Закохані

Мабуть це була любов з першого шматочка. Саме так. Не солодке і не прісне, повне  смаку тістечко, здається грало на кожному з рецепторів, перетворюючи звичайну мить на дещо несподіване, повне емоцій та ендорфінів, непередаваного  щастя.

Хто хоч раз був здивований та осяяний смаком — той зрозуміє.

Зореслав був певен: тієї миті він оп'янів і прокинувся одночасно.

Був ранок. Новеньке, недавно відкрите кафе сяяло охайністю та свіжим дизайном. Булочки та тістечка відкрито лежали на стелажах. Пахло так, що одночасно текли слюнки та паморочило від бажання вгризтися у рум'яні та пухкі боки. Гіркий аромат кави лиш підкреслював тонкий запах яблучних штруделів та вишневих кексів, медових тістечок під пишними кремовими шапками.

Кліпнувши декілька раз очима, хлопчина розгублено дивився на порожню тарілку з візерунковим слідом якоїсь солодкої поливки та сиротливо полишену гілочку  м'яти, одним боком заглазуровану білим шоколадом. Він дивився на ту гілочку ще декілька секунд, перш ніж  її  з'їсти. Потім похапцем розирнувся у пошуках офіціанта і лише тоді згадав, що тут самообслуговування. Єдиний пекар виднівся за скляною вітриною виробничої зони, і якраз щось виглядав у привіткритій печі. Рудий, з чорною банданою на голові, широкими та худими плечима.

З задоволенням придбавши ще з десяток тістечок Зорь  йшов на нову роботу вже у зовсім іншому настрої.

***

Наступного ранку Зареслав прямував у ту кондитерську вже  ціленаправлено. Впевнено замовив те ж саме у касира за прилавком, із задоволенням приземлився в кутику біля вікна, взяв тістечко двома руками, вгризся в нього та… нічого не відчув. Це було не те. Не той смак, не та текстура… навіть м'ята на тарілці виглядала не так. Спочатку було нерозуміння, потім розчарування. І тільки після цього погляд сковзнув у сторону вітрини-пекарні…

Зорь шукав знайому фігуру учорашнього пекаря, якого бачив тільки зі спини, та не знайшов. Пара молодих працівників в ковпаках, хлопець та дівчина, більше були зайняті один одним, ніж роботою. Та й рудих і худих сьогодні  там не спостерігалось.

Уже потім, беручи ще одну каву з собою, Зореслав поцікавився у касира хто готував тістечка вчора, на що почув вкрай ємну відповідь: "інша зміна".

Дем'ян

Нове кафе, нова робота. Не сказати що хлопцеві тут подобалося більше ніж на попередньому місці. І не сказати що на іншій пекарні, де він працював за сумісництвом,  — веселіше, однак  …

Було дещо, від чого хлопчина не міг відмовитися. А точніше від декого.

У нього був персональний постійний клієнт. Як сміялися на роботі — гурманистий поціновувач, фанат.

Дивний чувак, який спочатку приходив у кафе щодня, брав один єдиний мафін,  каву і кривився чи, навпаки,  по-дурному усміхався. Кривився він виключно у ті зміни, в які не працював Дем'ян.

Згодом дивак просто почав заглядати у вікно, витріщався  у вітрину, натрапляв поглядом на  рудого пекаря і лише тоді заходив усередину і отоварювався. Або не знаходив його і йшов геть.

Це спочатку бентежило Дем'яна, лякало, потім злило… Та якось непомітно дивний поціновувач смачних тістечок просто став звичним ранковим явищем. Умовністю, як дзвінок будильника, наставлений так, щоб лиш трішки роздражнити перед справжнім пробудженням.

Зрештою Дем'ян звик. Звик та призвичаївся до дивака настільки, що у якусь посередню  мить, коли помінявся з напарниками зміною, та не помітив зранку свого власного сталкера — відчув розчарування. Це відкриття було настільки приголомшливим, що змусило Дема придивитися до незнайомця уважніше. Щоб хоча би зрозуміти, що саме його приваблювало саме в його тістечках, та чи тільки до них?

***

У його постійного ранкового гостя  були темні очі. Настільки темні, що можна було назвати їх вугликами. Волосся кудлате та нестрижене, стирчало темними  вихрами врізнобіч, підкреслюючи  бліду і вкрай чутливу  шкіру. Варто було Дем'янові  відлипнути від  печі і встати за прилавок позаду касира, стрельнути своїми очима у його, як  зазвичай бліді  щоки дивака заливало відвертим рум'янцем. Настільки чарівним, що Дем'янові дійсно перехоплювало подих …

Мабуть саме з тієї миті Дем вже не міг відноситися до цього гостя як до всіх інших. Його бентежила його думка про кожне з тістечок, які він купляв та забирав із собою. Зізнатися собі, що бентежило у ньому не тільки думка про кондитерське мистецтво,  Дем не наважувався.

Тому просто дивився на нього у відповідь, нишком, як тільки була на те змога.

Хлопцеві було за двадцять. Завше охайний і вкрай рідко — розстріпаний. Він влітав в кондитерську  рівно о восьмій п'ятнадцять ранку , по понеділках  брав чорний американо і шоколадний фондан. Якщо не було фондану, хапав те тістечко, яке стояло ближче до лівого краю. Опускав очі, тупився у свій гаманець, поки витягав купюри, і швидко забирався геть.  Дем'ян, мабуть, вивчив за весну всі його сорочки і брюки, непомітно для себе якось запам'ятав що по середах цей чувак носить зранку мокасини, а понеділок завжди розпочинається з начищених до блиску мештів. До п'ятниці лоск з пацана злітав як шкіра зі зімії, хоча, на початку тижня він завжди сяяв як нова копійка.

Найдовше у кондитерській він бував по п'ятницях. Саме у ці дні він повертався  у заклад ще й увечері. Замість міцної кави брав порцію лате з карамеллю, дві три шоколадних цукерки, чи пару тістечок, та сідав біля вікна. Завжди лицем до залу і просто втикав крізь прозору чашку в сторону вітрини-пекарні.

Дем'яну здавалося, той його погляд пронизував його через весь зал і прозоре, натерте до блиску, скло.

Але скільки б раз він не дивився у відповідь, то постійно натрапляв на відсутній вираз обличчя. Незнайомець був сам у собі, у своїх думках. Втомлений, замріяний, відпочиваючий… і ні краплі натяку що він дійсно дивився на Дем'яна.

Шкода.

Мрії… Ті дні, коли доводилося мінятися змінами, відпрошуватися, запізнюватися — всередині відчувалося розчарування від того, що не зустрів цього вічно поспішаючого, задуманого гостя.

Початок літа Дем'ян  відчув не теплим вітром і не душними  буднями, а легкими сорочками незнайомця. Рукава якось різко стали коротші. Комірці все частіше відкривали  погляду кондитера яремну впадину, дозволяли прослідкувати вигин точеної шиї від ключиці до вуха, відмітити як гуляє гортань та адамове яблуко під гладко вибритим обличчям.

— Доброго ранку. Як завжди? — того дня Дем'ян привітався і спитався першим. Касир відійшов до вбиральні і це була мало не єдина мить, коли зі своїм "фанатом"  вдалося перекинутися декількома  словами. Майже силоміць змінив тим питанням вже звичний взаємний ритуал і, у відповідь, впіймав здивований погляд і зніяковілу посмішку.

— Перепрошую? — голос у нього був низький, по-чоловічому хриплий, добре зламаний.

— Подвійне еспрессо і фондан. — уточнив Дем'ян і, не очікуючи відповіді, запустив потрібну програму на кавовій машині, лиш тоді в спину долетіло розгублене.

— О так… звичайно.

Сіпнуло від тої фрази внизу живота  добряче, так що аж закортіло закусити губу від хвилювання.  Багато сил вартувало, щоб повернути на власне обличчя спокій і запакувати кляте тістечко. Важче було уйняти тремтіння в пальцях.

Коробочку і стакан незнайомець схопив так швидко і  ще швидше втік, що бідному Дему здалося, що той якщо не побачив, то відчув як саме на його слова  відреагували.

Якщо це дійсно так, то хлопчина більше ж не прийде.

"З чого б це йому зрозуміти? Він що, бачить крізь твою потилицю? " — на власні переживання товкмачив внутрішній голос, — "Чи може на твоєму обличчі написано про виключно задній привід?"

Звичайно ж ні.

Там і про зацікавленість зазвичай не написано. Бо хто такий Дем'ян? Пекар-кондитер, іноді підміняючий  касира-продавця. Де він? В надрах пекарні, за склом. Об'єкт для спостерігання... Як в старій приказці: вічно можна дивитися лише на вогонь, воду і як працює інша людина…

І від тої думки чомусь із неба на землю опускало та пожбурювало з незвичної мрійливості в розпач.

2. Зореслав

Дивно мабуть, але ноги несуть у кафе навіть уві сні. Там незнайомець, як вперше, підіймає на Зореслава свій  ясний  погляд. Рум'янець грає на привабливому, розпашілому від печі  обличчі і навіть видно дрібні бісеринки поту між прилиплих до чола коротких пасем русого, з медовим відливом, волосся. Очі в нього темно-сині під короткою стрижкою. На щоках розсип картатих веснянок, рожеві мочки вух на світлі відсвічують майже примарним пушком. Гострі вилиці, квадратне, підборіддя під м'яким їжачком легкої небритості. Вкрай чутливі, на вигляд, губи. Мабуть, побрий його, відрости волосся, приховай пласкі груди і можна сплутати це диво з дівчиною.

Зореві як щойно пам'яталася їх перша і єдина недорозмова. Смак тістечка захопив настільки, що підійшовши за ще одним  Зореслав спочатку розгубився від несподіванки, а потім знітився.

— А касир?..  — погляд все ж не зміг відірвати. Плечі в рудого пекаря  виявилися широкі-широкі, худі, куткуваті, такі ж худі руки, увиті жилами від зап'ястків і до ліктів. Далі там, під тонкою шкірою,  витками один на одному лежали м'язи. Ховалася вся  ця краса під широкими зеленими рукавами  футболки. На грудях фірмовий бейджик  сповіщав  ймення цього талановитого чуда: "Дем'ян".

— Касир відійшов, — різкувато відповів той самий "Дем'ян",  дивлячись колюче-колюче. Зореславу то було геть зрозуміло. Сам би споглядав їжаком на таке відверте роздивляння. Тим більше що приходити він намагався лише у Дем'янову зміну. Що поробиш, тістечка в нього були надто смачні, не такі як в інших.

— Фондан загорніть з собою, дуже смачно…

Хлопець ніяк не відреагував, якось повів широким худим плечем в сторону, наче скидав з нього чужу руку… а може і Зорів погляд. Пакував тістечко швидко, не задумуючись, навіть не забувши вкласти у середину заглазуровану шоколадом м'яту.

В ту мить за прилавком пекарні було гаряче і те "гаряче" не рятували навіть кондиціонер, прочинене вікно і прохолодний ранок разом узяті.

—Смачного. Приходьте ще, — буркнув  рудий кондитер. І дуже кортіло на те відповісти щось на кшталт: "обов'язково".  Натомість Зореслав знітився. Мабуть, не варто було так витріщатися.

Кивнув, і щоб не стояти стовпом та не поїдати очима хлопця, поспішив вислизнути з закладу. Лише потім згадав, що так і залишив на столі свою каву.  Добре що дрібну сумку-рюкзак так і не зняв зі спини.

***

Пам'ятається в ту кондитерську-пекарню Зорь зайшов зранку чисто випадково, від нічого робити, приїхавши занадто швидко на нову роботу. Та якось непомітно те спонтанне рішення перетворилось  у майже щоденний ритуал. В якому кава і тістечко займали лише частину справжнього сакрального дійства . Левову частку таїнства було присвячено спогляданню довгої, на всю стіну вітрини, за якою працювали кондитери та пекарі. Там творилося справжнє диво. Народження смакоти  чи, радше, її неймовірно чарівне створення. Погляд Зореслава вихоплював з-поміж інших того єдиного, чиї сині очі, схоже, полонили навік.

Дем'ян був довготелесий, худий та жилавий, весь увитий тонкими, з вигляду твердими та пружними м'язами. Він любив пов'язати хустку на чоло, коли працював, не даючи поту стікати до низу. А ще закусував нижню  губу, коли з кондитерського мішка видавлював крем. І те він так чуттєво робив, що часом думки Зореслава несло геть не за кремом... а за тими долонями і довгими, худими пальцями. Уявлялись вони геть не на кондитерському мішку і зовсім не  в рукавичках, поплямованих кремом. А на власному обличчі, шиї, стискаючи чутливі соски, а ще краще все те, що періодично нило від самотності між ніг.

Той день, коли свідомість, розморена пестощами наодинці з собою, пропустила через себе таку дику правду — став для Зоря переломним.

Голова гула від пережитого задоволення, у власному кулаці було мокро від свого ж сім'я…

Це був вечір п'ятниці. На кухні чекав пакет тістечок, випечений руками Дем'яна, на язиці застрягло його ім'я, в думках — його пильний погляд…

У цій одержимості іншим чоловіком не було ні змісту, ні майбутнього. Не було шансів.

Розвалившись у кріслі, розкинувши ноги, Зореслав затулив обличчя руками та у розпачі застогнав. Йому не було спокою.

Він просто влип. По самі, як то кажуть, помідори.