Ну, починаємо.

- Так, - я завжди хвилювалась перед цим моментом. Зараз ми увійдемо у коло-портал до світу людей. А потім – до іншого. До всіх, де святкують Різдво. Перевіримо, чи безпечний шлях. Вирушимо до інших світів – щоб свято відбулось там, де воно потрібне.

Я була у різних світах. Та сьогодні я вирушала до світу людей. І чомусь хвилювалась сильніше, ніж зазвичай. Що, як я звідти? Якщо я згадаю там все? Там – далеко від Євгена, який вирушить іншим шляхом? Раптом до мене повернеться моє забуте життя? Раптом я не зможу повернутись?

Я зробила крок до порталу та обернулась. Погляд Євгена був схвильованим та розуміючим. Він простягнув руку – в ньому була маленька гілочка із білим цвітом. Я посміхнулась.

- Ти ж казав, що мені не можна чіпати це дерево.

-Сьогодні можна. – він ледь всміхнувся. Я простягнула руку, на секунду торкнувшись його пальців та взяла гілочку. Піднесла до обличчя та вдихнула ніжний аромат. Євген не зводив з мене очей.

- Ти зможеш. Де б ти не була, я тебе знайду.

Я знала, що знайде. І знала, що щось знайду там, куди вирушаю. І це збивало спантелику. Я зробила ще крок у – і розчинилась у переливах фіолетових відблисків. І це збивало спантелику.