коли дощі...

як не знаєш про що повідати світу, але хочеться щось мовити йому... - стримайся, промовч...зроби глибокий вдих і видих, запитай себе... - чи потрібна ота твоя думка світові?...що ж, будемо вважати, початок сповіді є - він як наче кинутий чаклуном у тиху воду пробний камінець, який сковзає і весело підстрибує по тихий поверхні та все ж був поглинутий глибинами тих же тихих вод...отже, за вироком чаклуна... - думка твоя нікому не потрібна...лише для тебе самого вона чомусь дуже важлива...настільки важлива, що навіть виклав її віршовано...коли оце все записав, здалося - хтось підслуховує мене і підглядає за мною у замкову шпарину... невпевнений, що це так...але все може бути - я ж бо в окупації і міг підхопити москальську паранойю погроз чи нападу якихось неймовірно жахливих рептилоїдів, потвор, прибульців з невідомих цивілізацій інших світів у всесвіті...хтозна...мабудь...напевне...або ж то просто самотність дістає всілякими дурницями...як, до прикладу, ця...із підслуховуванням і підгляданням...

*** *** *** ***

все не так...

на серці туга.

спогад загадкою злить.

спроба слова недолуга

світом висловити мить.

в цій німоті і байдужість,

і порожня самота,

і отара дум неслушних,

кут глухий

і сліпота...

чути стук вагомих крапель

наче з помаху від крил

під дощами сірих чапель -

в переліт нема в них сил...

і в негоді із собою

одягнеся в дощовик.

парасоль над головою

вкриє тінями твій лик.

і в туман сирий і темний,

увійдеш в імжу сумну.

почуваєся нікчемним

у розгубі...мов зі сну.

розумієш, що в халепі.

скрізь капкани у житті.

все намарне тут,

під небом!

ти даремний у бутті,

суперечливий... - навіщо?!...

як усе в житті програв.

і невдача була ближче,

аніж ти собі гадав.

скрипалі вітрів про зиму

у мелодії дощів.

неповторність лине мимо

...як серпанок повз душі.