0,02% Нуль цілих, дві сотих відсотка

Втеча вʼязнів зіграла нам на руку. Ми з Марікою змогли без перешкод покинути табір пошуковців, і вийти з їх території неушкодженими. А все чому? Тому що йшли за людожерами а не попереду них. Оминаючи їх пастки, і крокуючи їхніми ж стежками, ми вийшли з лісу, і подалися геть від страшного місця. Я й гадки не мав, що така розумна людина як Привид Степу насправді жила настільки близько до пошуковців. Правду кажуть, хочеш щось сховати, поклади це на видне місце.

Маріка дуже стомилась, бо ми мали йти швидко і якнайдалі. Тому, коли вона вже майже засинала на ногах, я підійняв її на руки, і поніс у невідомому мені напрямку. Інтуїтивно я розумів що роблю, та чи було це правильним рішенням, гадки не мав.

Коли околиці стали знайомими, я зупинився. Після огляду території, я зрозумів що саме сюди мене привезла та дівчина, бо саме тут я прийшов до тями. Кров на землі, і місце боротьби говорили самі за себе. Постало лише одне питання, куди йти далі, якщо звідси почалась уся колотнеча?

Я довго думав. Обійшов усе навколо в кількох сотнях метрів, оглядаючи усе, і таки знайшов відповідь. Пошуковець повів нас у конкретному напрямку, сліди на стежці дуже чітко це показали. Отже, треба було йти у протилежному, в глиб лісу, і бажано не заблукати.

В темряві було досить важко розгледіти відбитки підков на землі, тому я вирішив дочекатися ранку. Обравши більш зачаїле місце, облаштував його, і вклав Маріку. Сам же сів під дерево, і став чекати сходу сонця. Спати було неможна, та стома мене зморила до стану напівдрімоти. Я намагався чути усе крізь сон, котрий щоразу підкрадався, щойно я заплющував очі. Звуки нічного лісу заколисували, та змушували бути напоготові одночасно. Бо навіть якщо то просто кричить якась птаха, не факт, що її поява буде безпечною.

— Прокинься,— тихий шепіт змушував озиратись навколо. Та навкруги був лише яскраво зелений ліс.

Я ніби йшов в нікуди, продираючись крізь густі хащі, і оминаючи великі дерева.

— Прокинься,— лунало ніби звідусіль. Я не міг зрозуміти, звідки лине голос, і відчайдушно намагався знайти його власника.

— Прокинься,— прошепотіло ніби біля вуха. Я розвернувся, та не побачив нічого окрім зеленого лісу.

— Вставай!

Я різко схопився зі свого місця, прокинувшись. Виявилось, що я таки заснув, і це був лише сон. Тяжкий, неприємний сон, що змусив мене прокинутись так різко, ніби мене джмелі вжалили.

Щойно я зрозумів це, то одразу ж перевірив, чи не сплю знову. Виявилось що ні.

Озирнувся навколо. Маріка безтурботно спала там, де я її лишив. Навколо починали лунати вранішні пісні денних пташок, а світанкове світло почало прокрадатись повз дерева. Час сплинув, і треба було братись за пошуки стежки.

Витративши добру годину на пошуки, я таки впорався. Потрібний шлях був знайдений, і не вагаючись, я пішов будити манеку. Маріка ледве прокинулась, та дурних питань не задавала. Вона вже не вважала мене привидом, і це трохи гріло душу. Збиратись нам не було потреби, тож ми не витрачаючи часу, вирушили за обраним напрямком.

Як виявилось, йти довелося досить далеко. Ми витратили майже пів дня на те, аби дістатись потрібного місця. Ця дівчина досить добре заховалась серед густого лісу. Пошуковці навряд чи пішли б сюди. Навколо були пастки, не схожі на ті, що ставлять канібали. Їх пастки зроблені так, аби лишити жертву живою. Ці ж навпаки вбивають, або калічать настільки, що ти просто не виживеш. Ми з Марікою ледве не попались на кілька таких сюрпризів, та вчасно помітили деякі зачіпки. Та здивувало не це.

Поки ми йшли, і помічали сюрпризи для непроханих гостей, то не були розгублені. Нас спантеличило дещо інше. Стежка кудись зникла. Її неначе засипали гілочками та голками з сосен. А перед очима стало густе, непролазне насадження молодої, панської акації. Голки цього дерева були настільки великими, що ними з легкістю можна було пробити людині грудну клітину, і дістатись до серця. Насадження походило на густу, високу стіну з молодих паростків. Неможливо перелізти, чи пролізти десь. Можна тільки обійти.

— Що це?— розгублено запитала Маріка, розглядаючи дивне творіння точно не природного походження.

— Це огорожа,— відповів я, намагаючись зрозуміти, в якому напрямку нам треба рухатись, аби дійти до входу. Якщо він звісно тут є.

— Надійно,— констатувала Маріка, і не чекаючи, доки я оберу шлях, пішла вздовж густих колючок.

Я вирішив, що це буде краще, аніж стояти тут як вкопаному, і пішов за манекою. Ми досить довго йшли вздовж огорожі, і це почало мене нервувати. Не було видно ні воріт, ні навіть хоч якогось проходу. Здавалось, ніби я помилився, і ми просто вперлись у глухий кут. Ну, або заблукали. Коли я вже був готовий втратити надію Міла раптом пискнула, і кинулась бігти вздовж огорожі.

— Стій! — закричав я, злякавшись. Я ще не встиг помітити те, що побачила манека, і побіг за нею. Яким же було моє здивування, коли через деякий час ліс скінчився, і перед очима повстала безкрайня вода. Море, справжнє море з вітром і маленькими хвилями. Воно було мілким, і його берег був замулений водоростями, та це було море. В хвойному лісі було нечутно запаху солоної води. А голоси лісових птахів перебивали звуки хвиль, і вітру. Стіна з акації врізалась у морський берег, і закінчувалась у воді. Після неї ріс високий рогоз.

— Мабуть ми таки заблукали,— констатував я, розглядаючи неймовірний пейзаж. Та манекі було байдуже на те що я казав. Вона захоплююче розглядала красу навколо, і боялась навіть слово сказати, аби усе що навколо не перетворилось на жах.

Вітер тихо гуляв густим рогозом, котрий шурхотів, неначе тихий шепіт. Враження було таке, ніби ми потрапили у інший світ, та це все було оманливо. В якусь мить настрій Маріки змінився. Спочатку вона почала прислуховуватись, а потім ринулась у воду.

— Що ти робиш?— запитав я розгублено.

— Там хтось є,— відповіла вона, навіть не обертаючись, і почала продиратись крізь густі зарослі.

— Стій, Маріко! Зупинись,— та мала не слухала. Вона неначе вперте теля, продиралась крізь гострий рогоз, отримуючи при цьому маленькі порізи по всім відкритим частинам тіла. Я не став чекати, доки вона отримає ще більше травм, і ринувся за нею.

— Стій, що ти робиш?— промовив, коли мені вдалося наздогнати її і схопити за комір кофтини.

Маріка подивилася на мене, і розгублено тицьнула у тому напрямку, куди я завадив їй дійти. Вода була холодною, рогоз навколо гострим, і майже сухим. Я зітхнув, і відпустивши малу, промовив:

— Лишайся тут, я подивлюсь.

Маріка не стала сперечатись, і заспокоїлась. Мені ж нічого не лишалось, як просто продовжити продиратись крізь густу перепону, намагаючись ще й при цьому ступати так, аби не загрузнути ногами у корінні під водою.

Щойно я догріб до іншого краю густого рогозу, то зупинився від здивування. На сріблястій воді помірно колихався невеличкий човник, а в ньому сидів хлопчина. Він витрушував сітки з рибою до свого човна, і закидав сітки назад до води.

Спочатку я був трохи розгублений від такої спокійної картини, але потім схаменувся, і заховався назад у зарослі, доки малий мене не помітив. Це був саме той хлоп, якого я побачив, коли прокинувся після першого нападу пошуковців. Здається він був братом тої дівчини, через яку я ледве не помер цієї ночі.

Так, я вів Маріку саме сюди, бо тверезо оцінив що це безпечніше для неї місце на зиму. Та що робити далі, я й гадки не мав. Чи вийти привітатись, чи тишком пробратись до їхнього сховку, та заховатись десь.

Я вагався. Довго. Та з рештою вирішив, що за краще буде все ж спробувати. Адже більше варіантів у мене не було.

Підхопивши Маріку на руки, я на скільки це було можливо, почав тихенько прокрадатись крізь зарослі рогозу назад до суходолу. Сподівання, що тут є як оминути акацію виправдались, і вже через кілька хвилин ми вибрались на безпечну від пошуковців територію. Виявилось, що ці двоє жили досить заможно за сучасними поглядами. Тож нам було де сховатись, окрім їхнього амбару.