Міль

— Орись, не відволікайся. Ти мені список дописала, що там тобі збирати в посилку? — тримаючи мобільник біля вуха, Мар’ян застиг на порозі чужої зали.

— Зараз допишу і скину. Якщо щось не знайдеш, набирай і з камерою пошукаємо, — долинув заклопотаний голос подруги. — Ти поки перевір, щоб там нічого в крупах не завелося. Я погарячкувала і пів полиці супермаркету вигребла на початку вторгнення. Хочеш — забирай. Ще зіпсується. О, і верхні шафки перевір. Там теж є чим поживитися.

Зрозумівши, що в кімнаті поки ловити нічого, Мар’ян зайшов у маленьку кухню. Оцінивши шафки, відкрив з верхнього ряду. Ніби відчувши, Орися уточнила:

— А крупи в центральній шафі. Знизу дві полиці.

Облишивши верхні дверцята, Мар’ян скоригував себе та присів, відкривши вказані. Втім, він встиг посунути лише один пакет, коли почув дзвінок у двері.

— До тебе хтось прийшов, — сповістив Мар’ян подругу, піднімаючись на ноги.

— Хто? — здивувалася Орися.

— А я знаю, — він попрямував до дверей та, про всяк випадок, прибрав свій рюкзак далі від входу. — Нікого не чекаєш?

— Кого?

Закотивши очі, Мар’ян припав до вічка, роздивляючись незнайомця, який вже тягнувся подзвонити знову.

— Тут хлопець якийсь. Високий блондин у чорному худі.

Дзвінок задзвонив вдруге.

— То, мабуть, Клим. Сусід. Відчини.

Відкривши двері, Мар’ян безсоромно розглядав прибульця. Хлопець дійсно був в капцях і більш ніж домашніх спортивках. Волосся мав трохи розпатлане, наче поспішав і не встиг глянувши в дзеркало перед виходом.

Побачивши Мар’яна, сусід одразу насупив густі брови та схрестив руки на грудях, надаючи й так не маленькому собі ще більш суворого вигляду.

— Дозвольте поцікавитись, хто ви та що тут робите? — ввічливо, але жорстко спитав він.

— Климе, це ти? — долинуло зі слухавки. — Кли-и-име, — почала гукати Орися, давши зрозуміти, що Мар’ян трохи залип на цю квадратну щелепу з триденною щетиною.

— Секунду, камера.

Похапцем віднявши телефон від вуха, почав тицяти в потрібну іконку.

— От, — Мар’ян розвернув фронтальну камеру до неочікуваного і вже трохи збентеженого гостя, — скажи привіт.

— Привіт, Климе, — долинуло зі слухавки, супроводжуючись здивуванням на обличчі сусіда.

— Орися, привіт, — хлопець навіть помахав в камеру, що змусило Мар’яна самому заглянути в екран та побачити подругу, яка махала рукою. — Це до тебе? — попри очевидне, все ж ткнув пальцем в Мар’яна.

— Це Мар’ян, мій друг. Зайшов посилку мені зібрати. Якщо що, в нього нікого нема. Ти придивися…

— Так, а це вже зайве, — обірвав Мар’ян, розвертаючи телефон до себе. — Що мені збирати? Де список?

— Зараз все буде. Йди продукти розгрібай. О, — крикнула Орися, коли Мар’ян вже збирався завершити виклик, — Климе, глянь може і тобі щось треба. Там гречки кілограма чотири, горіхи, родзинки. Бери, не соромся.

Все ж скинувши подругу, Мар’ян поклав телефон до кишені та оглянув розгубленого сусіда.

— Заходь. Там дійсно дофіга і трохи тих круп, — протягнувши долоню для рукостискання, трохи збив зніяковілість. — Орися поки вертатися не збирається, тому добре, що ти так пильнуєш за квартирою. Станеться чого, потоп чи задимлення, можеш мене набрати — під’їду, будемо разом розбиратися.

Продовжуючи розповідати, Мар’ян знову пішов на кухню, почувши як зачинилися вхідні двері.

— То ти… друг? Далеко звідси живеш? — вже більш доброзичливо спитав сусід.

— На іншому кінці міста. Тому не наїздишся. Останнього разу тут був восени, коли недалеко прилетіло й Орися переживала, що шибки могли вилетіти. На той раз…

Мар’ян знову присів перед шафкою з крупами та взявся за ще одну пачку, коли помітив якийсь рух позаду. Сіпнувшись, він забрав руку, вдивляючись в щілину між пакетами.

— Що там? — долинув стурбований голос Клима.

— Можливо Орися і не лукавила, кажучи про ласих до круп шкідників. У вас мишей давно травили?

— Не пригадаю.

Мар’ян пильно розглядав поличку, намагаючись вихопити бодай найменший рух. Нічого. Схоже, то він щось зачепив і зсунув.

Взявши-таки пакет, за яким побачив зайву активність, відчув, що той не повний. Щобільше, рис одразу посипався на підлогу, супроводжуючись лайкою.

Десь половину пакет втратив, поки Мар’ян все ж перевернув той так, щоб вміст з нього не висипався. Дірка у пластику лиш засвідчила наявність шкідників.

Згадавши про останніх, повернув голову до полички та не зміг збагнути, що перед ним. Білі паростки цвілі, немов густа шерсть, повність покривали щось у задній частині полиці.

— Що там? — долинуло здивування Клима.

А у Мар’яна навіть думки не було, що можна було лишити на полиці, щоб породити стільки цвілі. Хіба що вода підтекла, зіпсувавши прогризену мишами крупу.

Він дістав телефон, підсвітивши собі та прагнучи роздивитися дивний ворох. Втім, відповідь сама дала про себе знати. Цвіль заворушилася та повернулася до світла оченятами, розправляючи вусики.

Крик почула вся п’ятиповерхівка.

Себе Мар’ян збагнув вже на сходовому майданчику. Що сталося він пам’ятав фрагментами. От на нього вилітає велетенська потвора. Він кричить. Клим кричить. Відскакує і щосили мчить з квартири. Здається, навіть на Клима скочив. Чорт, та він навіть зараз на ньому висив як коала на дереві. Вчепився руками й ногами. Як тільки втримався. Виявилося не без заслуги сусіда, який сам міцно його до себе притискав. Оно чому так до підлоги далеко та й чуже обличчя майже впритул.

Клим дивився шаленими очима та стрімко втягував повітря. Через толстовку навіть чулося скажене серцебиття.

Трохи заспокоївшись, сусід зробив повільний глибокий вдих, фокусуючи погляд. В наступну секунду він повернув голову до Мар’яна ретельно його оглядаючи.

— Що то було? — прошепотів Мар’ян, ніби боявся накликати те створіння. Дяка богу, що зараз їх розділяли двері квартири.

— Схоже на метелика.

— Який нахрін метелик?! Воно ж волохате наче щур! — трухнувши Клима, Мар’ян згадав своє положення та таки спустив ноги на підлогу.

— Нічний. Вони приблизно так і виглядають.

— Жартуєш? Ти його бачив? Воно ж розміром з руку, — Мар’ян підняв долоню та завмер на секунду, додавши ще одну. — Дві!

— Чекай, — пальці Клима завмерли біля щоки Мар’яна. — Здається в тебе тут пилок, — і не питаючи дозволу, провів по носі й під оком, роздивляючись руку.

— Здається, мене зараз знудить, — Мар’ян приклав долоню до рота. Стримавши позив, він взявся судомно розтирати лице. — Це якась хрінь. Ну не буває таких потвор. Не буває!..

Клим рушив вперед і Мар’ян вхопився за нього ніби за рятівну соломинку.

— Не смій лишати мене з цим сам на сам! Воно ж мене зжере, — завив він, втискаючись обличчям в рукав толстовки Клима. Скориставшись можливістю, ще й обтерся об неї, щоб остаточно позбутися слідів молі-мутанта.

— Та я думав як раз піти щось пошукати…

— В тебе є кіт? Чи собака? Вони ж хижаки. Хай вполює цю хрінь!

— Я Мурчика не дам, — одразу запротестував Клим. — Він в житті миші не зловив. Куди йому до… цього, — лице сусіда при погляді на двері Орисиної квартири одразу змінилося з войовничого на збентежене.

— Так а що робити? Може службу якусь викликати? Мають же зараз працювати ті, що шкідників травлять.

— І що ти їм скажеш? Що у квартирі гігантський метелик?

— Якщо є бажання, то можеш сходити фото зробити. Надішлемо. А краще руку ще поряд приклади, що вони теж пройнялися наскільки вона огроменна! — Мар’ян так крикнув, що аж захекався.

Стурбований Клим повільно поклав йому на плече руку та кілька раз поплескав.

— Ми її зловимо.

— Краще приб’ємо чимось важким. О, в тебе лаку для волосся нема? Чи дезодоранту? Можемо зробити ручний вогнемет! — Мар’ян вже уявляв, як горять крильця тієї потвори, але сусід лиш закотив очі.

— Нічого ми палити не будемо. Ще пожежників не вистачало.

— А вони, до речі, можуть все піною залити і та потвора точно не втече.

— Топити сусідів теж не варто. Навряд Орися зрадіє, що не снарядом, то водою квартиру зруйнувало, — Мар’ян хотів заперечити, але Клим йому не дав, продовживши: — Ми її зловимо і випустимо.

— Я не хочу нести відповідальність за розмноження цих потвор. Раптом вона мізки висмоктує і стане причиною зомбі-апокаліпсиса. Його ж нам якраз не вистачає в країні, так?

— Хочеш вбивати — йди сам. Я в цьому участи тоді не прийматиму.

Мар’ян сторопів від такої заявочки.

— Ти такий кремезний, а пацифіст? — сказав він, оглядаючи сусіда з голови до ніг.

— А ти як по канону: дрібний і боягуз? — вскинувши брови, Клим розвернувся та попрямував до себе.

— Це я дрібний?! Та я в класі посередині шикування стояв. В мені майже метр сімдесят!.. — продовжував обурюватися Мар’ян, слідуючи у прочинені по сусідству двері.

Наступний вихід до Орисиної квартири вони вже здійснили озброївшись. Звісно якщо так можна було назвати віник з довгою ручкою та плед. Знаряддя сумнівні, але довелося погоджуватися на те, що було. Воля Мар’яна, поїхав би додому, сповістивши Орисю, що то більше не її квартира. Але його речі, як і телефон, лишилися в заручниках у молі. Між спробою поборотися з нею та з паспортним столом за відновлення документів, було обрано перше.

Лишалося хіба що радіти, що Клим відвів йому другорядну роль, зголосившись піти першим і прийняти удар на себе. Наче воїн східного вчення, озброєний віником, той відчинив двері квартири та, пройшовши трохи всередину, сповістив, що шлях чистий.

— Де вона? — пошепки та роззираючись на всі боки, спитав Мар’ян, заходячи слідом.

— А я знаю, — також тихо відповів йому Клим. — Побачиш — не кричи, а просто покажи де.

— Легко тобі казати — у тебе хоч віник є відбиватися, — притиснувши плед ближче до тіла, Мар’ян все ж рухався повільно, намагаючись помітити міль раніше ніж вона його. — А якщо вона прокусить плед?

— Це натуральна шерсть. Навряд.

— А вона — міль! Чи ти забув, що як раз шерсть вони чудово жеруть? — Мар’яну здалося, що він побачив рух в кімнаті, але поспостерігавши секунду, вгледів своє відображення в люстерку на столику.

— То різні види молі, — Клим наче на автоматі відповідав, зосереджено просуваючись квартирою. Він саме відчинив двері ванної кімнати кінчиком віника. Нічого не дочекавшись, рушив до кухні, яку узгодили оглянути першою.

— О, то тепер ти ще й по молі, виявляється, експерт. Давай тоді, розкажи, де водяться подібні наші мілікус гіганті…

Мар’ян одразу замовк, коли Клим випростався в повний зріст, нависаючи над ним. І без слів можна було зрозуміти, що ще одне слово і він просто кине його тут наодинці з монстром. Можливо навіть підіпре двері з тієї сторони, щоб Мар’яна зжерли заживо, якщо він таки не встигне вистрибнути з вікна. Як ніяк, а між стрибком з четвертого поверху і боєм з міллю обрати було важко.

— Мовчу, — одними губами проказав Мар’ян та спробував видати щось схоже на посмішку. Мабуть, непогано вийшло, бо Клим коротко кивнув та знову присів, закрокувавши до кухні.

Завернувши за кут дверей, сусід направився до все ще відкритої шафки. Треба було перевірити, що міль таки одна і можна не палити дім до фундаменту.

Заглядаючи через плече, Мар’ян з острахом спостерігав, як ручка віника розкриває дверцята ширше. Нервово ковтнув, коли нею ж Клим посунув пакети з крупами, які одразу ж посипалися на підлогу. Хвала всім богам, ніякого іншого руху не спостерігалося.

— Там точно нікого більше нема? — наче і привід порадіти, от тільки вікно все ще лишалося зачиненим, що значило — міль не втекла, а десь зачаїлася.

— Тримай, — Клим простягнув загублений раніше телефон. — Треба все обшукати.

— Давай ти сам. Я тепер швидку викликати зможу, якщо вона тобі в горлянку вп’ється.

Витримавши невдоволений погляд Клима, Мар’ян закивав і показав йти вперед.

— Та не зжере вона нас. Давай йди. Головне плед тримай напоготові. Побачиш — накидуй і тримай.

— Виживу — нап’юся в дрин. А потім влаштую банний день, щоб відмитися від цієї потвори, — забубонівши собі під ніс, Мар’ян пересвідчився, що йому нічого не загрожує, та повільно навприсядки поповз до дверей. Плед він про всяк випадок розправив, щоб хапати міль, якщо та вирішить напасти першою. — Ти хоч Орисі потім розкажи, як я хоробро бився та пав в нерівному двобої. Що все це було заради якоїсь пари…

— Завмри, — шикнув Клим. — І помовч.

Мар’ян так і закляк, боячись навіть вдихнути. Йому здавалося, що повітря стало в’язким, а ноги налилися свинцем. Хотів обернутися глянути на Клима, але відчув якийсь рух на кофті.

— Тільки не кажи, що воно в мене на спині, — пронив він, розвертаючись і притискаючи руки до тіла.

— Ні, — зашипів сусід зовсім близько. — Оно, на верхній полиці.

Відчуття прикритої спини вселяло бодай якусь надію вибратися звідси неушкодженим. Повільно піднявши очі, а слідом і голову, Мар’ян глянув на шафу, не одразу зрозумівши куди слід дивитися.

Міль зачаїлася за вазою з сухоцвітом. Вона майже зливалася кольором з рослинами, тому її легко було пропустити.

— І що робити? — Мар’ян розумів, що при всьому бажанні він хіба що торкнеться полиці рукою, не кажучи вже про те, щоб вдало накинути плед.

— Треба її якось зігнати.

Випроставшись в повний зріст, Клим, вочевидь, прицінювався наскільки високо це було для нього.

— Ще геніальні плани будуть? А якщо вона на нас полетить?

— Якщо полетить, то лови, — з натиском промовив Клим, потягнувшись ручкою віника.

Вочевидь, не хотів змахнути вазу, бо діяв дуже повільно, цілячи в потвору.

Перший тичок змусив міль рухнутися, а Мар’яна тихенько завити та підтягнути плед. Другий став дієвішим і комаха поповзла по стінці, не поспішаючи злітати та все ще лишаючись доволі далеко.

— Я змахну її, а ти накинеш плед, — сказав Клим, повертаючи віник щіткою до молі. — Готовий? На рахунок три.

— Ні-ні-ні. Давай ти краще вдариш сильніше. ЇЇ це оглушить, вона впаде…

— Один.

— А що як вона полетить на нас? У волоссі заплутається.

— Два, — чітко відрахував Клим, зиркнувши на Мар’яна, який знову завив. — Три!

Клим одним рухом змахнув комаху вниз, але десь на пів шляху та таки полетіла. Як і передрікав — прямо на них.

Закричавши та жбурнувши плед, Мар’ян вибіг з кухні, відчуваючи, що за ним женуться. Заскочивши в кімнату, він одразу почав обмахувати спину, намагаючись зігнати істоту, яка могла схопитися за кофту.

Звук биття скла змусив обернутися на прохід, через який секунду пізніше влетів Клим. Сусід важко дихав та теж поспішав опинитися якнайдалі від проходу на кухню. Віника в його руках вже не було.

Перезирнувшись, вони трохи помовчали, пильнуючи арку дверей. Оглянувши Клима, помітив, що в того якась пилюка на худі.

— В тебе тут, — Мар’ян показав на груди, — щось.

Опустивши очі, сусід ривком стягнув кофту, відкинувши ту на ліжко.

— Може все ж чимось важким її? — Мар’ян тягнув слова, бо без худі він трохи залип на те як ходили груди Клима та на його рельєфні руки. — Ми нікому не скажемо, що тут сталося.

— Ні, — зробивши крок до ліжка, стягнув строкате покривало. — Ходімо, вона кудись за холодильник залетіла.

— Так може хай там і лишається? — а Клим вже пішов в бік кухні. — Застрягне, відкине лапки, — майже крикнув Мар’ян йому в спину. — Я тут постою. Не буду заважати.

Мар’ян і телефон з кишені дістав, коли голова Клима показалася в проході. Одного кивка виявилося достатньо, щоб піти слідом, жаліючись на важку долю.

Молі видно не було. Кухня виглядала майже без змін, хіба що плед та осколки на підлозі додавали краси.

— Бачиш її? — Клим тримав покривало напоготові, повільно підступаючи до холодильника зі сторони стільців. З іншого боку була стіна, що бодай відрізало міль від спроби втекти непоміченою.

Мар’ян все ж роззирнувся, пересвідчуючись що нападу зі спини очікувати не слід.

На відміну від сусіда, який перевзувся в кросівках, на Мар’яні були лише позичені капці. Зараз, коли підлога була всіяна осколками, це грало проти нього. Уважно дивлячись під ноги, він просувався вглиб за віником. Якщо і цього разу не вдасться, то він точно приб’є цю потвору, щоб там не казав Клим.

— Щось я її не бачу, — нотки тривоги в голосі змусили обернутися до Клима.

Якщо міль не там, то де?..

Піднявши очі, Мар’ян навіть не встиг злякатися. Потвора, вочевидь, забравшись по задній стінці холодильника, спікірувала зверху. Наче в сповільненій зйомці, він бачив як міль розкинула лапки, як розкрила крила, і як вона ставала все ближче і ближче.

Не встигаючи дотягтися до віника, втекти, Мар’ян скинув руки у спробі захиститися, відчуваючи, як все холоне всередині. Мабуть, він кричав. Мабуть, сподівався, що станеться диво. І зовсім не очікував, що пальці зімкнуться на м’якому тільці молі, яка не інакше як очі вигризти йому сподівалася.

— Чорт! — пискнув він, пнучись втримати комаху, що з усіх сил била його крилами. — Воно мене зараз зжере! — Мар’ян тряс руками, щоб не дати кігтикам лапок як слід зачепитися за нього.

— Вікно! — крикнув Клим десь поряд. — Кидай!

Хоч би бачити де то бісове вікно. Мар’ян пішов, не розрізняючи дороги. Очі від молі боявся відвести, бо раптом мить і пальці вже не дорахуєшся.

Перехоплений за талію та з гучним “Відпусти!” прямісінько в вухо, таки розтис занімівши кисті, кинувши міль якнайдалі. Комаха трохи пролетіла по інерції, а потім скоординувалася, зникши десь в гілках найближчого каштану.

Впевнившись, що потвора не повертається, Мар’ян з острахом глянув на свої покручені долоні. Брудні, наче мішки з піском розвантажував, вони все ж були цілі.

Розуміючи, що таки пронесло, почав повертатися в реальність. Прохолодний вітерець, важке часте дихання біля вуха та сильні руки, що притискали до гарячих грудей.

— Все? — Мар’ян повернув голову, щоб побачити як Клим ще кілька секунд пильнує гілки дерева.

— Сподіваюся, — він зробив глибокий вдих і таки відвів очі. — Мені треба випити.

— І в душ. Гарячий, дезінфікуючий душ.

— Ходімо. З цим всім, — Клим зробив паузу, оглянувши безлад на кухні, — потім розберемося.

Сусід першим пішов на вихід. Мар’ян не відставав, ще довго не наважуючись розслабити замазані руки.

***

Мар’яну снилося, що міль повернулася помститися. Ховалася десь у напівтінях його квартири та лише чекала слушної миті, щоб!..

Гучний звук змусив розплющити очі. Перша думка була про прильот, але звук швидко повторився і вдруге видався не таким лякаючим. Розгулялася непогода, змушуючи дерево за вікном раз за разом шкрябати скло гілкою. От тобі й різниця четвертого та звичного десятого поверхів.

Втім, розслаблятися виявилося зарано. Щось повзло по ногах і це вже був не сон. Мар’ян закляк, відчувши як все охололо всередині. Закликаючи до вищих сил та боячись зробити різкий рух, він повільно припідняв голову, дивлячись на те, що підступало до його живота.

Кіт. Кремовий, пухнастий, з притиснутою мордою.

— Господи боже, — видихнув Мар’ян з полегшенням, відкинувши голову на подушку. — Це всього лиш кіт. Мурчику, я гадаю?

Кіт не відповів. Дійшовши до живота, почав м’яти лапками, ніби збираючись вмоститися.

— А Клим сказав, що ти боязкий і навряд вийдеш. Привіт, — потягнувся рукою, але кіт зашипів та завмер на мить. — Гей, цього не треба, — варто було забрати руку, як Мурчик знову взявся виминати облюбоване місце. — Дивитися можна, а чіпати зась? — і ще одне шипіння на спробу погладити. — Добре, поняв.

Ображено видихнувши, Мар’ян закинув голову і побачив Клима. Сусід на відміну від нього спав на дивані сидячи. Власне його ж ногу Мар’ян і використовував замість подушки.

Після пригоди Клим послужливо запропонував прийняти в нього душ. Потім випити. Щось казав про те, що вони трохи відійдуть від пережитого та повернуться прибрати, але що він, що Мар’ян зовсім не поривалися у нещодавнє поле бою. Пропозиція замовити піцу і глянути фільм була більш ніж чудовою альтернативою.

Різкий удар змусив усіх здригнутися. Мурчика наче вітром здуло, а Клим завозився, поклавши руку Мар’яну на груди та відволікаючи від прокльонів протягу та підступної кватирки. Остання зі скрипом, наче насміхаючись, знову відкрилася. Здається можна було розчути її вороже “можу повторити”.

На додачу до цього знову завив вітер, вдаряючи гілкою дерева в вікно. Поки Мар’ян вдивлявся в темінь надворі та розмірковував наскільки йому лінь встати та прикрити кватирку, у пам’яті виплила тривожна картина, що кинула в холодний піт. Саме по дереву через незачинене вікно міль у сні й повернулася.

Підскочивши, Мар’ян не встиг і кроку ступити, коли його смикнули назад.

Бормочучи щось незрозуміле, Клим притягнув Мар’яна в обійми, разом з ним влягаючись на диван. Секунда і сусід вже перевернувся, затиснувши його між собою та подушками спинки.

— Климе, — зашипів Мар’ян штовхаючи долонями в живіт, — треба закрити кватирку. Пусти.

Знову якась нерозбірлива відповідь. Обхопивши сильніше, Клим зариваючись носом у волосся на маківці.

— Пусти, кажу. Міль може дізнатися де ми й влізти по гілках!

— Тоді ми знову її викинемо, — шкіру обдало гарячим подихом. — Зловимо і викинемо, — потершись щокою та видавши ще один незрозумілий звук, Клим затих.

Засопів він, здавалося, всього за секунду.

Мар’ян ще якийсь час лежав, прислухаючись, але тепле тіло та розмірене дихання поряд заколисали і його. Думка, що якщо міль і нападе, то їй доведеться спочатку обійти захисну стіну у вигляді широкої спини Клима, здавалась більш ніж переконливою.

Набравшись ще трохи хоробрості у суміші з нахабством, ковзнув долонями під чуже худі й футболку, притискаючись до гарячої шкіри.

Так і заснув, посміхаючись та сновидячи вже про зовсім інші сюжети. Навіть новий скрип кватирки, довший й протяжніший, не вирвав Мар’яна з країни чарівних мрій.