Розділ 2

Навколо було темно, а слух так слабко вловлював якісь звуки, що, здавалося, ніби хлопець лежав у замкненій труні глибоко під землею. Під спиною було твердо, а поворухнути хоч якоюсь частинкою тіла Власій не міг. Але за кілька хвилин світло почало просочуватись крізь повіки, а звуки ставали гучнішими й чіткішими. Розрізнивши голоси батьків, Власій подумав, що краще б він зараз і справді був десь закопаним під якимось деревом, бажано ще й так глибоко, щоб батько Станіслав не викопав його для нотацій.

— Заспокойся, Станіславе. Власій не людина, він обов'язково одужає, — голос Ворона звучав спокійно, але хлопець розчув хвилювання в його словах.

— Заспокоїтися?! — вуха різанув крик чоловіка. — Мого сина приніс один напів мертвий підліток, усього в крові, а ти кажеш заспокоїтися?!

— Як мінімум, я прошу тебе не кричати. Пані і так не в настрої, а Власію потрібен спокій.

Станіслав тяжко зітхнув, але намагався заспокоїтися. Власій повільно розімкнув засохлі вуста, намагався видати з себе хоч кілька зв'язних звуків, але вичавив лише здавлений хрип. Чоловіки вмить кинулись до нього. Хоч якийсь плюс: вони закрили собою таке дратуюче світло.

— Власію, як ти? — спитав Станіслав, торкаючись його лоба рукою.

Ну звісно, зараз так він і відповість. Ще краще: вскочить з ліжка і побіжить додому. Хоча він би побіг до Юстина... Де Юстин?..

— Ю...сти...н... — ледве прошепотів Власій.

— Юстин? — Ворон здивувався. — З ним все добре, він в іншій кімнаті.

Власій знав, що батько бреше, бо Ворон не вмів це робити. Мав би він сили сперечатися... Чи краще б сили встати й самому подивитися на Юстина. Але він міг лише мовчки дивитися засліпленими сонцем очима в стелю.

Станіслав покликав Магду, і та з'явилася в кімнаті в супроводі Марени. Жінка вигнала чоловіків з кімнати і сіла на стілець біля лави, на якій лежав Власій, бо на жодне ліжко він не помістився б.

Відьма провела огляд хлопця, особливо його правого крила. Повернувшись у свою людську подобу, Власій отримав набагато більшу рану, ніж мав у вигляді птаха. Ледве не чверть крила була понівечена, а будь-який доторк навіть до здорової його частини віддавався нестерпним болем.

— Твої справи кращі, ніж могли б бути, якби стріла виявилася заговореною, — коротко винесла вердикт Магда. — Літати будеш. Згодом.

Її голос був спокійний, але осудливий. Відьма розуміла, що виясняти, навіщо Власій взагалі полетів до вовків, було недоречно. Але її мовчання було багатозначним, як і мовчання Марени, яка завжди мала теми для розмов. Напевно, отримала догану від Відьми.

Власій подивився на жінок. Обидві виглядали втомленими. Марена протягнула Магді посудину з якимось відваром, і допомогла Власію трошки припіднятись, аби випити суміш. Хлопець скривився від неприємного смаку, але Магда не прибирала посудину, змушуючи допивати до останньої краплі. Випивши цей жахливий на смак відвар, який віддавав чимось гірким, кислим та землянистим, Власій спробував ще раз спитати:

— Юстин..?

Голос був тихим, але хлопець хоча б видав з себе ціле слово, що стало дуже хорошим прогресом.

— Він в іншій кімнаті. Вже отямився, — відповіла Марена, але відвела погляд.

Власія це налякало. Невже з Юстином сталося щось страшне? Ні, будь ласка, тільки не Юстин... Не через нього.

— Він почувається краще за тебе, лягай назад, — коротко сказала Відьма, допомагаючи лягти.

Власій не вірив їм. З таким обличчям не кажуть про когось, хто в порядку. Хлопець лиш ще більше панікував через ці відповіді. Як там Юстин? Чи справді все добре, як вони кажуть? Чи не постраждав він через нього? Але ніхто не відповідав. Власій лиш безсило продовжував дивитися у стелю, чекаючи, поки матиме сили на те, аби встати з ліжка.

Ближче до ночі, коли Власій з усіх сил намагався заснути, сподіваючись на ранок мати сили, аби побачитися з Юстином, хлопець почув, як з тихим скрипом відчинилися двері. Тихі кроки дійшли до лави і чиясь рука приємно торкнулася його лоба, поправляючи неслухняне волосся. Це тепло Власій впізнав би з тисячі: це був Юстин. Але хлопець побоявся відкрити очі, не хотів налякати друга.

Юстин пробув у кімнаті недовго. Він навіть нічого не сказав, лиш кілька хвилин перебирав пальцями волосся Власія. А потім пішов. Так само тихо, як і прийшов, разом із тихим скрипом дверей.

Власію стало трохи легше: з Юстином все добре. Принаймні, він може досить жваво ходити. Але хлопця непокоїло те, що його друг тихо прийшов до нього. Юстин, який так сильно любить увагу, ні за що б не пропустив можливості похизуватися собою. Щось сталося... Щось, що змушує хлопця ховатися в тінях навіть перед найкращим другом. Щось, що змушує його незграбно видавати кроки, коли користується тінями. Якби Юстин хотів бути непоміченим, то Власій би відчув лише його дотик.

Ранок був яскравим, навіть занадто. Сонце било в очі, так ще й Водяник навідався. Яскравішої сутності в Лісі не зустріти. Одна його поява супроводжується святом, а усмішка засліплює, ловлячи тебе в свої тенети. Дивитися на миловидну зовнішність чоловіка не варто — вона точно вас погубить.

— Власію, пташко моя, як тебе до вовків занесло? — Юліан сів біля хлопця.

Власій подивився на Блуда, який сховався у кутку кімнати, схрестивши руки на грудях. Він насуплено дивився на хлопця і Водяника. В принципі, у нього завжди було таке обличчя, ніби зараз він когось вб'є... Чи він завжди хоче когось вбити? Все ж таки дивно, що Юстин успадкував саме магію Блуду.

— Вибачте... — хлопець опустив очі.

Він думав, що батьки Юстина почнуть звинувачувати його в тому, що їхній син постраждав, але Водяник лише похитав головою.

— За що вибачаєшся? Ти ж сам сильно постраждав.

— Через мене Юстин...

Усмішка на мить сповзла з обличчя Юліана, а Єрем сильніше насупився.

— Не будемо про це. Що з Юстином, ви самі розберетеся. Ми тут не про нього прийшли говорити, — Водяник намагався заспокоїти Власія, але той відчував занепокоєння в його голосі.

— Що з Юстином? Чому ви всі мовчите і ховаєте очі, коли я говорю про нього, — паніка підступала до горла Власія, він ледве не плакав від безпомічності.

Хлопець хотів знати що з його другом, який, ризикуючи собою, тягнув його крізь Ліс, аби врятувати. Він хотів, щоб хоч хтось сказав йому правду. Мовчання оточуючих вбивало його зсередини. Краще було б знати жахливу правду, аніж дивитися на їхні сумні обличчя.

— Юстин сам поговорить з тобою, — Єрем вийшов з тіні. — Але я, на відміну від Юліана, не можу сказати, що не злюсь на тебе. Мій син постраждав через твою нерозсудливість. Та і через свою частково теж. Не буду знімати з нього відповідальності.

— Вибачте... — Власій ледве не плакав, розуміючи правду, яку сказав Блуд.

— Не я маю отримати вибачення. Одужуй, Власію, — Блуд вийшов з кімнати, кинувши: — Не затримуйся, Юліане. У Відьми є розмова.

— Звісно, вужику мій, — усміхнувшись, відповів Водяник, але настрій його був далеким від веселого. — Не думай, що Єрем хотів образити тебе. Він за тебе теж хвилюється, просто він вже продумав всі можливі сценарії… — Водяник запнувся та потупив погляд, а потім знову повернув свою яскраву посмішку. — Видужуй, бо хто ж як не ви з Юстином маєте веселити весь Ліс своїми забавами.

Юліан поклав долоню на руку Власія. Хлопець відчув, як прохолодна луска з його долоней торкнулась шкіри і злегка царапнула.

— Дякую, що турбуєтесь про мене. І вибачте, що втягнув у це Юстина.

Водяник усміхнувся, на цей раз більш щиро, і вийшов з кімнати. Власій знову залишився один. Він намагався піднятися. Тіло боліло, особливо спина й крила, але хлопець наполегливо рухався. Стояти він міг, це вже добре. Трохи пройшовся кімнатою до вікна. Рухатись йому вдавалося, але тіло боліло від довгого лежання й поранення. Він не міг рухати крилами, але все інше працювало відносно справно.

Так Власій потроху ходив кімнатою. Пройшовши кілька кроків, зупинявся і відпочивав, а потім знову робив кілька кроків. Дійшовши до дверей, він помітив, що вони були не до кінця зачинені, і прислухався до голосів в іншій кімнаті. Найдзвінкіше лунав голос Юліана.

— Ми не можемо бути впевнені. Потрібно буде відправити розвідку.

— Кого ти пропонуєш? Чи сам підеш на вірну смерть? — Єрем теж був неочікувано голосним.

— Вужику, ти перебільшуєш. Я не битися піду.

— Нагадати тобі чим закінчився один із останніх планів? І Блуд тут ще поки що я, щоб ходити на розвідки.

— Будь ласка, не сваріться… — в розмову втрутилася Марена.

Власій почув чиїсь кроки за дверима. Він поспіхом відійшов від входу, ледве не впавши, але його схопили чиїсь гарячі руки. Крила пронизало болем від необережного руху, та він лише стиснув зуби так, що вони аж заскрипіли.

— Обережніше, Власічко, — над вухом почувся до болю знайомий голос.

Юстин, це був він! З ним усе добре, і вони нарешті зможуть поговорити. Власій був щасливий чути голос друга, і радісно обернувся, знову ігноруючи бідні крила, які вже аж стогнали, та подивився на хлопця. Усмішка вмить зникла з його вуст. Він налякано оглядав обличчя Юстина, не вірячи власним очам.

Хлопець усміхався, ніби нічого й не сталося. Його золотаві локони неслухняно спадали на обличчя, але найголовнішого не приховували: ліве око Юстина було затягнуте білою пеленою, наче і не існувало нічого крім білка. Ні зіниці… Ні райдужки… Від ока тягнулися тоненькі бліді ниточки, наче по ним струменіла ця молочна рідина, яка заливала око. Хлопець тряхнув головою і біляве пасмо закрило каліцтво. Юстин наче не очікував, що Власій встигне побачити… Або просто був не готовий.

— Юстине...

Всередині Власія усе стиснулось. Це його провина. Через нього Юстин так постраждав. Це він пішов до вовків, знаючи, що Юстин би не відпустив його одного. Знаючи, що той попрямував би за ним, навіть якщо б Власій зібрався до самого пекла. Вона завжди разом, куди б не йшли... І цього разу Власій наразив на небезпеку Юстина. Свого найближчого друга: єдиного, хто розумів його, як ніхто інший. У голові Власія без зупину лунало лише одне: «Пробач, пробач, пробач...»

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.