Нечестивий Союз. Світанок Темряви

У добре освітленій кімнаті біля каміна сиділи лицар Дерадор і голова села Хаор.

- До чого свічки палите? – Низьким голосом поцікавився воїн та відкинувся на спинку високого стільця.

- Зараз уже байдуже, - відмахнувся Хаор. – Навіщо використовувати скіпки, коли це може бути останній вечір?

- Не будьте так похмуро налаштовані.

- Дозвольте, це не ви тут живете останні кілька років. – перервав його голова села.

— Що ж тут сталося?

Хаор наблизився до каміна, погляд його блукав десь у вогні, він щось згадував, закусивши губу майже до крові. Потім посміхнувся, простягнув руки до вогню, наче зайшов узимку з вулиці, і почав розповідь:

- Це почалося рік тому. Спочатку з'явилися люди у чорних балахонах. Бачили, як вони проходили полем з возами. Через кілька днів хтось помітив на далеких пагорбах за лісом щось блискуче. Двоє сміливців вирушили туди. Повернувшись, вони розповіли про величезний Обеліск, зведений на пагорбі. Ми не надали цьому жодного значення. Всі, як і раніше, працювали в полях і садах. Але потім почали відбуватися дивні речі.

- Саме цього тут такий неприродний туман вдень?

- І не лише. Туман з'явився з розливом річки, яка кілька місяців тому затопила сади і перетворила місцевість на трясовину.

Хаор чув, як скрипнув стілець, лицар підвівся і, судячи з стукоту обладунків, перемістився до вікна.

- А це дивне свічення?

- Воно з'явилося місяць тому і – найдивовижніше – воно стягується до Обеліска.

Дерадор примружився, дивлячись у далечінь. І справді, фіолетово-зелене сяйво нитками, що ковзає по небу, спускалося десь далеко на горизонті в одну точку.

– А після цього у нас почали оживати мерці.

– Це як? – щиро здивувався лицар.

- А ось так – викопуються із землі навіть кістки. І потім йдуть у трясовину. Жителі села, що залишилися, кажуть, повсталі всі в колишніх садах блукають.

- Чому ще не всі люди пішли?

- Пішли всі, хто міг. Залишилися лише ті, хто або не може йти, або не хоче починати нове життя в іншому місці, – гірко посміхнувся голова села.

– А ви? - Дерадор обернувся і вдивився в обличчя Хаора.

- Хех… я піду на дно разом зі своїм кораблем. Сім'ю я відправив до Бріджтауна, а сам піклуватимуся про тих, хто залишився.

- Ви відважна людина. – лицар у повазі кивнув.

- Моя відвага не знадобилася б, якби ви не добиралися сюди більше двох тижнів.

- Самі розумієте, бунтівний принц не дає спокою Південним Королівствам. А тут ще ці сектанти зі своїм культом смерті влаштовують набіги на села.

- У нас своїх бід вистачає, - відмахнувся Хаор.

- Так, але, незважаючи на те, що ви живете далеко від цих подій, рано чи пізно вони докотилися б і до вас. І захоплення села бунтівниками, можливо, було б навіть гірше, ніж ваше фіолетове небо, – у голосі Дерадора з'явилися металеві нотки.

- Може, ви маєте рацію... хоча, швидше за все, це були ті сектанти, про яких йдеться.

- Не схоже. - Лицар, як і раніше, стояв біля вікна, упершись руками в боки, з трохи задертим підборіддям, і прискіпливим поглядом розглядав похмуре небо з зеленими потоками енергії, що ковзали по ньому. - Сектанти прислуговують старому магу Верфаору.

- Він же років два як дуба врізав, хіба ні? - Очі Хаора в цей момент навіть трохи округлилися.

- Це не заважає його здоров'ю. Його сила була настільки велика, а знання магії смерті настільки широке, що після смерті він переродився в Ліча і тепер сектанти збирають і живих, і мертвих до його вежі.

- Тоді це точно не його рук справа. Вчора через наше село пройшов чорний лицар... - Майже прошепотів Хаор. - Кажуть, сліди його копит горіли вогнем, а з-під плаща волочився хвіст, як у лева. З-під шолома стирчали роги метрові, і сам він був як сніп сіна розміром. Рукоять його меча торкалася другого поверху будинків... Я, звичайно, не вірю в цей опис... але, у страху очі великі, і те, що він тут проходив - це точно.

- Погано, дуже погано. Ми тепер навіть не знаємо, з чим матимемо справу.

- Ви й раніше особливо не знали.

- Демони, живі мерці та безсмертні. Ця справа більше стосується Північних Королівств.

Хаор відкоркував глечик з вином і, наливши його в срібний келих, сьорбнув, після чого, трохи подумавши, спробував заперечити:

- Але ж від Північного Королівства вже років п'ять немає звісток. З того часу, як з'явився форт нежиті в Ущелині Свободи…

- Може, воно і на краще, - кивнув Дерадор. Він неквапом підійшов до столу і теж налив собі в келих вина. – Сказання про звірства цих фанатиків з Ордену Караючого Світу досі передаються з вуст в уста.

- Кажуть, що янголи жахнулися від їхньої фанатичної віри, а глава Ордену був уражений мечем, що карає.

- Але Орден існує досі, тільки пішли вони за море, - хмикнув Дерадор, відпиваючи вкотре з келиха.

- Що ж…за перемогу над усім цим збродом!

Тут двері відчинилися, і в кімнату вбіг захеканий воїн. З чобіт бруд шматками падав на підлогу. На гербовій накидці виднілися такі ж бризки. Очі швидко переміщалися з голови села на лицаря і назад. Він намагався вимовити слово, але груди швидко підіймались, не даючи такої можливості. Потім він уперся руками в коліна, опустив голову і, зібравшись із силами, випалив:

- Лазутчики прибули з розвідки і доповіли, що вся нежить пішла з трясовини.

- Капітане, ви ідіот! - Скрипнувши зубами, кинув лицар і гримнув келихом по столу.

- Але, сер!

– Це наказ!

Воїн уже стояв по стійці струнко, і його ще недавно червоні щоки стали смертельно білими.

- Хто віддав цей ідіотський наказ іти вночі розвідувати обстановку?

- Я, сер.

– А чому самі не пішли?

- Але ж я не шпигун.

- От самі б і пішли на болото, що кишить мерцями.

- Але, сер…

- Мовчати! Геть звідси! Поставити дозорні пости, солдатів нагодувати і влаштовуватися на ніч. Вільних будинків багато. Завтра вдень виступаємо.

- Вдень нічого не вийде, - похмуро сказав Хаор.

– Це ще чому? - в один голос спитали вояки.

- Тому, що навколо села утворилася трясовина, і вдень у цьому тумані ви всі загинете. Туману немає тільки вночі.

- Але ж уночі там повно нечисті, - здивовано пробелькотів капітан.

- Надіслати рано-вранці шпигунів у сад! – розпорядився Дерадор.

- Рано-вранці – це коли?

- Капітани в армії встають о шостій ранку, незалежно від часу доби!

- Є, сер! – капітан, карбуючи крок, вийшов із дому. Було чути, як він з порога загорлав, – Сержант Кайн!

- Вибирайте час, думайте, ви ж прибули нас рятувати. От і рятуйте, - задумавшись, промовив Хаор і, сівши на стілець, підсунувся ближче до каміна.