0,02% Нуль цілих, дві сотих відсотка

Лаврик ніс мене геть з дивного селища. Я не звикла зустрічати когось у покинутих місцях.

Шлях додому був трохи швидшим, ніж сам пошук корисних речей, проте пильність ще рано втрачати. Ночувати під відкритим небом небезпечно, адже хижаки можуть напасти будь якої миті.

Цього разу все обійшлося. Зграю вовків ми з Лавриком помітили заздалегідь, вітер був від них, тому нам вдалося обійти небезпечну ділянку. Довелося прокласти шлях дебелим гаком, проте краще втратити трохи часу, і лишитись живою, аніж поквапитись, і лишити брата на одинці в цьому здичавілому світі.

Небо було затягнуте сірими хмарами. Вони пливли великими валунами, створюючи ілюзію важкого неба. Ніби ось-ось воно впаде на землю, і розчавить усе живе. Я лиш сподівалась, щоб не почалася злива. Бо якщо хмари виглядають важкими, є ймовірність того, що дощ буде кислотним чи радіоактивним. Атмосфера на горі ще дуже перенасичена тяжкими сполуками і радіаційними частинками.

Ми з Лавриком крокували спокійно. На щастя в цей раз обійшлося без дощу. Вітер гнав хмари геть від великої води, далі на північний схід. І хоч вночі зірок було не видно, холодне повітря допомагало не зникати у власних снах.

Мобільний зв’язок це забута річ. Рація зламалася ще в перші пів року такого життя. Тому, аби Данилко не переймався у нас була домовленість. Якщо після вказаного часу я не повернуся, він повинен сам дбати про себе. Тож за безпеку брата я не переживала. Він вже досить вправно порається з бджолами, і гарно закидає сітки на рибу. Аби тільки продовжував читати, а все інше не складно.

Лиш за одне я переймалась. Пошуковці. Не ті, котрі раніше рятували людей. Ці люди шукають наживи, і в них немає почуття жалю. Тому наш новий дім був схований від сторонніх очей. Це було невеличке угіддя лісника серед лісу. Давно забуте і покинуте, воно сховалось неподалік лиману серед насадженого хвойного лісу. Хто не знає про нього, нізащо не знайде. А ті хто знав, вже давно померли.

Ми з Данилом знайшли його випадково. Десь три роки тому ми йшли на південь. Це була спроба дійти до бабусиного села. По дорозі ми знайшли цей будиночок, та не зостались. Вже потім, коли поховали рідну людину, разом прийняли рішення сховатись у затишному місці.

На цей раз повернення додому пройшло без проблем. Нас не зачепили ні хижаки ні пошуковці. Проте здобич виявилась досить вдалою. Трохи заліза, дроту, кілька мотків ниток та мілких, побутових речей. Та найголовніше це метал. Невдовзі зроблю Лаврикові нові підкови. Ну, або придбаю на обміні.

— Айно! Нарешті, я вже зачекався. — вигукнув братик, кидаючи мішка з рибою на землю.

Я прибула десь по обіді, і до вечора встигла переробити купу справ. Та мій відпочинок на ганку перервали смердючі рибою обійми.

— Гей! Спочатку речі брудні зміни, а вже потім обійматись лізь!

— Ще в тебе не питав,— буркнув малий, але обійматись передумав,— на цей раз тебе довше не було.

— Виникли деякі труднощі,— відповіла ледаче. Хотілось розлягтись на лавці, і трохи поспати. Та Данилко не був би собою, якби не почав діставати мене зі своїми питаннями. Тому ми сіли на ганку у двох, і почали обговорювати мої нещодавні пригоди. Новин в нас давно немає, а так хоч якась розмова. Окрім постійних сварок, і мовчання.

Лаврик відпочивав у конюшні, з улюбленим сіном, і свіжою водою. Риба вже була оброблена і посолена. Заготовки на зиму, дуже важлива річ для виживання, тому з цим не можна зволікати.

У хаті тихенько горіла піч. Чергова мрія здійснилась, адже в мене за планом був міцний сон у теплі і чистому одязі.

Справи затягли мене у свою круговерть. Підготувати вулики до чергової зими, важка справа. До того ж, якщо не знаєш, як це родити. Добре, що дім, біля якого я їх знайшла, був набитий потрібною літературою. Перевозити їх було важко, та все вдалося. Вісім вуликів з п’ятнадцяти виявились живими. Тож, цієї зими ми з братом маємо вдосталь меду. Як на обмін, так і для себе. Головне, аби всі бджоли вижили до наступної весни.

За справами йшов час. Кожного дня схожі справи. Важка праця в сукупності із полюванням виснажує. Від мого останнього пошукового походу пройшов вже тиждень. Тож треба було перевірити пастки у лісі.

Данилко лишився вдома, аби надолужити знання з бджолярства, а ми з Лавриком вирушили за здобиччю.

Пастки, що були розташовані поряд з будинком виявились порожніми. Та для дня обміну треба трохи більше ніж кілька шматків меду та з п’яток цікавих речей. І хоча я не дуже любила ставити пастки занадто далеко від дому, та дичина майже не водилась біля нашого будинку.

В цей раз здобичі було не дуже багато. Вовки з’їли впійману в капкан косулю, лишивши тільки пару копит і кілька кісток. Лише кілька куропаток у пташиних пастках, фазан, і молодий кабанчик, котрий виявився ще живим. Довелося добивати.

Лаврик спокійно стояв, поки я в’язала здобич. Ми вже збирались йти, як кінь нашурхав вуха, і похитнув головою у напрямку старої галявини. Колись там вирізали шматок лісу, і з тих пір там нічого окрім трави не росло.

— Що таке? Небезпека?

Лаврик фиркнув, і знову поглянув у той бік. Це було дивно, адже якщо б поряд був хижак, мій кінь вже давно загарцював, і намагався піти геть від небезпеки. Цього разу його поведінка була трохи іншою. Він неначе збирався йти саме в цьому напрямку.

— Лаврику, ти чого? Дім в іншому боці, ходімо. — намагалась вмовити тварину. Та кінь неначе сказився. Він вперся ногами, і не хотів розвертатись. Мені навіть на мить здалося, що він знущається.

— Нам не можна туди! Треба додому!— вмовляла коня, та він не слухав.

В якусь мить Лаврик знахабнів. Він забив копитом, і штурхнувши мене крупом, повільно пішов у своєму напрямку. Я розуміла, що за краще дослухатись до коня. Адже в них слух кращий ніж в нас, людей. Тому, не довго думаючи, скочила в сідло.

Лаврик ніби того і чекав. Щойно я взяла повід до рук, він як скажений, зірвався з місця. Ми стрімголов неслись поміж дерев у невідомому мені напрямку. Оминули галявину, і промчали кущі здичавілої малини. Я лиш намагалась запам’ятати шлях, допоки Лаврик не спинився.

Спочатку я не зрозуміла, чому саме сюди привів кінь. На думці були хижаки, котрі дихали в потилицю. Проте це було помилкове припущення. Лаврик не ніс нас від хижаків. Навпаки, він привів до вовчої зграї.

— Дідько! Ти що робиш? Вмерти захотів?— зашепотіла я коневі, побачивши вовчу зграю, котра кружляла навколо товстого дерева,— Ану, ходім додому!

Я смикнула повід, аби розвернути коня, та він зробив навпаки. Лаврик фиркнув, і став на диби, у спробі скинути мене. Саме в цю мить один з хижаків помітив свіжу здобич, і розвернувся до нас. Те що я побачила, здивувало.

Зграя вовків загнала свою здобич в коло. Як виявилось це були дитина і дорослий. Зграя гралась зі своєю здобиччю перед ситним обідом. Гарчання, демонстрація гострих зубів, і спроби вхопити когось за кінцівку. Дорослий тримав у руках зброю, та мабуть вона була порожня. Лише залякати нею, та не вистрілити.

— Гей!— вигукнула я, намагаючись привернути до себе увагу зграї. Мені вдалося, та це був не бонус. Для схожих випадків у нас із Лавриком є кілька підготовлених місць. Та вони не завжди допомагають. Хижаки в край розумні. Якщо кілька і попадеться, то решта все одно продовжить полювання.

Здобич зграї також помітила мою присутність. На мить в його очах з’явились подив і надія. Та коли я розвернула Лаврика, його очі набули люті.

— Ану, давай хороший мій, пограємось!— гукнула до Лаврика, і той не змусив чекати.

Ми зірвались з місця за мить до того, як зграя закувала нас у коло. Вони обрали іншу здобич, лишивши на місці лише пару вовків. Так, це була погана ідея, проте іншої в моїй голові не з’явилось.

Лаврик, як скажений, ніс нас геть від смерті. Я лиш встигала повертати у потрібному напрямку, хоча кінь й так знав, куди саме нам було треба. Кілька пасток для життя були готові вже давно. Навіть колись довелось скористатись однією з них. Ми обрали ту, що найближча. Вона була старою, та я сподівалась, що це спрацює.

Вовки бігли дуже швидко. Вони намагались находу хапнути коня хоч за щось, та Лаврик не давав їм такої змоги. Провівши хижаків на півколом, ми з Лавриком стрибнули над ровом, і я в цей момент смикнула мотузку, котра висіла на гілці.

В цю ж мить загострені палі строєм вискочили з рову, назустріч хижакам. Вони встали міцним рядом, і перші два вовки не змогли спинитись. Почулось їдке скавуління, що не дуже порадувало. Це розлютило зграю ще більше, і решта стала перестрибувати або оббігати перешкоду.

Аби здихатись зграї, мені довелось побігати. Я відвела їх на добрі три кілометри від місця пастки. Все до чого додумала, це кинути свою здобич їм на поталу. Кабанчика було шкода, та власне життя важливіше.

Та як зібралась вертатись додому, Лаврик знову повів мене до місця зустрічі. Впертий кін не слухав ні наказів ні прохань. Мені лишалось тільки їхати верхи, бо сама я навряд чи зможу впоратись зі зграєю вдруге, якщо втраплю до них знову.

Дорослий боровся з вовком. Один хижак лежав без тями, а інший досі намагався загризти власну здобич. Ми з Лавриком перестрибнули кущі, котрі загороджували місце битви, і втрутились. Лаврик став на диби, привертаючи увагу хижака. Йому вдалося, бо вовк стрибнув в бік, аби його не затоптала велика тварина, і оскалив зуби.

Мій кінь фиркнув, і загарцював на місці. Мить, і вовкові дісталось по пащі заднім копитом. Сірий заскавчав, і тріпаючи головою, втік геть.

Таких пригод в нас із Лавриком давно не було. Не тільки місцева дичина, а й хижаки дуже рідко навідувались в наші угіддя. Та якщо подумати, ми задалеко від своєї території, тож не дивно що хижаки тут вдома. Оце погостили.

Я не збиралась сходити на землю. Лиш розвернула свого помічника, як довелось спинитись.

— Стійте!— дитячий голос змусив. Немов цвяха в серце забили. — Хьон поранений. Допоможіть.

— Здається, допомоги було вдосталь,— відповіла спокійно. Я й так не хотіла сюди їхати. Якби не Лаврик, вовки б сьогодні добре частувалися. Натомість двоє зі зграї вбито, двоє поранено. Аби мститись не прийшли.

— Благаю,— промовила позаду дитина,— він не дійде до укриття.

Я вагалась. Привести додому незнайомців, це великий ризик. До того ж, з людьми важче захиститись, ніж з хижаками.

Думки роїлись в голові як бджоли. Та все ж безпека взяла гору.

— Я більше нічим не допоможу, пробач,— промовила у відповідь.

— Не лишайте нас тут! Прошу!

Людяність в мені на мить взяла гору. Не думаючи, я зняла з сідла сумку зі своїми ліками, що тримала для походів, і кинула до ніг дитини.

— Це все. Вдачі,— з останніми словами поглянула на дорослого, що сперся спиною на дерево, і поїхала геть. Так, може це й ницо, але світ став настільки жорстоким, що сьогодні я була величезною вдачею для цих двох. В іншому ж випадку їм би довелося не дуже солодко.