Офіціант на півставки

Каміль заходить до роздягальні, коли з неї виходить останній колега. На пʼять секунд запізнився на свій звичайний маршрут, відповідно і на роботу. Він намагається переодягатися якомога швидше, але через самонакрут кілька разів гепається руками й ногами об все, до чого дотягується. Думки забиває паніка.

Якщо минулої зміни у нього зʼявився перший клієнт, то і сьогодні може зʼявитись новий? Знову хтось буде торкатись його. Своїм членом. Хоч Каміль і не памʼятає, що було минулого разу, втім відчуття після нього були такі, наче з ним сталось те, чого він ніколи не хотів і навіть не думав про таке...

Якщо його знову позвуть — не можна нервувати. Не можна дозволити Ларі знову підсунути йому своє «солоденьке».

Двері кімнати тихо відчиняються. Каміль помічає це й перелякано дивиться на них.

Євген стоїть в дверях та не рухається далі.

— У тебе клієнт за годину, поквапся, — він розвертається боком, точно натякаючи, що Каміль має прямо зараз піти з ним.

Ось так, без вітань, в лоб. Краще б застрелив. Каміля пересмикує від його слів.

— Так відразу? — надривно питає Каміль. Євген і бровою не веде, киває. — Я після минулого…

— З тобою все гаразд, — твердо перебиває його Євген. — Ходім.

— Куди?

— Тебе треба підготувати.

Камілю страшно питати, як його планують готувати до зустрічі з клієнтом, тому, склавши свої речі, він береться за лікоть Євгена, як минулого разу, й намагається не гальмувати його.

Знову цей темний коридор і та сама кімната, що й минулого разу. Каміль здригається від спогадів та відпускає руку Євгена.

— Тепер це твоя кімната. Роздягайся, — кидає Євген та рушає у бік дверей ванної.

Роздягатись? Він же щойно одягнувся. Хоча ці шорти на тілі буквально як нічого, тільки їхній край ледь відчутно впивається в стегна.

Сперечатись не можна. З Євгеном треба дружити.

Каміль таки стягує з себе єдиний предмет одягу й кидає на край ліжка.

— Іди сюди, — Євген рукою кличе його до себе, до ванної.

Підготуватись у ванній? Тобто помитись? Він же і так робить це вдома перед кожною зміною. Але якщо Євген просить — так треба.

Коли Каміль заходить, йому вже від побаченого стає погано.

— Нащо це? — питає він, тулячись спиною до стіни та не відводячи погляд від справжнього інструмента для тортур.

— Жодних питань, — Євген кличе його до себе вказівним пальцем. — Сьогодні допомагаю, наступного разу будеш робити все сам, зрозуміло?

— Це обовʼязково? — тремтячим голосом питає Каміль, не наважуючись зрушити з місця.

— До мене, — повторює Євген так, що у Каміля не залишається жодних моральних сил опиратись.

Здається, у нього немає вибору.

***

Навіть коли Каміль вже лежить на животі під приємно важкою ковдрою, його трусить від того, з чим йому «допомагав» Євген. Згадав себе пʼятирічного, коли мама лікувала йому запори; один з найнеприємніших досвідів за життя. Після того Каміль назавжди вбив собі в голову, що овочі їсти потрібно, навіть якщо зовсім не хочеться.

Незручно. Соромно. Жахливо.

«Наступного разу» сказав Євген. Він досі щось робить у ванній, хоча ці процедури закінчились хвилин… десять-двадцять тому? Каміль не відчуває плин часу. На щастя, двері між ними відчинені.

— А цей, — подає голос Каміль і чує, що захрип під час тієї процедури. Прокашлюється. — Я здохну, якщо таке робити щодня.

— Раз на тиждень, максимум два, якщо буде вигідно, — Євген нарешті виходить із ванної; в його руці зімʼяте щось чорне, але він не поспішає показувати це Камілю. — Ти потрібен мені здоровий.

— Ну дякую.

— Це ще не все, — Євген подає йому пляшку зі столика коло ліжка. — Випий.

— Це що? — Каміль підозріло дивиться на неї, та зрештою Євген, не пояснюючи, кладе її коло подушки, перед його обличчям. — Я не хочу як минулого разу.

— Не буде. Ніколи не бери нічого, що пропонує Ларі, втямив? — питає Євген та чекає, доки Каміль не киває. Він сідає поряд на край ліжка. — З цим тобі буде простіше пережити клієнтів. Відходняка як минулого разу не буде, обіцяю.

— Я не буду вживати наркоту, — хмуриться Каміль.

— Це не наркота, але як хочеш.

— Що це?

— Нічого протизаконного, не змушую, — Євген нарешті розтискає іншу долоню й натягує на неї чорну латексну рукавичку.

Каміль важко ковтає. Для чого йому латексна рукавичка? Євген зісмикує з нього ковдру та проводить долонею по стегну.

— Підніми сідниці. Один раз покажу, далі сам.

Що він покаже? Що можна показати в латексній рукавичці? Певно, точно не якісь фокуси з кроликами із капелюха. Але ж Євген не може йому нічого поганого зробити, так?

Згадуючи те, що вони пережили в ванній — слабо віриться.

Трохи вагаючись та впираючись ліктями в ліжко, Каміль стає на коліна й відразу відчуває чужу долоню на талії.

— Так, стій, — Євген гладить його, ніби намагається заспокоїти, але від цього хробак всередині Каміля починає гризти його ще інтенсивніше. — Ти сам цього ще не робив, так?

— Чого? — ледь не вдавившись повітрям, питає Каміль.

— Вставляв в себе пальці? — над плечем проноситься питання Євгена.

— Ні! — скрикує Каміль.

Дихання вмить збивається. Він стискає пальцями постіль і хоче лягти назад, але Євген не відпускає його. Каміль вже готовий розревітись, нагадати, що його про таке не попереджувати. Але ж сам нарвався. Сам підписався. Ніби не помічав, чим займаються його колеги. Дівчата — так, але ж не хлопці…

— Розслабся, в іншому разі буде неприємно.

— Та як мені? — видихає Каміль тихо, аби лиш не розплакатися. — Чого вчора не було нічого подібного?

— Тобі пощастило, той клієнт любить незайманих і робить все сам.

Між сідницями стає волого. Каміль заплющує очі й стискає кулаки. Тіло не розуміє, що Євген хоче зробити лише краще для нього. Він же хоче зробити як краще? Сам сказав, що їм варто співпрацювати і взагалі можна його другом вважати.

Чужі вологі пальці починають мʼяко терти анус. Каміль не хоче думати про те, що буде далі.

— Потягнись вперед, — Євген гладить його спину, від самої шиї до поперека. Каміль намагається прислухатись до нього, але руки немов задубіли; він ледь зсувається на декілька сантиметрів вперед. — Молодець. Розслабся, дихай повільно.

Від його вказівок голова перегрівається остаточно. Каміль не витримує та, озирнувшись через плече на Євгена, вибухає:

— І як, по-твоєму, я маю це зробити?

— Це стосується виключно твого комфорту, мені все одно, — гарчить Євген. Схоже, йому зараз теж не весело. — Це лише порада.

Каміль відчуває, як щось проникає всередину. Міцніше стискає кулаки.

— За що мені таке щастя, — невдоволено випалює Євген.

Ліжко між ногами Каміля прогинається. Він повертає голову на бік і бачить за собою Євгена, що якраз притискається пахом до його сідниць. Перше бажання — врізати йому ногою. Але Каміль чомусь знає, що він нічого зайвого з ним робити не буде. Євген нахиляється над ним, злегка придавлюючи собою його спину, майже торкається носом шиї.

Бажання врізати йому росте в геометричній прогресії. Каміль намагається ступити колінами вперед, відсунутись, але Євген міцно тримає його під собою.

— Це твоя робота, буде тобі приємно чи боляче — залежить виключно від тебе, — він накриває своєю рукою долоню Каміля, що лежить перед його обличчям. Несподівано. — Ти можеш гарчати на всіх, але від цього твоє становище лиш погіршиться, зрозумів?

Він все це розуміє, але змусити себе поводитись не так, як поводився все своє життя — задача не з простих. Підставляти комусь свою дупу — таке взагалі не входило до його планів. Євген, звісно, наче намагається зробити все простіше, але йому до біса не вистачає розуміння настільки елементарних речей.

Мабуть. Напевно. Все ж таки ніхто жодним чином не змушував Каміля підписувати той драний контракт. Він сам прийшов. Він — єдиний, хто зараз створює проблеми на рівному місці.

Він проїбався.

— Пробач, — єдине, що може видавити із себе Каміль.

— Гаразд, слухай, Камі, — Євген проводить вологими пальцями по члену Каміля й щільно притискає долонею його живіт. Прохолодно та за мить стає вже гаряче. — В моїх інтересах, щоб ти не боявся цього робити, так? — він стискає долоню Каміля. — Прошу, довірся мені. Я не повинен, але роблю це заради тебе.

— Я намагаюсь, — видихає Каміль.

— Якщо я поцілую тебе, тобі стане легше?

— Не знаю, — бурмоче Каміль. До цього в житті б не подумав, що від поцілунку з кимось своєї статі може стати легше, але Євген надто старається заради нього. — Мабуть, трохи.

— Глибоко вдихни, — каже Євген. Каміль одразу ж слухається його, бо сам дуже хотів це зробити. — Повільно видихай. І ще раз, вдих.

Повільно видихаючи, Каміль відчуває мʼякий дотик до шиї та вже хоче втекти від нього, але за мить під шкірою пробігає розряд току, до самого вуха. Дивне відчуття. Стає трохи волого. Євген цілує його шию? Каміль стискає постіль в кулак, намагаючись звикнути до цього відчуття, але нічого не виходить. Він знову відчуває рух чужої долоні на своєму животі. Знову ці мʼякі дотики. Заплющує очі. Плечі дрібно тремтять — немов від пориву морозного вітру.

Він починає дихати через рот. Пальці на животі вимальовують дивні візерунки й поступово спускаються нижче, але оминають член та зминають внутрішній бік стегна.

— Вже краще, — під вухом шепоче Євген.

Каміль повертає обличчя вниз і втискається ним в ліжко. Відчуває, як палають щоки, вуха. Ніколи б не подумав, що такі дотики можуть збуджувати. Він намагається не дихати. Неможливо.

— Запамʼятай ці відчуття, — Євген встає з нього.

Каміль знову відчуває холодну змазку між сідниць, але цього разу пальці Євгена не приносять стільки дискомфорту. Йому стає жарко. Він розвертає голову набік і хапає ротом повітря. Ніби і хочеться сказати собі «потерпи ще трішки», та водночас Євген творить щось неймовірне. Всередині. Каміль кусає губу, коли з горла виривається занадто високе «ах». Сам не вірить в те, що чують його власні вуха.

Досі дивно, але стає трішки приємно — на просто «приємно» Каміль ще не готовий пожертвувати своєю гордістю. Хоча що там від неї залишилось…

— Молодець.

Всередині раптом стає пусто, та Каміль тягнеться назад, за рукою Євгена, але вона вже остаточно кудись зникла. Стає ще більш соромно перед ним.

— Ти молодець, — Євген ляскає рукавичкою, знімаючи її. — Одягайся, вони скоро прийдуть. Клієнт хоче подивитись, з тобою буде Ларі, — він озирається на Каміля, точно чекаючи його реакції. Не дарма, бо він хоче обуритись, хоче сказати, що не хоче мати нічого спільного з Ларі. Але Євген немов випереджає його думки. — Не хвилюйся, в плані взаємодії на нього ніхто не скаржиться, він тут найдосвідченіший, — Євген підходить впритул до Каміля й перехоплює його руки, поки він намагається завʼязати той драний бант зі стрічки. — Облиш це зараз і запамʼятай, ти тільки з Ларі, на клієнта взагалі не дивись, ясно?

— Ясно.

— Ляж на живіт, передом до мене, — вказує Євген. Каміль відразу падає на ліжко й розвертається так, як він сказав, після чого ще й отримує подушку під руки, підминає її трохи під груди. — Так зручно? — присівши навпочіпки перед ліжком, цікавиться він, на що Каміль киває. — Добре.

Як і минулого разу, Євген пальцями розчісує волосся Каміля та пригладжує його брови. Завмирає на кілька секунд, дивлячись на нього. Близько.

— Все буде добре, віриш мені?

— У мене є вибір?

— Нема, але нам краще довіряти одне одному, — Євген з усмішкою схиляє голову трохи набік. — Розслабся, можеш бовтати ногами у повітрі.

— А що мені робити, коли…

— Довірити все Ларі, — він тре великим пальцем вилицю Каміля, від чого йому хочеться посміхнутись, але поки що краще стриматись. — І не виходь, доки я не повернусь, ясно?

— Так.

Євген підводиться та прямує до дверей. Наостанок озирається на Каміля, немов оцінює всю картину разом з ним, та зрештою виходить з кімнати.

Сам. Один. Каміль дивиться на двері ще декілька секунд, наче от прямо зараз їх має відчинити Ларі чи клієнт, але нічого не стається. Двері зачинені і ніхто в них не ломиться.

Зітхнувши, Каміль схиляє голову. Схоже, йому ще доведеться чекати. Дарма Євген так швидко залишив його одного. Хоча скільки часу пройшло з початку зміни? Він казав, за годину. Можливо, та година вже пройшла. А як не пройшла? Каміль зиркає на пляшку, що так і залишилась лежати на іншому кінці ліжка.

Нічого протизаконного. Прозора як звичайна вода.

Пити хочеться.

В будь-якому разі, від одного ковтка ж нічого не трапиться?

***

Певно, Каміль трохи прикимарив, бо відразу хитає головою, коли чує, як відчиняються двері. Він швидко кліпає очима, щоб повністю прогнати цей сон від нудьги, й намагається трохи витягнутися.

Першим до кімнати заходить Ларі. За ним майорить якийсь чоловік, але Євген сказав не дивитись на нього.

— О, Камі вже тут, — надто радісно каже Ларі й, підбігши до ліжка, присідає перед Камілем. — Маєш гарний вигляд, — шепоче на вухо.

Каміль не знає, що на таке відповідати, тому лиш намагається усміхнутись, та, схоже, у нього це виходить. Краєм ока помічає, як чоловік сідає в крісло за два метра від них. Від спостереження його відволікають пальці Ларі на підборідді, а потім і чужі губи на його власних.

Довірити все Ларі.

Другий за життя хлопець, який його цілує. Після Євгена.

Довіритись.

Каміль розліпляє губи, дозволяє цілувати себе та хоч трохи намагається відповідати. Ларі цілується мʼяко, майже як дівчина, тому це трохи звичніше, ніж вчора. Каміль кладе руку на чуже плече. Голе плече. Ніжна шкіра. Ларі повільно підіймається з підлоги й тисне на плече Каміля. Він розуміє й перевертається на спину, після чого Ларі сідає на його стегна, продовжуючи цілувати. На мить відривається від губ та, лизнувши вухо, шепоче:

— Волю рукам.

Всього два слова, втім Каміль розуміє, що знову заціпенів. Обіймає Ларі за шию та сам тягнеться за новим поцілунком. Відчувається, що Ларі набагато більш досвідчений. Скільки йому років? Мабуть, десь як Євгену, хоча так складно сказати.

Одружений.

Мабуть, ще старший.

— Ти підготувався? — на мить розірвавши поцілунок, питає Ларі.

— Так, — йому в губи видихає Каміль.

Ларі спускається поцілунками на його шию. Каміль відчуває, як він починає терти його соски — тут його Євген навіть не торкався, але, схоже, дарма. Відчуття майже як від першого поцілунку в шию, але ще більш яскраві. Каміль зминає губи, стискаючи пальцями чужі плечі. Йому до біса незвично від такої уваги до свого тіла.

Між стегнами протискається чуже гостре коліно. Каміль намагається поглянути вниз, але голова надто важка, щоб підняти. З ним лише Ларі. Довіритись. Каміль намагається розвести стегна, але вони від цього починають тремтіти. Вмить стає страшно. Ларі кладе руку на його стегно й обережно гладить, підіймається знову до його обличчя.

— Це перший раз для тебе, я розумію, — Ларі розгладжує великим пальцем брову Каміля, від чого він на мить заплющує око. — Я знаю, як воно, ти можеш довіритись мені. Я проходив через все, що ти можеш сьогодні відчути. Ми не будемо поспішати, — він підіймає голову і дивиться вперед. Точно на клієнта.

Каміль відчуває, як на декілька секунд все завмирає, включаючи його власне серце. Здається, він тричі вмирає. Намагається, справді намагається повірити Ларі, але всередині досі гризуть сумніви. Це через нього минулого разу було хріново. Тоді він теж казав, що все буде добре.

— Гаразд, лише сьогодні, — наперекір собі заявляє Каміль та тягне Ларі на себе.

Цілуватися. Вони ж можуть цілуватися, доки йому не полегшає? Цілуватися легко, з Ларі навіть трохи приємно; він дивовижно ніжний. Каміль намагається не звертати уваги на все, що він робить знизу, сконцентруватись на губах, однак не помітити, що з нього намагаються стягнути шорти, вже не може.

Ларі розриває поцілунок і, коли Каміль відриває сідниці від ліжка, повністю стягує з нього шорти. Не те щоб Каміль раніше не світив членом перед хлопцями, але ж тоді це були походи до річки й всім було начхати на чужу фізіологію.

А от Ларі зараз далеко не начхати на його фізіологію. Хоч той знову починає заціловавувати шию Каміля, він вже не може не звертати увагу на чужу руку на своєму члені. Ноги до болю тремтять від напруги; хочеться тікати від цього всього.

Черговий поцілунок під вухом, надто довгий, надто старанний. Каміль відчуває, як все потроху німіє від нього. І чужі вологі пальці між сідницями лякають вже не настільки сильно. Він міцніше стискає плечі Ларі, кусаючи губи. Здається, мозок відмовляється далі обробляти будь-яку інформацію. Каміль втягує повітря крізь зуби, відчуваючи рух всередині. Плавний. Євген був грубішим.

Ларі розуміє. Певно, йому справді можна довіритися в цій справі.

— Тобі боляче? — тихо питає Ларі на вухо.

— Ні, — видихає Каміль.

Йому жарко. Він намагається дихати, але відчуває, як спина вкривається сиротами. Йому добре.

— Не стримуйся, — Ларі цілує кутик його щелепи й відсторонюється.

Каміль розплющує очі, щоб побачити його. І бачить. Ларі знімає свої шорти, переступаючи з коліна на коліно, й знову схиляється над ним.

— Обійми мене ногами, — просить він і заводить одну ногу Каміля собі за спину. Що робити з другою, Каміль розуміє вже сам. — Дихай повільно.

Він хапає Каміля за сідницю й притискається членом до кільця мʼязів. Дивне відчуття, зовсім не як з пальцями.

Каміль намагається слухатись його; заплющує очі й повільно видихає, та за мить відчуває, як стінки розсуваються під натиском чужого члена. Не те щоб приємно, на грані з болем.

Втягує повітря ротом.

— Молодець. Все добре? — питає Ларі настільки тихо, що майже не відволікає Каміля від дихання. Він лиш трохи киває. — Великий молодець, — Ларі цілує його в щоку, і ще раз в іншу, і в лоба.

Складне відчуття, але Камілю воно починає подобатись. Може, зовсім трішки. Ларі більше не рухається, хоча Каміль був би дуже не проти цього. Тому двічі штовхає його ногою в спину, сподіваючись, що його натяк достатньо зрозумілий.

— Боляче? — питає Ларі й починає заспокійливо терти щоку Каміля, але він перехоплює його долоню й тихо шипить:

— Ще.

Все тіло немов німіє, але з новим поштовхом Ларі Каміль знову відчуває жар, що повністю охоплює його. Він знову відкриває рота й намагається повністю відчути все, що може. Йому майже хочеться плакати від цього відчуття, але тоді Ларі невірно його зрозуміє — це точно. Каміль тисне долонями під лопатками Ларі й міцніше обіймає його ногами.

Йому мало.

Рухи Ларі відточені, але Каміль хоче швидше. Це знущання. Звісно, може, він знає, як краще, однак Каміль, давлячись вдихами, вже сам намагається швидше насаджуватись на чужий член.

Ніколи б не подумав, що йому це настільки сподобається.

— Як ти? — шепоче у вухо Ларі, на що Каміль у відповідь йому шипить:

— Швидше.

Майже не зволікаючи, Ларі реагує на його побажання. Каміль впивається пальцями в його спину, щоб втриматись на місці, і вже навіть не намагається ковтати слину, що збирається в роті, бо тоді точно вдавиться черговим стогоном. З горла вилітають звуки, яких він ніколи раніше від себе навіть не чекав, власне як і бажання бути затраханим колегою-чоловіком.

З кутика ока таки зривається сльоза, а ноги немов судоргою зводить. Каміль остаточно перестає відчувати своє тіло — лише те, як в ньому ходить чужий член. Відпустити Ларі вже здається неможливим; та він і не намагається, притискає його всіма кінцівками до себе, коли відчуває, як він сповільнюється.

Чужа голова падає на постіль над плечем Каміля.

— Ти до біса вузький, знаєш? — тихо сміється над вухом Ларі.

Від голосу, яким це говорить Ларі, кутики губ Каміля самі тягнуться догори, та він в такому ж тоні відповідає:

— Не відчуваю.

В кімнаті повисає тиша; чутно лише три дихання, одне з яких поступово віддаляється, а потім тихо зачиняються двері.

Лиш зараз Каміль згадує, що за ними весь цей час спостерігав хтось третій. За тим, як він вперше в житті, свідомо, займався сексом з чоловіком. Сором починає накривати Каміля хвилями, але вмить зникає, коли він знову відчуває рух всередині.

Ларі досі не вийшов з нього. Просити про це якось незручно, а тихе питання взагалі вибиває з колії.

— Тобі сподобалось?

Каміль хоче гаркнути на нього. Для чого таке питати? Хіба не було видно? Та він, бляха, кінчив від члена в дупі. Каміль сильніше тисне подушечками пальців на чужу спину та намагається змусити себе кивнути, хоча б трохи, щоб не говорити про це.

— Добре, тепер відпустиш мене? — Ларі кладе долоню на литку Каміля.

— Не можу.

Ларі якось розчаровано зітхає й починає терти долонею його ногу. Так тре, що Каміль знову відчуває її аж до кінчиків пальців та навіть ворушить ними, після чого таки забирає ногу з Ларі. З-під іншої той вже звільняється сам і нарешті витягає свого члена. Каміль зітхає з черговою дозою полегшення, але відчуття пустоти, незаповненості вже не настільки довгоочікуване.

— Вставай, як зможеш, — кидає Ларі. — Женька через десять хвилин прийде. Тобі ще помитись.

Останнє Каміль майже повністю пропускає повз вуха. В тілі така приємна втома, що він заплющує очі та радий би так і заснути. Але двері знову гупають, гучніше ніж за клієнтом.

— Камі, прокидайся, — проноситься коло вуха голосом Євгена.

Каміль здригається всім тілом й відразу підривається в сидяче положення. Озирається на Євгена, що сидить поряд на краю ліжка. Невже ті десять хвилин промайнули так швидко?

— Вставай, — Євген тягне його за руку та допомагає підвестися з ліжка, наче Каміль для нього нічого не важить.

Він веде Каміля до ванної як дитину, заводить до кабінки та знімає з тримача душ.

— Задом до мене і нахились вперед.

Дивні вказівки, але Каміль слухається. На поперек бризкає холодна вода, але Євген швидко відводить її вбік, потім поливає вже теплою. Каміль відчуває, що зараз гепнеться спати прямо тут.

Чужа долоня на сідниці раптом приводить до тями. Прудкі пальці опускаються в промежину й труть кільце мʼязів, що знову починає пульсувати — це Каміль відчуває дуже яскраво, стискаючи кулаки.

— Тобі не було боляче?

— Ні, — зітхає Каміль.

— Зараз не смикайся, — каже Євген, а Каміль приблизно знає, чого від нього очікувати.

Чужі пальці розсувають стінки. Каміль опускає голову.

Знову це відчуття. Його кидає в жар. Він хоче смикнутися, назад, хоче ще. Соромно.

— Я ж сказав, — зітхає Євген.

— Воно саме, — ледь не стогне Каміль.

— Тобі сподобалось?

— Так, — зовсім тихо відповідає Каміль. Бо Євген — не Ларі, йому потрібно відповідати.

— У тебе ціла зміна попереду, — кидає Євген.

— До чого це?

— Можеш сам обирати клієнтів, лиш спитай Ларі, до кого підходити.

— Я не можу, — жалісно тягне Каміль.

— Тоді чекай, коли покличу, — Євген ставить душ в тримач. — Сполоснись швидко, — і зачиняє дверцята.

Каміль кліпає очима, дивлячись у мутне скло та таки починає поливати себе водою. Мабуть, кілька хвилин стоїть так, поки не відчуває, що трохи відмок, закриває воду й відчиняє дверцята.

Євген відразу накидає на його плечі рушник і обтирає, навіть якось жорстоко. Каміль хоче втекти від таких грубих рухів, доки рушник не опускається на стегна. Євген присідає перед ним та вже більш бережно обтирає ноги.

— Я і сам міг, — відвівши погляд, для чогось бурчить Каміль.

— Надто довго, — Євген встає та, кинувши рушник на вішак, несильно тисне на його поперек. — Обличчям до стіни.

Знову. Каміль розвертається і нахиляється трохи вперед, спираючись на стіну. Між сідницями ковзають вологі пальці — цього разу вже точно не від води.

— Я ж щойно… — Каміль вдавлюється ротом в передпліччя, щоб не застогнати, коли всередину проникає чужий палець.

— Ти завжди маєш бути готовий, — повідомляє Євген.

Плечі здригаються; Каміль притискається скронею до холодної кахлі. Намагається триматись, щоб знову не отримати словесного ляпаса від Євгена, навіть дихає повільно. Але палець на диво швидко зникає.

Євген хапає його за запʼясток та притискає до нього щось холодне. Коли відпускає, Каміль бачить на своїй руці плаский браслет з цифрами, що світяться.

— Щоб слідкував за часом, вдягайся, — він вручає Камілю його шорти.

Каміль намагається швидко натягнути їх та при цьому не гепнутись.

— І ще дещо, — Євген підтягує його до дзеркала, над котрим світять три білі лампи, й дістає з кишені… олівець? — Заплющ очі.

Каміль слухається й відчуває, як олівець ковзає майже по лінії росту вій, зверху й знизу, лиш виходячи за зовнішні кутики ока. Євген підтирає щось кінчиком пальця. Нарешті Каміль розплющує очі та зустрічає чужий уважний погляд.

— У тебе гарні очі. Не дивуйся, що сьогодні клієнти почнуть ставитись до тебе інакше, — Євген складає олівець в кишеню.

— Це як?

— Будуть торкатись скрізь, де їм заманеться, але не дозволяй їм лізти руками під одяг. Якщо тебе проситимуть декілька водночас, сам обираєш, до кого йти, нікого не ігноруєш. Лише якщо вони зашкодять тобі — надто болючі ляпаси по сідниці рахуються. В такому випадку одразу повідомляєш мені, все зрозумів?

— Так. А часто комусь дістається?

— Виродків вистачає, тому кажу: спитай у Ларі. Але, звісно, якщо клієнт новий — не вгадаєш. Будь обережним.

— Ти мене й сьогодні додому повезеш?

— Можеш забрати гроші в інший день, у тебе тут є власне сховище. Кожен день возити тебе я не буду, один раз, максимум два на тиждень.

— Вибач.

— Але якщо сам піймаєш більше трьох клієнтів, то у мене не буде вибору.

— Мені страшно.

— Тобі нагадати, що ти вже двічі робив у цій кімнаті? Ти вже займався сексом з двома чоловіками. У тебе нічого не болить. Тобі сподобалось.

— Ну, так, але… — тягне Каміль.

— Більше не хочеш?

— Я не це хотів сказати.

— Що ж, як хочеш, але памʼятай, що це єдиний день на тиждень, коли тобі можна це робити. На майбутнє: не оцінюй привабливість клієнтів, концентруйся на відчуттях.

— Жахливо, — Каміль морщить носа.

— Тобі їх розважати в середньому двадцять хвилин, а не сімʼю будувати, зрозуміло?

— Так, — зітхає Каміль.

Він бере Євгена за лікоть, і вони разом виходять із кімнати. До зали Євген веде його повільно, обережно, немов Каміль тут інвалід якийсь. Підводить до самої барної стійки, де стоїть Ларі і ще один офіціант. Євген підходить ближче до Ларі й каже йому щось на вухо. Той киває й розвертається до Каміля. Підсувається ближче по барній стійці. Та киває головою вбік. Знову дивиться на Каміля.

— Дивись туди, — він знову хитає головою. Каміль підіймає погляд на залу з клієнтами та працівниками. — Он там сидить професор, в окулярах такий, — додає Ларі, й Каміль нарешті бачить, про кого він говорить. — Гарно поводиться, я б радив тобі до нього підійти. Далі, на півтретього, із зализаним чубом, мажик такий, розвалився один на дивані, за столом з ним ще двоє, бачиш? — питає Ларі. Каміль киває. — Домінантний штрих, але з його стручком ясно, чого сюди ходить, не старається взагалі. На стіл ближче до нас Тапок, лице як млинець. Маленький член, навіть не відчуєш, але заради пристойності краще постогнати — більше відвалить. І он там, у кутку, — Ларі вже не соромиться кивнути на конкретного чоловіка. Каміль бачить еталонного бізнесмена років сорока. — Цілком непоганий, але тебе може налякати дещо, — Каміль бачить як той чоловік змахує рукою. Схоже, Ларі теж це помічає. — О, я пішов, пізніше дорозкажу.

Ларі ляскає його по плечу й відходить від барної стійки. Каміль бачить, як змінюється його хода, стає дивною. Ларі проходить до чоловіка, не звертаючи уваги на оточуючих; дехто навіть зачепляє його, але йому немов начхати. Він плавно вмощується на диван коло чоловіка та за кілька слів того на вухо дивиться в бік Каміля. Щось цікаве, але дізнаватись подробиць не хочеться.

Кивнувши чоловіку ще раз, Ларі встає та вже швидко рухається назад до Каміля.

— Він тебе кличе, — він хапає Каміля за плечі й розвертає в бік, куди, схоже, йому варто йди. — Не бійся, він не поганий.

— Але ти сказав… — Каміль намагається озирнутись на Ларі, але той підштовхує його лише вперед.

— Не торкайся паху клієнта, поки не будете наодинці, ясно? Давай, — він знову підштовхує Каміля й відпускає.

Не боятися, але щось може налякати? І що це? Але ось так просто можна підходити?

Каміль кілька разів озирається на Ларі, та таки рушає в бік «непоганого». Чоловік весь шлях не зводить з нього очей і, коли Каміль нарешті підходить до нього, плескає долонею по дивану поруч із собою. Каміль невпевнено опускається на вказане місце, і його відразу ж притягують за плечі. До біса сильна рука.

— Нарешті тебе випустили, — шепоче чоловік Камілю у вухо.

— Так, пане, — тремтячим голосом відповідає Каміль.

Чого йому варто боятись? Чому Ларі не сказав? Що вони приховують?

— Проведеш мене?

Куди його провести? Точно не до ліфта — в такому разі він би не просив. До привату? Напевно.

То чого його варто боятися?

Очевидних причин Каміль поки не бачить.

— Так, пане.

Каміль обережно вилізає з-під його руки та озирнувшись йде вперед, до червоного коридору.

Його кімната. Раніше здавалося, що вона знаходиться трохи далі. Він відчиняє двері й, відійшовши з проходу, пропускає клієнта вперед, але той підштовхує його першим до кімнати. Двері зачиняються.

Чого слід боятись?

Взявши Каміля за плечі, клієнт підводить його до ліжка та підштовхує обличчям вперед. Каміль залазить колінами на постіль і впирається руками перед собою.

— Маєш гарну форму, — лунає за спиною.

Тріск металевої ширінки. Стрічка перестає здавлювати талію; чужі пальці під поясом шортів, тягнуть їх донизу.

Каміль здригається. До горла підкочує кислота.

Сідниці обдуває легким поривом вітру. А потім в промежині стає до біса волого. Не пальці — надто мʼяко. Точно не член.

Язик?

Каміль тамує подих від усвідомлення цього.

Клієнт вилизує його промежину? Про це хотів попередити Ларі?

Плечі починають тремтіти. Каміль впирається лобом в постіль та стискає в кулак простиню. Це дивно, але ніяк не страшно; Ларі лякав його безпідставно. Ще один привід не довіряти йому.

Цей чоловік вставляє в Каміля пальці — вже точно не язик. Знову це тягуче відчуття, якого хочеться лише більше. Каміль зминає губи та таки стогне, бо не може стримуватись.

— Такий чутливий хлопчик.

В чужому тоні посмішка і точно задоволена. Каміль заплющує очі й відкриває рота. Досі не вірить, що комусь можуть подобатись його стогони, але продовжує. Ці пальці товстіші, ніж Євгена чи Ларі — за відчуттями ближче до члена останнього. Якщо зі своїм членом він буде настільки ж майстерним, то Каміль точно кінчить. Ще зовсім трішки.

Пальці зникають. Чутно, як рветься упаковка презерватива. Каміль кусає губи, намагаючись втримати в животі весь той клубок напруги, і нарешті відчуває чужий член. Великі долоні хапають його за талію, здавлюють сильніше ніж стрічка до цього. Каміль сам трохи подається назад, насаджуючись до основи. І відчуває чужу волохатість.

Так, це вже не як Ларі.

До біса.

Чоловік починає рухатись, доволі швидко, щоразу плескаючись об сідниці Каміля. Трохи боляче, але варте відчуттів всередині. Каміль розвертає голову на бік та намагається дихати ротом, однак в такому темпі складно вхопити зайвий грам повітря. Він рухається саме так, як Каміль просив Ларі, коли той його не зрозумів.

Надто добре.

Каміль готовий стогнати на всю горлянку, але вмить все припиняється. Чужі долоні зникають з талії, а член виходить за кілька повільних поштовхів.

Плеск латексу.

Стук дверей.

Каміль так і стоїть на колінах. Не може зрозуміти, чи це прикол такий, чи його справді кинули на півдорозі. Між сідницями досі волого, але стає прохолодно.

Його справді отак кинули.

Але ж так не можна…

Йому платять саме за це?

Задовольняти його потреби — клієнти ж не для цього сюди приходять, так? Вони приходять заради себе.

Але як же він?

Кінчити самостійно? Про це в контракті точно нічого не написано, тому, мабуть, можна відійти. Але як?

Каміль падає на бік та повільно сповзає з ліжка. Буде незручно, якщо хтось застане його в кімнаті за самозадоволенням, тому він іде до ванної. Заходить до кабінки й навіть дверцята зачиняє.

Що далі? Потрогати свій член?

Каміль притуляється щокою до стіни й заводить руку за спину.

Соромно перед самим собою.

Проводить пальцями по промежині і тисне одним на розпалене кільце мʼязів. Мружиться від сорому, але намагається вставити й другий палець. Повільно видихає.

Наче схоже відчуття, але зовсім не як від чужих пальців. Каміль намагається ними рухати, і наче виходить щось, наче непогано.

Зовсім не те.

Він намагається. Закусивши губу, намагається, однак всі приємні відчуття ніби покинули кімнату разом із клієнтом.

— Ти тут ще довго? — лунає ззовні чужий голос.

Від несподіваності Каміль сіпається в протилежний бік, гупається плечем об стінку, наступає сам собі на ногу і ледь не гепається на підлогу, але втримується двома руками за стінки, впираючись спиною в куток кабінки.

Це точно Євген. Більше ж ніхто не міг зайти, так?

— У тебе все гаразд?

— Та-так! — вигукує Каміль та намагається стати рівно на тремтячих ногах.

Дверцята відчиняються. Звісно, який тут особистий простір.

Над ним стоїть Євген.

— Чим ти тут займався?

— Я… я… я просто…

— Кажи, — вимагає Євген.

— Я хотів кінчити, — невпевнено відповідає Каміль.

— Як?

— Пальці, — пищить Каміль.

— Спробуєш вдома, час іти, — Євген оглядає його з голови до ніг. — Дві хвилини, — і зачиняє його.

Спалився. Ось так просто. Не почув. Він тут цілих десять хвилин намагався щось зробити своїми пальцями? Не віриться.

Спробувати вдома. Якщо знову трапиться такий клієнт, то справді треба це зробити.

***

Миючись після останнього за цю ніч клієнта, Каміль ледве тримає себе на ногах. Хоча б тепер можна відмокнути так, щоб ніхто не прибіг кликати його до роботи. Але ті кляті двері все одно гупають. Це не може бути ніхто інший, крім Євгена.

— Як почуваєшся? — лунає його голос.

Каміль від небажання, аби йому знову відчиняли дверцята, сам швидко виходить з душа.

— Спати хочу.

— Я приніс твої речі до кімнати. Форму теж тут залиш. Чекаю коло ліфта.

Дивно, втім приємно.

Швидко, навіть не повністю обтершись, Каміль остаточно виходить до кімнати й натягує свій звичайний одяг. Самому перевдягатися вже якось незвично, та однозначно легше, ніж під чужими поглядами — навіть якщо на нього насправді ніхто не дивиться.

Закинувши рюкзак на плече, Каміль виходить з кімнати й прямує до ліфта, де його якраз чекає Євген.

— Ти казав, не кожен день або трьох…

Каміль не може договорити, бо Євген раптом рухається з місця, в його бік, стає поряд і обіймає однією рукою за плечі. Чого б це так несподівано він вирішив це зробити? Камілю складно що вдихнути, що ковтнути. Як взагалі варто поводитися за таких обставин?

— Все одно ти сьогодні молодець.

— Дякую. Ти казав, тебе можна вважати другом, — Каміль підіймає на нього погляд. Але Євген дивиться прямо вперед, на двері ліфта, лиш злегка киває. — Можна тебе обійняти, як приїдемо?

Євген хмуриться брови та таки опускає на нього здивований погляд.

— Для чого?

— Друзі інколи так… — Каміль запинається. Що він має пояснювати дорослій людині? — Забий.

Він потуплює погляд в підлогу. Нарешті перед ними розʼїжджаються металеві двері.

Вони мовчки спускаються на парковку. Каміль хоче притулитися щільніше до Євгена, але те «для чого?» досі тримає його рівно. Чужа рука на плечах — це ж нічого, хлопці так часто роблять; це не обійми. Звичайна буденна річ.

Лише коли ліфт зупиняється, Євген відпускає Каміля і виходить першим. Його автівка стоїть на тому ж місці, що й минулого разу. Каміль сідає на пасажирське й відразу прищібається.

Добру половину шляху Каміль мовчить. Гучна тиша. З голови ніяк не йдуть ті два слова.

Дружба в місті не така.

Не можна показувати свою зацікавленість. Не можна просити про маленькі послуги, бо залишишся у великому боргу. Хіба обійми це послуга? Схоже, з боку Євгена — так.

— Ти подумав над моїм відсотком?

Ще один тому доказ.

Каміль не хоче дивитись на нього, але відповісти треба. Він не вирішив, скільки готовий віддати, бо потім же можуть здерти ще більше.

Але їм разом працювати.

— Забирай тридцять, — кидає Каміль, дивлячись у бокове вікно.

— Ти впевнений?

— Нам же разом працювати, — намагаючись не кривити слова, нагадує Каміль.

І знову ця мовчанка.

Тридцять відсотків — міг би хоч подякувати.

Міцніше стиснувши рюкзак, Каміль заплющує очі. Звісно, за десять хвилин хрін поспиш, але так він не почувається зобовʼязаним сказати хоч щось, аби не слухати мовчання Євгена.

Нарешті Євген пригальмовує перед вʼїздом до двора. Каміль стискає тканину рюкзака в одній долоні, а, коли вони нарешті паркуються, швидко відщібається й вискакує надвір. Намагається якомога швидше дійти до дверей, не переходячи на біг, і прикладає магніт.

На жаль, не встигає втекти.

Євген відчиняє перед ним двері, пропускаючи вперед.

Приставучий тип.

Як його ще позбутися?

Каміль дивиться на двері ліфта. І ступає на сходинку. Якщо піти по сходах, він же точно його облишить. Жодна адекватна людина не буде наздоганяти когось по сходах.

Однак навіть через поверх Каміль чує чужі кроки, що переслідують його. Треба швидше. До восьмого поверху він точно зможе відірватись.

Ноги не звикли до таких навантажень, а кофта починає неприємно липнути до спини.

До шостого чужі кроки рідшають, а на сьомому, дістаючи ключі, Каміль майже встигає порадіти. На підході до восьмого він чує чуже спокійне дихання.

Та в сенсі він не захекався?

Через раз втягуючи повітря крізь зуби, Каміль майже переступає останню сходинку, але зашпоркується та за мить вже впирається руками в підлогу, так і не прочесавши носом. Вчасно. Швидко підводиться й намагається вставити ключ в замок, коли боковим зором помічає чужу фігуру. Євген повільно підходить до нього і, щойно клацає замок, відчиняє двері. І заходить слідом. Гучно зачиняє їх.

Каміль хоче провалитись під землю.

— Ти змусив мене бігати за тобою, — Євген впирається рукою в стіну над плечем Каміля, трохи натискаючи на нього. Страшно.

— Нічого я тебе не змушував, — бурчить Каміль. — Міг не йти за мною.

Давати собі подумки ляпаса — не вперше, але в цьому випадку справді краще б промовчав. Євген зараз точно злий на нього, а підливати масла у вогонь — дуже погана ідея.

Їм ще разом працювати.

Певно, Євген таки має більше мізків за нього.

— Слухай, Камі, — зітхає він та стискає долонею плече Каміля. Вже не так страшно. Ніби змирився з його поведінкою. — Мені не подобаються ті, хто порушує статут. Один раз я тебе попередив, але нам краще дружити, так?

Надто швидко він вирішив миритись. Однак перешкоджати такій прекрасній можливості це зробити Каміль не наважується, тому киває. За кілька секунд розуміє, що вони стоять в пітьмі передпокою, та тихо мугикає. Євген тре його плече.

— Що сталося?

Виправдовуватися, що тупанув, повівся імпульсивно, по-дитячому немає бажання. Радше навіть соромно. Вони не настільки близькі, щоб ні з того ні з сього почати обійматись.

— Я більше не буду, — намагається спокійно сказати Каміль. Чесно намагається, однак Євген, схоже, не вірить в його щирість, бо підступає майже впритул.

— Хочеш обійнятися? — проноситься над вухом.

Звісно що хоче. Але один раз вже відшили.

— Не варто.

— Довіра, памʼятаєш? Я хочу, щоб ти довіряв мені, і я хочу довіряти тобі, тебе це лякає?

Навпаки. Каміль вкотре не може повірити в те, що йому зараз, в місті, пропонують взаємну довіру. Щось справді дивовижне. Він хоче довіряти хоча б одній людині, а той, з ким у нього взаємна залежність, хоч і по роботі — загалом непоганий варіант для такого. Каміль хоче в це вірити, тому видавлює з себе тихе «ні». Його не лякає така довіра.

— Скажеш, чому тікав?

— Просто обійми, — бурчить Каміль та сам тягнеться руками за спину Євгена. Той підступає ближче та обіймає його за плечі.

Комфортно. Зручно. Каміль впирається підборіддям якраз йому в плече. Євген тихо зітхає. Мабуть, теж відчуває полегшення, хоча точно не після стрімкого підйому по сходах.

— Я хочу, щоб у тебе був гарний настрій, — утримуючи Каміля одною рукою за плечі, Євген починає обережно гладити його потилицю. — Звертайся з будь-чим будь-коли, на роботі, поки ніхто не бачить, чи у вільний час, гаразд? — він трохи відсторонюється і стискає долонями щоки Каміля.

В темряві не видно чуже обличчя, лише силует. Каміль дуже сподівається, що Євген не має наміру зараз його поцілувати.

Проходить пʼять секунд, десять. Нічого не відбувається. На щастя. Це просто знак уваги. Або щоб відчути настрій Каміля. Євген же міг би відчути долонями, якби він посміхався.

— Дякую, — Каміль тягне його знову на себе та цього разу втискається носом в чуже плече. Раптом стає так добре, що й відпускати Євгена нікуди не хочеться.

Однак, схоже, це бажання виключно Каміля.

Потерши його спину, Євген відсторонюється й хапає Каміля за плече — точно щоб він більше не зміг наблизитися. Шкода.

— Добраніч, Камі. Виспись добренько, — наостанок стиснувши його плече, Євген висковзує з квартири.

Каміль чує його кроки вниз по сходах. Вирішив не користуватись ліфтом, серйозно? Після того, що сталося?

Замкнувши двері, Каміль робить буквально три кроки й падає обличчям у подушку. Сил немає більше ні на що, а роздягнутись можна й лежачи.