Жити

Тиша. Віктор прокинувся від того, що зникли звуки нічного протистояння активістів з силовиками. Десь хтось розмовляв, з надвору долинала мелодія патріотичної пісні, цокіт та шурхіт спричинений людською працею. Але в порівнянні з нічними протистоянням – це була блаженна тиша.

«Вистояли?» – перше, що промайнуло в голові.

–Вистояли? – повторив він уголос і сів, протираючи очі.

Голова була важкою, але самопочуття, в загальному, дозволяло мислити ясно. Віктор перевів погляд на кохану, яка лежала поруч. Він здригнувся. На мить хлопцю здалось, що Вікторія не дихає. Віктор боязко взяв дівчину за руку і з полегшенням зітхнув, відчувши її теплоту. Хлопець обережно торкнувся долонею лоба. Він ще був досить гарячим, але температура явно понизилась. Віктор видихнув і усміхнувся полегшено.

–З нею усе буде гаразд, – щирий погляд дівчини-медика ліг на хлопця. – Але нехай відпочиває. Не варто її будити.

Віктор закивав на знак згоди. Дівчина усміхнулась у відповідь і вийшла з намету.

–Дружина твоя? – почувся голос.

Віктор від несподіванки сіпнувся. Поруч лежав хлопець з головою вкритою бинтами. Пов’язки закривали також його праве око.

–Ні, – заперечив Віктор, прийшовши до себе. – Моя дівчина.

Незнайомець закивав.

–Також беркутівці поранили? – запитав він.

–Мене трішки зачепили, – відповів Віктор, вказуючи на перебинтовану голову, – а її, дякувати Богу, ні. Вона захворіла. Поки я носив термометр в Український дім, хтось підпалив Будинок профспілок. Вікторія була всередині. Заледве вдалось її врятувати.

–Пощастило, – важко зітхнув незнайомець. – Вже є інформація, що всередині загинуло сорок сім людей. У багатьох зламані кінцівки. Їх покалічили і залишили вмирати, – на його обличчі чітко вималювався вираз огиди. – Діло рук «Беркута». Ніяк інакше.

–Нелюди, – зашипів Віктор.

–Так і є. А ти звідки, до речі?

–З Львівщини.

–Я з Чернігівщини. Романом мене зовуть.

–Я – Віктор.

Хлопці потиснули руки один одному.

–Це ще не всі новини, – продовжив Роман. – Активістів витіснили звідусіль. Є вбиті та багато поранених. Тітушня бігла слідом за беркутівцями і добивала тих, хто ще дихав, після силовиків. Я на власні очі бачив, як лежачого мужчину дострелив з пістолета один з цих виродків. Майдан – це невеличкий острівок свободи.

–Силовики відступили? – запитав Віктор.

–Поки що. Вночі Янукович поставив майданівцям ультиматум. Або ми здаємось, або усіх розженуть силою. Оголошено антитерористичну операцію на всій території України.

–Злочинець і убивця при владі, називає усіх незгідних терористами. Якийсь сюрреалізм.

–Найгірше те, що ми оточені з усіх сторін. Годі чекати на підмогу.

–Може вдасться опозиціонерам домовитись? В іншому випадку буде непереливки, – помасував перенісся Віктор.

–Вистоїмо, – твердо сказав Роман. – Мусимо вистояти.

–Так, – погодився Віктор. – Інакше втратимо Україну. Станемо малоросійською губернією.

З двору почали долинати гудки клаксонів. Гучні і часті, вони звернули на себе увагу мало не всіх майданівців. Віктор з Романом поспіхом вийшли з намету. Колони активістів потягнулись в той бік звідки лунали звуки. Це автобуси заїжджали на територію Майдану.

–От чортівня, – сплюнув Роман. – Невже прорвались?

Він вхопив свою каску, щит і дерев’яний кийок, які лежали акуратно поскладані поруч з наметом. Роман без роздумів кинувся до автобусів. Віктор на мить розгубився. Розглянувся навколо у пошуках того, що він міг би взяти із собою. В очі кинувся шматок бруківки. Він підхопив його і побіг слідом.

Майданівці гуділи, свистіли і були налаштовані викинути силовиків з території. Тут активісти не збирались відступати. Готові були лягти, але не здатись. Їх уже не лякали, ані кийки, ані водомети, ані БТРи, ані, навіть, вогнепальна зброя.

Віктор з Романом ще не встигли добігти до гущі подій, як прокльони змінилися бадьорими вигуками. З автобусів почали виходити люди з українською символікою. Багато хто на плечі накинув, чи то жовто-блакитний стяг, чи то червоно-чорний. Вже дуже швидко навколо залунало:

–Наші!

–Слава Україні!

–Героям Слава!

Віктор випустив шматок бруківки з руки і пройшов ближче до автобусів. Перше, на що він звернув увагу – номерні знаки. Львівщина. А одразу після цього просто перед Віктором, за якихось десять метрів, з’явився Олег. Він помітив друга і щиро усміхався, розвіявши руки в сторони.

–Ну? Скучив? – запитав Олег.

–Ще б пак.

Друзі обійнялись.

–Яким вітром вас сюди занесло? – Віктор поплескав товариша по плечі.

–З боями, – ніби байдуже відповів Олег. – Блокпостами утикані всі в’їзди до Києва. Дякувати Богу, що не всі правоохоронці відбиті на голову. До нас дійшли новини, що силовики пішли на штурм. Ми й зібрались та приїхали на підмогу. Багато хлопців із сотні «Львівська брама».

–Дуже вчасно, – закивав Роман, який стояв поруч.

Віктор познайомив між собою хлопців і вони рушили до намету. Тут вони сіли поснідати. До них приєдналась дівчина-медик, Оксана. Ім’я її дізнались завдяки Олегу. Вікторія прокинулась і, хоч виглядала втомленою та кволою, все ж могла спокійно самостійно сидіти. Віктор приніс коханій чаю, сів поруч і вона ніжно схилила голову на плече свого захисника. Оксана простягнула блістер пігулок хворій.

–Краще б їй у тепле ліжко, – сповненим співчуттям поглядом дівчина-медик глянула на Вікторію. – Ліки поки що діють, але намет не найкраще місце, щоб лікувати простуду. Може хтось з місцевих прийме до себе?

Вікторія не стала говорити, що вона й сама є місцевою. Що толку, якщо додому повертатися ніяк не можна? Навіть попередньої ночі, яка здавалась пеклом, дівчина і думати не стала про таке. Квартира Стаса чи домівка Насті також не підходили. Туди в будь який момент могли навідатись батькові посіпаки. Яким би це не виглядало дивним – Майдан був найбезпечнішим місцем для неї.

–Мені вже значно легше, – усміхнулась у відповідь Вікторія. – Все буде гаразд.

Те, що відбувалось далі, важко було вкласти у голові. Люди на Майдані зорганізувались і працювали синхронно та злагоджено. Жінки займались приготуванням їжі, або доглядом за пораненими та травмованими. Швидкі все таки доїхали сюди і «важких» забирали до лікарень.

Хлопці та чоловіки почали готуватись до наступного штурму. А те, що він буде, ніхто не сумнівався. Барикади росли все вищі та вищі. Їх поповнювали автомобільні шини, які обливали пальним, щоб у будь який момент можна було швидко запалити. Мішки наповнювали мусором дрібним камінням, яке залишалось з розбитої бруківки та землею і викладали з них неприступні стіни з бійницями.

Спікер зі сцени закликав жителів Києва привозити все необхідне. І вони відгукнулись миттєво. Потоки автомобілів потягнулись до Майдану. Везли все, від питної води до вантажівок з піском. Складалося враження, що готували фортецю до облоги. Хоча напевне так і було.

Така єдність народу надавала усім сил, надихала, підносила дух. Люди згуртувались навколо спільної мети – отримати свободу, відвоювати її, відстояти. Будь що не дати тим нелюдам ззовні знищити її, загасити це полум’я. Активісти не знали втоми, працювали з подвійним завзяттям, допомагали один одному у всьому. А музика і патріотичні промови які лунали зі сцени підбадьорювали. Часто люди й собі заводили пісень. Чи то «Червону руту» чи «Червону калину». І навіть невтішні новини, на кшталт відправки десантників з Дніпропетровська до Києва, чи припинення руху поїздів із регіонів до столиці, не вводили майданівців у відчай. Зате, повідомлення про те, що через свавільства влади, ескалацію насильства, у низці обласних центрів знову захоплювали адміністративні будівлі управлінь МВС та СБУ, викликали позитивну та схвальну реакцію. Активісти плескали, радісно свистіли та вигукували, почувши ці новини.

Віктор знову озброївся щитом, кийком та шоломом і готувався до зустрічі з силовиками. Барикади укріпили і підготували до штурму. Шматки бруківки лежали купами, коктейлі Молотова поскладані у ящики також були готовими до застосування. Усі чекали, коли силовики рушать на барикади.

–Ти як, кохана? – зазирнув у намет Віктор.

–А ось і суджений, – усміхнулась Настя.

–Привіт! – очі хлопця округлились від несподіванки. – Коли ти приїхала?

–Ми приїхали.

–Стас також тут?

–Так, – кивнула Настя. – Ну, не зовсім тут. Він своєю автівкою довозить продукти і все необхідне. Я їздила з ним, але, коли дізналась, що ви тут, то відшукала Віку. Ми дуже переймались за вас. Добре, що ви вціліли.

–Нам пощастило, – зітхнув Віктор і простягнув Вікторії чай.

–Може ти на неї якось повпливаєш? – насупилась Настя. – Я намагаюсь вмовити її, щоб поїхала до мене. Хоча б поки хвора.

–Він не вирішує за мене, – сьорбнула теплий напиток Вікторія.

–Це правда, – знизав плечами хлопець. – Хоча я й не проти того.

–Ось бачиш? – глянула Настя на подругу.

–Ти ж знаєш, що не можна. Мало тобі проблем зі мною? Якщо батько дізнається де я, то зробить усе, щоб мене забрати. Він не зважатиме ні на кого. І вже точно відправить мене до Росії. Не чекатиме нагоди.

–У мене немає з тобою проблем. Ти – моя подруга. Хто ж допоможе, якщо не я?

–Ти вже допомагаєш, – ніжно усміхнулась Вікторія. – Ти ж поруч.

Віктор вмить зосередився і прислухався. Нетиповий шум долинув зовні. Залунали вибухи шумових гранат та димових шашок. Почулися стріли.

–Почалось!

–Штурмують!

–До оборони!

Залунали вигуки.

–Мені час, – твердо сказав Віктор.

–Бережи себе, – наблизилась Вікторія і обійняла коханого.

Хлопець у відповідь закивав, не відводячи погляду від її глибоких очей, які заіскрились сльозами. Вона хвилювалась. Знала ж бо, що сутички будуть жорстокими. І, як би цього не хотілось визнавати, не усі залишаться живими після штурму.

–Кохаю тебе, – прошепотіла дівчина.

–І я тебе кохаю, – відповів Віктор, поцілував Вікторію і вийшов з намету у криваву ніч.