ГО Басаврюк

«Належність журналіста до відповідного засобу масової інформації підтверджується редакційним посвідченням чи іншим документом, виданим йому редакцією цього друкованого засобу масової інформації…» - Серафім Пекельний задоволено посміхався, згадуючи коротеньку лекцію головного редактора сайту «Анті…інформ», яка закінчилася у п’ятницю вранці поблажливим поплескуванням по передпліччю. Поважний тридцяти п’ятирічний метр мережевої журналістики Ігор Семенович Водило, який мав у редакції прізвисько Пулітцер за невгамовну пристрасть до будь-яких сенсацій, саме після цих слів урочисто тицьнув стажеру до рук аркуш паперу з нерівно віддрукованим текстом й ненав’язливо підштовхнув у бік виходу з тісної трикімнатної квартири. Зраділого хлопця довго примушувати не довелось – за декілька хвилин під вікнами натужно загарчав-закашляв двигун старенького Опеля й майбутнє світило публіцистики швиденько поїхало додому готуватися до першого самостійного відрядження. Не менш зраділий редактор занурився до холодильника за спітнілою пляшкою пива, аби відсвяткувати позбавлення хоч на пару днів від надокучливого стажера, який останній тиждень ні на мить не припиняв бомбардувати його своїми прожектами. Якби новоспечений член редакції бачив при цьому злорадний вираз обличчя метра, то радості у нього значно поменшало б…

Хоча й без цього наразі, у понеділок, урочистість моменту значно зів’яла, може від нещадної спеки липневого полудня, а може від підступаючого пекучого роздратування й образи на себе. Причина такого стану була доволі проста, але від цього не менш дошкульна, - новоспечений репортер у п’ятницю непогано відсвяткував у колі друзів своє досягнення, не спинився й у суботу, після чого всю неділю вилежувався вдома під вентилятором, приходячи до тями. Тяма, разом зі згадкою, що термін здачі матеріалу призначено по обіді у середу, прийшли одночасно приблизно біля десятої вечора, тому посередині ночі на понеділок змарніла акула пера поспіхом вирушила у бік Вишгорода й далі через Нові та Старі Петрівці на Димер. Примхлива тяма, мабуть, повернулася не вся або не тим боком, бо після Димеру Серафім банально збився зі шляху й ось вже битих три години не міг визначитися з потрібним напрямком до мети своєї подорожі. «Ох, ну як же він тоді казав? Після Димера йти на Кам’янку, а далі уважно дивитись ліворуч аби не проґавити відгалуження на цю кляту Пантелеймонівку… чи Пантелеївку? Уважніше треба було слухати, Серьога! Уважніше!» Серьогою він називав себе навіть на самоті – власного імені з дитинства соромився, але поміняти офіційно завжди щось заважало. Кондиціонер у машині давно потребував заміни фреону, відчинене бокове вікно від білого розпеченого ока у небі аж ніяк не рятувало, й настрій, після третього поспіль втикання в глухий дорожній тупик поза Сичівкою, був такий самий ненависно-розпечений. Серафім-Серьога вперто повертався назад, знову повільно долав шмат шляху від Кам’янки, уважно вдивляючись у ліс на узбіччі, але потрібного дороговказу ніде не було. Місцеві у селі на всі запитання знизували плечима або стурбовано тікали, чомусь перелякано роззираючись навкруги. Навігатор в телефоні й мудрий Гугл вели себе не набагато краще за місцевих, повідомляючи лише про Пантелеймонівку Донецької області, святого Пантелеймона та інші непотрібні речі.

Палець хлопця зупинився за мить від натискання на «іконку» виклика шанованого редактора – край ока вхопив якийсь підсвідомо знайомий силует на узбіччі ліворуч й він притишив швидкість. Висунув голову у прочинене вікно водійських дверцят, з подивом позираючи на так само здивованого кремезного дядьку у старій міліцейській формі з смугастим жезлом у міцній руці, який стояв біля пошарпаного мотоцикла Урал з коляскою. З під розстебнутого кітеля випиналося невеличке черевце, а з м’язистої шиї на могутню грудь звисав величенький блискучий свисток на вибагливому перевитому срібному ланцюжку, який даїшник притьма сховав під форму.

- Здравія… бажаю! Інспектор Со..ве..йко… – Вправно козирнув постовий, проковтнувши прізвище й кинувши сторожкий погляд по боках уздовж дороги. Було помітно, що почувається він не дуже впевнено. – Порушуємо..? Права готуємо на перевірочку! Аптечка й вогнегасник на місці? По очах бачу, що ні! Що ж ви так… товариш воділа, га?

Останнє запитання пролунало якось занадто принизливо й перегріта зраночку самоповага Серафіма Пекельного норовисто брикнула.

- Ви хто, шановний? Чому не називаєте звання, прізвище та мету зупинки? – Серафім приховано тицяв пальцем по своєму смартфону, шукаючи в Ютюбі поради улюбленого блогера-викривача даїшників Івана Кропиви й намагаючись не виказати стурбованості. – Який я вам воділа! Водило, між іншим, – це головний нашого… нашого… Загалом, він мій шеф! А я, Сергій Пекельний, між іншим, тут на його завдання! Тому маю прохання… вимагаю…

Відео блог про гучні перемоги над переляканими шакалами доріг щось не поспішав завантажуватися й нервуючий стажер без упину молов, що спадало на думку, намагаючись згадати чи перевіряв наявність затребуваних предметів хоч раз за всі три місяці нетривалого водійського стажу. «Таки доведеться Пулітцеру дзвонити й не лише визнавати, що до місця не спромігся дістатися, а й допомоги з хижаками-патрульними просити. Як невдало! На першому ж завданні!»

Панічні думки перервало тихе кахикання з боку «хижака», Серафім скосив очі від прихованого за дверцятами екрану, й з подивом побачив улесливий вираз на обличчі інспектора, який ніяково посміхався у густі «запорізькі» вуса.

- Водило – ваш старший? А що ж ви одразу не сказали! Прошу пробачити, якось помилився! Втрачаю, знаєте, досвід… Ви ж в курсі, які часи зараз? З тих пір як розігнали нас… - Постовий тужливо зітхнув, відверто намагаючись викликати співчуття. – А до нас чого? У яких справах, дозвольте поцікавитися? О-ооох, давненько до нас в нетрі ніхто не навідувався… Але, все ж таки, документики Ваші дозвольте… для порядку…

«Ого! Оце авторитет у Пулітцера, якщо навіть тут, за пів тисячі кілометрів від столиці, його знають!» - з відчутним полегшенням хлопець простягнув у вікно водійське посвідчення із завбачливо вкладеним всередину аркушем новенького редакційного завдання. Брови патрульного, який уважно вчитувався у папери, злетіли догори, а обличчя набуло стурбованого вигляду. Пекельний пожвавішав й з поважним виглядом відкинувся на спинку водійського крісла. «Та й справді, чого це я? Їх же розігнали кілька років тому! А цей тоді чого тут?» - Думки миттєво пронеслися молодими репортерськими звивинами, породжуючи п’янке відчуття азарту. «Та він же незаконно тут стоїть – хабарі вимагає! Один, без напарника! Та взагалі, хоч би й удвох – не мають права! Оце я зараз…» Пару раз багатозначно кахикнувши, він майже дзеркально відтворив дії інспектора кілька хвилин тому, промовивши, спочатку не дуже впевнено:

– Порушуємо..? Після розпуску того… не маєте права! Звикли за попередників забагато собі дозволяти, так?! Й що робити будемо? Мене сюди-то, взагалі, з іншого приводу з перевіркою надіслали… завдання з приводу порушень керівництва в Пан..кій сільраді під час будівництва дороги, але Водило й додатковому матеріалу теж зрадіє…

Серафім обачливо проковтнув назву мети своєї подорожі, але кремезний інспектор не звернув на це щонайменшої уваги. Збліднувши лицем, той похнюплено почав стягувати кітеля, потім міліцейську сорочку, залишившись у льняній свитці грубого невибіленого полотна з прямим комірцем, яким вився дивний червоно-чорний візерунок. Трохи провагавшись, стягнув й свисток на срібному ланцюжку та простягнув його Серафіму, іншою рукою тримаючи документи.

- Мене куди… Назад чи до ваших? – Приречено спитав патрульний.

- Це я вирішу… пізніше! З огляду на обставини! – Репортер-початківець судомно розмірковував, що йому робити з несподівано впольованим матеріалом. Дуже хотілося якось розкрутити тему, але підсвідомо розумів, що для першого разу це – занадто. – Маю нині більш нагальне завдання! До речі, що можете доповісти з приводу керівництва сільради?

Рука з свистком застигла на пів дорозі, а очі патрульного на мить спалахнули яскраво-червоним полум’ям. «Ого, оце сліпить сьогодні, не на жарт», - стажер вхопив пальцями свої папери, але на здивування інспектор не поспішав їх відпускати.

- А як я розповім про сільраду? – Очі дядька жевріли двома цятками, немов гіпнотизуючи Серафіма. – Може буде яка проща мені?

- Та буде, буде… Я ж з іншої справи тут… - Хлопець трохи сильніше потягнув документи й вони вислизнули з пальців співрозмовника. – Для початку просто скажіть, як туди дістатися! Бо, щось ані на GPS-сі, ані очима повороту побачити не можу…

- А… То це Водило Вам шлях вказав? – Міліціянт неприємно посміхнувся, на мить зблиснувши гострими трикутними зубами. – Отаке… Скільки років минуло, а він все не змінюється… Звичайно, я все покажу, але тоді Ви мені свистка залишите? Дуже мені дорогий… як пам’ять!

- Та візьміть… Навіщо мені ця іграшка? – Серафім з подивом зиркнув на значно веселішого патрульного. Той якось дивно поворушив губами, наче трубач духового оркестру, збираючись дмухнути у трубу, й тихенько подув у свій дивний свисток. Всім тілом Серафіма прокотилася приємна тепла хвиля, хоча навкруги й так був доволі спекотний липневий день, у вухах тоненько загуло й наче заклало ватою, а перед очима ледь помітно сколихнулося повітря. Хлопець струснув головою й зраділо втупився у вузьку ґрунтову дорогу, яка зникала під шатром дерев трохи праворуч та позаду патрульного. На пошарпаному дорожньому вказівнику ледь вгадувався напис «Пан…», який очманілий стажер так й не спромігся роздивитися більш докладно, хоч намагався раз за разом напружувати очі – літери все одно пливли, стрибали та накладалися одна на одну й несподівано мінялися місцями. «Конче потрібно перепочити… Ех, марно я після загулу на ніч глядячи виїхав… Та ще й перенервував з цим шляхом. Може подрімати тут з півгодини?»

- Вам, пане Серафіме, прямісінько по оцій дорозі – не заблукаєте. За пів години до села маєте дістатися, а там обов’язково до голови сільради завітайте та про всі чудасії попитайтеся… - Постовий улесливо посміхнувся, викликаючи у Серафіма бажання по-панські поплескати того по щоці. – Пробачте, чи не можна поцікавитися, ви Марку Пекельному часом не родич? Хоча, чого це я… Ви ж Серафім!

- А це тут до чого? – Знову скинувся хлопець, якому чергове притиснули улюбленого мозоля з іменем. – Вам здається дивним моє ім’я? Ну, так я його собі не вибирав – це батьки спромоглися! У нас майже всі по чоловічій лінії щось подібне мають… Батько у мене Гаврііл! Тому, проханнячко у мене до Вас, шановний, - якщо вже звертаєтесь до мене на ім’я Серафім, то додавайте й по-батькові: Серафім Гавріілович! Дядькові, старшому брату батька, пощастило – Міхеїлом назвали! Хоча, це ще як подивитися - всі вважають, що грузин, він до того ж чорнявий та вдачею запальний, тому часто в якісь пригоди втрапляє! Й Марк є – це мій дідусь двоюрідний. Саме він мене до пана Водило й влаштував… а Ви його що, теж знаєте?

Серафім трохи заспокоївся й зацікавлено розглядав похнюплену пику патрульного. Той стиха покивав головою якимось своїм думкам та неквапом промовив, уважно вдивляючись йому в обличчя:

- Звичайно, знайомий… Ми ж усі раніше між собою зналися, ну, за попередньої влади, ще до всіх отих подій з розгоном. А те, що ім’я дивним здалося – так це я здуру, теж по старій пам’яті… Не думав, що так все зміниться швидко – такі вже ті події були важкі. Ви пробачте мені, Серафім Гавріілович, зовсім темні стали… Але Ви не подумайте нічого такого, темні – це в сенсі «дрімучі»! Так що, про сільраду? Добре, слухайте. Заправляє дорогами заступник голови сільради Вернигоренко, як водиться! Таке чудить, я Вам скажу, взагалі сором втратив! Зранку у нього дорога ліворуч, ввечері праворуч. Наступного ранку вже під гору йде, а по обіді вгору дереться! Й кажу ж йому: шановний, як мені рух контролювати? Як порушення фіксувати, коли стаєш на перехресті, а воно за пів години на голий степ перетворюється? У мене ж свої потреби є! Я ж не можу свистіти аби де! А він лише посміхається у відповідь! У нього, бачте, план змін такий затверджено! А ніхто цього плану в очі не бачив! Отож, довелось сюди пертися, на чужу землю… А освітлення, а вивіз сміття – це ж суцільна корупція! А Крутивусич! До ставка не підступитися, води на зрошення садів всім зась та ще й тарифи кожного місяця підвищує! Йому, бачте, водонапірна вежа замала, бо тиску для фонтану не вистачає! А Дубограй! Своїх розпустив до крайньої межі! Дерева ростуть кому де заманеться! Тільки закуняв після роботи в затінку, аж бач, вже й голову припекло уві сні, бо дурна груша ближче до колодязя пересунулася. Але, якщо хочете правду про усе це хазяйство взнати, то треба до голови сільради придивлятися! Й уважно, я вам скажу, придивлятися! Не може бути, щоб він нічого не знав! У них там справжня банда: Покотило, голова сільради, та три заступника його – Вернигоренко, Крутивусич та останній – Дубограй! – Дядько з надією подивився на зацікавлено слухаючого репортера й повів далі, наполегливо втупившись прямісінько в очі хлопцю. – На самого голову сільради уваги можете не звертати, він у минулому спортсмен, людина довірлива, дуже добра, чим його заступники нахабно й користуються… Скільки разів вони його підставляли! Чого лише не втинали – все пробачає! А найголовніше, що самі вони нових законів не дуже-то й дотримуються, хоча всім іншим суворо забороняють… Влаштувалися на такі місця, де можна безкарно по-старому вчиняти, ну, Ви ж мене розумієте, посадами прикрилися й наче все як треба, а інших лякають, нібито вони від нової влади поставлені. Ну, оце покрутяться як вужі на пательні, реформатори чорто… Ой, пробачте, Ваша святість, мало не вирвалося! Ви вже, Серафім Гавріілович, їм не потурайте – одразу налякайте добряче. А якщо почнуть й Вам байки маковим зерням виплітати, то зверніться до секретаря сільради – він швидко їх попустить… Так що, свистка я собі тоді залишу? Ну, не буду вас затримувати… Щасливої дороги!

Патрульний якось дивно чи то пів вклонився, чи то сильно хитнув головою у відповідь на ствердне кивання Серафіма, й квапливо пішов до свого мотоциклу, на ходу погойдуючи свистком у лівій руці. Відполірована цяцька притягувала погляд, яскраво зблискуючи на літньому сонці, думки притишилися й безсило заклякли. Молодий репортер сутужно намагався зрозуміти що саме почув від дивного постового й що його так зачепило, тому прийшов до тями лише від голосного гарчання зникаючого вдалині Уралу. Після двох днів святкування та нічної дороги, голова була наче велика м’яка подушка.

* * *

«Чого це я? Задрімав, чи що? Треба по приїзді перепочити десь з годину… А вдало наразі все склалося: ще до місця не доїхав, а вже купу матеріалу маю!» - Пекельний струснув головою, ще раз глянув у бік, де зник постовий, й рішуче скерував Опеля по вузькій стрічці дороги.

За пів години він й справді в’їхав до затишного мальовничого села по рівнесенькій добре битій грунтівці, яку з обох боків оточували білі хатки-мазанки, сховані в затінку високих вишеньок, слив та груш. Біля низеньких тинів, увішаних різнокаліберними глечиками та трилітровими скляними бутлями, ліниво длубалися вгодовані гуси, качки чи кури, стояли притулені велосипеди й мопеди та поодинокі легкові машини. Самих мешканців не було видно, лише раз уважне репортерське око вловило непевну тонку дівочу фігуру, яка промайнула в глибині саду. «Вона що, гола!?» - від несподіванки Серафім рвучко натиснув на гальма й машина, що й так ледь рухалася вулицею, застигла на місці. Мотор заглухнув, пару раз різко кахикнувши. В тиші, яка раптово настала, лунало далеке мукання корів та настирне дзижчання мух. В повітрі не відчувалося ані легенького вітерця, в кінці вулиці воно примхливо майоріло над розпеченою землею, створюючи враження відкритого горна гарячої печі. «Ні, мабуть здалося. Конче треба перепочити».

За кілька хвилин машина Серафіма виїхала на затишну площу, яка одним боком приткнулася до величенького ставка, оточеного густими вербами. З іншого боку від водойми розташувався стандартний прямокутний двоповерховий будинок сільради з потемнілої від часу силікатної цегли, оточений рядочком невисоких ялинок обабіч ганку та порожнім п’єдесталом попереду. За п’ятдесят метрів від нього було видно охайний теж двоповерховий будиночок під гострим черепичним дахом. Готель «Бука» - повідомляла усім охочим велика обламана вивіска під вікнами другого поверху. В кінці назви хтось кривими літерами дописав червоною фарбою «вель», натякаючи на назву відомого карпатського курорту. На звук мотора у вікні першого поверху промайнуло здивоване обличчя й на ганок, штовхаючи одне одного, вибігло двоє невисоких чоловічків й втупилися в гостя. Серафім, у свою чергу, теж розглядав дивну пару.

Низенькі, десь метр сорок зростом, вони були схожі наче близнюки. Різнилися лише зачісками: у одного було кучеряве сиве волосся й така сама сива коротка борода та на носі круглі окуляри, а інший притягував погляд блискучою лисиною.

- Вітаємо у нашому селі – центрі екологічного туризму! – Бадьоро розпочав кучерявий близнюк. – Ви маєте можливість отримати розкішний номер-люкс за ціною звичайного хостелу! Саме зараз він у нас звільнився! Так, Антипко?

Лисий близнюк, до якого звернувся за підтвердженням балакучий брат, мовчки зміряв того поглядом, перекинув очі на гостя й повільно мовив несподівано низьким басом, роблячи часті паузи:

- Такі да, Бука… З від’їзду Хоми нікого не було… Але треба доповісти… сам знаєш кому.

На останню пропозицію Бука незадоволено скривився й швидко підкотився до дверцят машини, ледь височіючи над нижнім краєм водійського вікна.

- Відчиняй багажника, хлопче! Зараз тебе влаштуємо! Перепочинь, до душа піди! У мене холодний зелений борщик є! Антипко, хапай сумку, чого рота роззявив! Я Букою звуся, а це мій брат – Антипко, ми разом за готелем доглядаємо. А ти яким вітром до нас? Як шлях знайшов? Антипко, швидше давай! – Кучерявий без упину розмовляв, звертаючись то до Серафіма, то до свого брата, одночасно встигаючи оббігти навколо машини, зазирнути в салон, смикнути зачинений багажник та гупнути ногою по колесу. За хвилину, поки Антипко, трохи шкутильгаючи, прямував до багажника, Бука устиг тричі оминути репортерського Опеля й заспокоївся лише коли висмикнув Серафіма з-за керма та потяг в будинок.

Там знов повторилася сцена здивування під час вивчення документів хлопця, як з патрульним на дорозі, але питань не пролунало. Це остаточно переконало втомленого журналіста й надалі удавати з себе родича якогось Марка Пекельного та тицяти усюди редакційне посвідчення з підписом Водила. Й це миттєво дало приємні наслідки, коли він був урочисто проголошений ювілейним відвідувачем й засипаний купою пільг: ціна за готельний номер знизилася до вартості пиріжка на вокзалі, слідом за його сумкою до помешкання хутко занесли тацю з трійцею старезних пляшок, закоркованих сургучем, й глибоким керамічним пів миском з духмяними жовтими грушами.

Намучившись у дорозі, хлопець одразу попростував до невеличкої душової кабінки й заліз під тугі струмені прохолодної води. Простояв так з п’ять хвилин й поступово почав веселішати. В голові заворушилися думки. «Якщо вони всі тут так поважають Водила й цього Марка Пекельного, то може я цим скористаюся? І вони мені самі все розкажуть? Бо не дуже запам’ятав, що саме Водило наказав тут з’ясувати. Так, вирішено…» Веселі роздуми перервало пронизливе відчуття погляду у спину й Серафім різко крутнувся у бік дверей. Нікого. З кімнати почулося шльопання босих ніг. Нервово витер голову великим рушником з вишитими півнями, повісив його на плечі наче халат й вийшов з душової.

«Ого, цілком пристойний номер! Все таке надійне, під старовину. Оце ліжко, мабуть з пів тони важить! А стіл наче з чорного дерева зроблено? Кондиціонера не бачу. Погано. А ось й мокрі сліди, які ведуть до дверей, за розміром схожі на дитячі. Власники готелю збоченці? Щось я зарано розслабився».

Серафім уважно роздивився номер, прихованих відеокамер чи мікрофонів не виявилося. Так само, як й кондиціонера, хоча повітря всередині було значно прохолоднішим, ніж ззовні. Лише на боковині шафи він побачив зафарбовані подряпини, які з трудом склалися в слова «Тут був Хома Б.» «Що ж робити з мокрими слідами? Вдавати, наче не помітив чи вчинити шкандаль? Мабуть, краще шкандаль, я ж родич якогось Пекельного, як ніяк…» - з таким роздумами він підійшов до вікна. «Ого. Хто це з Букою?» - на площі стояв кучерявий брат в оточенні пів дюжини струнких дівчат в легеньких ситцевих суконьках зеленкуватих чи блакитних відтінків. Всі дівчата були як на вибір – стрункі, довгоногі, довгокосі й щось жваво випитували у готельника, який стояв з поважним виглядом. «У них тут модельна агенція відпочиває чи що? Чим далі, тим цікавіше! В дивне місце мене Ігор Семенович запроторив. Ні, шкандаль, напевно шкандаль!»

Серафім вдягнув улюблену футболку, на якій головний герой відомої саги польського письменника Сапковського навпіл розтинав мечем потворну відьму, та спустився в хол готелю. За низенькою стійкою голомозий брат Антипко повільно відсьорбував гарячий чай з великої чашки.

- Пробачте, хазяїн, а не підкажете мені? – Пекельний почав цілком мирно, потім різко нахилився з обуреним виразом обличчя. – Хто це у вас за голими гостями у душі підглядає? Га? Що мені в Київ доповідати? Хочете, щоб довідалися про цей харасмент?

Антипко стурбовано скосив очі убік й почервонів.

- Не треба це… як його… нікого харакать! – Антипко скосив очі на малюнок футболки, який був саме навпроти його обличчя. – Ми й так тут того… тихенько сидимо… все, як домовлялися… з Вашими. Зараз розберемося, не гнівайтеся!

Лисий чоловічок зробив невловимий рух й зник з очей здивованого хлопця, аби миттєво з’явитися трохи збоку. Але вже не сам, а тримаючи за шию якогось невисокого чи то хлопчика, чи то худорлявого мужичка у самих єдиних літніх шортах.

- Лазник, ти чого до гостя в душ поперся? Га? За старе взявся? Умови виправного терміну порушуєш? Зараз харакнуть тебе – й усе, гуляй до свого Сибіру! – Антипко ритмічно струшував свою здобич, вичитуючи суворим голосом. – Нумо, відповідай пану…

- Студенту! – підказав Серафім, після виразного очікування Антипка.

- Пану студенту Пекельному! – закінчив той, чомусь ще більше стурбувавшись.

- От, папал! Апять студєнт! Та ісчо в том же номєрі! – Мужичок теж перелякано зиркнув на футболку. – Та ісчо і Пєкєльний! Антіпка, я ні вінаватий! Я как луччє хатєл! Там смісітєль ісчо с прошлаго раза падтікал... А я всьо пачініть забівал! Ну, вот, услішал, чо гость засілілся і рішіл ісправіть! Я жі ні думал, чо он міня замєтіт! Прасті! Пусть панночка сама вікручуітся, а я – пас!

- Он воно що… Як краще хотів! Що, за дівчатами на ставку підглядав й відробляти примусили? Коли ж ти від звичок своїх позбавишся, га? Прийняли, як свого! Прізвище змінили на пристойне, бо був якийсь Баннік – казна-що, тьху! А ти? Лізеш скрізь, язиком патякаєш! – Лисий відштовхнув Лазника та скерував до дверей потужним потиличником. – Йди вже… й про Сибір не забувай…

Мужичок розчинився у повітрі, а Антипко ніяково промовив до ошелешеного студента:

- Ви пробачте його, пане Пекельний! Це сантехнік наш, Федор Лазник. Він до нас з Сибіру приїхав, бо там затюкали дуже місцеві з Ваших за підглядання в… Скрєпи у них, бач ти! Ну, це неважливо. Сам він спеціаліст непоганий, але буває час від часу… Приносимо офіційні вибачення! Готові компенсувати… якось… за Вашим бажанням!

Лисий чолов’яга, заспокоївшись, знову почав робити паузи між частинами речення.

- Ну, добре, добре… А скажіть мені, будь-ласка, з ким це Ваш брат на площі розмовляє? – Хлопець вирішив з’ясувати всі дива пізніше й спитав з удаваною байдужістю. – Місцеві чи наші… київські?

- Місцеві… Хто ж їх до Києва пустить після минулого! Ви скажіть ще, по Лисій горі прогулятись! – Співвласник готелю гигикнув та знову кинув погляд на футболку. – А Ви що, й з цього приводу теж?

- Ну, я по-різному… Й з цього приводу теж! – Не став розчаровувати хазяїна Серафім.

- Ага, чомусь, так й подумав… - Мовив під ніс Антипко, всідаючись за ресепшн й дивлячись у спину Серафіму, який впевнено прямував до Букі та дівчат. По хвилині роздумів, він підвівся й кудись рушив, поступово розчиняючись у повітрі холу готелю… В цей час молодому репортеру завести приємне знайомство не судилося – табунець красунь порснув на всі боки, лише побачивши його, залишивши на самоті з Букою.

- Чого це вони? – Збентежено спитав хлопець.

- Що ж Ви так вирядилися, пане Пекельний? – Бука з осудом похитав головою. – Зараз голові наскаржаться.

- А голова хто? Чи це не пан Покотило? З своїми помічниками, як там… мало не забув: Вернигоренко, Крутивусич та… цей, як його, Дубограй. – Хлопець прискіпливо втупився у співбесідника, зауваживши для себе, як враз спохмурніло обличчя того. – Чув, чув про них… багато. Не завадить й познайомитися.

- Ось воно як повернулося… Ну, тоді так – не завадить! – Бука закрутив головою на всі боки, наче шукаючи когось у натовпі, хоча площа була цілком порожньою. – Ви йдіть до сільради, пане Пекельний, голова о цій порі зазвичай завжди у себе. А я поки тут прогуляюся, пораджусь де з ким…

«Пант…ська селищна рада» - сяючі золоті літери на антрацитово-чорному фоні було добре видно навіть з середини площі. «Ну, Серьога, не облажайся! Зараз вирішиться доля твого першого репортажу…» - побажав сам собі успіху хлопець та рішуче піднявся на ганок.

За дверима сільради було тихо й на диво прохолодно для спекотного полудня. Напівтемряву коридору прорізала смужка сонячного світла з єдиних ледь прочинених дверей праворуч входу, інші двоє були зачинені. Серафім навшпиньках прокрався до відчинених дверей, з подивом прислухаючись до дивних звуків, які виразно доносилися крізь шпарину. Він обережно витягнув телефона й налаштував камеру на зйомку. «Отаке, лише приїхав, а вже цікаві зачіпки по темі маю та ще зараз, здається мені, секс-шкандаль з головою сільради зафіксую! Оце поталанило!» З кабінету лунало розмірене чоловіче хекання, яке зрідка перемежалося незрозумілим приглушеним тонким повискуванням. Молодий репортер обережно, як вчили досвідчені колеги, висунув край гаджету з-за двері, аби зіниця камери була скерована усередину, а сам спостерігав за картинкою на екрані з іншого боку. Але замість очікуваної пікантної сцени очам відкрилася цілком пристойна, але не менш дивна композиція: посередині кімнати, правим боком до дверей, стояв високий міцний чоловік й у досить швидкому темпі зав’язував та розв’язував вузлами звичайний металевий лом. Залізяка вже неабияк нагрілася від згинання й повискувала, коли відбувалося тертя між її частинами. Від несподіванки Серафімова рука здригнулася й підступно випустила телефона, який не менш підступно загуркотів підлогою в темній частині коридору.

- Здоров був, парубче. Ти чого сюди зайшов? Битися чи миритися? Стоп, це не те… Прийде раптом секретар наш, то він тебе…того…цього… - Голос належав тому самому високому атлетичному здорованю, який зараз згори дивився на Серафіма, що застиг рачки біля стіни у пошуках підступного гаджету. – А ти хто? Щось я таких у нас не пам’ятаю?

- Я від Водила з перевіркою! – Хлопець вирішив одразу вхопити бика за чуба. – З приводу порушень під час будівництва дороги! Ви що, думали в Києві не довідаються!? Звикли, як за попередників жити? Наче у вас тут досі старі часи? А зась! Вам не вдасться приховати порушення!

Міцний чолов’яга враз спохмурнів та з сумом зітхнув, зморщивши лоба. Кинувши допитливий погляд на запального юнака й зробивши собі якісь невтішні висновки, повернувся до кабінету, залишивши двері прочиненими. Серафім кинувся навздогін, бажаючи закріпити успіх, й на ходу розмахуючи редакційним посвідченням та паспортом.

- Ось, ознайомтесь! Пекельний… Серафім! – Після розмови з патрульним власне ім’я вже не викликало занадто великого сорому, тому молодий репортер недбало поклав документи на стіл перед очі голови сільради. – Маю сподівання отримати відповіді на декілька запитань! Перше й основне: Як ви можете пояснити припущені вашим підлеглим Вернигоренко витівки з дорогою? Друге: Що за дорога веде до Вас у село? Що коїться з відгалуженням від траси? Й третє… третє… О, про цю залізяку: Як Ви це поясните?

Атлет повільно вчитувався в редакційне завдання, поволі ворушачи губами, скоса кидаючи погляди на несподіваного відвідувача, який нахабно вмостився напроти. «Точно, голова сільради. Він же з спортсменів, як той патрульний казав, навіть читає ледь-ледь. Як такого обрали?»

- Кхм-кхм… Я Покотило, голова сільради. Пробачте, Серафім… е-ее, як Вас по-батькові? – Спортсмен стиха кахикнув й ввічливо запитав хлопця. Брови здивовано злетіли догори після почутої відповіді. – Ага, Серафім Гавріілович… А що не так з дорогою? Все згідно дозволу: Вернигоренко міняє її лише раз на добу – вранці в село, ввечері – поза село. Ну, може й було раз чи два, щоб навколо ставка закрутив чи горами оточив, але то дуже зрідка та й я особисто такого не бачив! Й з іншим все добре! А залізячка ця… це моя провина! Особиста! Не втримався, але більше цього не відбуватиметься! Руки за залізом скучили, Ви ж розумієте? Так що, перекажіть там: все у нас добре, без порушень. Як наказали – так й робимо! Лише у межах бюджету!

Голова сільради неголосно бубонів собі під ніс, втупивши очі у поверхню стола. Два стиснені величенькі кулацюги, кожен з пів голови хлопця, почервоніли від напруги.

- Та ну!? – Серафім зверхньо глянув на хазяїна кабінету. – А з приводу витівок двох інших Ваших заступників, Крутивусича та Дубограя, теж нічого не скажете? Зрозумійте, я не з власної забаганки до Вас завітав – давно вже надходять сигнали!

Похнюплений голова сільради голосно зітхнув й надовго замовчав.

- Добре, подумайте трохи, а я поки тут прогуляюся, обдивлюся навкруги. – Серафіму чомусь стало шкода цього міцного дядьку. – Повернуся за пів-години, а Ви добре поміркуйте й підготуйте докладний перелік порушень: хто, що, коли, з ким. До речі, тут до вас часом дівчата не забігали? Бо я побачив їх на площі перед готелем, хотів ближче познайомитися, а вони чкурнули на всі боки! Чогось… Бука казав, наче до Вас побігли?

Голова знову приречено зітхнув й ствердно хитнув головою.

- Так, а Ви, пане Пекельний, й з цього питання теж? – Великі василькові очі здорованя, не відриваючись, прискіпливо вивчали футболку відвідувача. Й Серафіму здалося, що в них ледь зажеврів вогник надії. – Чи все ж таки більше з приводу наших… відхилень?

- З Ваших, пане голово, з Ваших! – Хлопець спробував скопіювати поблажливу інтонацію досвідченого слідчого з якогось дешевого серіалу. – Але закривати очі на інші… відхилення, теж не збираюся! Як каже Водило: Прийде врем'ячко — достигне яблучко й само відпаде. Або ось так ще: Не рахуй овець в череді, а рахуй в загороді. Тому, як мовиться: шляхом поглинання менш важкого покарання більш тяжким…

Він багатозначно замовк, прискіпливо вдивляючись у хазяїна кабінету. Насправді, нічого такого Пулітцер ніколи не казав – той взагалі не цікавився нічим, крім світських пліток та кримінальної хроніки. Проте, нещодавно Серафім вдало здав сесію, під час якої захистив реферат на тему «Українські прислів’я та приказки» та склав іспит по «Засадам юриспруденції» - тому наразі вдало користався набутими знаннями.

- Угу… Зрозумів… Отже, шляхом поглинання слабшого сильнішим? Так? Тоді, це мені зрозуміло! – Голова сільради пожвавішав. – Ну, тримайтеся, опозиціонерки! Були, пане Пекельний! Були, ці… дівчата, як Ви ласкаво їх називаєте! Але я навіть слухати не став! Лишень проблеми від цих бабів! То їм те не подобається, то се! Ставок, бачте, занадто обмілів! Ропухи дрібнішають й від цього доїтися гірше стали! Й папороті в лісу замало! Квітнути не хоче! А я що? Крутивусичу ж воду для водонапірної вежі треба звідкілясь брати? А з дозволеного – лише ставок! Отож… А папороть – так це Дубограя царина! Але ж, квоту по папороті ці задрипанки у перший місяць вибирають – де ж напастися? Ні-ні, пане Пекельний, у нас все по закону, а вони за всі свої минулі гріхи нехай власноруч відповідають! Я Вам ось що скажу, в якості поглинання, так би мовити: навідайтеся сьогодні затемна в лісок з того боку ставка! Ніч сьогодні знатна й вони не втримаються.. Там Ви усіх цих… дівчат й зустрінете! Й багато цікавого побачите! А перелік усіх порушень я підготую! Обов’язково! Лишень секретаря нашого дочекаюся – він у справах до сусіднього… району поїхав. Бо у мене, знаєте, з письмом не дуже, але зроблю неодмінно й у стислі терміни! Обов’язково! Ви не думайте, ми тут не якісь…

Під супровід бурмотіння голови у спину, Серафім поважно вийшов з сільради й зупинився на ганку, оглядаючись обабіч у роздумах, де йти далі. Настрій значно покращився, репортаж складався напрочуд вдало, хоча у чому сенс так вправно виявлених порушень, він второпати досі не спромігся. Проте сам процес приносив неабияке задоволення. «Пан Пекельний, нічого собі! Та мене за останні пів року так лише старша під’їзду називала, коли заборгованість за прибирання вимагала сплатити! А тут з усіх боків на Ви та пошепки! Все ж таки я молодець – вправно повернув знайомство з Водилом на користь! Ну, справу зроблено – можна й перепочити трохи». Хлопець повернув у бік готелю й здивовано застиг – двоповерхового будиночку на місці не було. Він прикрив очі, згадуючи з якого боку підходив до сільради й струснув головою. Після наступного огляду місцини нічого не змінилося – готель був відсутній, крім того берег ставка якимось чином відсунувся метрів на двісті далі.

На звільненому дивовижним чином місці ошелешений викривач корупції побачив величенький круглий басейн з поодинокою скульптурою фонтану посередині. Поряд з ним стояло двоє чоловіків й про щось затято сперечалися. Слів з-за відстані було не чутно, але з огляду на швидке розмахування руками й тицяння пальцями то у бік ставка, то у бік фонтану, сумнівів у тлумаченні їх поведінки не виникало. «Та що ж таке? Невже, після гулянки таке у мене? Ніколи ж не було!» - Серафім ще раз струснув головою на всяк випадок й рішуче попрямував до пари.

- Навіщо ти ставок туди посунув? Навіщо? – Нижчий з чоловіків, з густими звивистими кучерями, пофарбованими в ядучий зелений колір, сердито вичитував вищому за нього на голову, сухому високому дядьку. – У мене на тому боці, де твоя калюжа зараз стирчить, на сьогодні вирощування діброви заплановано було, а на вечір ще дещо! Ми ж домовлялися!

- Ой, та кинь придуряться! Домовлявся він, ти диви! – Високий накрутив довгого вуса на вказівний палець й роздратовано смикнув. – А коли минулого місяця ти Вернигоренку всі пагорби вздовж дороги реп’яхами всіяв? А повинен був каштанами Бріоті? Забув?

- Не забув! Й добре розумію, чому тут цей фонтан з Самсоном з’явився! – Нижчий задоволено гигикнув. – Тобі теж з Київради відкат обіцяли? Так? Та знаю, що так! От й не будемо одне одному висказувати! Ми ж не ці дурепи…

Обидва не звертали на появу Серафіма найменшої уваги. Хлопець зупинився за три кроки, уважно дослухаючись до висловлених в запалі взаємних претензій. Вирішивши, що почутого достатньо, він впевнено перервав бесіду Крутивусича та Дубограя – в тому, що це були саме вони, не було ніякого сумніву.

- Агов, шановні! Ви тут собі вже на чималий термін набовтали! Може час зупинитися? Скажіть краще, де готель подівся?

Суперечка припинилася й двоє пар очей втупилися в нахабу.

- Ти чиїх будеш? – Від питання Крутивусича Пекельного з голови до ніг обдало вогкою холодною хвилею. – Диви, Дубограй, у нас тут новий правдоборець з’явився! Як звати тебе, смертничку?

Обличчям чоловіка після запитання пробігла темна хвиля, а тіло почало мінливо коливатися, наче вщерть наповнене рідиною.

- Серафім я! Пекельний! – Правдоборець відповів упевнено, хоча внутрішньо починаючи хвилюватись, бо його ім’я та прізвище не справили на дядьку ніякого враження. – Від Водила я тут! З перевіркою!

- Чого? Від Водила? Та він з глузду з’їхав чи що? – Крутивусич грізно насувався на хлопця, нависаючи згори. – Ми й забули давно, що він є, а тут – перевірка! Та я тебе зараз…

Високий сунув, не звертаючи уваги на смикання Дубограя, який намагався втримати його за полу яскравої гавайської сорочки з зображенням серфінгістів на гребнях хвиль. Всередині у Серафіма все заклякло, окрім бажання миттєво зникнути звідси, яке стрімко підсилювалося. Ганебна кінцівка вдалого репортажу мала статися за декілька секунд, аж тут йому прийшли на допомогу.

- Давайте, давайте, пане заступнику голови сільради, а я зафіксую, як порушуються вимоги пана перевіряючого! – З-за спини Серафіма пролунав пронизливий жіночій голос. – До того ж мають місце ще й відверті погрози! Це дуже добре – може в Києві нарешті зрозуміють з ким зв’язалися! Ну, чого замовк, Крутивусич?

Мало не зашпортнувшись на рівному місці, хлопець відстрибнув в бік й побачив за спиною струнку дівчину у легкій ситцевій сукенці до середини довгих стегон. Красуня спокійно стояла, злегка посміхаючись тонкими блідими губами й похитуючи головою з вибагливо укладеною «бубликом» чорною косою. В її руці поблискував золотавим металевим корпусом телефон останньої моделі, скерований камерою на розлюченого заступника. Примружені очі спасительки з чорними зіницями-цяточками пропікали поглядом високого вусаня.

Крутивусич нарешті звернув увагу на смикання товариша, нахилив до того голову, вислухав швидкий шепіт й спідлоба кинув стривожений погляд на переляканого хлопця. Перевів його на усміхнену дівчину й з прикрістю сплюнув на землю.

- Так й знав, що без тебе не минулося! Що на цей раз? Кажи вже, все одно узнаю!

- Ой, який ти гарячий! Навіть соромно перед паном студентом! – Дівчина підійшла до Серафіма модельною ходою й запинилась впритул, торкаючись його стегна своїм трохи нижче краєчку шортів. Тілом хлопця прокотилася нестримна хвиля жаги, серце стрибнуло до самої горлянки, а скошені очі мимохідь прикипіли до тонкої тканини сукні на грудях, крізь яку нахабно випиналися два гострі сосці незнайомки. – Ти сам подумай, Критувусичек, чи може така як я впливати на такого як пан Серафім? Самому не смішно? А як іншим смішно буде, коли вони в Ютюбі подивляться! Ото буде… реготу! Уявляю: побратими знов підставили доброго Покотила, як й минулого разу з… Ну, ви зрозуміли!

Дівчина відверто глузувала з двох чоловіків, які з кожним словом ставали все похмурішими. Вони перезирнулися між собою, Крутивусич знизав плечами на вимогливий погляд товариша, й погоджуючись, хитнув головою.

- Може пан студент перепочити з дороги бажає? Га? – Поведінка грізного за мить до того дядька докорінно змінилася. Зараз Крутивусич, у своїй яскравій гавайці та з улесливою посмішкою на обличчі, нагадував розповсюджувача рекламних буклетів біля входу до метро. – Ну, погарячкували трохи, але ж то таке… Може на риболовлю ввечері, га? Яка у мене тут риболовля, пане студент! Й осетер, й сом, й форель! Та навіть білугу зроблю на Ваше бажання! А природа яка – тиша, спокій! У Буки колекція горілки у підвалі зберігається – там навіть автентична справжня «андропівка» є! Три десятки років такої не пив, а тут буде привід, так? Посидимо, потеревенімо, я Вам все докладно поясню…

Слова вусаня пролітали повз увагу Серафіма, наче стрімкі боліди трасою перегонів – швидко й з голосним дзижчанням. Сенс їх теж не відрізнявся від цього дзижчання – був так само миттєвим й нецікавим. Всю увагу хлопця було скеровано на дивну красуню, вірніше на так само миттєві легенькі торкання її стегна, ліктя чи грудей. Наче й стояла вона рівно, не ворушилась, а торкання були! Й іноді були в декількох місцях одночасно. Розуміючи, що підступно червоніє, Пекельний нахилив нижче голову й суворо кахикнувши, мовив:

- Пропозиція хабаря під час виконання? При свідках? На камеру? Ви, пане Крутивусич, за кого мене маєте? Навіть, образливо якось…

Крутивусич саме замовк після відчутного штурхана від Дубограя, а дівчина, скориставшись перервою, впевнено взяла хлопця під руку й зашепотіла на вухо, злегка лоскотячи довгим волоссям шию:

- Пане студент, не слухайте цього селюка! Звик з інспекторами рибоохорони спілкуватися, а туди ж – заступник голови! Ви ж сюди розслідувати справи приїхали, так? От бовдури, як можна так відверто заважати представнику влади? Не звертайте уваги!

Вона щільніше притислася до збентеженого репортера та мовила далі, вже голосно й дивлячись у бік двох набурмосених заступників.

- Хочете, аби про нас у столиці думали, ніби нічого з минулих часів не змінилося: як були страховиськами стародавніми – ними й залишилися! Цього бажаєш, Крутивусич? Й нас усіх за собою тягнеш? Нехай я – провини за минуле не заперечую, але чого ж ти побратимів своїх не пожалів? Га, заступничку? Виходить, все тебе влаштовує у нинішньому стані? А товаришів попитати не хочеш? Може їм щось не до вподоби? Га, Дубограй, чого мовчиш?

Промовляючи останню фразу, красуня чомусь втупилася в Крутивусича. Його товариш, до якого саме й зверталася краля, декілька раз мотнув головою, теліпаючи на всі боки своїми зеленими пасмами.

- Цікаве питаннячко… - Припинивши крутити головою, мовив Дубограй, теж втупившись у Критивусича. – Й з фонтаном одразу все зрозуміло стає, так, братику?

Від цих слів зеленоголового вусань скинувся й обурено зарепетував:

- Ти що! Ти що! Повірив цій? Цій? Повірив? Та ти… Ти… Та робіть, що хочете, а я подивлюся! Отак от! Нехай, нехай, нагорі не дурні сидять – у всьому розберуться! Може й були у мене якісь… відхилення… дрібні… Але ж я стільки років, вірою та правдою… А ти… Та ну вас!

Рвучко обернувшись, Крутивусич змахнув руками, наче намагаючись обійняти простір, й на очах здивованого Серафіма басейн зник, а ставок повернувся на звичне місце. На березі самотньо стояла залишена скульптура чоловіка зі левом.

- Агов, Крутивусич, а що з цим витвором хворої уяви робити? – Запитання Дубограя пролунало у спину зникаючого. – Хто прибирати буде?

- Нехай київрадівські самі далі петрають що до чого, якщо ви до мене так! Коли з’являться – поверни їм цю потвору, а почнуть скавчати про гроші на фонтан, то нехай чергову реставрацію вигадають! Або самі їм повертайте! Отак от! Стара шкапа… молодого… а туди ж… всіх з «бубликом» своїм… – Почулася злостива відповідь десь з середини ставка, з нерозбірливими словами наостанок. Самого Крутивусича вже не було видно – лише розходилися кола слідів тихою поверхнею води.

Тим часом, трохи оговтавшись, молодий хлопець спробував розпитати за побачену дивину, але м’яка прохолодна долоня лягла на губи, миттєво витерши всі думки про незвичайне.

- Ось, бачите, пане студент, з ким поряд жити доводиться! Й вони мені ще минуле закидають! За одну єдину помилку! А самі… - В голосі красуні пролунала невимовна журба й туга, примушуючи серце хлопця пропустити декілька ударів. Він насилу стримав бажання обійняти тендітні плечі.

- Не хвилюйтеся, пані… - Серафім замовк, не знаючи, як звернутися до незнайомки.

- Для Вас, просто Пані. – Підказала дівчина глибоким грудним контральто, хоча хвилину тому розмовляла з заступниками голови високим пронизливим фальцетом.

- Так, Пані. Не хвилюйтеся, я у всьому розберуся. Без вини у нас не карають! – Хлопець гордо випнув груди. – Спочатку докази – потім звинувачення! Облудні старі методи віджили своє!

Пані схвально хитнула головою й перевела погляд на мовчазного Дубограя, який уважно прислухався до розмови. Не відпускаючи руки хлопця, вона впевнено спитала товариша зниклого Крутивусича:

- Так що, Дубограй, розповімо пану студенту всю правду? Наприклад, сьогодні ввечері… на святі? Згуртуємо активну частину населення, покажемо столичному гостю, що не все у цій місцині мохом взялося! Ти, заразом, свою діброву зробиш й нам там облаштуватися не заборониш? Згода?

Опасистий заступник голови сільради з озеленення та благоустрою задумливо пожував губами, кинув оцінюючий погляд на Серафіма та схвально мовив:

- Замість набридлої стародавньої риболовлі Крутивусича під горілочку, пропонуєш цей, як там його… опен-паті з твоїми… активістками й під патронажем прогресивної частини місцевої влади? Я вірно тебе зрозумів, ясна панночко?

Дівчина злегка хитнула головою, підтверджуючи слова Дубограя. Той знову у роздумі пожував губами й, нарешті наважившись, широко посміхнувся.

- А чого ж не зробити діброву для доброї справи! Тим більше, що по бюджету вона й так запланована! Бачите, пане студент, на заощаджені кошти підтримуємо корисний почин! Ми ж тут не селюки якісь задрипані! А на Крутивусича, справді, не звертайте уваги – важко йому зміни даються. Все намагається по-старому, перевіреними методами! Ну, то я Вас ввечері чекаю… Лишень останнє запитання, панночко: секретар сільради в курсі справ? – Остання фраза була скерована до дівчини.

- Ні. Ви ж чудово знаєте, що він місяць вже у відрядженні до Сінгапуру! Але, я впевнена, що пан секретар мене б підтримав! – Впевнено пролунала відповідь Пані. – Питання стосується не лише мене особисто, ти ж розумієш, Дубограй? Тому, не забудь, аби трохи папороті в діброві було… Нехай в рахунок квоти наступного місяця.

- От й добре, Пані! Мені важливо, що питання з паном секретарем Ви берете на себе! А папороть буде, я обіцяю. Ну, то я Вас увечері чекаю…

Дубограй приязно посміхнувся хлопцю й дівчині та неквапливо почимчикував у бік недалекого лісу на околиці. На площі перед ставком залишилися лише Серафім з Пані попід ручку. Хлопець мовчав, скошуючи очі на усміхнену дівчину, - ніяк не наважувався щось мовити. В голові проскакували райдужними метеликами звичні веселі фрази, які він зазвичай використовував під час знайомства з протилежною статтю, але швидко в’янули після одного єдиного погляду на дивне обличчя дівчини. Звідкілясь з’явилася упевненість, що всі ці жартики й підколювання не справлять на Пані щонайменшого враження. Дівчина стояла наче байдужа до усього навкруги, але іноді Серафім перехоплював зацікавлені погляди, які вона, до того ж, навіть не намагалася приховувати. Від цієї помісі ніяковості й зацікавленості йому взагалі відібрало мову.

- Ну, то як, пан студент збирається запросити дівчину до себе? Чи буде й далі мовчки пітніти посеред майдану? – Прохолода слів повернула молодика до тями.

- Так, так, я збирався! Але ж… Тут така прикрість… Розумієте, Пані, готель десь подівся! Там, ці коротуни, Бука з братом, заправляють! Й от я там, того, оселився, потім на площу вийшов, потім Крутивусич з Дубограєм, потім Ви – а готелю й немає! – Червоний, наче варений рак, Серафім незв’язно белькотів, люто зневажаючи себе. – Може спитаємо у когось?

- Дивно… Дуже дивно… - Протягнула дівчина, м’яко повертаючи співбесідника трохи праворуч. – Та ось же він!

Й справді, за п’ятдесят метрів від них височів знайомий двоповерховий будинок готелю. На ганку стояв Бука й роздивлявся непорушну пару. Ось він перехопив погляди й, запрошуючи, змахнув рукою.

За декілька хвилин двійко сиділо біля знайомої Серафіму стійки ресепшена й потягувало прохолодні напої, люб’язно запропоновані на диво неговірким Букою. Сам хазяїн мовчки сидів навпроти, по інший бік стійки, й гучно відсьорбував з великого кухля чи то пиво, чи то квас, викликаючи незадоволені міни на обличчі Пані. В голові Серафіма продовжували стрибати уривки думок, планів, жартів та анекдотів виключно сексуальної спрямованості, які один за одним відміталися з причини занадто відвертого підтексту. Хлопець намагався тримати байдужий вираз обличчя, дівчина ласо посміхалася, наче сита кішка, а Бука періодично гмикав та щось шепотів собі під ніс, проте теж з цілком задоволеним виглядом. Мовчанка тривала хвилин з десять.

Нарешті, першою не витримала дівчина.

- Дякую пану студенту за кумпанію, але треба підготуватися до вечірки! Я ж дівчинка – нам багато часу на це треба! Чекаю вас о десятій вечора тут, біля стійки! Я з товарками буду рада запросити Вас до нашого свята! – Не дочекавшись відповіді або жесту від співрозмовника, піднялася, поставила високий стакан з мохіто навпроти хлопця, й вийшла надвір легкою танцюючою ходою. Серафім гіпнотично спостерігав за нею, навіть не помітивши, як тече підборіддям цівка темного пива. Лише тоді, як струнка постать промайнула у дверному отворі, спробував перевести подих й закашлявся, вдихнувши замість повітря високу шапку пивної піни.

- Та що ж тебе розібрало так? Наче дитина мала! – Промовляв Бука, міцно гупаючи по спині кахикаючого хлопця. – Що ж ви всі, студенти, такі слабенькі? Не можна з нею так – висмокче вмить, як слабкість твою відчує! Й де ж ви беретеся мені на голову, такі кволі? Ти хоч хрещений чи так, по роботі віруєш? Так, прокашлявся? Тоді слухай й запам’ятовуй, я другий раз під суд не піду!

Бука всівся навпроти хлопця й промовляв сердитим голосом, не зводячи очей.

- Як підеш на вечірку, намагайся поменше пити будь-чого. Не дозволяй затягнути себе у хоровод, й головне, опівночі, як всі почнуть стрибати через вогнище, не погоджуйся йти в ліс шукати цвіт папороті! Нізащо не погоджуйся! Ось, візьми полин сушений – перед виходом натреш під пахвами… та й поміж ніг теж не завадить! Дівчата запросять до гри: не дозволяй зав’язати тобі очі, навіть як скажуть, що це треба! Скажи, що сам затулиш повіки й все. А як заплющиш очі, ото почнуть від тебе тікати й за собою кликати, - тоді трохи можна відкрити ліве око! Лише тоді! Ось коли ти все й зрозумієш… Запам’ятай – лише після початку гри й лише ліве око! – Хазяїн готелю зробив значущу паузу, підкреслюючи важливість слів. – Вони намагатимуться заманити тебе на галявину з папороттю й облудою примусити її зірвати! Не роби цього аби що тобі не обіцяли! Запам’ятав?

Здивований Серафім хитнув головою. Навіщо йому кудись йти, зав’язувати очі чи щось інше – було не зрозуміло. Тим часом Бука вів далі.

- Сьогодні мурашова ніч – масло вийде на поверхню мурашника й всі старі вигнанці можуть спробувати повернутися. Всі добрі духи й нечисть стають видимими – скористайся цим. Ось веретено, яким проштрикнули серце крота – як Панночка почне вмовляти зав’язати очі, тоді трохи уколи себе у стегно, але так, щоб ніхто не бачив. Якщо не допоможе, тоді скручуй дулі на обох руках: одну засунь в кишеню, другу за пазуху. – Бука перервався й критично окинув поглядом легкий літній одяг Серафіма: футболку, шорти й пляжні капці. – Так, останнє забудь. Якщо ти вдень так ходиш, то на святкуванні дівки з тебе шорти вмить стягнуть, а швидше за все й сам знімеш. Веретено теж поверни – сховати ніде. Коло захисне тебе вчили виводити? Так, щоб з наговором, міцненько? «Коло нашого двору камінна гора, осиковий кіл, огненна вода; що лихе йде на гору, себе уб’є, на кіл себе проб’є, у річці згорить». Ні? Та що ж таке, той хоч коло вмів…

Бука замислився, механічно відсьорбуючи з кухля. Серафім не переривав його, подумки згадуючи обриси стрункої звабливої фігурки. За декілька хвилин хазяїн готелю рішуче підхопився й пірнув під невисокий стійку, звідти почулися звуки шарудіння, брязкіт, дзенькання й щось схоже на нявчання. За хвилину коротун випростався, обтрусив з себе павутиння й з гордим виглядом простягнув до гостя руку з маленькою склянкою товстого зеленого скла.

- Ось, чарівна роса – це буде найкраще! – Бука задоволено посміхався. – Сам збирав ще у стародавні часи… до всього цього. Як відчуєш, що у голові дуже паморочиться й всі навкруги тобі красунями неземними уявляються, - зроби ковток з пляшечки й залишком промий очі. Запам’ятав?

- Так. А до чого тут Пані… Панночка? Ви хто, взагалі? – Хлопець ніяк не міг второпати, до чого веде коротун, й вирішив вдатися до перевіреної тактики. – Ви мене ні з ким не плутаєте? Я тут на завдання Водила, не забули?

Бука скривився й втомлено змахнув рукою.

-От чого ви, бевзі столичні, завжди намагається верх свій підкреслити, га? Пам’ятаю я все! Став би з тобою вошколупитися, коли б не пам’ятав! Йди, відпочивай, сили збирай на вечір, інспектор! Сподіваюсь, хоч цього разу минеться…

Що минеться, Серафім теж не второпав, але це було не важливо: вечір – одне повсякденне слово миттєво скерувало думки в іншому напрямку. Поспіхом злетівши до свого номеру, він прискіпливо перебрав нечисельний дорожній гардероб, зупинивши вибір на білій адідасівській тенісці й легких брюках такого самого кольору. «Ех, не взяв нічого пристойного з собою. Ну, хто ж знав?» Прохолода номеру розслаблювала, до того ж минула бурна ніч теж нагадувала про себе, й за пів години новоспечений репортер солодко посапував на широкому ліжку.

Ввечері Серафім прокинувся бадьорим та готовим до будь-чого. За вікном вже були пізні сутінки, зірок на небі ще не було, але місяць вже проглядав. «Спізнився! Проспав! Який сором!» Перелякано підхопився, вглядаючись у вікно на порожній майдан. В паніці скотився на перший поверх й з полегшенням перевів подих: біля ресепшена сиділа тоненька фігурка з бокалом чергового коктейлю в тендітній руці, а поряд хазяїн готелю з незмінним кухолем. Голівка з товстою чорною косою, укладеною «бубликом», й кучерява бородата пика одночасно повернулися на шум кроків. Обидва весело дивилися на прибульця.

- Доброго вечора, Пані! Вітаю, Бука!– Чемно й трохи ніяково привітався, не розуміючи причини широких посмішок коротуна й дівчини. Потім уважніше придивився, куди скеровані їх очі й опустив погляд долу: він стояв на нижній сходинці в самих «сімейних» трусах, яскраво-зелених з великими червоними маками. «Циганський барон» або «Ну, постривай!» - так дражнили Серафіма одногрупники, коли перший раз побачили в гуртожитку цей дивний аксесуар спідньої білизни. Почервонівши від сорому, стрімко крутнувся, аби втекти, але був зупинений турботливим голосочком Панночки:

- Пане студент, не тікайте! Не треба соромитися, все цілком доречно! Яка тепла купальська ніч надворі, а ми ж будемо на березі ставка! Я саме пожалкувала, що Вас не попередила, а воно так вдало повернулося! Ходімо, пане студенте, всі зачекалися!

Дівчина почала виходити з-за стійки, одночасно однією рукою злегка смикнувши низку червоного намиста на шиї. З тоненьким триньканням линва перервалася й великі кульки застрибали підлогою, привертаючи увагу, тому зміна одягу Пані з коротенької вечірньої чорної сукні, яка обтягувала тіло наче панчоха, на принадливе бікіні й перетворення «бублика» на антрацитову гриву волосся, минулися непоміченими. Лише Бука трохи зморщився, наче від неприємного запаху.

На очах здивованого Серафіма намистини самі зібралися до купи біля босих ніг Панночки, яка стояла трохи вигнувшись та відставивши ногу в бік, наче балерина. Постать дівчини вже була укутана в тонке парео, яке дивним чином мінливо коливалося, хоча в приміщенні не було ані подиху вітерця. Так само без подиху застиг хлопець, спостерігаючи повільний витончений рух руки до вузла тканини вище грудей. Мить – й парео невагомою тінню спадає на підлогу, залишивши власницю у пляжному купальнику з трьох великих червоних маків: на лоні та обох високих грудях. Яким чином квіти трималися на гладенькій молочній шкірі, було не зрозуміло: ані мотузочок, ані чогось іншого не було видно. До того ж хлопцю здалося, що від квітів повіяло цілком природнім свіжим запахом, наче вони були живими. «Маки, такі самі, як у мене на… А звідки вона знала?» Дух повністю забило дивним пряним ароматом, аж не було змоги нормально ковтнути повітря. В голові одразу забило памороки й подальші події Серафім пам’ятав погано, а шлях до берега ставка взагалі не відбився у голові.

* * *

Ніч, голосне цвірінькання навкруги, шурхіт безлічі босих ніг по піску й подих теплого вітерця… Тихі дівочі голоси, які поступово переростають у тужливу пісню, що повільно лине над застиглим чорним дзеркалом ставка… Тонка фігура Панночки, яка першою починає вести дивний танок, вигинаючись у темряві білим тілом, наче палаючим зсередини мертвим, зеленкуватим фосфорним світлом… До неї приєднуються друга, третя, інші тонкі постаті, темп зростає, повільні рухи перетворюються на експресивні па, сповнені енергії та жаги життя… Повз хлопця проносяться красиві дівочі обличчя: усміхнені, замріяні, пустотливі, хтиві, але всі чомусь з однаковими чорними широко розплющеними очима – очима Панночки… Ці дивні очі без перешкод заглядають всередину його душі й звабливо усміхаються, вмить охопивши буревій непристойних бажань, але то вже байдуже, бо він палає… Хтось тягне Серафіма за руку й він приєднується до запального танку, відчуваючи кожною клітинкою шкіри пестиві дотики… Одна за одною на низькому небі розжарюються зірки й одночасно з ними спалахує велике вогнище по центру берега – наче увібравши цей небесний вогонь… Вервечка хороводу не розмикаючи рук перетинає вируюче полум’я, оголені дівочі фігури без остраху пірнають в високий стовп вогню, викликаючи раз за разом вибух жевріючих іскор… Вогонь та очі Панночки навпроти - палають обидва… Гарячий поцілунок пухких дівочих губ, щільно притиснуті одне до одного тіла, одне, друге, інші. Чиї? Байдуже… Прохолодні губи опускаються тілом все нижче. Чиї? По чиєму? Байдуже… Він чомусь йде в бік лісу, оточений купою дівчат, це підсвідомо насторожує, але й одночасно тішить…

- Ковтай та очі промий, бовдур! Очі! – Гарячий шепіт поволі протискується в мозок крізь навіжені вигуки звідусіль, в долоню тицяється невеличкий прохолодний предмет. – Очі! Швидше, студент!

Рука повільно підносить до очей невелику пляшечку зеленого скла, лунає пронизливий жіночий зойк…

Наступної миті Серафім усвідомлює себе, стоячи рачки біля якогось куща. Його безустанку нудить темною смердючою рідиною, все тіло здригається від пронизливого холоду, а перед очима спалахують яскраві рожево-жовті кола. Закладені вуха позбавляються внутрішнього тиску й на мозок ошелешеного хлопця навалюється жахлива помісь лютого виття, ображеного скавчання й неприємного рипіння. Серафім повільно піднімає чавунну довбешку, й завалюється на бік, після марної спроби хоч трохи повернути назад заскорузлу шию. Лежачи щокою у власній теплій блювотині, байдуже дивиться на страховиськ, які оточили його звідусіль.

Більшість потвор у першому колі схожа на худих облізлих тонконогих сук з відвислими грудьми. Вони рвучко рухаються, видаючи рипіння своїми хребцями, що витиналися крізь шкіру спини. Кожна шкірила пащу в скаженій люті, зрошуючи землю навкруги цівками зеленкуватої флуоресцентної слини. Деякі мали на шиї ошийники з гострими шипами, у інших бряжчало яскраве святкове намисто. Скута свідомість Серафіма спокійно зауважила на майже однакові татуювання на спині, ближче до хвоста, які нічим не відрізнялися від вподобаних звичайними жінками. Час від часу суки зіштовхувалися між собою у цьому химерному танку – тоді відбувалися швидкі хижі сутички й одна з них, переможена, вибувала з кола.

На противагу їм у другому колі майже всі почвари мали людську подобу: одноокі, зубаті, з родимками на все обличчя, всіяні волохатими бородавками чи спотворені опіками. Ці стояли більш спокійно, лише простягаючи в бік лежачої жертви покручені, наче парость старого плющу, руки з довгими пазурами. Крізь дірки в старих домашніх халатах та заяложених нічних сорочках проблискували чи пласкі груди чи, навпаки, дебелі сальні тілеса. Патлаті, скуйовджені голови, перемежалися вишуканими зачісками й дорогими перуками, були й лисі, всіяні виразками черепи, - всі вони осудливо хиталися, наче обговорюючи поведінку неслухняної жертви й висловлюючи співчуття. Але червоні, палаючі, очі безжально видавали справжні наміри матрон.

Далі, за всіма цими страхолюдами, розфокусований погляд Серафіма вловив невисоку знайому постать. Напружив очі й з надією розпізнав обличчя Панночки, її очі, які з жалем дивилися на нього. Все єство хлопця рвонулося туди, до цих палаючих очей, до цих прохолодних пухких губ, високих пружних персів, зелених тру… Серафім кліпнув очима й спробував трохи повернути голову, аби роздивитися нижче, примружив ліве око. Непорушне тіло знов здригнулося у конвульсії, але вже без нудотних покликів, лише від огиди.

Панночка стояла, простягнувши руки до нього, звабливо вигнувши стан… вдягнена у його зелені «сімейні» труси в червоних маках, з яких стирчали дві худих кострубатих ноги, зігнутих «колесом», густо порослих помітним темним волоссям. Серафім тихенько гигикнув, тиск у голові поменшав й він спромігся обпертися на лікоть. Навкруги настала тиша, почвари завмерли, не розуміючи, що відбувається. Зручніше вмостивши важку голову на долоню правої руки, хлопець намірився обтрусити пісок з оголеного тіла, аж раптом зрозумів, що в лівій щось затиснуте. «О, це ж Букіна скляночка з росою! Нумо, ковтну трохи». На очі відчутно посвітлішало, а Панночка перетворилася на огидну стару з відвислими грудьми, облізлим черепом й чималою виразкою на пів обличчя. Й це страховисько продовжувало тягнути до нього сухі руки-гілки, щирячи гострі тонкі зуби в темному провалі смердючого рота.

Сміх Серафіма став нестримним й немов батогом вдарив по присутніх. Скарлючені суки із скавучанням розбіглися по кущах, підібгавши тонкі хвости. Склад другого кола байдуже відвернувся, стиха перешіптуючись поміж собою та кидаючи назад трохи перелякані погляди. Що робила Панночка, він не помітив, бо від нестримного реготу аж сльози навернулися на очі, а потім звідкілясь прилетіла каменюка й свідомість покинула змучене тіло…

* * *

Серафім прийшов до тями у своєму готельному номері на ліжку. Обережно обдивився навкруги крізь примружені віки, помацав рукою тіло й, нарешті, упевнено всівся, звісивши ноги. В кімнаті все було на місцях, сам Серафім був вдягнений у згадані зелені труси, бадьорий, хоча й з легким відгомоном у голові. «Ото наснилося мені! Наче насправді відбулося! З дитинства таких снів кольорових не було!» За вікном вечоріло, краєчок сонця стирчав за верхівками дерев на тому боці ставка. «Так, що вдягнути на вечірку? Зробити, як у сні?» - Посміхнувся сам собі, натягуючи світлі брюки й завмер. На внутрішньому боці стегна, саме навпроти артерії, темніло дві маленькі, ледь помітні, цяточки. Хвиля жаги облила Серафіма з голови до п’ят, піднімаючи на поверхню спогади про палаючи очі, губи, пірнаючу донизу дівочу голову. Він струснув головою, відганяючи мару. «Щось я занадто розмріявся. Як підліток». За п’ять хвилин з одяганням було покінчено й він попрямував вниз у тій самій футболці з Відьмаком.

В холі готелю сиділи брати-хазяї та неквапливо пили з високих кухолів. Панночки ніде не було. «Спізнюється. Ну, вона ж дівчина, має право». Всівся напроти Буки й Антипка, потягнув до себе привітно виставлений третій кухоль. «А гарне пиво у них тут». В мовчанні минуло хвилин з сім, нарешті Серафім кахикнув й питально глянув на братів.

- А-ааа… Пані… панночки не було? – З байдужим виглядом спитав хлопець, відводячи очі убік. – Мабуть час вже?

Обидва слухачі перезирнулися й одночасно гигикнули.

- Що, сподобалась, студенте? – Антипка з цікавістю розглядав ображену пику гостя. – А ти все пам’ятаєш? Чи з п’ятого на десяте?

- В сенсі все? Панночка запросила мене на вечірку, а Дубограй повинен був там щось підготувати… Ввечері домовилися тут зустрітися… Наче, це все! – Серафім підозріло вдивлявся в веселі обличчя близнюків. – Щось змінилося? Ну, то кажіть!

Що смішного йому збиралися повідати коротуни, залишилося невідомим, бо позад рипнули двері та почулися важкі кроки. Коротуни одразу пожвавішали та набрали серйозного вигляду.

- Я тобі розкажу, хлопче! – Почувся глибокий чоловічий голос. – Але не тут, а в сільраді. Я – секретар сільради. Пішли.

Озирнувшись, побачив високого кремезного дядька. Той не поспішаючи підійшов, зміряв Серафіма пронизливим «ворожбитським» поглядом.

- То це ти Марків небіж будеш? Яким вітром до нас? Чого не попередили? Ну, відповідай дядькові Басаврюку! – Погляд голови затримався на футболці й в очах спалахнули дві маленькі жовті цятки. – Це що, у Києві таке зараз носять? Й Марко не проти?

Обличчя Басаврюка враз змінилося: ніс виріс і схилився набік, замість карих, застрибали зелені очі, губи посиніли, підборіддя затремтіло і загострилося, як спис, з рота висунувся кривий зуб, з-за голови виріс горб і став секретар страшним дідом.

- Я тут у редакційному відрядженні… - Впевненість Серафіма десь зникла, а голос зрадливо дав півня. – Серафім Пекельний мене кличуть… А Марка… я й не знаю! Вони самі вирішили, наче йому родич! Наш редактор, Водило Ігор Семенович, мене сюди направив, щоб… щоб… ну, знайти щось… цікаве!

- Угу… Ось як, самі? А ти й не заперечував? – Басаврюк мовив й у хлопця шкірою пішли дрижаки, наче так, коли залізом по склу шкребуть. – Ну як, знайшов? Ні? Тоді йди за мною, багато цікавого розповім!

Голова попрямував до сільради, не обертаючись, а Серафім понуро плентався слідом, відчуваючи, що вскочив у якусь халепу.

- Сідай, козаче… Гостем будеш… - Допитливий погляд голови не полишав Серафіма, який нарешті примусив себе зайти до кабінету. – То як ти до нас потрапив, кажеш? Як шлях побачив?

Збиваючись хлопець розповів про редакцію, перше завдання, святкування, зустріч з патрульним й наступні події.

- Зрозуміло! Клятий Соловейко, закону на нього нема! П’ятий раз за останні два роки! Раніше хоч під патрульних маскувався! – Обличчя голови знов набрало нормального вигляду й стало схоже на вид справного селянина – заможного, трохи скнаристого, роботящого й хитруватого, але загалом доброго. – А ти, виходить, лише за прізвищем Пекельний, а самого Марка й не бачив ніколи? Так?

- Так… - Винувато відповів Серафім. – Я ж кажу, Водило мені… редакційне завдання…

- Угу-угу… Зрозумів. – Голова сільради похитав головою й витягнув з шухляди стола золотого айфона, викликавши відвертий переляк у хлопця. Перегорнувши аркуш настільного календаря, Басаврюк вчитався у щось й почав тицяти кістлявим пальцем з гострим пазуром у екран, набираючи номер. У гнітючий тиші кабінету лунало гучне цокання по склу. Дядько стиха лайнувся під ніс й кістяні штрички на очах у остаточно нажаханого репортера зникли, перетворившись на гладенькі нігті.

- Альо, Арсен? Це Басаврюк, впізнав? – Голова спокійно промовляв, не зводячи погляду з гостя. – Чого? Та сам ти чорт! А то я не знаю, як тебе називають! Ти ж мені цього гаджета золотого подарував, тому ми тут з столичними чутками добре обізнані! – Голова уїдливо гигикнув дослухаючись до звуків з телефону. - Слухай сюди, небоже! Знайшлися мої втікачі, обидва! Соловей-розбійник не втримався й за старе взявся – шукай його десь на трасі під Києвом, знову під даїшника на мотоциклі вирядився. Й Водило, блудяга наш, пропажа багаторічна, такий самий! Знахабнів остаточно, студента-стажера прислав – думав, що не знайде той нічого, але стався збіг й він Соловейка зустрів! Уявляєш? А прізвище у цього студента – Пекельний, а ім’я - Серафім! От Соловейко з переляку й помилився! Дива та й годі! Ну, бувай.. чорт! Висилай своїх спец призначенців по адресам – я потім в інеті хроніку подивлюся, бо мені ще цю душу заблудлу з села виводити! Уяви, що з ним панночка з дівчатами зробить, якщо довідається, що він не з приводу Хоми приїхав… Сто п’ятдесят років минуло, а та дурепа все на вирок чекає! Ну, бувай!

Дядько недбало кинув айфона на стіл й підняв на Серафіма жовті вовчі очиська.

- Пішли, бурсак! Виведу тебе з села. Де ж ви беретеся на мою голову? Й за що дідові Басаврюку цей гембель?

Збори у переляканого мовчазного Серафіма вклалися у десять хвилин, бажання щось запитувати у страшного секретаря взагалі не виникло, й наразі вони виїжджали з села на Опелі репортера. Мовчанку першим перервав дядько:

- Що, в шаровари мало не напрудив, козаче? Бачу, що перелякався! Ну, це так й повинно бути… Й зрозуміти нічого не можеш, так?

Серафім мовчки кивнув.

- Добре! Слухай, дядько Басаврюк сьогодні добрий! Та й не повірить тобі ніхто… Хоча… - Зробивши невеличку паузу секретар повів далі. – Ти ж репортер? Ага, от й слухай репортаж про… про групу активістів, скажімо так. Або небайдужих до чужого горя… істот. О, так краще! Опікуємося ми тими, хто до нового життя ніяк пристосуватися не може, дивимося за ними, доглядаємо… помилок прикрих не дозволяємо припуститися. Хоча за стільки століть всяке бувало… Почалося все давно, відтоді, як зрадила нас влада людська на майдані київському, перекинулася на бік зайд іноземних… Перун втік до Індії, за спиною у Індри ховатися, ідола його з майдана до Дніпра відтягнули й з кручі у воду скинули. А нам, створінням стародавнім, куди подітися? Нові нам люстрацію утнули сувору, не те що нинішні бовдури, всіх волхвів під корінь вивели й силу чарівну майже відібрали. Уявляєш? Тисячоліттями ти поважний домовик або міфічне створіння, з шани й молитов людських кормишся, жертвами перебираєш, підношеннями нехтуєш – й тут раз, й все… Да-аааа, самі винні, не треба було розслаблюватися! Ну, ось й довелося потім під нових підлаштовуватися, нові імена брати, хреститися вчитись, а хто не спромігся - ті в цьому селі під моїм наглядом живуть. Так ми з новою владою домовилися. Що? Не віриш? Ну, й ладно…

Дядько Басаврюк замовк, задумливо роззираючись по боках, потім несподівано мовив:

- Віриш-не віриш… Ось у цьому вся й проблема! Не можуть надприродні істоти без віри, без поклоніння, ніяк не можуть! Це для них.. для нас наче повітря, як вода чиста! Хто лишень й чого не видумував після поразки від нових богів та й по сей день видумує, аби поклоніння це отримати! Як тільки не підлаштовувалися! За старі часи нічого тобі казати не буду – все одне ти навряд чи зрозумієш, а ось про наш можу дещо повідати. – Дід посміхнувся якимсь своїм спогадам й весело мотнув головою. – Світлим легше було – ці хвойди швидко перефарбувалися. Оранта, Лада… Ну, нехай. Я тобі про них й розповідати не буду, як казали пришлі про нас «най згине во віцех іменованіє поганскоє…» А от сірим або темним дуже непросто довелось, але викрутилися. Наприклад, Велес – бог скоту, покровитель відунів та волхвів. Прикинувся святим Юрієм в середні віки, а зараз хто? От вгадай: невисокий, відомий, співає як віслюк, любить молодих дівок й сільське господарство? Не розумієш? Ну, добре, підкажу – Поплавський! Що, не віриться? А він таким чином поклоніння людське отримує, сутності своєї не змінюючи! Отож… Далі, щоб тобі легше було, наведемо щось, що тебе безпосередньо стосується: Купайло, син Лади – чув про такого? Теж, ні. Ти ж в курсі, на яке свято тебе Панночка запросила? Ні? От молодь пішла, тьху! Купальська ніч вчора була, до твого відома! Й ти повинен був стати втіленням бога молодості й кохання для цих молодих вовчиць! Ги-гигиии!

Басаврюка затрусило від сміху, а Серафім Пекельний раптом рвучко натиснув гальмо й разом з пасажиром гепнувся лобом об вітрове скло. «Не наснилося! Не наснилося! Все. Було. Насправді. Все…» Хлопець сидів, стиснувши кермо, з низько схиленою головою. Шия поступово червоніла від деяких згадок.

- Ти чого, козаче? На дорогу дивись, не маршруткою їдемо! – Секретар незадоволено потер лоба, скосився на закляклого водія й знову весело заіржав. – Ой, ти наче кум, коли червону свитку побачив! Що, думав наснилося все? Ой, я не можу… Добре, поїхали помаленьку, не хвилюйся – ніхто з тебе кепкувати не буде. Так ось, Купайло спочатку новим не до смаку прийшовся – занадто багато у нього плотського, грішного було, як на їх погляд. Довелося йому в і Карпатах у мольфарів переховуватися і у нас довгенько жив, пізніше масажистом працював, але останнім часом поперло байстрюку. Сексуальна революція допомогла! Прихопив відьмочку з місцевих й подався до самої Москви: стриптизером працювати. Саме те, що треба для його сутності потойбічної. Сергій Глушко, чув? Не чув… Зрозуміло, ти ще маленький був. А ти, до речі, трохи схожий на нього… очима. Ну, що ще розповісти? Ага, я ж найцікавіше забув – друзів твоїх нинішніх: Водила та Солов’я-розбійника. Водило, він же Блуд, він же дурибаба, помічник лісовика. Негідник дрібний мало не єдиний, хто за нової влади сили собі набрав без міри. Уявляєш, він раніше лише людей по лісу водив, перекидаючись совою, кішкою, собакою, козою, копицею сіна, світлом з вікна, вродливою жінкою. Більшого собі дозволите не міг, бо покарали б жорстко. А зараз, за нових? Як маєш силу в язику - роби, що душа забажає! Він й лже-пророком був, й французів у драговину завів, сусіди потім цей вчинок якомусь Сусаніну приписали. Так Водило за це на них до того образився, що революційну ідею для них видумав! Не сам, звичайно, багато йому один родич з Месопотамії підказав. Так от, це мале лайно вирішило за допомогою отої комісарської ідеї й наші проблеми заразом вирішити – як більшовики церкви руйнували, ти у школі вчив, я сподіваюсь? Хто їм підказав, як думаєш? Так, оратор-трибун з Водила був гарний! Не забуду його промову у 19-му біля… хоча, це зараз не важливо. Не врахував цей дурень гнучкості нових богів. Вони швидко з червоною владою порозумілися й зажили спокійно, а нас ще більше притиснули. Ох, й злі на нього всі були! Ти не уявляєш, які злі! За це й досі всі знайти й покарати намагаються… А він, байстрюк, то парторгом десь прилаштується, то в депутати пролізе, а оце в журналісти пішов. До чого я все це? А ось до чого: в світі нових богів Водилова сутність найбільше шани від прихильників отримує. Брехати, облуду чинити, обіцянки не виконувати – за найулюбленіші справи Водилові нова влада лише показного каяття вимагає. На словах. Уявляєш? Від Водила – й на словах! В старі часи на палю, на костер! Та я сам, пам’ятаю, одного лицаря за брехливу баладу два дні в готичному обладунку на вогнищі… Добре, це зараз теж не важливо…

Басаврюк замовк, трохи потемнівши обличчям від спогадів. Серафім повільно вів машину ґрунтовою дорогою до недалекого лісу, одночасно слухаючи байки пасажира й згадуючи події минулих дня та ночі. Якби не ці події, то уваги на дядькові теревені він взагалі не звертав би. А от після них… Стан Пекельного можна було визначити, як щось середнє між істерикою й захватом.

- Так, на чому я зупинився? – Дядько покинув згадки й роздивлявся навкруги. – Ага, Водило… Ну, з ним зрозуміло. А ось другий твій знайомий, Соловей-розбійник, - це інша справа. Він в старі часи, взагалі, звичайним племінним старійшиною був. Дорогу й перевіз через Дніпро недалеко від Києва тримав, непогані гроші мав з цього. Нові його рід за віру стару вирізали весь, а він у розбійники подався. Й так добре отаманити на шляхах під Києвом виходило, що людський поголос з нього міфічного персонажа зробив, хоча попи нові теж до цього немало зусиль доклали. Цей за нової влади довго розбійничав, а як небезпечно це стало – в інспектори дорожнього руху подався. Й так там від поклоніння водійського розпухнув, що навіть старим й новим богам зухвальство своє виказувати почав. Хто там ще залишився? Ага, Покотило з заступниками… Тут трохи я недопрацював. Всунули ми їх в Київраду, але у цих лобуряк як повелося з казкових часів Покотила-Котигорошка підставляти – так зупинитися й не можуть! Довелось швиденько на одного спортсмена відомого міняти, аби народ відрізнити не спромігся. Наче вдало вийшло, хоча зв’язки в мерії у замів залишилися, як ти побачив. Останній, про кого згадаю, - це Марко Пекельний, пращур твій удаваний. О-оо, він єдиний серед нас справжній спротив новим чинив! Великим авторитетом користується, хоча давно особисто не з’являвся. Такі ось справи, хлопче… про всіх наших, хто серед людей жити привчився, я тобі розповідати не буду – часу нема. Наприкінці розкажу, куди ти вчора потрапив. Є серед нас, старих, такі істоти, яким новий порядок місця не залишив або пристосуватися до нього не змогли. От таких ми й зібрали у цьому селі. У резервації. Нові дозволяють там старі чаклунства проводити, в обмеженій кількості, звичайно. Ми за цим дивимось, своїх друзів давніх від згубного впливу сучасності захищаємо. Допомагаємо, чим можемо. Пробуємо їх до нинішніх реалій привчити. Ми – це я, та Бука з Антипком, домовий та дідько з давніх давен. Ну, що, майже приїхали – будемо прощатися. Ти на них не ображайся – й на Водила, й на Панночку, все ж таки свої, місцеві так би мовити… Й проблеми з вашими, людськими, схожі… Можеш написати про це у своїй газеті – їм від цього трохи шани читачів перепаде. Напишеш, га? Я Арсену передзвоню й Водила твого ніхто чіпати не буде! Він хоч й чорт, але мене слухається за старою звичкою. Добре?

Серафім підозріло дивився на дядька, й не знав, що сказати. Побачивши його вагання, Басаврюк хитро посміхнувся й витягнув з кишені величенького срібного свистка на вибагливо перевитому срібному ланцюжку. Трохи потримав його перед очима хлопця, які чомусь запалали червоним світлом зсередини.

- На, тримай! Як забажаєш до нас у гості повернутися – на знайомій трасі дмухнеш у свистка, тоді шлях й відкриється! Сподобався ти Панночці, не те, що попередник твій – Хома! Ну, давай, їдь! Написати про нас не забудь! Й сам неодмінно, писакам різним не довіряй – вони погану звичку мають рукописи у коминах палити!

Міцно ухопивши свистка, Серафім перепитав наостанок у дивного дядька:

- А як мені вашу… спільноту називати? Ну, щоб це не дуже по-казковому було, але й сутності не міняло? Ви ж так хочете?

- А називай ти нас, хлопче, просто: громадянське об’єднання «Басаврюк»… ГО «Басаврюк», коротше кажучи. – Дід вийшов із машини, дочекався поки вона зникне під гілками дерев й витяг з кишені золотого айфона. – Альо, чорт, це знову я! Тут мені ідею одну підказали непогану – треба зареєструвати громадське об’єднання, от! Хочу подивитися, як ці пришлі гопака з голою сракою станцюють, коли ми їх їхньою ж зброєю… Так, слухай Арсен Борисич, я не жартую – скільки можна нам в лісі сидіти? Такі часи настають…