Жити

Революція Гідності привела до перемоги над внутрішнім ворогом. Принаймні зламала хребет цій ненависній гідрі. Але прокинулась ще більш страшна потвора – північний сусід. Сто сорака мільйонний народ з промитими мізками, з манією величі, наскрізь просякнутого великоімперським шовінізмом та реваншизмом. А на чолі цього зборища, стоїть закомплексований тиран, який вважає, себе великим геополітичним гравцем. Та насправді, всього лиш тоталітарний царьок у свому стаді. Це вони готові лоби порозбивали в низьких поклонах перед ним. І цей народ виправдає будь який вчинок свого лідера. Такі уже були. Фанатики, готові на жахливі вчинки, виправдовуючи усі дії, або вищою метою, або підмінюючи поняття, називаючи усіх навколо злочинцями та негідниками, якими самі насправді і являються. І ця навала тепер полізла в Україну. Щоб поневолити, щоб знову накинути кайдани, щоб схилити, поставити на коліна. А так уже було. Протягом сотень років українці намагаються отримати свою державу, але зась. «Добрі сусіди», «братья», «одін народ» знову і знову приходив, щоб нас захопити. А тих, хто пручався знищували або убивали.

Олег не бавив себе марними надіями. Знав, що так буде і цього разу. Він відчув на собі методи боротьби влади з власним народом. Прострілена наскрізь рука ще нила. Та йому пощастило. Куля пройшла наскрізь, не зачепивши кістки. Хоч передпліччя ще нило час-від-часу, але пов’язки та бандажу вже можна було не використовувати.

Хлопець стояв на тротуарі, походжуючи туди-сюди. Чекав він уже досить довго, тому й поправив комір куртки і насунув шапку на очі. Березень, хоч і весняний місяць, але далеко не теплий. А цьогоріч ще й неприємний на новини. У лютому росіяни окупували Крим, тепер все частіше йде мова про псевдореферендум на захопленій території. А Україна, яку агенти Кремля і їхні посіпаки так старанно розкрадали та обеззброювали, виявилась настільки слабкою, що нічого не змогла вдіяти. І те, що на цьому нічого не скінчиться не розумів лише дурний. Бо коли тварюці даєш кусати, коли не даєш відсічі злочинцю, не захищаєшся, зрештою тебе зжеруть пограбують, а тоді вб’ють. Якщо ж стати на свій захист, то є шанс перемогти. Нехай постраждати, нехай отримати жахливо болючі рани, та все ж шанс є. Врятувати себе і своїх близьких.

Олегові риси обличчя загострились, коли він побачив знайомий «Dаewoo Lanos». Автомобіль під’їхав впритул до тротуару і зупинився. Першою назовні вийшла Настя. Вона, наблизилась і обійняла Олега. Те ж зробила і Вікторія. Зі Стасом міцно потиснули руки, поплескуючи один одного по плечі. Майдан зблизив їх. Недарма говорять, що справжня дружба пізнається в біді. Саме тоді, коли потрібна допомога та підтримка. У найважчі часи. Не лише, коли все гаразд. Така дружба, як загартована сталь – міцна та надійна.

–Як доїхали? – запитав Олег.

–Краще не запитуй, – розправив плечі Стас і покрутив головою, розминаючи м’язи шиї.

–Нормально, – махнула рукою Настя.

–Немає чого жалітися, – легка усмішка промайнула на обличчі Вікторії. – Трохи ноги позатікали, але це дрібниці.

–Все зробили, що планували? – оглянув друзів Олег. – Вам вдалось?

–Не те щоб... – зітхнула Вікторія. – Але...

В один момент у повітрі повисла тиша. Дівчина не могла висловитися, але всі чекали. Не підганяли її. Хоч Настя та Стас були в курсі подій, все ж мовчали.

–Батько, вочевидь, кинув спроби шукати мене, – знизала плечами Вікторія. – Думаю він з мамою зараз десь переховуються. Чекає, поки все стихне. Хоч, я б була безмежно рада, якби вони чкурнули до своєї улюбленої Росії і більше ніколи не повертались. То ж деякі свої речі я зібрала.

–Важко не погодитись, – задумливо закивав Олег. – Вибач за такі слова, але щурі розбігаються з корабля, що тоне.

–Немає за що вибачатися, – невесело усміхнулась у відповідь дівчина. – Це істинна правда.

–От, якби усі покидьки забралися і щоб ноги їхньої тут більше не було, – процідив крізь зуби Стас.

–Ну то, як? Можемо йти? – змінив тему розмови Олег. – Холоднувато надворі.

–Так, – погодилась Настя, – хороша ідея.

Друзі зайшли у склепінчасті ворота, пройшли довгою алеєю і наблизились до сходинок. Вікторія глянула на табличку. З усіх написаних слів, найбільше різало «лікарня».

–Переймаєшся? – прошепотіла подрузі на вухо Настя.

Дівчина підтвердила кивком.

–Скучила?

–Так.

–Він на четвертому поверсі, – вказав на вхідні двері Олег.

Ліфт підіймався так повільно, що Вікторія подумала, що набагато швидше б вийшла східцями. Їй було невтерпець побачити Віктора. Вона й подумати не могла, що так скучатиме за ним. Не було й хвилини, щоб вона не згадувала про нього. Дівчина знаходилась в Києві, а серце її десь за сотні кілометрів, у Львівській області.

Олег йшов першим. Він причинив двері палати, але не заходив. Пропустив уперед Вікторію. Дівчина мало не забігла всередину. Хотіла кинутись до коханого, обійняти його і пристрасно поцілувати. Але вмить зупинилась, немовби застигла.

Віктор стояв поруч з ліжком. Він перевів погляд на двері, ще до того, як вони прочинились. Погляди закоханих зустрілись. Хлопець усміхався. Він був щасливий.

–А ось і моя Вікторія, – сказав Віктор до мами та сестри, які стояли поруч.

–Так, – вдавано скривилось Настя, – і нехай весь світ зачекає.

–Привіт, – першою до Вікторії підбігла молодша сестра Віктора. – Мене Олею зовуть. Я знаю, ти – Віка... Вікторія. А це наша мама, Анна.

–Анна Іванівна, – якось ніяково усміхнулась жінка і наблизилась.

–Приємно познайомитись.

Віктор, припадаючи злегка, на праву ногу швидко підійшов.

–А це Настя та Стас, – сказав він. – Наш бойовий побратим та посестра на Майдані.

–Ти, як? – прошепотіла Вікторія, коли мама Віктора і його сестра знайомились з іншими.

–Уже добре. Мені завжди добре, коли ти поруч.

–Я скучила, – обережно прихилила голову на груди коханого Вікторія.

–І я, – Віктор притулив губи до волосся дівчини і вдихнув її ароматний запах. Його руки ковзнули по її плечах та зупинились на талії. Хлопець міцно, але водночас ніжно притиснув кохану до себе. – У вас усе вдалось у Києві?

–Так.

–Ну, що? – оглянув усіх Олег. – На скільки я розумію, тебе уже виписали і ми можемо їхати?

–Ви, напевне зголодніли з дороги, – склала руки, немов до молитви Анна. – Вітя попередив мене, що будуть гості. То ж я приготувалась.

–Я звичайно те й роблю останні тижні, що лежу тут і їм, – усміхнувся Віктор, – але від смачної маминої їжі не відмовлюсь ніколи. Ти автомобілем, Олеже?

–Так, – кивнув хлопець у відповідь.

–Тоді, гайда. Я сяду з Вікторією до Стаса і Насті. Ти забери маму та Олю.

Дівчата допомогли господині поставити на стіл страви. Всі добряче зголодніли, тому спочатку їли мовчки. Анна справді наготувала багато різних наїдків: від салатів до бульйону та вареної картоплі з запеченими гомілками.

–Ніби на святкування дня народження потрапили, – задоволено потирав живіт Стас. – Сто років так смачно не їв. Ще вдома.

–А ти звідки? – запитала Анна. – Невже не з Києва?

–Ні, – закрутив головою Стас. – Я з Чернігівщини. А у нас в селі годі якоїсь роботи знайти. Хтось на заробітки до Росії їде, хтось у більші міста. То ж і я подався до Києва, шукати кращого життя. Та щось не дуже вдалось.

–То от, як ти? – обурилась Настя, штурхаючи ліктем хлопця.

–Я ж про роботу, – почав виправдовуватись Стас. – З тобою мені пощастило.

–Ну дивись мені, – дівчина вдавала злість.

Усі присутні розсміялись.

Поговорили про те про се, згадали події Революції Гідності і звірства влади. А згадувати було що. Майдан був, немов інша країна всередині держави. Своя, особлива, атмосфера, яку не можна передати словами. Її можна лише відчути, увібрати в себе, як заряд енергії. Ніяк інакше.

–Біда в тому, – скривився Віктор, – що це ще не кінець.

–Янукович утік, – знизала плечами Анна. – Цілі Майдану досягнуто.

–Зовсім ні, мамо, – не погодився син. – Це, як скринька Пандори. Є ті, хто заплатять будь яку ціну, лиш би ми не жили вільно. Це і є причина через яку Росія окупувала Крим. Вони так завжди робили.

–Тобто? – звів брови Стас.

–Молдова і Придністров’я, Азербайджан, Вірменія і Нагірний Карабах, Грузія та Абхазія, а в 2008 ще й Осетія, – загинав пальці Віктор.

–Так і є, – погодився Олег. – Росія усюди створює зони конфлікту, щоб завадити розвитку держав. Будьте, або з нами, або ось вам територіальні проблеми.

–Я якось про це і не думав, – потер підборіддя Стас.

–Біда в тому, що Крим – це лише початок, – процідив крізь зуби Віктор. – В нас не було шансів. До зубів озброєна російська армія... подумати тільки – на нашій території стояли чужі війська. Росіяни легко захопили півострів. Наша армія розвалена, розграбована та знищена. А найгірше те, що ми самі її і знищили. Колись Грушевський говорив, що армія не потрібна. Результат усім відомий. Українська Народна Республіка була захоплена більшовиками. Наші збройні сили, навряд чи зберуть хоча б двадцять тисяч боєздатних вояків.

–Думаєш, Росія не задовільниться Кримом? – запитала Настя.

–Коли гопник забирає у тебе гроші, а ти не даєш відсічі, чекай на його візит завтра. І буде це продовжуватись доти, доки не вріжеш йому по зубах. Бажано так, щоб повилітали.

–Це ти про що зараз? – насупився Стас.

–Про те, що москаль знову полізе, – відповів Олег замість Віктора. – В Харків, Донецьк, Луганськ чи Одесу. Немає значення. Туди, де вважатиме, що буде легше. Туди, де наша попередня влада вливала у голови населення лайно, розділяючи країну на схід та захід. Туди, де у багатьох людей заражені мізки російською пропагандою.

–Це ви до чого зараз ведете? – окинула поглядом присутніх Настя.

–Різні організації набирають добровольців на вишкіл, – спокійно відповів Віктор.

–На вишкіл? – не повірила власним вухам Анна. Вона уже не раз чула від сина патріотичні розмови та заклики, але навіть уявити собі не могла, що він налаштований настільки серйозно. – Який ще вишкіл? Ти ж ще накульгуєш.

–Нам з Олегом пощастило, що поранення не важкі. Лікар сказав, що за два тижні буду вже бігати. А у нас поговорюють про набір добровольців у «Правий сектор».

–І ти також? – глянула Анна на Олега.

–Ми з дитинства дружимо, – усміхнувся хлопець. – Я його самого не відпущу. Пригляну. Не переймайтесь тьотю Аню.

–А ти? – очі Насті округлились, коли вона глянула на Вікторію.

–А я на медика. Воєнного медика, – відповіла дівчина. – Ми це уже давно з Віктором вирішили.

–Оце так справи, – потер потилицю Стас.

–Ви розумієте, що таке воєнні дії? – на очах Анни забриніли сльози.

–Я знаю, – поклав свою руку поверх маминої Віктор, – що витворяли тут москалі під час Другої Світової Війни і після її закінчення. І ви, мамо, знаєте. Скільки людей було вбито, скільки вивезено до Сибіру? Думаєте сучасна Росія чимось відрізняється від радянської? Ані на йоту. Краще я зустріну ворога зі зброєю в руках, щоб він мені в майбутньому не приставляв дуло до скроні, коли заходитиме у наше містечко.

–Гопник, – зітхнув важко Стас. – Поки не дасиш відсіч, він не зупиниться.

–Саме так, – кивнув Олег.