Рожеві мрії потраплянки

Через деякий час, не можу сказати напевно, бо стоячи по пояс в лайні й хвилина здаватиметься вічністю, він повернувся уже з мотузкою в руках.

Про те як він мене тягнув, а я зісковзувала назад  тут розписувати не буду, бо то були напевно найганебніші миті мого життя.  

Коли я все-таки вибралася з тієї ями, то мало не розцілувала свого спасителя. Він, що правда, не дуже цьому зрадів і замахав на мене руками. І то зрозуміло, бо смерділа я знатно. 

Та ось яка дивина. Цей товариш-герой знову почав натужно кашляти. Тепер я помітила, що він робить це трохи якось дивно, ніби контролює цей стан, при тому ще й жестикулює, ніби намагається щось мені пояснити. Пояснити?....

Так це він так розмовляє? Нічого собі. Оце так мова у них тут, зубодробильна. 

Поки я стояла в ступорі від таких перспектив, мій спаситель видно зрозумів що користі від його потуг щось мені пояснити нуль і просто схопив мене за руку та потягнув кудись за собою. Я особливо не пручалась. Бо по суті іншого варіанту спастися в мене немає. Тому, як то кажуть, виходимо з того що є. Доки ми йшли, я потайки розглядувала свого супутника та зітхала про себе. Бо хоч він і був неперевершеним красунчиком, такий собі високий блакитноокий блондинчик з ідеальними пропорціями й просто чарівною родимкою на щоці що так і притягує до себе погляд, але я прекрасно розуміла, що не зможу з ним побудувати хоч щось схоже на кохання, хіба якщо він буде ввесь час мовчати. Та й сама я ніколи не зможу освоїти таку мову. Навіть не знаю що треба зробити з моїм горлом, щоб я так кашляла-говорила. Ех, щось додому захотілося, у свою затишну квартирку… 

Перебуваючи у своїх не дуже радісних думках, я навіть не одразу звернула увагу на те, що ми вже вийшли з лісу і наблизилися до якогось поселення. З  пагорба воно було схоже на грибну полянку не інакше. Різної форми білі хатки з коричневими й червоними округлими дахами  стояли в абсолютно хаотичному порядку. Поєднувала їх кам'яна доріжка, що змійкою обвивала кожну хатку і тягнулася до центру, де на площі, вимощеній таким же каменем стояв найбільший гриб-будинок.

Люди, що почали нам попадатись у міру нашого наближення до поселення, були одягнуті в майже однаковий одяг, прості штани й така ж проста сорочка або білого, або синього кольору. Чимось нагадувало робочу форму. 

Мій спаситель помітно відрізнявся від них своїм елегантним, я б сказала аристократичним, костюмом темно зеленого, майже чорного кольору. 

Нас ніхто не зупиняв, ба більше, при нашому наближенні всі синхронно відводили погляд. Але позаду інколи можна було почути тихеньке покашлювання. Ага, напевно то вони так шепчуться. Подумалось мені.

Потенційний герой мого роману привів нас до того самого центрального будинку. Вже в середині я зрозуміла що це щось на кшталт купальні чи бані. Він жестами  показав на одну з кабінок і погладив себе руками зображаючи  процес миття. 

– Та зрозуміла я, зрозуміла. Вже ж не така дурепа, – буркнула собі під носа і взявши із загальної стопочки якийсь рушник, шмигнула в ту кабінку.

Ну в принципі все правильно. Проблеми треба вирішувати поступово, спочатку відмити смердючку ну а потім вже з'ясовувати хто вона і що взагалі тут робить. А коли я як слід відмивалася,  на горизонті замаячила ще одна скажімо так проблемка. У що я вдягнуся? Бо мій одяг, після декількох невдалих спроб його відіпрати, щасливо робив калюжку висячи на гачку і продовжував нестерпно смердіти. 

Виглянувши зі своєї кабінки я запримітила на лавці цю їх специфічну форму синьо білих кольорів, якої раніше там не було. Напевно то мій принц-спаситель залишив. Ну що ж, виходу нема, доведеться одягнути те що дали. 

А на вулиці мене чекали. Мій блондинчик привів якихось чи то монахів, чи то магів, судячи по їх білим, з  чудернацькою синьою вишивкою, мантіям. Їх було троє, обличчя закривали капюшони. Та по руках, які вони чомусь почали тягнути до мене, можна було зрозуміти, що це дуже старі люди. Як у якомусь кошмарі вони потихеньку, не поспішаючи, ніби пливучи, наближались до мене, а я стояла і не могла навіть пальцем поворухнути.  Лише дивилася на того недопринца, як він спокійно спостерігає за цим дійством. 

Перший поклав холодну руку  мені на лоб. А інші взяли мої нерухомі руки. І все. Тиша. Стоїмо, вони мовчать, а я подумки прощаюся зі своїм пропащим життям. Мій запалений мозок чомусь вирішив, що вони зараз висмокчуть з мене життєві сили і я перетворюся на мумію, а вони на червонощоких молодиків. І мій спаситель насправді щось типу ловця  невинних душ, таких як я. От гадство. Ще й відмитися дали. Що, життєві сили з присмаком лайна вам не до смаку? Гірко подумалось мені.    

Але нічого не відбувалося. Ми просто стояли, їх руки як і раніше залишалися в зморшках, а я не відчувала поки що себе мумією, та поворухнутись не могла. В якийсь момент вони відпустили мене і доволі жваво, як для свого віку відступили від мене на декілька метрів. Я відразу відчула що можу вільно рухатись. 

– Це що було? Що ви таке робили зі мною? – одразу накинулась я на них, а потім і блондину перепало на горіхи, – ти куди мене гад притягнув? 

Цей  недоспаситель  схопив мене за руки, закрутив їх навколо мене ж і так притиснув однією рукою до себе, що я знову не могла поворухнутися. Залишалося тільки ногами брикатися, що в тій позі зю, в якій я була, не дуже виходило. А я ще й милувалася його ідеальним тілом. Термінатор відпочиває. Скрутив мене в бублик і спокійнісінько тримає однією, курва,  рукою. Я тут вошкаюся, намагаючись вивільнити хоч одну руку, а він мило перекашлюється з тими клятими монахами. 

Що вони там йому накашляли про мене не знаю, але думаю що нічого доброго. Бо гад і не думав мене відпускати навіть коли я притихла, зображуючи покірну кицю, а навпаки, перекинувши мене як якусь ляльку під іншу руку, він пішов до дверей невеликого будиночка-грибка і відпустив тільки коли ми опинилися в середині цієї незвичної споруди. Я одразу ж миролюбно підняла руки догори, показуючи що здаюся і більше пручатись не буду, від гріха, як то кажуть якомога далі. 

Цей гад поблажливо так посміхнувся і показав рукою на лавку біля столу. Короче сісти запропонував, себто в ногах правди нема. Ну ну, присяду, де ж я дінуся. Ото тобі казка Віка дісталася. Такі шедеври у книгах точно не зустрічаються. Це ж непрохідний глухий кут просто. Він не розуміє мене, я його. Що робити? Як тут виживати? На кохання я вже і не розраховую, тут би не вбитись раніше кінця історії.