Вікно

Годинник слухняно відбивав секунди нового спокійного і тихого часу. Під розлогим деревом, на якому горіли налиті сонцем достиглі черешні, діти бавилися червоним м’ячем. На літній терасі мама нарізала червоний солодкий перець для салату зі свіжих томатів з цибулею, а тато в майстерні фарбував свою гантелю у червоний вогняний полум’яний колір.

Легенький літній вітерець бавився зеленими листочками замріяної черешні. Запах зволоженої землі нагадував про вчорашній дощ. Годинник показував час сімейного обіду. Червоний м’ясистий перець закружляв у кулінарному вальсі з томатами і фіолетовою цибулею.

Гантеля виблискувала на сонці свіжою фарбою. М’яч від чергового удару ногою з усієї сили майже семирічного хлопчика урочисто влучив прямісінько у вікно татової майстерні.

Донька поглянула на маму, котра лише усміхнулася дітям. Батько кілька хвилин зачаровано дивився на дірку та уламки скла, а тоді сказав:

- О рідна і невтомлена буденність! Ми ніколи не звертали уваги на її величність. Скільки ж у ній елементів незбагненності. Яка мізерна проблема – відремонтувати вікно, аби тільки ніколи більше не знати, що таке війна. Після обіду виріжу нове скло, а це вікно нагадуватиме нам про перехід у новий мирний час і простір та надійне майбутнє у всій його стабільності і прозорості.