Полунички

Бізнес в руках аматора то така штука, що чим більше ти хочеш заробити,тим більше ти повинен вкласти своєї роботи в нього. Так дешевше. Правда є один нюанс. В якусь мить тебе на все не вистачає, а платити зарплату комусь — це добряче урізати себе.

Ярко і так пробував, і сяк прикидав. Та зрештою прийшов до висновку, що просто не стягує.

Отож, в якусь мить, в святая святих він привів того самого єдиного та недешевого помічника.

— Ось… — Ярослав обвів поглядом своє дітище. — Тут будеш працювати, Степане.

Новонавернений в Яровий бізнес Стеф спочатку окинув пильним зеленим оком власника чималого господарства, зацінив і усмішку,  і розчепірені в усібіч патли… А потім пішов вздовж  теплиці.

І то ще якої. Все в червоній підсвітці та в декілька рівнів полиць… і все в горщиках та рослинах. Величезні й  дрібні  кулі  колючих кактусів, сукуленти, однорічні квіти всіх барв та відтінків, і поряд  цієї краси нескінченні декоративні і робочі флораріуми.

— І… що це? — Уточнив Стеф, знову поглядаючи на Ярка, оцінюючи його вмить здивований вираз обличчя, сяючий погляд, закушені губи на чітко окресленому лиці. Скуйовджені світлі кучері притягували погляд… до  новоспеченого  боса дуже кортіло торкнутися.

Біда в тім, що "боса" тим можна було до крайнощів налякати.

Тож Степан стримувався та ховав руки у кишені легкої спортивної куртки.

Не вперше…

З ним та Ярком це навіть не вдруге бути стриманим та злегка придушеним. Інакше то і не пояснити.

— Я ж казав, ти мабуть забув, — затараторив Ярко. — Це мій розплідник. Я тут займаюся розмноженням рослин на продаж. В основному квіти, сукуленти, є там у кінці декілька флораріумів з орхідеями. Ростуть вони з насіння геть кепсько, але років через шість матиму на продаж купу всього.

За спиною Ярослава дзеркало. Степанові геть незрозуміла ціль його знаходження тут, але частину себе бачить добре. Ростом такий же як Ярко, невиразний, русий, трохи зарослий та порядно розгублений.

Явно тут зайвий. Але Яр казав —  буде робота, тож Стеф погодився, незважаючи ні на що. Гроші були потрібні. Те що їх даватиме Ярчик… ну це просто такий дурний жарт долі.

— Давай я тобі усе покажу.

Тож Ярослав іде, веде, указує то вправо, то вліво, сипе назвами, які тут же забуваються. Стеф мимоволі слідкує за його зап'ястям, на якому погойдується тонкий браслет з намистин, там синьо-жовті шнурочки, симпатичні гудзики і, в охопленні того геть бабського барахла, робоча посічена подряпинами долоня Ярка…

***

Насправді вони знайомі вкрай давно. Ще з середньої школи. Степан тоді вічно ганяв у м'яча. Збивав коліна і лікті, бруднив штани, рвав гудзики на шкільних сорочках. Він був вічно сварений за той бруд і дірки, двійки, які періодично вилазили у щоденнику, то з мови, то з математики. Ярослав же, навпаки, вічно запханий в надто багатошарову одіж, брючки й піджаки, жилеточки-шкарпеточки, мештики, з акуратною стрижкою, ще й в окулярах…

Ярко був геть безпорадний без того скла на очах,  не бачив далі своєї руки… і вкрай було небезпечно поцілити в нього м'яча… бо тоді прилітав його батько і…

— Полуниця, — Яр припіднімає з полиці горщик з масивним кущем, пуп'янками і дрібними зав'язями, — мило, скажи.

— Ем… — Степан розгублено дивиться на свого колишнього однокласника через той кущ і не може зрозуміти, що той має на увазі, — мило… господарське?

— Ну ти й смішний, — фирчить і посміюється, вертаючи кущик  на стелаж… — я дуже хочу собі тут влаштувати систему з гідропонікою. Поки вивчаю як це. Можна звичайно замовити під ключ. Але уявляєш ціну? Я подумав сам те вивчу і змайструю…

Він іде далі, вглиб, а Степан плететься позаду, плутається у його словах, у його силуеті, підкачаних спині і стегнах. Пояс штанів трішки сповз і дуже добре видно резинку нижньої білизни…

Мати рідна, серйозно? Білий? Навіть без чорних смужок і написів…

Від вигляду тої резинки захотілось щось інше з тією ж назвою…

— Ти ж мені допоможеш, Стеф?

— О так… — стишує голос Степан, геть не звертаючи уваги на те дзижчання ,в яке перетворився Ярковий монолог. Ну яке там підтримання розмови, коли поряд така краля? Тут хочеш — не хочеш зависаєш на звабливому вигині шиї. І дарма, що більшу її частину покрив високий комірець кофти, і дарма що на тій вузькій смужці шиї, окрім вкрай ніжної шкіри ще точно дрібна плямка землі.

Стефан би торкнувся язиком  і вигину, і тієї плямки.

— Стеф? — Ярчик якось так весь завмирає, заглядає в обличчя, — впевнений? Правда? І зарплатня підходить, точно? Я обіцяю, потім буде більше…

— Угу… — киває без п’яти хвилин садівник, і думає про те, що тим Яровим поглядом можна проводити зомбування.

А може то так власна залежність діє? Та,  ще підлітково-шкільна?  Така дитяча, облямована в наївність, групи продовженого дня, футбол на подвір’ї школи і постійне списування в Ярка.

Шкода, що тоді вони все ще були діти і тоді було правильним думати про дівчат. Тепер же, коли Степан стояв навпроти своєї давньої любові, йому здавалося, що за це рішення він ще не раз пошкодує. Бо навіть зараз, після довгих років і першого за довгий час спілкування — він Ярослава бажав.

І горе буде, коли то бажання переросте в нестерпну одержимість.

Тоді доведеться хіба геть тікати. А ще краще тікати вже.

Однак Степан стояв, слухав, дивився та поволі все сказане наївним, нерозбещеним Ярославом, осягав.